www.ji-magazine.lviv.ua

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

Мирослав Чех: Може, варто замислитися над тим, чому в критичні моменти історії прихильників української незалежності завжди оголошують «колаборантами» й «фашистами»?

70 років тому на теренах окупованої ІІІ Рейхом Волині сталася страшна трагедія: у братовбивчій різанині загинули понад сто тисяч українців і поляків. Історики називають різні цифри жертв, але безсумнівно одне: поляків загинуло більше, а мирних людей часто убивали не за їхні дії, а лише за належність до того чи іншого народу.

Очевидно, що волинська трагедія була лишень вершиною айсберга, де в глибинах приховано й ворожу щодо українців політику міжвоєнної Польщі з її репресіями й «пацифікаціями», яка не могла не викликати у скривджених і принижених українців прагнення помсти; і роль німців та більшовиків, зацікавлених у тому, щоб нацьковувати одне на одного польську Армію Крайову (АК) і українську УПА, які зі зброєю боролися за вільну Польщу і вільну Україну.

Слід пам’ятати і про те, що окуповану Волинь (де 1939 року серед української більшості жило близько 15% поляків — не лише давніх поселенців, а й нових «осадників», для яких експропрійовувалися землі українських господарів) обидві сторони вважали «своєю» — АК готова була збройно обстоювати суверенітет над Волинню лондонського еміграційного уряду, а УПА вважала Волинь органічною частиною майбутньої Української соборної суверенної держави.

До кінця 1980-х у комуністичних Польщі й СРСР тема Волинської трагедії перебувала під забороною. Про неї не годилося згадувати в книжках і статтях. Але пам’ять про Волинь жила — переважно в серцях тих польських «кресов’яків» та українських «волиняків», чиїм рідним і близьким судилося бути її жертвами. Натомість у 1990-ті «Волинська різанина» стала важливою частиною польських дискусій про минуле. Під впливом поляків мусили звернутися до цієї теми й українські історики. По обидва боки з’явилося чимало досліджень — і сумлінних наукових, і відверто позначених бажанням затаврувати наперед відомих «винних».

Як наслідок — сформувалися декілька підходів до того, що відбулося на Волині 70 років тому. Радикальний польський: підрозділи ОУН-УПА вчинили ретельно спланований геноцид проти мирного польського населення Волині. Відтак Польща має право вимагати від сьогоднішньої України не лише вибачень, а й компенсації. Радикальний український: під час національно-визвольної боротьби українці стихійно мстилися тим, хто, непроханий, прийшов на їхню землю, поводився там як завойовник і не збирався з цієї землі нікуди йти. Відтак — ніяких вибачень перед поляками.

Зрозуміло, що за такої ситуації історична істина має лежати десь посередині. Хоча досі не знайдено жодних ухвал ОУН чи наказів УПА про масове винищення поляків, проте одночасний напад на 100 польських сіл у липні 1943-го свідчить, що за тим таки стояв певний розроблений план і чіткий наказ. Водночас винуватити у відданні такого наказу провідника ОУН Степана Бандеру навряд чи випадає — він на той час уже два роки перебував у німецькому концтаборі.

Тому, схоже, плани антипольських акцій розроблялися й здійснювалися саме на Волині, і перекладати відповідальність за них, наприклад, на тих бійців УПА, які героїчно й приречено боролися проти комуністичної диктатури в карпатських схронах, — принаймні, некоректно. Адже тоді українці мали б підстави покласти відповідальність за свої жертви на всю АК — героїчну формацію, що посідає одне з центральних місць у польській системі національної пам’яті.

Відтак найприродніший за таких обставин шлях — діяти за випробуваним принципом «вибачаємо й просимо вибачення». Лишити фаховим історикам вивчати всі обставити трагедії. Належно вшанувати всіх її жертв. І в жодному разі не проектувати минулі історичні кривди на майбутнє двох народів.

Cаме так десять років тому було відзначено 60-ті роковини Волинської трагедії: спільною заявою польського Сейму й української Верховної Ради і спільною декларацією президентів двох країн. На 65-річчя трагедії президенти держав так само спільно вшанували пам’ять її жертв з обох сторін. Однак в переддень 70-річчя польська правиця (уособлювана партією «Право і справедливість») принципово зажадала проголосити події 1943 року геноцидом, а день 11 липня — «днем пам’яті мучеництва кресів».

Це викликало велику суспільну дискусію як у Польщі, так і в Україні. В переддень голосування в сенаті перший президент України Леонід Кравчук спеціально прилетів до Варшави переконувати польських політиків, аби в ухвалених ними документах не було положень, що могли б підірвати подальший процес українсько-польського порозуміння. В числі акцій, скерованих на те, щоб знайти взаємоприйнятний спосіб згадування про жертв і винуватців Волині, був і Форум Україна-Польща, організований Фундацією Стефана Баторія 20 червня у Варшаві з участю провідних інтелектуалів обох сторін.

Передбачалася й відповідна участь політиків. Але, на противагу поважному польському представництву (маршалок сенату, президент Інституту національної пам’яті, євродепутати, депутати Сейму цього й попередніх скликань), український політикум представляли один депутат Верховної Ради від опозиції, посол у Варшаві й кілька політтехнологів.

Слухати виступи поляків, які представляли різні історичні підходи і політичні сили, було надзвичайно повчально. З них було зрозуміло, що за теперішніх умов загальної «втоми від України» уникнути загострення «волинської теми» напередодні сімдесятиріччя трагедії було навряд чи можливо. Причому ця «втома» звучала не лише в політиків.

Провідний польський дослідник Волинських подій професор Гжегож Мотика (який за свою спробу об’єктивного підходу сам ставав раніше мішенню жорстокої критики польських «правих», звиклих дивитися на трагедію через призму відверто пропагандистської книжки Семашків з її докладними описами реальних і вигаданих «українських звірств») не міг стримати в голосі образи на тих українських істориків, які досі вважають різанину поляків лише виявом стихійної помсти волинських селян і досі наважуються «глорифікувати» вояків УПА (хоч тут-таки додав: позитивним моментом історії УПА є її боротьба проти комуністів).

Проте лунали з польського боку також інші голоси. Провідний польський радянолог професор Анджей Новак (що аж ніяк не належить до лівиці) наголосив: ми всі живемо в неспокійному часі, коли «скінчився кінець історії», проголошений Фукуямою з крахом радянської системи. Світ знову сповнюється різними протистояннями — і польсько-українська дискусія про Волинь далеко не найгостріша з них. Проте сьогодні, звертаючись до подій 1943 року, на думку професора Новака потрібно насамперед пам’ятати про те, що і українці, і поляки були жертвами двох злочинних систем: нацистської і комуністичної.

Професор Новак також відверто наголосив на тому, що за тодішніх історичних обставин поляки не завжди були виключно жертвами. Але, коли визнати провину за трагедію містечка Єдвабного (де поляки самі вимордували своїх учорашніх сусідів-євреїв) поляків змусила перспектива членства в ЄС, то зацікавлених у вшануванні пам’яті мирних українських селян, загиблих під час польських відплатних акцій, в сьогоднішній Європі вочевидь не виявилося.

І за це — додам уже я — ми, українці, маємо ображатися самі на себе. Адже то ми терпимо на своїй землі політиків, які зухвало носять портрети «вождя всіх народів» і ще зухваліше встановлюють пам’ятники Сталіну, винному в мученицькій смерті багатьох мільйонів українців. І коли ми дозволяємо так топтатися по своїй пам’яті власним послідовникам «справи Леніна — Сталіна», то чому ми чекаємо, що цю пам’ять захищатимуть прагматичні і обтяжені власними проблемами європейці?

Після промови професора Новака надійшло повідомлення про те, що сенат таки проголосував ухвалу в справі Волині, де трагедію названо «етнічними чистками з ознаками геноциду». І виступ провідного українського полоніста — професора Леоніда Зашкільняка зі Львова був по суті емоційною реакцією на цю новину, спробою подати альтернативне українське бачення трагедії. Альтернативне не в сенсі заперечення польських жертв і потреби їхнього вшанування, а в розумінні необхідності поставити Волинь у загальний контекст Другої світової війни й антиколоніальної боротьби у середині ХХ століття (з її часом вельми жорстокими ексцесами).

Цікаво, що президент Інституту національної пам’яті Лукаш Камінський, який замінив на цій посаді загиблого три роки тому під Смоленськом визначного польського історика Януша Куртику, виклику Леоніда Зашкільняка не прийняв. Хоча раніше пан Камінський обстоював доволі гострий варіант польської реакції, тут він говорив речі цілком правильні — та цілком загальні. Натомість відомий польський політик і економіст Анджей Олеховський спробував застерегти колег: у справі Волині потрібно зупинитися й не ухвалити врешті-решт чогось такого, після чого польський політик уже не зможе простягнути руку політикові українському.

Колишній президент і нинішній католицький громадський діяч, президент Українського ПЕН-центру Мирослав Маринович наголосив: навіть правду можна проголошувати по-різному. Можна з ненавистю, а можна з любов’ю й розумінням. І політики повинні про це пам’ятати. А колишній депутат сейму Мирослав Чех застеріг: чи не варто замислитися над тим, чому в критичні моменти історії прихильників української незалежності завжди оголошують «колаборантами» і «фашистами»?

Маршалок сенату, легендарний діяч опозиції часів ПНР Богдан Борусевич був присутній майже упродовж усієї дискусії. Під час свого виступу пан Борусевич наголошував: нічого страшного, що б поставило під сумнів подальші відносини українців і поляків, не сталося. Ухвалено компромісний документ, куди не ввійшли радикальні вимоги «Права і справедливості» (тому «ПіС» і голосував проти). Більше того, в документі згадано і несправедливу національну політику міжвоєнної Польщі, й польські відплатні дії у 1943—1945 роках.

Але заспокоїв присутніх маршалок сенату лише почасти. Виступаючи після нього, я не міг не застерегти: сьогодні велика відповідальність лежить саме на польських політиках. Адже за умов, коли упродовж минулих десяти років кожне чергове відзначення роковин Волинської трагедії супроводжувалося дедалі гострішими політичними заявами, саме політики мають подбати про те, щоб якась чергова резолюція через п’ять чи десять років не містила таки слів, через які, як казав Анджей Олеховський, польський політик уже не зможе подати руки українському колезі.

А тепер про уроки Волині для нас, українців (принаймні для тих із нас, для кого національна пам’ять і національне майбутнє не є чимось абстрактним). Ми повинні зрозуміти, що кожен має на свою правду, і що полякам (зокрема й в силу того значення, яке вони приділяють своїй історії) Волинь болітиме ще довго. Ми не повинні драматизувати реакцію наших сусідів і перебільшувати її значення (повідомлення про сенатську ухвалу з’явилося на шостій сторінці впливової «Газети виборчої», а ось дискусія щодо показу на польському телебаченні скандального німецького серіалу, де польське підпілля було показано не досить шанобливо — на третій).

У нашій реакції ми повинні пристосовуватися до загальноприйнятих європейських критеріїв і норм (з цього погляду відверто покваплива й антипольська заява «Свободи», розрахована на її радикального виборця, виглядала вкрай невдало — і цій партії справді слід серйозно замислитися над тим, як покращити свій імідж у Європі). І, нарешті, ми (як і поляки!) повинні пам’ятати: у складній спільній історії було багато неоднозначних ситуацій, в яких усі ми виступали в ролі не лишень невинних жертв.

Тому ми повинні ще раз щиро промовити «вибачаємо й просимо вибачення». А ті, для кого така молитва має вагу, повинні помолитися за душі убієнних на Волині 1943 року поляків та українців.

І водночас усі ми маємо пам’ятати: винуватців трагедії судять уже не представницькі органи влади тієї чи тієї держави. Свій остаточний присуд їм має винести Історія. І станеться це лише потому, коли з обох сторін бодай трохи притлумляться гострі емоції особистих утрат.

Джерело: www.day.kiev.ua...