Stratfor

Арабський світ застряг між двох епох. Перша почалася після завершення Другої світової війни, коли арабські диктатури і монархії витіснили імперіалістів і перестали бути колоніями. Друга епоха починається в наш час: відбувається приблизно те ж саме, тільки на цей раз радикальні ісламісти намагаються скинути світські арабські режими. Швидше за все, перебудова по-арабськи займе роки, а гравці, які відстоюють у цьому в регіоні власні інтереси, включаючи США, Туреччину, Росію і Францію, боротимуться, намагаючись змінити ландшафт кожен максимально собі на користь.

Складнощі політики Північного Леванту

Особливо помітним протистояння двох епох буде в регіоні Північного Леванту, де Сирія і Ліван продовжать своє падіння. З точки зору аналітиків Stratfor, режим у Сирії вже впав і влада поступово переходить до рук різних угруповань повстанців, кожне з яких відстоює власні цілі. Сьогодні у Сирії не існує політичної сили, здатної об'єднати під своїм контролем всю територію країни і, швидше за все, не з'явиться її і в найближчому майбутньому. Але все ж, серед усіх протиборчих сирійських кланів, алавітське угруповання, яке підтримує чинного президента Асада, є першим серед рівних, з тих, що протистоять їхнім сунітським опонентам. Сунітські угруповання поки що не дійшли згоди щодо спільних дій проти клану Асада. Але як тільки Башар Асад повністю втратить владу, не важливо, чи шляхом політичної угоди, чи в результаті військової поразки, сунітські угрупування розпадуться з ідеологічних, етнічних і географічних міркувань. Тоді джихадисти-салафіти почнуть боротьбу проти політично більш поміркованих представників «Братів-мусульман» і світських сунітів. Християни-мароніти, друзи, курди, палестинці та інші меншини опиняються у підвішеному стані, намагаючись хоч якось захистити свої інтереси шляхом створення власних військових дружин і укладення гнучких альянсів в той час, як країна буде занурюватися у беззаконня.

Близький Схід

Після того, як Алеппо вийшов з-під їхнього впливу, алавіти спробують максимально закріпитися у Дамаску, готуючись до масованого відступу в бік узбережжя. Наслідки битви за Дамаск виходять далеко за рамки цього прогнозу, але все ж. Алавітам чим далі, тим важче стає утримувати під своїм контролем сирійське узбережжя. Простіше кажучи, вони рано чи пізно відмовляться від традиційної військової тактики та перейдуть до партизанських дій, це відбудеться як тільки виявиться, що утримувати далі Дамаск неможливо. Їхня увага переключиться на протидію (за підтримки Ірану) консолідації нового правлячого режиму, який постане після падіння Асада. Після повалення чинного сирійського президента США, Туреччина, Франція та інші країни спробують сформувати перехідний уряд і максимально зберегти державні інститути, щоб пом'якшити неминучий період післявоєнної смути, але авторитет нового уряду буде невисоким, а його стійкість буде так само під питанням, оскільки в країні збережеться дезінтеграція.

Поза всяким сумнівом, втрата алавітами контролю над Дамаском призведе до потужних міжконфесійних сутичок у сусідньому Лівані, особливо в північних прикордонних районах, коли підбадьорені успіхом сирійських повстанців місцеві суніти спробують нівелювати вплив шиїтів, а збройні загони Хезболли виступлять на захист своїх позицій. Ліванські клани готуються до неминучих зіткнень і мобілізують своїх комбатантів, укладаючи попутно нові альянси і союзи.

Загроза використання алфавітами, які впадають в розпач, хімічної зброї може прискорити розв’язку всієї цієї ситуації. Міжнародній громадськості під проводом Сполучених Штатів доведеться спішно збиратися з силами, щоб не допустити використання засобів масового знищення. Щоб було зрозуміло, США не шукають приводів для військової інтервенції, навпаки - вони докладають всіх зусиль, щоб цього року не вплутатися у ще одну війну в мусульманському світі.

Іран розправив плечі

Радше за все, військового конфлікту між Іраном і США у 2013 році не буде. Іран може сіяти розбрат в Сирії, Лівані, Секторі Газа і Афганістані, але все ж він володіє недостатнім політичним впливом, щоб Вашингтону довелося терміново щось вирішувати військовими методами. США швидше зроблять ставку на економічні санкції і дозволять іранцям побавитися у Сирії та Лівані: все буде йти саме собою і в результаті руки Ірану виявляться зв'язаними. І Вашингтону не буде підстав йти на які-небудь уступки, щоб стримати запал Тегерана.

Все зростаюча напруга у відносинах Ірану та США все більше перетворюватимуть першого в такого собі регіонального «цапа відбувайла». До тих пір, поки Ісламська Республіка здатна створювати в регіоні проблеми своїм супротивникам, її падіння буде все повільнішим. Тегеран буде витрачати значні ресурси на політичну, економічну і військову допомогу своїм союзникам в Сирії та Лівані, тому він буде грати вкрай важливу роль у наростанні нестабільності і розпалюванні громадянських воєн в Північному Леванті. Разом з тим своїми поставками зброї Іран буде підтримувати свою присутність та захищати свої інтереси на палестинських територіях.

Та головним пріоритетом Ірану буде все ж Ірак. Об'єднання сунітських сил в Сирії неодмінно вилізе боком в Іраку, де буде поставлено під знак запитання домінування шиїтів. Щоб ця ситуація розігралася потрібен час, але Іран, щоб не допустити цього, почне зміцнювати своїх іракських союзників попутно використовуючи зростаючий розбрат серед курдів, які намагаються зберегти свій вплив в Іраку в постійному протистоянні з турками і сунітами. Зростаюче напруження між шиїтським урядом Іраку і курдами, так само як і сунітами, тільки зіграє на руку Тегерану у боротьбі за його вплив на Багдад, оскільки іракські шиїти стають все більш ізольованими і залежними від зовнішньої підтримки. Враховуючи жорсткість санкцій щодо Ірану міжнародної спільноти, збереження іранського впливу на Ірак, який є ключовою ланкою іранської контрабанди, для економіки Ірану критично важливий.

Фінансові ресурси Ірану виснажуються під впливом ініційованих США економічних санкцій, але потужний державний контроль над економікою і вміле використання юридичної недосконалості режиму санкцій в парі з зацікавленими бізнес-партнерами не дадуть довести правлячий у Тегерані режим до системного колапсу. Політичний вплив Корпусу вартових ісламської революції в цьому році тільки зросте - ця сила є вкрай важливим інструментом придушення бунтівних настроїв всередині країни і ефективним знаряддям зовнішньої політики, особливо у військовій сфері. Президентські вибори у червні 2013 покажуть зниження впливу клерикальної еліти і популістських кіл, які об'єдналися навколо фігури президента Махмуда Ахмадінеджада. Який є на схилку своєї кар’єри. Політичний вакуум, який виникне після цього, швидше за все буде заповнений представниками Корпусу вартових ісламської революції. Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї спробує стримати їх запал висуваючи на передній план представників військових чи спецслужб, а також - політично більш лояльного і зговірливого кандидата в президенти з прагматичного консервативного табору.

Зміни в арабському світі

Єгипетські військові будуть намагатися адаптуватися до нового мусульманського політичного режиму. Армія залишиться головним арбітром у країні і буде керуватися безліччю факторів у виробленні своєї позиції щодо «Братів-мусульман», включаючи юридичне закріплення свого статусу, зовнішньополітичні важелі впливу, економічні та політичні преференції. Але ні військові, ні «Брати-мусульмани» не підуть на різкі односторонні дії по відношенню один до одного. Вони взаємно зацікавлені у співпраці в нових політичних умовах, тому будуть намагатися розмежувати сфери впливу і прийти до нових угод. Тому в 2013 році слід очікувати ситуативного загострення ситуації в Єгипті, але аж ніяк не розриву стосунків між «Братами-мусульманами» і армією.

«Брати-мусульмани» зможуть утримувати свою істотну присутність в парламенті, але утверджуючи свій контроль над державними інститутами, їм доведеться зіткнутися з опором, з боку представників старого режиму. Як тільки цей рух візьме в свої руки всі важелі державного управління в умовах погіршення економічної ситуації популярність «братів-мусульман» у народі піде на спад. Єгипет все більше буде залежати від іноземної допомоги, як тільки його новий уряд почне реалізовувати непопулярні і жорсткі механізми бюджетної економії, що, безсумнівно, буде загрожувати дестабілізацією ситуації.

Процеси, які відбуваються у Єгипті, можуть призвести до спалахів насильства на Синайському півострові і в Секторі Газа, але очікувати значного протистояння між Єгиптом і Ізраїлем в цьому році не варто. Після демонстрації свого військового потенціалу наприкінці 2012 року, у 2013 році ХАМАС зосередиться на легітимації своєї присутності в регіоні, головним чином за рахунок падіння популярності своїх світських конкурентів з ФАТХ. ХАМАС буде всіляко намагатися приборкати будь-яких потенційних політичних противників у Секторі Газа, що може призвести до зміни політичного спрямування угруповання, яке намагається розширити свій вплив на Західному березі.

Йорданія, ще одна жертва «Арабської весни», щоправда про неї говорять набагато менше - в цьому році вина непомітно сповзатиме в напрямку повної дестабілізації. У Хашимітської монархії залишається все менше місця для маневру в конфлікті з місцевим відділенням «Братів-мусульман» і посиленням впливу племінних угруповань. Разом з тим все більш неспокійними стають міські йорданці палестинського походження. Підтримка протиборчих угрупувань з боку арабських монархій Перської затоки лише піділлє масла у вогонь і уразливість правлячого дому Йорданії тільки підвищиться.

Туреччина та Ізраїль

Тектонічні зміни на арабському континенті сильно вплинуть і на Туреччину та Ізраїль, - це, якщо прийняти до уваги, що особливих важелів для того, щоб керувати ситуацією у них немає. Обидва колишні союзники, звичайно ж, будуть намагатися намацати шляхи відновлення тихих і спокійних робочих відносин і в умовах перманентного стресу, але офіційного відновлення дипломатичних відносин між ними навряд чи варто очікувати.

Ізраїль буде намагатися налагодити внутрішні механізми адаптації до нових зовнішніх умов, коли на старих союзників вже не можна покластися. Туреччина ж, навпаки, бачить нові можливості для себе в умовах зростання ісламістських настроїв у арабському світі, але у Анкари є дуже обмежені ресурси для активних дій за межами своїх кордонів. Більше того, - вакуум влади, який виникне в Сирії, ще більше зменшить шанси Туреччини поширити свій вплив за кордоном. Оскільки сирійські курди прагнуть до автономії, іракські курди будуть використовувати цей козир у переговорах з Анкарою. Спроби Ірану знизити вплив Туреччини в Іраку і Сирії, граючи на курдському сепаратизмі, ще більш ускладнить туркам життя. Зростання регіонального впливу курдів є головним болем Туреччини. На тлі уповільнення економіки, воно сильно вплине на її внутрішньополітичні розклади під час електорального сезону 2014 року, але турецькій опозиції навряд чи вдасться підірвати позиції правлячої партії.

Неспокійна Аравія

Саудівська Аравія також зіткнеться із зменшенням свого впливу в Сирії, що постане після падіння Асада. Правлячий дім тішиться, звичайно, зменшенню іранського впливу в Леванті, але насторожено спостерігає за зростанням активності Ірану безпосередньо коло своїх кордонів. Також саудитів дуже турбує зростання регіонального впливу «Братів-мусульман» і вони намагаються хоч якось нівелювати його, підтримуючи джихадистів-салафітів в Сирії та Лівані. Більш агресивна політика Саудівської Аравії в Сирії неминуче призведе до ескалації там громадянської війни і зіткнення з іншими регіональними гравцями - Туреччиною, Катаром та Йорданією.

88-річний саудівський король Абдалла має серйозні проблеми із здоров'ям, а це означає, що в разі його смерті відійде від правління друге покоління саудівських монархів. Принц Салман бін Абдулазіз стане спадкоємцем Абдалли і є всі ознаки того, що з його приходом до влади прийде третє покоління, вплив якого в державі сильно зросте. Бахрейн, який є периферією Саудівської Аравії, маніпулюючи поміркованим шиїтським рухом «Аль-Віфак» буде стримувати заворушення шиїтів на прийнятному рівні,. У південній частині Аравійського півострова в боротьбі за владу, що розгорається, уряд Ємену спробує перегрупувати свої сили, що, швидше за все, призведе до ще більшої нестабільності.

Неспокійний Магриб

Поки слабкі уряди Лівії та Тунісу продовжують боротися за інституціоналізацію своєї влади уздовж узбережжя Середземного моря, регіонам Південного Магрібу і Сахелю загрожує небезпека подальшої дестабілізації: регіональні підрозділи «Аль-Каїди» планують відходити з Малі і готуються до втручання у цю ситуацію військових сил Заходу.

Лівія, Туніс і Єгипет все ще грузнуть у внутрішні потрясіння, тоді як Алжир, який зовсім недавно пройшов через громадянську війну, має і ресурси і енергію, щоб стати регіональним лідером Магрібу. Ключем до стабільності Алжиру є його здатність стримувати бойовиків-ісламістів. Алжир буде намагатися вплинути на міжнародну присутність в Малі у відповідності зі своїми власними інтересами і спробує використовувати всі свої миротворчі можливості та енергетичні ресурси для налагодження хороших відносин із Заходом, щоб отримати визнання зросту свого регіонального впливу і вирішити проблеми своєї безпеки.