www.ji-magazine.lviv.ua

   

Ярослав Трінчук, Наталя Федько

ХТО МИ?

Філософський нарис

Вільним душам…

СТРАХ ПЕРЕД ЖИТТЯМ – ЦЕ ШЛЯХ

ЦИВІЛІЗАЦІЇ В НІКУДИ

ВСТУП

Розмірковуючи про буття і небуття, Артур Шопенгауер цілком логічно зауважує, що нема сенсу боятись смерті й небуття після неї, адже ми не боїмося того небуття, яке було до нашого народження. А воно, оте небуття, таке ж саме, яким стане після нашої смерті. Воно існувало, існує й буде існувати поза нашою свідомістю. Раз ми й не переймаємось тим що було до нас, то немає підстави боятися того, що буде після. «Я є – смерті нема, смерть буде – мене не буде», – цитує філософ античного колегу Епікура і робить висновок: логіки у страху перед небуттям немає.

Та незважаючи на очевидне, людина боїться смерті. Боїться і смерті, й небуття після неї.

Шопенгауер намагається оправдати той страх. Він говорить, що людина не стільки боїться небуття, як самого акту смерті. І пояснює, чому – жах перед кончиною переслідує тільки того, хто неправедно прожив життя.

Все логічно.

Так, страх перед небуттям після життя свідчить, що людина не зуміла організувати своє існування. У цьому треба погодитись з філософом. Але потрібно додати: або не змогла – внаслідок проживання в несправедливому суспільстві.

Та і це відповідь надто спрощена.

Насправді страх перед смертю – це сублімація страху перед життям. Його дзеркальне відображення.

І тут ми маємо сказати найсуттєвіше – саме страх перед життям є першопричиною страждань людини. І всього людства. З глибин віків.

Всі тюрми світу – наслідки того страху. Терор, рабство, інквізиція, фашизм, більшовизм, війни, розбій, грабіжництво, вічні пошуки ворога, «приватизація» по-українськи – все це породжене страхом перед життям. Він спотворює людину, калічить її душу, сіє непевність, сумніви, злобу, ненависть, жадібність, мстивість, такий страх заганяє людину в алкоголізм, наркоту, розпусту, в секти. А все це разом – спотворює цивілізацію. Додамо – цивілізацію споживання. Власне ту, в якій ми зараз перебуваємо. Забігаючи вперед, скажемо – ту, яку породила філософія буття.

Хоча… є ще одна причина паскудної поведінки людини – вона намагається приховати свою малість. Але ця малість також породжена страхом.

Вчитель, який боїться життя, ніколи не буде шанувати учнів. Як і учні вчителя. Банкір – не стане добрим партнером для інвестора. Полководець – не зуміє захищати життя своїх солдат. Переляканий політик не стане займатися державними справами, а перейматиметься власними інтересами. Переляканий письменник – називає постмодерном те, що він зліпив. Чоловік, який боїться життя, ніколи не зробить щасливою свою жінку. Мати – не зможе виховати з дитини особистість. Для священика, який боїться життя, образливою є кожна згадка про щастя.

Ознаки того страху дуже яскраві. Це людина дисгармонійна, хворобливо прагне влади або навпаки – втікає від життя (соціопати), демонструє ницість (особливо у шоу-бізнесі). Це клептомани, істерики, брехуни, продажні журналісти, моральні й духовні каліки. Якщо конкретно, то це більшість українського політикуму та українського великого бізнесу.

Найогидніший його вияв – прагнення влади над людьми. У таких переляканих прокидається неконтрольована звіряча агресія, пиха, неприховане бажання принижувати людину, її гідність. Насильство і садомазохізм – а саме цим найбільше вражені ниці та безликі – вимагають перманентної демонстрації. Крім всього, вони повсякчас підкреслюють бажання знеславити Творця. Особливо тоді, коли у церкві пхають свою мармизу в телекамери. В українському парламенті (станом на 2012 рік) переважна більшість депутатів – це особини, які патологічно бояться життя.

Причиною домінування у суспільстві страху перед життям є потворна політична система, де владу мають люди, що вражені цим страхом. Українська політична верхівка страждає ним якнайбільше. У неї він має патологічний вияв. Обтяжує його ще й те, що вони зневажають народ, яким доводиться правити. А зневага до народу ускладнює патологію. Погіршує її та обставина, що вони завдяки своїй агресивності зуміли сісти на голову не менш переляканому українському народові й відняти ресурси, які йому належать.

Скалічені страхом для оправдання своєї неадекватності вигадують різноманітні брехні, пишуть усілякі теорії, відтак захищають їх з допомогою демагогії та сили, а на демагогію (марксизм-ленінізм, українське телебачення зразка 2012 року)  та силу (армію, міліцію, зброю, озброєні загони) витрачаються ті ресурси, які повинні витрачатися на розвиток людини, суспільства.

Брехня, як і побудована на ній ідеологія, – інфекція дуже заразна. Вона не знає раси, нації, вона не знає віку, статі і для інфікованого є абсолютом і… трагедією. Трагедією для індивіда, спільноти, нації. Вона калічить людство, віднімає у нього перспективу.

ВІДЛУННЯ ВСЕЛЕНСЬКИХ ТРАГЕДІЙ

Паралізований страхом перед життям натовп обирає Вараву. Натовп не хотів мати перед собою Боголюдину, вільну від усіх страхів, ненависті, гріха, бо Вона нагадувала б йому, що є честь і гріх. Натовп обрав Вараву, гіршого за себе, і тим самим наче б то обілив свою ницість і запроданство.

Вибір Варави – це проекція розбрату на віки, і цей розбрат різноманітний натовп несе на собі уже два тисячоліття. Дане стосується не лише євреїв. Через дві тисячі років після вбивства Ісуса Христа, українці теж обрали «Вараву». Навіть гірше. Варава у порівняні з Януковичем і Кучмою просто ягнятко…

Натовп обирає бридкіших за себе винятково з однієї причини – щоб оправдати свою нікчемність. Хоча б у своїх власних очах. Він не розуміє, що хтось збоку – теж переляканий – сіпає його за ниточки.

Ісуса Христа вбила перелякана юрба, але за ниточки сіпали первосвященики Анна і Каяфа. Це були перші фашисти. Вони вважали, що людину можна знищити безкарно. Найгірше, що ті первосвященики не виглядали злобними. Вони показували себе, як поборники доброчесності. Тільки подумаймо – первосвященики осуджують до страти?! Не рятують, а вбивають.

Звинувачення Ісуса Христа підганялося під їхнє бажання. (Дві тисячі років – а українські суди діють наче сумлінні учні тих фарисеїв. Власне, так воно і є). Вчинок Анни і Каяфи – це програма людству. Програма розділення людей на жертву і ката, що ми й спостерігаємо вже дві тисячі років. Таке розділення мало страшні наслідки, та інфернальний вияв набуло у ХХ столітті. Воно нищить цивілізаційні вартості сьогодні, та діє як план розбрату на майбутнє.

Лихові запобігти можна, але людство повинно навчитися найпростішого – розділяти добро і зло. А також утямити, що вибравши добро, у виграші будуть усі, вибравши зло, цивілізація згине.

Перше, що треба зробити, щоб зберегтися, – надати перевагу духовним цінностям. Навчати цьому потрібно дитину, ще коли вона у лоні матері. То має бути міждержавна широкомасштабна програма інтеграції високої культури в суспільства.

Вдосконалити правову систему і змусити її працювати як на державу, так і на кожного громадянина. Конституція у державі має бути такою, щоб кожен громадянин міг не тільки бути захищеним і жити у мирі зі своїми ближніми і з оточенням, а й мати моральне право на заступництво Творця. І на діалог з Ним.

Для керування державою суспільство мусить обирати доброчесних фахівців і відсторонити всіх, хто хворобливо прагне влади, адже це люди одержимі страхом перед життям. Не забуваймо – всі тоталітарні, авторитарні, фашистські та більшовицькі режими – то спадкоємці Анни і Каяфи.

Ми конформісти і не завжди прагнемо знати правду. Ми ніяк не хочемо визнати, що Нова Ера почалася зі злочину – з убивства. Убивства Ісуса Христа та Івана Хрестителя. Визнати, значить взяти на себе гріх.

Ми втішаємось Воскресінням, але Воскресіння могло бути і без убивства. Ісус Христос міг жити ще довго і навчати людей. Він міг померти у старості і також воскреснути. Але стільки розумного люди отримали б ще від Нього!

Ми дві тисячі років прагнемо оправдати злочин і говоримо, що так мало бути, бо так сказали пророки. Але ж не мало так бути! Ісус Христос повинен був жити і навчати людей!

Ми радіємо Воскресінню. Так, Воскресіння – це надія на спасіння. Але якщо ми радуємося Воскресінням Христа, то мусимо усвідомити, що на нас також падає гріх за вбивство Ісуса. Тільки таке усвідомлення дає право утішатися Воскресінням. Тільки таке усвідомлення може дати можливість очиститись від того гріха.

Якщо є колективна радість – Воскресіння, то є і колективний гріх. Убивство Христа – наш гріх.

Але ж ми цього вперто не хочемо розуміти, бо якщо зрозуміємо, то мусимо визнати свою вину. І відповідальність. Тому ми вбиваємо Христа щоденно. З посмішкою на вустах, з розумними речами, з меркантильними розрахунками.

Ми убиваємо своїми гріхами.

Щоденно, коли ми об’їдаємось, розуміючи, що діти ближнього голодні, ми убиваємо Христа.

Щоденно, коли плануємо обманути і обікрасти ближнього, ми убиваємо Ісуса Христа.

Щоденно, коли зраджуємо близьких, друзів, ми убиваємо Ісуса Христа.

Щоденно, коли ти свою тушу впихаєш у дорогу машину, а десь дитина твого ближнього вмирає, бо у батьків немає грошей на ліки – вони пішли на твоє, падло, дороге авто, – то ти вбиваєш Христа.

Щоденно, коли ти свою мармизу всовуєш у телевізор, щоб набрехати щось, ти убиваєш Ісуса Христа.

Але ти мізерний і не знаєш, що твій гріх наздожене тебе, твоїх дітей і твоїх внуків. Гріх – ти знаєш – не прощається. І не врятує їх жоден європейський чи американський університет, де твої нащадки розкошують, хоча аж ніяк того не заслужили; вони мають можливість перебувати там лише тому, що ти щоденно вбиваєш Христа.

Твоя пика не влазить в об’єктив, де ти намагаєшся щось говорити, але не слова виходять звідти – змії вилазять з твого рота. Ті змії й поїдять твоїх нащадків.

Ти думаєш, сховаєшся за недоторканністю. Не сховаєшся. Небеса непідкупні. Чим сильніше ти ховаєшся, тим сильнішою буде кара. Тобі, твоїм дітям і твоїм внукам. І згине рід твій, і ніхто не згадає твоїх нащадків. Навіть, якщо народиш.  

Богослови не дають вичерпної відповіді, чому Ісус Христос дозволив себе вбити. Їхні аргументи – так було сказано пророками. Але ж слова пророка не є обов’язковими до виконання. Так, Ісусові Христові з дитинства прищеплено відчуття приреченості. Але у цьому вина пророків, а не оправдання. Саме вони запрограмували вбивство, а це все одно, що його замовити.

Друге. Христос безмежно любив недосконале людство. Ми ж то знаємо, як любить мати свою дитину, навіть, якщо та дитина каліка. Саме так Ісус Христос любив своїх скалічених земляків. Він не хотів помирати. Але Він дав людям вибір. Вибір – жити з Ним чи без Нього. Цей вибір зберігся донині, але людство так і не визначилося.

Христос не був упевнений, що Його вб’ють. Він надіявся на продовження Свого земного життя, вірив, що в людях прокинеться те начало, яке Він вклав у їхні душі – людяність, справедливість, честь, милосердя, любов, відвага. Парадокс, але люди зненавиділи Його саме за це. Вони прагнули якнайшвидше позбутися Того, Хто нагадував їм про їхню недосконалість, малість, гріховність.

Ісус Христос бачив у людях те, чого у них не було, але могло бути. Своєю жертвою Він дав можливість людям стати такими, якими Він хотів би їх бачити.

Але що відбулося насправді. Нащадки вбивць Ісуса поклали відповідальність не на винуватців убивства, своїх предків – і тих, хто за цим спостерігав, Пілата й римлян, – а на Самого Спасителя. Тому кожне покоління людей на землі приймає у спадок злочин предків – убивство Ісуса Христа. І кожне покоління несе на собі цей гріх.

Для Христа Його смерть не є трагедією. Трагедія у тому, що Його люди не прийняли і залишилися без Нього. Незважаючи на демонстрацію ритуалів.

Ще питання, на яке у нас відповіді немає. Чи воскрес Христос у душах людей, чи ця подія просто їх розважила, як цікаве шоу? Але тут її бути не може. Однозначну відповідь дає кожен сам собі.

 Ідея загибелі Христа породжена пророками, і вина мусить лягати на них настільки, наскільки вона лежить на вбивцях і байдужих. Та найбільше зло зробили пророки єврейському народові, нав’язавши йому думку про месіанство. Усій нації прищеплено гординю. Навіть більше. Первосвященики та їхні спадкоємці стали брати на себе функції Бога з однією метою – отримати почесті. І гроші.

Але там, де гординя, там – екзистенційна туга. Її часто намагаються погасити розвагами й розпустою. Така туга розтерзала Римську імперію. Та гординя і проста буденна радість дуже відмінні одне від одного. І ніколи не уживаються разом.

Так, пророки бачили дикість людей, розуміли причину та намагалися зупинити дикунство тим методом, який був доступний їхньому часові – показати кожному, що кара за гріх невідворотна. Також пророки бачили розвиток на багато століть вперед і прагнули зупинити  розгул дикунства. (Якби це можна було зробити у ХХ столітті…). Сучасні провидці теж бачать багато і намагаються застерегти як окремих людей, так і держави. Навіть, цивілізації. Змінити долю можна, але до точки неповернення.

Здається, людство цього не розуміє. Як не розуміють владці свого призначення. Вони думають, що їхня функція окреслена трьома термінами – «економіка», «демократія», «соціальний захист». (Диктаторів ми не маємо на увазі).

І не хочуть бачити, не хочуть чути, що програму розвитку суспільства та програму стосунків церкви й держави запропонували ще три царі, які принесли дари малому Ісусові. Це були три державники, які розуміли, що їхня діяльність спрямована на розвиток цивілізації. У їхньому вчинку відсутній егоїзм, бажання вигоди, вони не страждають страхом перед життям. Ці люди добровільно визнавали верховенство божественного начала над собою, над державами, над Всесвітом.

Цього не зрозуміли церковники, які, маючи духовну владу над віруючими, жадали влади світської. Або – мати можливість впливати на владик. І не завжди з метою навернення їх до доброчесності… Тим самим вони змусили можновладців шукати способу, щоб відділити церкву від держави. А відділена церква законсервувала себе й заблокувала власний розвиток.

Та і церковники, і правителі не хотіли розуміти (і зараз не хочуть), що Ісус Христос не визнавав влади людини над людиною, – і це була перша причина, чому Його вбили. (Сьогодні Його теж убили б).

Нині проблема церкви і суспільства така, як проблема учителя та учня. Якщо учень перевершує свого учителя, то мудрий учитель шукає нового, немудрий – заздрить і намагається принизити. Коли брати європейське суспільство, як учня, то тут учень уже давно перевершив учителя. Але учитель цього не розуміє, не вступає у діалог, намагається зупинити учня, бо злякався тих питань, на які не здатний дати відповідь.

Як мати в дітях бачить продовження свого его, так церква періоду своєї могутності бачила в суспільстві своє продовження. Але діти ростуть і віддаляються від матері, стають самостійними, мають своє життя, та мати злиться, що її не слухають. І проблеми, які можна б вирішити разом – нерідко вони є надто складними, – звалюються на кожного окремо. Зараз церква і держава мали б бути розумнішими. Але винен той, хто мудріший…

Церква досі проповідує Христове «віддай бідним». Так, це добре. Але зараз церква могла б усім своїм авторитетом вимагати від владолюбців, аби вони так керували державами, щоб уже не було бідних. І осудити тих, хто допускає злидні в суспільстві. Більше – церква вже могла б ініціювати проекти ушляхетнення цивілізації, виходячи з розуміння перспективи розвитку. (Московський Патріархат поки що благословляє ядерну зброю. Невідомо, що гірше, забути про Бога, чи освячувати Його іменем свої помилки. Або лихі замисли).

Церква проти абортів, і це справедливо – гріх убивати живу душу. Та аборти – це наслідок. А що причина? Безвідповідальність? Вседозволеність? Розпуста? І це теж. Але проблему треба вивчати, обговорювати в суспільстві, пропонувати владі варіанти її вирішення. І це не тільки можна, це необхідно було робити ще до сексуальної революції. Саме церква повинна була запропонувати дискусію про кохання, як найвищий дар Творця. Саме церква мала б підказати, що у школах потрібно ввести такий предмет, як філософія кохання, і осудити всі сексуальні інструкції, які руйнують почуття і привчають людину не кохати, а споживати одне одного.

Вчення Святих Отців глибоке (є винятки), але воно зупинилося майже півтора тисячоліття тому. Зрозуміло, Святі Отці могли передбачити еволюційний шлях людини, але не могли спрогнозувати саме такий розвиток науки, техніки, психології, тому вони давали рекомендації, виходячи з розуміння суспільства і суспільних відносин, які були на той час. Але цивілізація еволюціонувала, а Церква законсервувалась.  

Керований страхом перед життям Августин Аврелій (у католицькій церкві він св. Августин) у п’ятому столітті ввів у богослов’я термін «первородний гріх», згідно з яким усі, хто народжуються, уже грішні, бо несуть з собою гріх Адама. (Августинові страшно було самому зі своїми гріхами, тому він за компанію схотів взяти з собою все людство). Ми не заперечуємо колективної відповідальності за гріх, але сам термін і пояснення Августина Аврелія позбавлені логіки.

Виходимо з того, що Бог створив людину за Своїм образом і подобою. Цебто – передав людині Свої якості. Також мусимо визнати, що Небо наділяє дитя чистою душею. Душа чиста, тіло ще безгрішне, тож немає логіки у тому, аби на чисту душу й чисте тіло, у якого якості Самого Творця, накладати гріх. Це значить, програмувати людину апріорі на гріховне життя.

Зазначимо відразу. Так, є діти, які народжуються від батьків з враженим генотипом, і в таких дітей замість душі – звірячі інстинкти. Саме з них виростають особні, у яких патологічний страх перед життям. Вони агресивні, топчуться по культурі, відверто зневажають мораль, гідність людини; вони рвуться до влади, а отримавши її, стають диктаторами. Майже вся сьогоднішня владна верхівка України – це особини зі звірячими інстинктами

Та це соціальна проблема. Проблема суспільного здоров’я, медицини і криміналістики, але аж ніяк не богослов’я. І в жодному разі не можна якості окремих асоціальних осіб накладати на все людство. Незважаючи на те, що це і є проблема людства. Але – громадська і медична, та не богословська.

Первородний гріх – це освячення влади людини над ближнім своїм. То вигідно деспотіям, системам, де насильство є інструментом управління, авторитарним суспільствам. На жаль, деякі церковники прагнуть цієї влади більше за здичавілих кнопкодавів українського парламенту та інших спадкоємців Анни і Каяфи.

Якраз вони зловживають біблійним терміном «страх божий». Та не потрібно Творцеві, щоб Його боялись! З Богом асоціюються слова «абсолют любові». Але ті, хто прагне влади над людьми, цих слів зрозуміти не можуть. Саме вони значення слів «абсолют любові» підмінили на «страх божий».

Те, що богослови об’явили всіх грішними, є чинником суспільним. Суспільним, а не духовним. І продиктоване воно бажанням влади над ближнім, а отже – страхом перед життям.

Приймати первородний гріх – це визнавати недосконалість Творця 

Ще одна помилка церкви – замість того, щоб обожити людину, вона олюднила Бога. Та ще й надала Йому своїх, людських, непривабливих рис  – жорстокість, ревнивість, владолюбство.

Даним церква віддалила людину від Бога.

І, замість того, щоб наближати людину до Бога, стала між Ним і людиною.

Християнство ввело аскетизм як чесноту. У середньовіччі це, можливо, мало сенс, (освячення страждання було вигідне «фарисеям» – вони цим самим примушували людей коритися деспотам), але сьогодні постає питання, на яке церква відповіді не дасть: навіщо Творцеві страждання людини? Він то любить дітей своїх, і церква це не заперечує…

Можна погодитись з тим, що у середньовіччі розвиток богословського вчення мав, крім всього, ще й утилітарне наповнення. Якраз церква намагалася (і досі це робить) апологізувати страждання, людину звести до найменшої одиниці, а для оправдання своєї точки зору спробувала навіть підпорядкувати Боже вчення.

Навчити людину радіти набагато важче, ніж благословити її страждання.

Апологія страждання – це не нормально. Це визнання того, що світ повинен бути недосконалим. І що найгірше – це покладання вини за недосконалий світ на Творця.

Скупість душі свідчить про її малість. Але це не біда. Біда в тому, що церква оправдовує цю малість. Приклад – аскеза.

З подачі того ж Августина Аврелія церква ввела в абсолют інститут шлюбу і відкинула найцінніший дар Творця – здатність кохати. Визнаючи, що шлюби творяться на небесах, церква абсолютизувала ритуал і прирекла тих, хто з розрахунку, чи з помилки, чи від безвиході без кохання стає під вінець – а в середньовіччі це характерно для більшості вінчань, – на вічне рабство, страждання, відняла у жінки не тільки свободу, а й можливість кохати і бути коханою... Цим самим церква освячує проституцію, бо секс без кохання – це або проституція, або бізнес. Що теж проституція.

Тисячі трагедій, тисячі злочинів учинено тільки тому, що зневаження жінки було освячено церквою. Тисячі життєвих драм, вбивства, самогубства – через те, що церква не схотіла розуміти вагу найціннішого подарунку Творця – чистого кохання. Кохання, на яке має право кожна людина. Невже не було зрозуміло, що жінка з цим не змириться?

Важко уявити собі, скільки доль скалічили хворобливі марення Августина Аврелія.

Страх перед коханням, перед гармонією душ, перед гармонією у статевих стосунках спонукав священиків (і зараз це робиться) до нав’язування думки про «первородний гріх» та про гріховність статевого життя.

Страх перед життям – причина вселенської трагедії. Він став причиною того, що на початку ХХ століття негативи в суспільствах досягнули критичної маси. Відбулося нівелювання моральних цінностей; наступально впроваджувався культ насолоди; нікчема агресивно опановував механізмами, як здобути владу над людиною; лжепророки заволоділи увагою мас і дерлися на соціальні вершини; у такій обстановці розгорнулася масштабна діяльність сіоністів; а страх перед життям скаламутив розум всіх. Як малих, так і великих. Це породило нечувані катаклізми.

Авторитарне ставлення церкви до людини і суспільства призвело до ефекту акумуляції негативу. В родині, державі, світі. Як наслідок, людина не сприйняла вчення церкви, а разом з тим відкинула основи моралі, яку проповідували священики. Зрозуміло, без такої моралі життя спільноти стає проблематичним. Відбулося нівелювання моральних цінностей, а комплекси, що виникали у людства внаслідок недовіри до церкви, спонукали людину до вседозволеності, зрощували агресію, в тому числі – агресію плоті. Кохання – цей найцінніший дар Творця – висміювалось. Наслідок – зневага до людини. На всіх рівнях люди сприймали одне одного як конкурента, а не, як брата.

Ще одну помилку допустила церква – не відкинула апологію страждання. Думка, що людина створена для страждання, породила в людях руйнівні комплекси. Не цінувалося життя. Ні своє, ні ближнього.

Далі. Влада над людиною, яку прагнув здобути нікчема і здобував її, вкинувши у маси демагогічні лозунги, створювала у того нікчеми ілюзію власної значимості і спонукала його до приниження ближнього. (Компенсаторна функція. Вважалося, що чим більше принижений ближній, тим більша значимість нікчеми. Сьогодні це чи не першочергова проблема європейської цивілізації. Говоримо європейської, бо про інші – навіть немає предмету розмови. Ниці прагнуть влади над іншими тільки з однієї причини – вони не мають влади над собою, над своїм звірячим Я).

Відбулася підміна понять. Замість рівності кожного перед законом, проголошувалася соціальна рівність, незалежно від здібності людини, працьовитості, таланту, надбань предків. Як наслідок – нечувана злочинність.

На демагогії виростали псевдовчення про справедливість, які затуманювали розум молодих активних і ділових людей. Обдурені ставали жертвою тих, хто спрямовував їх на енергійні дії.

У цей час відбулася концентрація капіталу в руках сіоністів. У них створювалася ілюзія, що з допомогою капіталу можна здобути абсолютну владу. Над світом, економікою, а це дасть можливість маніпулювати людьми, ідеями. (Тут треба зробити зауваження, що таке неможливе. І ось чому. Творець, Який створив світ, як прообраз Раю, таке просто не дозволив би (це для віруючих), (а для невіруючих інше) – щоб мати владу над світом, потрібно поєднати непоєднуване: культури, мови, ментальність різних народів, звичаї, вірування, побут, суспільний устрій і т. д.

ХХ століття кроваве ще й тому, що лжепророки зуміли ізолювати людину від Творця, і залишили її сам на сам зі звіром. З тим, що всередині самої людини.

Та найпершою причиною отого дикунства, яке продемонструвала Європа з початком Першої світової війни, є страх перед життям. Він вразив усіх – від найбільших, до найменших.

Ну, а відтак уже можна говорити і про суперечності капіталізму. Але в жодному разі не можна їх вважати першопричиною європейської трагедії. (Протиріччя капіталізму є перманентним. Це наслідок як некомпетентності управлінців, так і групового корпоративного егоїзму вражених страхом перед життям. Але складовою протиріччя є і конкуренція, а вона все ж таки сприяє розвитку. Ще. Теорія про суперечності капіталізму є не що інше, як спроба закрити криваву рану лахміттям. Шкода, але вилікувати цю рану ніхто не пропонує. Такі ліки можуть бути тільки у розумінні призначення людини – повернути на Землю Рай).

Дві тисячі років тому страх перед життям підштовхнув натовп до вбивства Боголюдини. Цей злочин породив у людини переконання, що кровопролиття допустиме. Наслідки – ХХ століття. Якби не було вбивства на початку Нової Ери, не було б жахливої масакри у ХХ столітті.

Та якщо людство так і не збагне, що воно несе в собі геном вбивці і здатне повторити найгірші злочини, то таке повторення цілком реальне.

УКРАЇНА: СТРАХ, МОРОК І НАДІЯ

Страх перед життям жене людину до смерті, а людство до загибелі. Він породжує не лише боязнь смерті, а й підсвідомо жене людину шукати її. Самогубства, безпричинні аварії на дорогах, немотивовані вбивства, вчинки, у яких немає логіки, викликані суїцидними настроями на рівні підсвідомого.

Північні народи – шведи, фіни, норвежці зуміли подолати цей страх, мобілізувавши інтелектуальну міць людей на освіту, культуру, духовний розвиток. Економіка цих країн направлена винятково на удосконалення якості життя громадян.

Трохи інакше обстоять справи у народів південних країн.

Страх перед життям не дозволив Наполеону вчасно зупинитись і зробити Францію процвітаючою країною. Натомість він погубив півтора мільйона молодих французів і кинув Францію на століття в хаос, що вразило генофонд нації. Гедонізм сучасних французів – це перманентне очікування якоїсь ірраціональної біди. Нація високої культури, найвищих технологічних досягнень, фантастичних інженерних рішень абсолютно не мотивовано переживає страх перед життям.

Що треба. Дати адекватну оцінку минулому, відпустити померлих і відпустити власні зруйновані ілюзії. Коли націю покине отой нез’ясований страх, на його місце прийде впевненість у собі і у своєму майбутньому, окреслиться далека перспектива, сформується ясна мета, а це змінить якість життя.

Якщо говорити про Україну, то, засліплене наживою владне угрупування своїм страхом отруює суспільство, паралізує його волю, руйнує перспективу, не дозволяє нації ставити собі мету. Воно, оте угрупування, перманентно демонструє пиху й не може приховати свій страх (а пиха і страх – це найогидніший симбіоз), тому вчинки їхні часто немотивовані, незрозумілі, іноді просто абсурдні, а коли вони демонструють нібито волю і силу, то це не що інше, як спроба приховати страх. Глибинний паралізуючий страх.

Сьогодні не можна говорити про українську дійсність і не враховувати катаклізми ХХ століття, які жахливо підкосили дух нації, її генофонд, навіть фізичний стан.

Щоб повернути нації силу, волю і віру в себе, позбавити її страху, потрібна неймовірно важка робота еліти. Творчої, наукової, політичної, економічної. (Те що політики зараз називають себе елітою є нісенітницею. Їх можна так назвати тільки в одному контексті «злодійська». Більшість з них навіть не хочуть бути людьми).

Шкода, але сучасна українська творча й наукова еліта, відчуваючи на генетичному рівні страх перед життям, замкнулася у своєму егоїзмі, як слимак у мушлі, і з цієї мушлі повчає суспільство.

А потрібно створювати літературні, філософські, культурологічні напрями, готувати собі заміну, яка б змогла в перспективі впливати на політику й суспільство, та вони цього не роблять, вони ведуть суперечки про несуттєве, безкінечно, як мантри, заявляють про свою любов до України. Причому, вони не проти, аби за цю любов їх винагороджували.

Ліна Костенко – безперечно, надзвичайно талановита поетеса. І патріотка України. Та замість того, щоб створити поетичну школу Ліни Костенко, – а до неї зверталося десятки юних і обдарованих початківців, яких вона безжально відшивала – вона моралізує зі своєї мушлі. Як типовий учитель, ставила юним і наївним «двійки», не розуміючи, що якби вона підтримала тих, хто до неї потягнувся, то вони колись мали б неабиякий вплив на суспільство, і те суспільство могло б бути іншим. І це була б її, Ліни Костенко, заслуга. Не зрозуміла жінка своєї місії і багатьом талантам підрізала крила. А її фраза «Якби Джульєтта колупала піч, то, може б, навіть не було Шекспіра» є образливою і для трагічної героїні, і самого драматурга.

Так можна сказати і про Драча, Павличка, Мовчана. Так можна сказати і про інших розкручених ще при більшовизмі. Талановитих і не дуже. (Виняток І. Дзюба, В. Шевчук і ще дехто).

Можна з повною відповідальністю заявити, що саме розкручені шістдесятники винні у занепаді української літератури. І тільки шістдесятники. Їхній потворний егоїзм переміг не тільки здоровий глузд, а й справжнє відчуття Батьківщини. Страх перед життям спантеличив їм розум. Вони, як тільки могли, гнали на маргінеси всіх, хто міг би творити літературу, політику, мистецтво. Більше – вони не зуміли створити ситуацію для діалогу. Митець – суспільство, митець – влада, митець – церква, митець – майбутнє. А без діалогу вони – хотіли того, чи ні – ставали оборонцями авторитарних діячів. Вони ніяк не хотіли розуміти, що від такої розмови виграють усі, бо ламаються колючки комплексів – як низької самооцінки, так і надутої гордині. А найбільше – виграє суспільство, історія. Та організувати масштабне обговорення проблем їм не дозволила їхня надута гординя.

Суспільний діалог мав би повернути кожній людині, кожній нації її обличчя, її сутність, призначення, а діалог культур – взаємозбагачення. А в перспективі – повернути суспільству лицарський кодекс, без якого державотворчі процеси перетворюються на широкомасштабне примітивне злодійство. (Якщо неможливий діалог культур, краще мовчання. Але насильство над культурою, що чиниться сьогодні над українською, є злочин. А за злочин кара невідворотна).

Якби ці хлопці не замикали на собі національну ідею, а запропонували розвиток ідеї своїм учням, то силове поле нашої культури сьогодні було б іншим. І це силове поле не дозволяло би владцям поводити себе так нагло. Крім того, воно мало б позитивний вплив на все суспільство. (Найяскравіший приклад здатності до діалогу – Мартин Лютер. Він не тільки заохочував діалог – він провокував його. Наслідки – Європа на століття випередила інші країни світу в економічному, технологічному та гуманітарному розвитку. Такому діалогу сприяла також класична музика. Вона і зараз сприяла б, якби наші авторитети зрозуміли це).

Українські інтелектуали ще в ХІХ столітті взяли собі за життєвий принцип згубну для особистості дефініцію Г. Сковороди «Світ ловив мене і не спіймав». (Комуністи прекрасно розуміли, що їм дуже вже вигідно, щоб інтелігенція дотримувалась цієї ідіотської формули – так легше працювати гебешникам).

Та не втікай ти від світу! Хапай його, якщо пищить – бий по пиці й говори, коли маєш, що сказати! Змусь його слухати себе і спробуй наділити його кращими своїми рисами, якщо, звичайно, вони у тебе є. І не бійся смерті – вона все одно знайде тебе. Також не шукай її, а вижени страх з душі і зрозумій, що твоє життя і діяльність здатні змінити світ. Шкода, однак українські інтелектуали, вражені вірусом страху перед життям, не здатні піднятись не тільки над світом, але і над собою. Вони воліють бачити себе маленькими, іноді навіть бути такими собі тваринками – тоді немає відповідальності.

Борисові Олійнику Небо дало незвичайний талант. Якраз цей талант мав допомогти йому позбутися страху перед життям. Не скористався поет подарунком небес, він просто не прийняв його, і мучиться у цьому страху з мазохістською насолодою.

Коли талановита людина зраджує собі – то злочин перед нацією.

Найбільша проблема і вина Пілата – він не хотів, чи не зміг, розділяти добро і зло. Він думав, як їх не розділяти, то вони не розкриються, тобто, не проявляться людям. Так само думали деякі наші шістдесятники. Вони хотіли неможливого – гарного комунізму («з людським обличчям»), – добре розуміючи, що того бути не може в принципі. Прикриваючи своє розуміння добрими фразами, вони ховали свій переляк. Також вони знають, що чим талановитіша людина, тим більший гріх за конформізм. Підтримуючи зло, чи потураючи йому, ти стаєш наповненням цього зла. Це вже стосується сучасних інтелектуалів.

Страх перед життям породжує також страх перед пізнанням. Його відчувають люди, які мають інструментарій до пізнання, але втратили душевну рівновагу внаслідок страху перед метою. Велике завжди потребує випробування (мета, мрія, кохання), натомість посереднє не вимагає жертв, душевної віддачі, відстоювання принципів.

Страх перед метою – наслідок невірного виховання дитини. Занижена або завищена самооцінка прирікає людину на самітність. Не маючи відображення себе, своїх помислів через розуміння ближніми, людина замикається у своїй мушлі, а велика мета стає недосяжною. Вона людину просто лякає. У нас надто багато самотніх мрійників…

Людина прагне ідеалу, але сама не хоче (не може) ним ставати. Чому? Та потрібна велика праця душі, вміння любити й ненавидіти, жертвувати, робити свідомий вибір. Людині комфортніше бути об’єктом, а не суб’єктом. Малий обирає мале. 

Той, хто сумнівається у власних силах, не вміє робити вибір і брати на себе відповідальність за власне життя і вчинки та боїться мети, завжди стає знаряддям у різних пройдисвітів, злочинців, політиків. Приклад – наші «інтелектуали» у Криму, куди їх привезли до Януковича, для легітимізації їхньою присутністю так званого закону про мовну політику. Якими жалюгідними вони там виглядали!

Нам нав’язують думку, що у нас сильно розвинений комплекс неповноцінності. Але це брехня. Комплекси неповноцінності проявляються не в народу, який відзначає поразки у своїй історії – героїв потрібно шанувати, – а у тих, хто нав’язливо кричить про свої перемоги. Немає в українця такого комплексу. Є інше. І, може, навіть, страшніше. Українець відчуває себе нещасливим і не надіється на допомогу сусіда. Ми один до одного виявляємо не любов, а агресію. Чому так. Протягом століть в Україні володарював чужинець, який не завжди був лояльним до народу, над яким – в силу різних історичних причин – став панувати, тому народ акумулював у собі ненависть до чужинця. Ота, загнана всередину кожного українця ненависть до ворога, проявляється через агресію у родині, до сусіда, до ближнього, до можливого побратима. Вона підсвідомо породжує ненависть до того, хто трохи інакший. (Драма життя геніальної Катерини Білокур і є прикладом вияву агресії до інакшого). Українець не може надіятись на друга – побратимство зникло з козацтвом, – на безкорисну допомогу ближнього, як це буває в інших народів. Особливо в північних народів. (Навіть пінгвіни здатні один одного обігріти, українець – ні). Українець не виявляє любові до іншого українця.

Якби ця проблема обговорювалась у суспільстві, то її можна б зняти. І не потрібно б оту загнану в глибину ненависть проявляти до ближнього. Її можна нейтралізувати.

Досить зрозуміти, що кожен, хто витісняє тебе з твого життєвого простору, хто намагається калічити силове поле твоєї культури, хто нищить духовний досвід твоїх предків, є ворог! А від ворога необхідно звільнити свій життєвий простір, інтелектуальне і духовне надбання предків!

Маємо запам’ятати: коли кривавить серце нації, то воно перетворюється на попіл… або проростає квітами пізнання. Це стосується і кожної людини.

На Вічному Суді нація пам’ятатиме усякого в обличчя і свідчитиме за кожного свого сина. Як і син – за націю. І нормальний, і той, хто винен, що кривавить її серце.

Нам звідусіль говорять про дружбу народів. Але така дружба вимагає поваги і до могил предків цих народів. Поваги, а не шельмування тих могил! Всяк, хто намагається шельмувати могили твоїх предків, ворог!

Кожен народ прагне помститись ворогові за кривди. Українці не виняток. Але українець може помститись нині тільки однією безвідмовною зброєю – це реалізація себе, своєї мети. А мета в кожного має бути такою, щоб вона складала гідний внесок у підмурівок призначення України.

Ми повинні зрозуміти зараз найголовніше: біда наша також у тому, що внаслідок інфернальних експериментів ХХ століття, ми так здружилися зі смертю, що дозволили їй жити в собі і за рахунок себе. Це стосується як окремого українця, так і держави.

Вижени смерть з душі своєї! Не дозволяй їй поселятися в твоєму серці! Посели туди животворящу мрію і зрозумій: ти сам господар життя свого. Переконай себе, що воно є прекрасне. А якщо ні – зроби його прекрасним!

Не бійся мети і не втікай від неї (іноді люди від страху перед метою втікають навіть у смерть), а став собі гідну життєву програму й виконуй її! І знай: чим більша мета, тим і ти більший.

Якщо ти не бачиш виходу, то ти або сліпий, або не туди йдеш.

Ти не думай, що світ тебе не розуміє і не чує (можливо, тому, що якийсь невіглас образив тебе). І не скаржся на світ. Подумай, може, він поранений і хоче твоєї допомоги, щоб зцілитись. Не співчуття твого, а допомоги! Подумай, з чим ти підійдеш до нього, щоб загоїти його криваві рани.

Запам’ятай: найчастіше двері, які ти вважаєш зачиненими, плачуть за дотиком твоїх рук.

Так, зараз українець не знає сам себе, не знає законів життя, у нас пропало відчуття гріха, ми не вміємо відрізняти добро від зла.

Ще гірше з російськомовним українцем. Він відрізаний від духовного досвіду предків, від силового поля культури власного народу, а чужу культуру серцем прийняти не може. Його просто поставили поза культурою. Те, що йому нав’язується, він органічно не приймає. Як наслідок – душевний дискомфорт. У кожного такий дискомфорт виражається по різному. Є такі, які у спілкуванні з україномовними громадянами випромінюють сентимент, а є такі, які на українську мову виплескують агресію (тут, дійсно, комплекс) сильніше за справжніх росіян. Агресія їхня – це реакція на зневагу росіян до українців узагалі. Москва не може визнати, що у світі є така нація, як українці. Для них ті, що розмовляють українською, «націоналісти», «бандерівці», російськомовні – «хахли». І знову-таки, це проблема не тільки російськомовних українців, це проблема держави, проблема майбутніх дітей. І актуальна тема для обговорення! Чужою мовою ти з Батьківщиною не поговориш.

Також потрібно розуміти, що нікчеми, які намагаються спаплюжити слово, не розмовляють. Вони викидають з рота нечистоту, щоб забруднити ближнього, але забруднюють самі себе.

І ще. На превеликий жаль українець нерідко оцінює себе не таким, яким він є, а прислуховується до голосу іншого, агресивнішого за себе. Українець не може оцінити себе з висоти слави предків. Українець не може оцінити себе так, як його оцінив Ісус Христос. Полюби себе, який ти є, а не такого, яким бачить тебе сусід. Сусід не буде ні любити, ні поважати тебе, бо він не навчився любити й поважати самого себе. Він принижує інших з однією метою – принизивши когось, він у своїх очах вважається кращим. Звичайна компенсаторна функція.

Нам важко збагнути, що першим творцем слова був Бог. Він передав його у спадок людям не для того, щоб обкрадати світ, а для того, щоб збагачувати його. Творець спадкоємець суворий – за знівечене слово теж доведеться відповідати.

Могутністю слова володіє той, хто з його допомогою ушляхетнює простір. Той, хто прагне його забруднити, нікчемний. Навіть, якщо він багатий, чи має владу.

Та ні радянська, ні пострадянська українська інтелігенція – та, що обласкана владою, – такого зрозуміти не здатна. Вона не запропонувала жодної ідеї взагалі. Не лише глобальної, не запропонувала навіть простої державотворчої ідеї. Маленький виняток – деякі науковці намагаються повернутися до власної історії. Та роблять це боязливо. Вони хотіли б вивчати власну історію, але щоб її правдиво висвітлювала Москва. Цебто, хочуть її знати, але з чужого голосу. Вони від того голосу ніяк не можуть відірватись.

Як не може відірватись від фекально-генітальної естетики деяка творча братія.

Тисячі сюжетів не породжених, не опрацьованих, не розкритих, натомість до нудоти пережовується навкологенітальна тематика та пов’язана з тим дріб’язковість. А щоб надати тому вагу, називають це постмодерном.

Але постмодерн – явище психологічне, а не мистецьке. І саме воно підтверджує, наскільки вражене силове поле нашої культури.

Мистецтво – то цілюще джерело, постмодерн – вода з болота. Ці дві рідини не можуть злитися. Якби вони злилися, то цілюща вода забруднилася б, а брудна не очистилася б.

Мистецтво – це нагадування людям, що ми діти Божі, а не нащадки тварин. Однак, той, хто вже став тваринкою, мистецтво ненавидить. І при можливості, топче його, нищить. Гробовище культури ХХ століття влада в Україні (зразка 2012 року) інтенсивно розширює у столітті ХХІ.

Разом з незалежністю ми отримали дві України. Ідеальну, яка бачить себе у красі, мудрості, добрі та реальну – брудну, заздрісну, принижену, окрадену ворогом, Україну, яка втрачає свою сутність. Та найгірше, що ці України не здатні до діалогу. «Раби, подножки, грязь Москви…» агресивно не бажають втрачати свій статус, а державники не можуть знайти слів, щоб їх почули і зрозуміли.

Можливо, такий діалог і не потрібен. Можливо, ота нечисть буде стерта з обличчя України так, як стирається щось з пам’яті комп’ютера. Єдине, що маємо знати, само воно не зітреться...

Внаслідок масового напливу в Україну ницого і підлого елементу Україна втратила дитинність, постаріла душею і втомилася боротись. Пробудити дитинність і життєрадісність – а відтак і силу – Батьківщини зможуть шляхетні вчинки її дітей.

Окрім страху є любов до життя і навіть благоговіння перед ним. І настільки сильне, що люди приносять себе у жертву ради цього життя. Такою любов’ю керувався Василь Омелянович Макух, який 5 листопада 1968 року спалив себе у Києві на Хрещатику на знак протесту проти більшовицького свавілля та проти окупації Чехословаччини. (Дев’ятнадцятого січня  1969 року спалить себе чех Ян Палах. Теж на знак протесту проти окупації його країни. От про Яна Палаха знає весь світ, а про Василя Макуха Україна знати не хоче); такою ж любов’ю керувався Олекса Миколайович Гірник, який 21 січня 1978 року спалив себе у Каневі. Теж на знак протесту проти свавілля особин зі звірячими інстинктами. Такою ж любов’ю керувалися Січові Стрільці, повстанці Холодного Яру, воїни УПА. Ці люди народилися для того, щоб своєю смертю відкупити загибель України. Тепер усі вони з конкретних людей перетворилися на Істину, і на неї сьогодні мусить опиратися зранена Україна. Тому так вперто наші вороги тужаться заперечити їхню присутність в історії.

Страх перед життям протягом тисячоліть відчували усі народи. Відчували його найвидатніші філософи й полководці, королі і прості люди. Ксеркс, Нерон, Чінгіз-хан, Діоген, Августин Аврелій (Августин Блаженний), Дідро і багато-багато інших жили у цьому страхові й поширювали його, як пошесть, серед сучасників.

Переживав страх і Олександр Македонський. І не просто переживав. Цей полководець – суцільна відкрита рана. Однак, він зумів перемогти у собі той страх і піднятись не тільки над собою, а й над часом.

Якщо діяльність переляканих несла з собою часто руйнації і загибель людей, то цілісні натури, яких такий страх не торкнувся, або які здолали його, заклали основи сучасної європейської цивілізації.

Король Артур ввів в абсолют лицарську честь, і вона увійшла в плоть і кров європейської культури.

Цезар дав Європі правовий кодекс. І хоча здобутками шляхетного Юлія Цезаря скористалися майбутні мерзотники, які таки погубили римську культуру, людство має завдячувати мудрому полководцю за те, що сьогодні живе у праві.

Джузеппе Гарібальді, Іван Сулима, Іван Виговський, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Шарль де Голь, Степан Бандера та багато інших дали людству зрозуміти, що честь держави треба підпирати власною честю. І мужністю.

Софокл, Данте, Мікеланджело, Тиціан, Ренуар, Моцарт, Бах, Бетховен, Тарас Шевченко, Катерина Білокур, Микола Вороний, Василь Стефаник, Микола Вінграновський, Олена Теліга, Василь Стус надали людству такі гуманістичні коди, без яких майбутня цивілізація розуму була б неможливою.

ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ – ПЛІД

СТРАХУ ПЕРЕД ЖИТТЯМ

Страх перед життям породив філософію буття, філософія буття сформувала цивілізацію споживання, а та вже перетворила людину на досконалий механізм переробки товарів і продуктів на сміття і відходи. І це не перебільшення. Цивілізація споживання заходить в тупик.

Якщо до Геґеля філософія буття намагалася якось з'ясувати також, що таке людина, а не тільки її існування, то після – всю філософію зведено до найабсурднішого визначення: «Буття визначає свідомість». (Матеріалізм та ідеалізм не є антагоністами. Це просто складові філософії буття. У Геґеля вони прекрасно поєднуються). Навіть ті, хто не вважає марксизм філософією, у житті дотримуються цієї формули, не розуміючи, що вона перекреслює у них власне Я. Правда, за втрату Я об’єкт отримує винагороду – дешеві розваги. Як компенсацію, що позбувся своєї природи, самого Себе.

Шкода, але філософія людини у Європі не мала розвитку. Можливо, тому, що Європа дуже довго наїдалась. (Якщо говорити про філософію людини, то треба мати на увазі тільки європейську науку. Інші – навіть не підійшли до її визначення).

Могутній поштовх до творення філософії людини дав Ісус Христос. Яскраво. Виразно. Потужно. Чому людство не стало удосконалювати її, поглиблювати, зігнорувало розвиток, і вперто нав’язало суспільствам філософію буття?

Тут секрету немає – філософія людини вимагає досконалості. І не тільки від ближнього, найбільше – від себе. Досконала людина розуміє обов’язок, усвідомлює відповідальність перед Творцем і світом, а також позбавлена страху як перед життям, так і перед метою. Для цього потрібна всього лиш воля. Душевні лінощі гальмують вияв волі, а філософія буття ставиться з розумінням до такого гальмування, оправдовує його, вважає це нормою.

Шкода, але церква – а саме вона спрямовувала наукові напрямки – дала перевагу філософії буття і на два тисячоліття зупинила розвиток філософії людини.

Ще одне.

Від душевних лінощів, від небажання брати на себе відповідальність пересічна людина не має здобутків власного розуму. А коли запропонувати для обміну нічого, вона прагне взяти чуже задарма. Наша формула – це крапля, у якій приховані проблеми європейської історії, економіки, європейських банків та європейської політики. Бо як у краплині води можна впізнати смак цілого моря, так і в нашій формулі прихована проблема цивілізації споживання. Філософія буття націлює людину на споживання і місце людини в процесі виробництва і споживання, але не сприяє пошуку Бога. Криза початку ХХІ століття то криза цієї філософії, а економічні чи фінансові проблеми – її похідні. (До речі, кризу підтримує – іноді створює навмисне – певна категорія людей. Вони добре розуміються у питаннях, уміють створювати їх послідовність так, що для себе мають неабияку вигоду. Нерідко – надприбутки).

Як би досконало не працювали механізми ринкової економіки, але вони також створюють обставини, які можна назвати законами некомпетентності. Людина прагне реалізувати себе не в тій галузі, до якої у неї покликання, а в тій, яка приносить більше прибутків, пошани та зв’язків у суспільстві. А це не вільні люди. Кризу зможуть передбачити і відвернути негативні наслідки тільки люди вільні. Вільні від страху перед життям.

Цивілізацію споживання сформувала філософія буття, а та породила людину- хижака. (Людина-засіб). Цебто, ближній цікавий не як людина, а як об’єкт, від якого можна мати користь. Тут про повагу до нього й мови не може бути. Саме тому так важко дається діалог. На всіх рівнях. І найважче там, де предмет діалогу більш, ніж зрозумілий, – між конфесіями. А без діалогу не може бути відображення Я через іншого, бо без відображення втрачається сутність самого Я. Інфернальне відчуття самотності – а це проблема всієї Європи – теж продукт філософії буття. Таке відчуття породила європейська філософія, на таке відчуття вона опирається.

Мусимо також погодитись, що цивілізація споживання (і виробництва) не дозволяє людині реалізуватись через здорову конкуренцію. Завжди вмикаються побічні допоміжні механізми (знайомство, гроші, інтерес, корпоративний егоїзм) задля того, щоб надати перевагу не тому, хто найкраще може реалізувати певний проект.

А наслідки – за кожним випадком стоїть людина, часто зневажена, відсунена на маргінеси, до якої всім байдуже, і яка множить армію самітників, депресію. (До речі, проблему самітності, яка надто болюча і для Європи, і для Америки – а особливо для пострадянських держав, – теж породила і зрощує філософія буття).

Тривога, депресія – це показники дисгармонійного життя людини. Допомога лікаря приглушує відчуття, але не усуває причини. Усунути причину може тільки один спосіб – чесний діалог з самим собою. Наслідком має бути нейтралізація минулих помилок і програма на творення гармонії між собою і світом. Ти твориш світ, а не світ тебе.

Взагалі-то самотність може бути привабливою, але тільки в одному випадку – вона має заповнюватись високими пориваннями. Натхненням, вірою в Бога, відчуттям відповідальності за світ, жагою справедливості, коханням. Всім, що допомагає подолати страх перед життям.  

Самотність смертельно небезпечна, коли людина заперечує Творця – тоді вона втрачає шлях до Нього. А без Нього страх подолати не можливо.

Пошуки Творця дають надію і силу, втеча від Нього – відчай.

Хто шукає Його – знаходить, хто втікає від Творця, той втрачає себе. Себе, мету, сенс існування.

Шкода, але навіть у середньовічній філософії спостерігається спроба втечі від Бога. Душевні лінощі, невміння любити, фанатичне зречення розуміння красоти тіла, прагнення зверхності над ближнім спонукали до замаскованого вияву власного егоїзму. (Скажімо, творчість Августина Аврелія). Безперечно, ті філософи були розумними, бо навіть через багато століть богослови не зуміли розпізнати обман – теж від душевних лінощів – і тиражували його. Тиражується і зараз.

Ні патристика, ні вчення пізніших богословів не розвивали філософію людини. Християнство занурилось у філософію буття, своє вчення затиснуло у догми і перестало розуміти людину взагалі. Навіть протестантизм, який сприяв розвитку економіки, фінансової системи, технологіям, не підійшов до цілісного вивчення людини.

Крім всього, для того, щоб переконання, породжені тією філософією, закріпилася міцно, постаралася добре інквізиція, а в пізніші часи – НКВД – КГБ та їхній клон – світовий комуністичний рух.

Є думка, що сучасна медицина заповнила той гуманітарний простір, який мала б заповнити така наука, як філософія. Це помилка. Сучасна медицина зміцнила цивілізацію споживання і майстерно пристосувала людину до філософії буття.

Так, цивілізація споживання забезпечує існування людини (іноді – безбідне), але часто руйнує спроби наповнити його глибоким змістом. Замикає буття на саму себе. Побут заради побуту. А це нерідко закриває їй можливість розкритися для щастя. Закриває вхід туди. Парадокс – для сучасної цивілізованої людини не саме життя є цінністю, а успіх. Цебто, скільки грошей нам дають за те, що ми робимо, чи думаємо, що робимо щось. Найгірше – часто заради успіху приноситься у жертву саме життя. На питання: успіх заради чого, розумної відповіді ніхто не знаходить.

Ми ніяк не хочемо зрозуміти, що коли ми незадоволені особистим життям, то це не від власної оцінки цього життя. Ця – ніби то наша – оцінка від погляду збоку.

Об’єктивно ми не можемо знати: добрий наш побут, чи поганий. Ми судимо, виходячи з порівняння з побутом ближнього. Якщо наш програє у зіставленні з його побутом, то ми страждаємо, якщо виграє, то ми почуваємося добре. Але приміряти своє до життя іншого, то є глупота. Або свідоме визнання свої малості. (А ми це демонструємо перманентно).

Нам здається, що нас переслідує невдача, ми знаємо, що нас зраджують близькі і друзі. Ні, то нас переслідує наш власний страх перед життям. Позбувшись його, ми закриємо всі питання.

Філософія буття надає багато уваги страху перед смертю. Але страх перед смертю – ми вже знаємо – є не що інше, як прихований страх перед життям, і найгіршим продуктом цього страху є найбридкіший винахід людини – засоби вбивства. А наша цивілізація використовує ці винаходи заради прибутку.

Вбивство – прибуток. І нікому не соромно.

Людина цивілізації споживання придумала продовження руки – ніж, меч, спис, стріла, карабін, ракета, – щоб знищити ближнього; у людини цивілізації розуму продовженням руки буде крило. Щоб зігріти ближнього. Людина-мета (І. Кант) – стане основою в методології філософії людини, філософія вже допоможе подолати страх перед життям. Вона научить кожного не боятися ближнього, мети, смерті. Вона научить кожного бачити себе більшим за того, яким він себе уявляє, поважати іншого, шанувати жінку.

Ще одна біда людини – вона замість цілющих потиличників матері втікає до солодких дарунків демона. Це стосується не тільки окремої людини, найбільше це торкається націй. А надто – України. Цілющі потиличники – це героїчна історія, набутки культури, духовний досвід предків і потреба особистісного вибору; солодкі дарунки – перебування у темноті, дріб’язкова насолода, безвідповідальність, лестощі, душевні лінощі.

Сучасну цивілізацію оздоровити не складно. По перше, потрібно навчити людину бачити себе більшою від тої, якою вона бачить у дзеркалі. По друге – позбавити її страху перед життям. По третє – впровадити в усі спільноти, як складову філософії людини, філософію кохання. На всіх рівнях. Освітніх, мистецьких, містично-світоглядних. Координація держав, націй у широкомасштабній програмі інтеграції культури в суспільства.

Тоді європейську культуру від минулого і майбутнього розділить нова парадигма – філософія буття уступить місце філософії людини, а та окреслить нову якість життя. Потім на зміну цивілізації споживання прийде цивілізація розуму.

Змінити якість життя. Людина має зрозуміти, що вона не є машиною для переробки у сміття товарів і продуктів – а саме таку функцію визначила для неї філософія буття, – а тут, на землі, вона виконує завдання Творця.

Це буде процес складний і, можливо, болісний. Однак, незворотній.

Першим кроком до цього стане подолання страху перед життям.

Основою філософії людини є інтелект, почуття, здатність реалізувати себе через них; віра в Творця та відповідальність перед Ним. За себе, за минуле і майбутнє людства. А також – за Землю.

Наше життя – вияв волі (Шопенгауер). А сенс світової волі полягає в тому, щоб у кінцевому результаті обрати Творця (тільки у Ньому всі складники світової волі). Та це станеться тоді вже, коли людство перейде від цивілізації розуму до цивілізації духу.

МИСТЕЦТВО – ЯК СКЛАДОВА

ФІЛОСОФІЇ ЛЮДИНИ

Найстрашніша помилка (злочин!) цивілізації споживання – вбивство Ісуса Христа. Відтак усе йшло просто. Найперше – фарисеї спотворили вчення Ісуса. Він не говорив про обов’язкове страждання, не визнавав влади людини над людиною, не проповідував вищості чоловіка над жінкою. А фарисеї, на догоду владикам і чоловічому шовінізму, вміло підтасували вчення Христа, і культивується все це уже дві тисячі років. Не потрібні були Хрестові походи, фатальна помилка – заборона розлучень та інквізиція.

Авторитарна влада – а вона й досі вважається ефективною, незважаючи на те, що народи переконалися у зворотному – є причиною морального занепаду. «Захист національних інтересів» найчастіше є підміною іншого поняття: зазіхання на чужі інтереси. Авторитарній владі і «захисту» є тільки одна альтернатива – духовний розвиток нації, вдосконалення державного устрою та управління.

Також жахливою помилкою цивілізації було створення СССР. Воно пробудило патології, низькі інстинкти, руйнівні рефлекси, привело до небачених трагедій. Знищено, покалічено, зневажено сотні мільйонів людей, а спадкоємці комунізму продовжують руйнацію людини по всьому світу донині. Ненормальна жага влади, культ зброї, культ насолоди, сучасний моральний і культурний нігілізм у цивілізованому світі – це наслідки сімдесятирічного існування тієї потворної системи. 

Породжена Радянським Союзом і поширена на весь світ психологія люмпена, який розуміє рівність, як «що твоє – то моє», спустошує душі й уми людей у всьому світі. Саме тому відбувається знецінення справжніх вартостей – природи, моралі, духовного надбання людства.

Як наслідок – людина змаліла, а колосальні художні досягнення, які підняли б її, сьогодні незатребувані, незрозумілі.

Інша помилка – стримувався розвиток філософії людини. Незважаючи на те, що у мистецтві вона мала найкращий вияв, наука споглядала людину здалеку. Скоріше – звисока. Так само позирала й на мистецтво.

Література, малярство, музика – це неперевершене багатство і прекрасна ілюстрація душевного наповнення людини, її мудрості і святості (а також – дикунства) – філософією ігнорувалися. (Якщо не брати до уваги «Естетику» Гегеля, якої він добряче побоювався, та праці Шпенглера – цей говорив розумні речі, але використовував історію мистецтва для захисту своїх помилок).

Тож незважаючи на величезні здобутки в літературі та мистецтві, де світоглядні питання мали найяскравіше вираження, сама наука надала перевагу розвитку філософії буття. Такий парадокс цивілізації.

Деякі мислителі просто боялися присвятити душу Творцеві. Наслідки їхньої праці – інтелектуальний продукт. А творчість Софокла, Мікеланджело, Рафаеля, Данте, Гете, Бальзака, Ренуара, Шевченка, Гайдна, Бетховена, Шуберта, Моцарта, Верді та інших – продукт духовний. Вони присвятили душу Творцеві. Саме тому філософія не доросла до розуміння високих категорій європейської літератури та мистецтва; а окремі інтелектуали, ужахаючись рівнятись на висоту небес, прагнули (і зараз прагнуть) опустити небеса до свого рівня. Таких багато серед пишучої братії, священиків. Саме вони, задовольняючи потреби люмпена, намагаються брудним склом засклити вихід до Творця. Митці повинні розбити це скло і переконати здивованих людей, що сяйво, яке їх засліпить, справжнє, а не наслідки спец ефектів.

Споконвіку люди знають, як переповнює душу добра музика. Вона здатна винагороджувати людину надією, очищати серце, знімати з нього біль. Або… вселяти біль...

Добра музика – одна з доріг, яка веде людину до усвідомлення свого зв’язку з Творцем. Вона, на відміну від інших видів мистецтва, що прив’язані до реалій буття, сама шукає шлях до розвитку, перебуває сама в собі, і не вона несе себе в життя – життя має (повинно) шукати себе в ній. Тоді це життя наповнюється гармонією, а вона вже дає людині душевний спокій, дозволяє накреслити і побачити перспективу. Головне, коли слухаєш добру музику, щоб ти не тільки вважав себе гідним цієї музики, а й був гідним її.

Людство творило її одвіку, творить сьогодні й буде творити вічно. Осмислення цього виду мистецтва відбувається безперервно на рівні статей, нарисів, монографій, дисертацій. Але досліджується здебільшого структура творів та їхня економічна доцільність (останнє – ретельно). У такій ситуації вартість музичного твору визначає ринок. Цебто, люмпен.

Але тоді зв’язок людина – музика, її екзистенціональна вага, вплив на формування особистості ігнорується.

Хоча, дякуючи розважливим політикам, відповідальним діячам культури і мистецтва, розумному бізнесу, серйозна музика у цивілізованому світі має поширення, а завдяки сучасним технологіям, практично доступна майже кожному. Інша справа, як кожний використовує таку можливість.

Прикро усвідомлювати, але агресивне нав’язування поп-музики всіма засобами (економічна доцільність), витісняє класику. Уже виросли покоління, які не можуть її зрозуміти. (Тут мусимо зазначити, що чим більше людина віддаляється від класики, тим розхристанішою стає її психіка).

Висока музика – це Космос. Безкрайній, нескінченний, наповнений божественним творінням, які дивуватимуть людство тисячоліття. (Це також рафінований спосіб принесення в жертву митця во ім’я порятунку людства).

Гайдн – широченна звукова панорама світобудови, де щебет пташки, пісня ратая такі ж вагомі, як голос Архангела. У Гайдна труби жартують, іноді навіть кепкують над людиною, але вони також громом сповіщають про початок. Початок – а не кінець. Його скрипки – аристократи звуку – переповнені ніжністю, світанками, коханням. Гайдн – основа тому могутньому піднесенню інструментальної музики, яка поставила європейську культуру поза конкуренцією.

Бах – начало начал. З ним добре побути на самоті. І помолитись Богу. А бездонний океан його праці дозволяє робити це до безконечності. Велична, як готичні собори, музика Баха підпирає небо.

На жаль (чи на щастя) творчість Баха ще не вся зрозуміла, «не прочитана». Скажімо, фінал «Страстей по Матвію» «Спи Ісусе» сприймається неоднозначно. Для тих, для кого Ісус Христос воскрес, у хорі відсутнє трагічне начало. Там – надія. Всеосяжна надія. Тим, хто не вірить у воскресіння, музика вселяє жах. Для них одкровення, що в цьому геніальному фіналі, асоціюється зі смертю і сіє тваринний жах.

Гендель дав світові масштабні оркестрові та хорові полотна, демократизував музику, вивів її на повітря, спробував озвучити історію.

У творчості Моцарта – Всесвіт. Кожна музична фраза – гармонія, велич, краса, глибокий зміст. Його звуки благословляють, обіймають ніжністю, вселяють надію. Там є все. Від щасливого сміху дитини – а він міг би бути рефреном до багатьох творів композитора, – через надскладні драматургічні конфлікти, через чисті янгольські одкровення, осягнення величі Творця, до вселенських трагедій.

Музика стала його душею. Душею, яка так передчасно повернулася додому.

Імператив Моцарта – ти на цій землі не випадково. Тому бути маленьким – гріх.

Шуберт – хотів він того чи ні – розкрив свою душу і показав світові, щоб світ побачив, якою променистою, щедрою і змістовною може бути душа людини… Якщо вигнати з неї Звіра.

Бетховен витворив скрижалі Істини. Він категоричний: ти або людина, або ніхто. Це підкреслює кожен його звук. І у прихованому риданні, і в громовицях, сумнівах, славі, через океани роздумів у найвеличніших адажіо, до найвищого вираження стремління до радості – скрізь почуєш: ти або людина, або ніхто.

Радість Бетховена – це могутня, строга, священна радість людини, яка зрозуміла, що Христос Воскрес. Зрозуміла, сприйняла Воскресіння як найвищий дар Творця та усвідомила, що людина теж може воскреснути.

Бетховен перевернув уявлення про творчість, як про засіб насолоди, і підказав, що людина мусить бути великою. Його музику може розуміти тільки вільна особистість. Саме тому КГБ, крім дисидентів, відстежував і тих, хто її слухав. Вільна людина завжди була небезпечною для правлячих карликів.

Тебе болить душа, і ти вважаєш, що це погано. А ти послухай Бетховена, і подумай, що це добре для тебе завтрашнього, що твій біль, який сьогодні є просто прикрістю, завтра врятує тебе від трагедії.

Життя і творчість Бетховена можна втиснути у максиму: бути митцем – це ніколи не сходити з дороги, яка веде до Творця. При можливості, вказувати іншим цю дорогу.

Музика розпинала їх, а вони ставали перед нею на коліна і дякували їй. Вони розуміли, що музика – еліксир пізнання та відваги, що вона програмує душевну гармонію, дозволяє побачити світ справжнім. 

Цілком унікальними у світовій музичній культурі є три Реквієми. Моцарта, Верді і Брамса. Усі три – це плач за тими нещасними, які внаслідок своєї малості убили Ісуса Христа. Такий плач – домінанта всіх трьох творів.

Моцарт оплакує долі ненароджених – їм то жити з ганьбою предків.

Брамс підказує: гляньте, що ви накоїли. А побачене (почуте) жахає.

Верді протестує проти злочину юрби і вселяє надію. Також розуміння: останнє слово буде за Творцем.

Музичний Космос Верді викликає розгублення, подив і захоплення від незбагненної величі людського духу. Верді – батько філософії кохання. Хоча ця тема розроблялася з початком художнього слова, але такого масштабного і глибинного пояснення вона до Верді не знала.

Інструментальна тканина цього композитора дає найяскравішу характеристику як персонажам, так і драматургічним конфліктам. У кожному його творі. У «Ріголетто» Джільда – жертва помилки батька. Він присудив її до страти ще тоді, коли відмовився від самого себе і став спільником злочинів герцога. Ріголетто – катастрофічний страх перед життям.

Віолетта («Травіата») – розщеплена особистість. Будучи відкритою до всього прекрасного – а про це постійно нагадує скрипка, – вона стає жертвою того Звіра, який присутній у кожному з персонажів дійства. Вирватися з лап Звіра неможливо. Віолетта боїться не тільки минулого, а й майбутнього. Вона втікає в смерть. На якийсь момент жінці здалося, що смерть можна обійти, але то всього лиш ілюзія. Вони невідступно ідуть одна до одної. Та коли смерть приходить, Віолетта поривається її заперечити – вона збагнула, що може відчувати смак життя. Пізно. А в момент найбільшого страждання зрозуміла, що смерть не принесе визволення від душевних мук. Вона всього-на-всього звільнить її від тіла, яке до цього часу було об’єктом полювання ницих чоловіків. А духовні муки залишаться з душею. Оце і є та космічна туга, яку вгамувати неможливо, і яку так геніально передав у музиці Джузеппе Верді. В останній дії скрипка розкриває не тільки трагедію жінки, що стала жертвою цієї туги – вона грає вже на похоронах надії. Надії особи стати людиною.

А правда скрипки – це правда, проти якої немає жодного аргументу, жодної зброї.

Король Філіп («Дон Карлос») – спроба деспота приватизувати Істину. Задля цього він жертвує власним сином. Оскільки Істина в любові, то вона також гине. Разом з жертвою насильства. Читати в серцях людей нечестивим не дано. Навіть наймогутнішим. Вони можуть тільки вбивати.

У знаменитій арії Філіпа віолончель розкриває звичайний душевний біль звичайної людини. Тут Верді сильно облагородив деспота. Хоча біль і у злодія, і у деспота – біль. 

Оркестрова партія в опері (як і в інших) демонструє надзвичайно складну драматургію, поглиблює конфлікт до вселенської трагедії.

У незіпсованої людини живе геном пам’яті раю. Його має в собі також Єлизавета, яка закохана в Дона Карлоса, але змушена стати жертвою деспота. За той рай вона платить життям.

Геном пам’яті раю несуть у своїх душах Аїда і Радамес («Аїда»). В оркестровій партії – від початку і до кінця – його присутність. Та оркестр з винятковою силою передає водночас і передчуття пекла, яке пропонує той Звір, що всередині людини.

І Аїда, і Радамес гинуть в ім’я душевного раю, але вони не дозволили його потоптати.

Подібне почуття зазнала й Амнеріс. Більше – Амнеріс переконана, що вона сама і є той рай.

Так, Амнеріс несе в собі пам'ять раю, але ця пам'ять безжалісно спотворена відчуванням влади над людьми, яке вона отримала внаслідок царського походження. Вона не допускає можливості, що хтось може її не любити. А коли зрозуміла, що таке можливе, не змогла впоратись із власним Звіром, і в бажанні розчавити чужий рай переступила межу. І поселила у своїй душі пекло. Якраз це геніально передає оркестр після її фінальної арії. Амнеріс вже сама збагнула, що накоїла, та вороття неможливе, а оркестр виносить останній присуд. Страшний присуд. Безжальний.

Варто нагадати, що у Верді феноменальна також алегорія. Ми можемо розглядати Отелло («Отелло»), як жертву підступного Яго, але це дуже поверховий погляд. Гармонія твору складніша. Отелло – символ тоталітаризму, Дездемона – символ мистецтва. Дездемону вбивають вічно. Всі деспоти, великі і маленькі диктатори вбивають Дездемону вічно.

Ницим владикам страшно вступати в діалог з Творцем – а це можна через мистецтво, – саме тому вони нищать митців та їхні твори всіма способами. Аж до фізичної ліквідації та підміни мистецтва псевдомистецтвом. Найбільше це спостерігалося в СССР, а нині ми це бачимо в Україні.

Нікчемність Отелло виявляється уже в знаменитому дуеті Отелло і Дездемони. Його слова «Я смерті не боюсь, життя віддам за світлий дар кохання» – це похвальба хлопчиська, а не признання мужа. А тривожні ноти перед початком дуету натякають на недовіру Дездемони до Отелло. Як і недовіру Отелло до Дездемони. Він сам себе хоче переконати, що сильний, але в глибині душі не довіряє навіть собі, тому повірити їй він не зможе ніколи. В оркестрі не звучить сила воїна, в оркестрі – сумнів; а мотив кохання відсутній взагалі. Сумна арфа говорить скоріше про материнські почуття Дездемони, а не про любов жінки.

Оркестр яскраво відтворює хворобливе потрясіння душі Отелло. І хоча Верді облагородив і цього вбивцю, та в оркестрі блискуче передав його руйнівний внутрішній світ. Звичайний убивця набуває епічного масштабу завдяки музиці.

Трагедія Дездемони не тільки в тому, що вона довірилась негідній людині, а також у тому, що вона більше пожаліла Отелло, ніж покохала. Вона ставиться до нього, як до хворого і це її не лякає, а зобов’язує захищати цього чоловіка. Вона в чоловікові не опору бачить, а свою материнську місію.

Дездемона винесла собі вирок сама. Уже тоді, коли відповіла на почуття Отелло. Цей хоробрий воїн не просто боїться життя, він себе боїться і не вірить у себе, він не вірить, що його можна полюбити. Він не вірить у себе, як мужа, цебто, боїться мети. І хоробрий воїн перед випробуванням стає примітивним убивцею.

Отелло трагедію несе в собі. Якби не Яго, то хтось інший або щось інше зруйнувало б їхні стосунки і, зрештою, життя.

Отелло не ревнує Дездемону, а шукає у ній підтвердження своєї руйнівної думки про себе як про негідного коханця і відганяє всі можливості не знайти цього підтвердження. Він не любові очікує від жінки, а хоче бачити у ній дзеркало своїх власних помилок. Він у душі раб, його волю паралізує страх перед життям у найтрагічнішому вияві.

Яго ще не говорить про зраду – а він уже все підготував, аби переконати Отелло, що Дездемона зраджує, – та фраза «женіть від себе ревність» лише розпалює її. Отелло змушує Яго, аби той підтвердив його підозри.

Зловісна фраза Яго «смерть і забуття» – не пророцтво. Це логічний кінець людини, враженої страхом перед життям. Воно стосується і самого Яго.

А коли він говорить про зраду, його музичний образ зливається з образом Отелло. То вже проекція на загибель. То втрата свого Я. Після цього мавр на нормальне життя, нормальні стосунки не здатний. Його руйнівне начало зростає, міцнішає, аж до вчинку, після якого людини бути не може.

Смерть Дездемони – це не вбивство за зраду, це вбивство свідка своєї нікчемності. Страх перед життям перетворив воїна на монстра.

Сильний не той, хто в руках тримає міцно меч, а той, хто себе тримає в руках добре.

Ця опера пробуджує якусь апокаліптичну тугу…

Верді не тільки бачив драми й трагедії людини, він також чув плач янголів і регіт Звіра. І відтворив їх у звуках, у музичній драматургії.

Можливо, композитор і сам не усвідомлював, що він створив, але з певністю можна сказати, що він однією рукою писав, а другою тримався за крило Янгола.

Мудрість Джузеппе Верді можна виразити у невеликій формулі: чим дрібніша душа, тим складніше життя. У великих життя просте. Виконуй завдання, покладене на тебе Творцем, і ніколи не бійся вибору. Обираючи Бога, ти автоматично обираєш безсмертя.

Наскільки складна тканина музичного твору, настільки складною буває його інтерпретація. Геній мусить мати повторення у виконавця. Інакше не буде зрозумілий задум композитора. Концерт Бетховена для скрипки з оркестром виконують безліч музикантів, але дорівнявся у своїй трактовці до генія Бетховена тільки Зіно Франческатті. Дехто, як молодий півник, вискочить на золоту вежу, прокукурікає радісно й тішиться оплесками. Але вежа каже: «Як скучно, яка туга!». Франческатті віддав усе своє життя, все вміння для того, щоб його рукою водив хтось Вищий, а душа стала зорею для тих, хто забув про сяйво.

Диригентів, які  роблять не репродукцію музичного твору, а мають власне бачення, теж не багато у світі. Найбільша проблема декого з них – вони не в музику заглиблюються, а себе показують через неї. Хто виглядає таким собі купідончиком, а хто – блазнем. Але і той, і той ображають музику.

Для диригента мало розуміти глибини творчості композиторів, потрібно пірнути туди і залишатись там навічно.

Якщо брати двох геніїв, абсолютно відмінних між собою, але рівновеликих – Герберта фон Караяна та Клаудіо Аббадо, то, незважаючи на їхнє різне «прочитання», скажімо, Бетховена, велич композитора зберігає і підкреслює кожен з них.

Караян у музиці був дитино, підлітком, воїном, зрілим мужем перш ніж зумів відчути всю глибину творів, які звучали під його орудою, але навіть у найскладніших працях він залишається дитиною, таким собі хлопчаком, який хоче пробігтися по веселці. Аббадо бігати по веселці не хоче, він її підпирає, як Атлант – Небо.

Музичне вираження філософії людини проблематичне, але не простіше воно і в архітектурі, і в словесності.

Готичні собори – це неперевершена спроба наблизитись до Бога. І не тільки візуально, а, перш за все, духовно (для атеїстів – психологічно). Це геніальний метод ушляхетнити простір (географічний, релігійний, історичний), прив’язати до нього нащадків і покласти на них відповідальність за цей простір.

«Божественний геній» Брунеллескі відмовився від готичного стилю і створив те, що важко осмислити й оцінити ще й сьогодні – Флорентійський собор. Це не лише прекрасна споруда – це оселя для людських надій. Душа Брунеллескі обцілувала кожен камінь ще перед тим, як покласти його на місце.

І Філіппо Брунеллескі, і майстри готичних соборів не страждали страхом перед життям. У них була висока мета, і вони здійснили її. На радість людям і здивування майбутнього. (Час любить тих, хто його осідлає, а перед творіннями геніїв він сам зупиняється в шанобі).

Як шедеври архітектури, так і висока література – програма на безсмертя оновленого людства.

У «Дон Кіхоті» М. Сервантеса – найсильніший вияв філософії людини. Шкода, що літературознавство вперто не хоче цього бачити, а в нескінчених варіантах подається соціальна складова – так зручніше у меркантильному, обплутаному брехнями світі – та спрощений образ ідальго.

Але ж Дон Кіхот далеко не комічний персонаж. Він – проекція на майбутнє людності, де честь і гідність посідатимуть належне їм місце. У такому майбутньому з цього образу не будуть кепкувати, а сприйматимуть його, як свій власний найчутливіший нерв.

Дон Кіхот міг би сказати: «Ти шукаєш захисту в літературі, але ти не думаєш, що література може захиститись біля тебе?». Або: «Нам погано без Істини, але Істині теж погано без нас». Здається, тільки він має право на такі слова… Смійтеся…

У сучасній Україні спроба опустити творчість дійшла до того, що дехто з молодих та ранніх просто хоче пісяти в літературу. І роблять це. Їх можна зрозуміти, адже це не що інше, як звичайнісінький ексгібіціонізм. Але коли вже дорослі опускаються до такого, то це ексгібіціонізм з маразматичною складовою.

Вони вважають, що дуже сміливі, бо описали статевий акт у деталях, і радіють. Та є радість корови, яка знесла паркан і добралася до соковитої паші, а є радість зодчого, який збудував храм. Від того, як швидко людство научиться розділяти ці радощі, залежить, житиме воно, чи ні.

Мистецтво не для розваг генетично вражених особин, мистецтво – це площадка для битви Янгола зі Звіром. Тому гра в літературу є шкідлива для суспільства. Така гра – то намагання викривити генетичний код людства, повернути його до тваринного начала – якого, до речі, не було, – і насміятися над правдою.

Але людство може піднятись, тільки пізнавши правду, та коли воно закриває очі на правду або насміхається над нею (українське суспільство зразка 2012 року), воно дичавіє.

А оте здичавіння поглиблює страх, робить його небезпечним для культури та навіть загрозою існування суспільства.

Тоді еліта нації повинна стати на захист цього суспільства. Подавити в собі страх і заявити про розуміння біди.

Але ні письменник, ні філософ, ні композитор не мають права говорити з людьми, не подолавши страх перед життям, інакше вони цим страхом заразять інших. І аж ніяк не зможуть поставити суспільству велику мету. Приклад – радянська література. Та якщо сама література таки прагнула щось сказати, то радянське літературознавство убивало її ще в зародках. Літературознавець вважав, що художній твір потрібно оглушити, відтак – розчленувати, а потім вже тягти до читача, щоб згодувати йому окремими шматками, стерилізованими таким знавцем від власне естетичного наповнення.

На жаль деякі «інтелектуали» шкодять культурному процесові в Україні й досі, намагаючись витіснити з літературного процесу всякого, хто заявляє про себе як про особистість. І змушують амбітних і талановитих відчувати себе в ролі бідних родичів.

Порадити справжнім талантам можна лише одне: не боятися самотності.

І не мучитись через свою інакшість і через те, що тебе не розуміють. Митець має усвідомити, що несе хворий світ до лікаря. Це важко, але у нього вибору немає. Тим більше, що ім’я того лікаря – Істина.

Всім, хто береться за перо, треба нагадати: література – то плацдарм для янголів; висока поезія – сльози розіп’ятого сумління.

ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ – КВІТИ

ЗЦІЛЕНОГО ЛЮДСТВА

Людство давно зрозуміло: щоб вижити, потрібно рахуватися з ближнім. Звідси – мораль. Фашисти і комуністи розтоптали мораль і поставили людство на грань загибелі. Усі релігії світу опираються на мораль. Правда, християнство не може погодитись з багатьма положеннями інших релігій, і в першу чергу з тими, де нема поваги до людини. Але жодна з релігій не захищає найцінніший дарунок Бога – кохання. Якби кохання вивчалося, культивувалось, якби воно мало вагу в суспільстві, світ сьогодні був би іншим. Розумнішим, привітнішим. І особистість була б щасливішою, і діти здоровішими, й не існувало б смертельної загрози, яку влаштувала собі недосконала людність.

Спроможність любити формується в людини ще в лоні матері. Якщо дитина зачата в коханні, бажана у цьому світі, то у неї народжується й розвивається ефект відображення. Цебто, адекватна відповідь на почуття. Відтак вона збагачується любов'ю батьків і розкривається здатністю любити іншого.

Коли ж дитина відчуває, що вона небажана, з перших днів не відчуває любові до себе, у неї «заблокований механізм» відповідати на почуття іншого. Згодом така людина може й зустріти кохання, проте вона, внаслідок комплексів, не зможе його розпізнати, оцінити. Тоді вона або фанатично боятиметься будь-якої інтимної близькості (інтимофобія), або принижуватиме того, хто готовий буде її поважати. Наслідок – зруйновані долі. Людина, яка не живе в коханні, або не здатна його відчути, не може бути щасливою. Вона маже бути задоволеною життям – і не більше.

Найяскравіший приклад – Настасія Пилипівна з «Ідіота» Ф. Достоєвського. Вродлива неординарна жінка нездатна була покохати єдиного чоловіка, який її розумів. Цю здатність у ній вбили змалечку.

Якщо людство не навчиться підходити до кожного зачаття і народження як до священної та знаменної події, то зламаних доль та калік буде все більше і більше. Тоді не стихійне лихо стане загрозою людству, а власна глупота.

Мудрі правителі дбають, щоб громадяни розвивалися здоровими – менше державних витрат. Але мудрі правителі мали б також зробити все, щоб члени суспільства жили в коханні. Вільні, високоморальні закохані люди не стануть красти, не руйнуватимуть довкілля, не зневажатимуть старих і малих, а будуть виховувати здорових і моральних дітей. Шляхетне суспільство є гарантією свого майбутнього.

Тому такий феномен, як кохання, повинен стати для держави одним з найважливіших факторів, який вивчається, культивується, обговорюється в дискусіях, підтримується суспільством.

Якби церква, громадянські інституції приділяли уваги нормальному розумінню пристрасті в коханні, то не сталося б отої «сексуальної революції», яка руйнує особистість вже тим, що перекреслює можливість кохати, заперечує вірність. А вірності бажає майже кожна людина, особливо та, яка сама її береже. У вірності особистість відчуває себе цілісною, а значить, могутньою. Той(та), для кого бережуть вірність, здатен(на) віддячити коханому(ній) таким щастям, до якого ніколи не наблизиться юрба випадкових партнерів.

У стосунках між чоловіком і жінкою найбільше проблем створює відсутність взаєморозуміння. На жаль, ми не завжди усвідомлюємо, що з будь-якої, навіть найскладнішої, ситуації є вихід. Просто людина, яка позбавлена знань про найсуттєвіше та підтримки ближнього (який часто сам себе не розуміє), і не маючи на що опертися у критичній ситуації, нерідко чинить необдумано, алогічно. Наслідки – агресія в сім’ї, зради, любовні трикутники, нерозділене кохання, насильство. Ці проблеми руйнують життя мільйонам людей.

Хочемо застерегти – не треба плутати кохання з психологічною залежністю. Якщо двоє живуть спільно, але закомплексовані недовірою, нереалізовані як особистості, то вони катастрофічно самотні і прагнуть заповнити емоційну порожнечу будь-якою ціною. (Якщо немає позитивних переживань, людина відшукає негативні).

Здавалося б, як можна жити з алкоголіком, який постійно зневажає партнера, чи зі злою користолюбною жінкою, для якої сварки є сенсом життя? Відповідь проста. Не розуміючи власного призначення або уникаючи цього розуміння, людина незадоволена собою. Оте незадоволення несе в собі комплекси провини та меншовартості. А ті комплекси відштовхують від неї сильних, самодостатніх, життєрадісних партнерів, натомість особам з ураженою психікою, шкідливими звичками легко вдається паразитувати на скутій страхом перед метою і немотивованим відчуттям провини особи. Така особа, здебільшого, стає жертвою насильства чи психологічних маніпуляцій. Змінити щось, чи розірвати стосунки їй не дозволяє низька самооцінка і страх самотності. Зрозуміло, що признатись у цьому вона не може, тому втішає себе тим, що нібито рятує загублену душу, дбає про того, хто «без неї пропаде». А священики, як правило, радять терпіти.

Багато страждань, і навіть трагедій, приносить любовний трикутник. Що його можна якось уникнути, годі й думати. Він був, є і буде. Інша справа – звести їх до мінімуму і навчитися виходити з ситуації, не втрачаючи гідності.

Причини виникнення трикутника різні. Найперше – невміння робити вибір, легковажність, корисливість, жалість, безвідповідальність. Але треба зрозуміти одне. Розв’язати трикутник може лише людина, яка знаходиться «на його вершині». Якщо два чоловіки люблять одну жінку, обирає вона, якщо дві жінки – він. Слід запам’ятати аксіому – кохання там, де двоє. Третій мусить… зберегти гідність. І ніщо не повинно стояти на заваді двом. Ні статус, ні майно, ні діти.

Велику помилку допускають ті, хто за всяку ціну намагається «зберегти сім’ю». Не останню роль у цьому відіграють соціальні структури, які заробляють на проблемах сім’ї та шлюбу та на невпевнених у собі людях. Непрофесійні радники завдають шкоди людям більше за стихійне лихо. Особлива шкода від тих «радників», які твердять, що людина – істота полігамна. Вони принижують і чоловіка, і жінку. Чоловік за своєю природою тужить за коханням. І тут навіть винятку нема. (Правда, ми говоримо про чоловіків, а не про самців).

Ниці й безвольні люди часто виправдовують зраду тим, що це, мовляв, не шкодить сім’ї. Часто можна почути: «сталося випадково»; або: «молода коханка піднімає самооцінку». Насправді життя таких людей жалюгідне. Вони прагнуть піднятись над юрбою не своєю відвагою, не працею чи талантом, а кількістю своїх амурних «подвигів». А що далі? Самотність, недовіра до світу (той, хто зраджує, завжди переконаний, що зраджують і його), і звірячий страх перед кожним наступним днем.

Саме такі чоловіки нарікають на жіночу зрадливість, постійне бажання брехати, жадібність і т. д. Але жіночу ницість породили якраз зрадливці й ті хто заражений прагненням влади над людиною. Вони постійно демонстрували перевагу над жінкою, принижували її гідність, ображали, нерідко чинили фізичне насильство. Таким чином у жінки сформувався своєрідний механізм самозахисту (дволикість, хитрість, легковажність, корисливість).

Страх, що жінка не буде вірною, робить чоловіків обережними, а часто нищить бажання заводити сім’ю.

Тож маємо розуміти, чому дехто так легко відмовляється від кохання.

Але недовіра до партнера – це зовнішній вияв. Насправді страх перед необхідністю духовної праці та душевні лінощі штовхають людину замінювати кохання на виконання первісних функцій – статевого акту. Власне, інстинкти переважають над потребою розвивати почуття. А раб інстинктів сам себе відсікає від високого.

Так, статеве життя несе у собі сильний позитив, але тільки в одному випадку: якщо воно освячене коханням. У всіх інших – воно руйнує особистість.

Дехто може заперечити: а що ж робити людям, які втратили кохання або ще не зустріли? Якраз їм необхідно наповнювати своє життя високим змістом, розвивати кращі душевні якості, повірити, що хтось десь чекає на твоє ласкаве слово і буде щасливий, коли почує його. Можливо, такого щастя, як з минулим партнером у когось уже й не буде, але взаєморозуміння, шляхетність і мудрість не дозволять парі перетворитись на самітників.

Страх перед коханням, перед високою метою, страх втратити матеріальні блага – то складова страху перед життям.

А кохання – це творчість духу. Усі найвидатніші досягнення людства зроблені закоханими. Творчість Моцарта, Бетховена, Баха, Мікеланджело, Рафаеля – це наслідки закоханих душ. Вони розуміли: чим сильніше кохання, тим більша вимога до себе. І до своєї творчості. Кохання – це те, що здатне зупинити і підкорити час. Це музика. Музика небесних сфер, яка гармонує з музикою душі.

А висота пізнання кохання – основа філософії людини.

На період статевої зрілості юнак і дівчина прагнуть у ліжко не тільки тому, що є фізичний потяг, вони підсвідомо відчувають, що їхня близькість зробить кожного сильнішим, дорослішим і самодостатнім. Це спостерігається у всіх культурах світу. Злиття двох начал, крім насолоди, задає обом програму на майбутнє. Якщо ж близькість відбулася без кохання, то людина робить проблематичною можливість покохати.

Сексуальний потяг – програма на творення особистості, пошук ідеалу, культивування сили й характеру. А еротична енергія дана підліткові ще й для того, аби вона сублімувалася в енергію творчу.

У цей момент є дуже небезпечною низька самооцінка підлітків.

Якщо дівчина нещаслива у родині і в неї слабкий психологічний захист, то до такої чіпляється всіляка чоловіча й жіноча нечисть, а захиститися вона не може, внаслідок відсутності сили волі.

Тут низька самооцінка дівчини відіграє з нею злий жарт. Вона не судженого шукає, а прагне своїм тілом привабити бодай когось. І приваблює… бодай когось. Але не особистість.

Небезпечна також зависока самооцінка. Жінка з такою самооцінкою тягнеться до ловеласа з метою приручити його. Але такого не буває. Жодна сила не здатна змінити того, хто вважає ницість чеснотою. Така спроба завжди закінчується невдачею. Добре, якщо не скаліченою долею.

Безперечно, за зламані долі в однаковій мірі відповідальні як суспільство з усіма інституціями, так і родина. Відсутність у сім’ї культури, дисципліни, вседозволеність, як і надмірне регламентування поведінки, руйнують людину. Іноді – безповоротно. Чоловіки, які виросли, не задумуючись, що таке гідність, не кохання шукають у жінки, вони у ній бачать дзеркало власних помилок. На жаль, жінки з низькою самооцінкою, дозволяють це. Іноді самі провокують.

Філософія буття створила ще один феномен, логіку якого пояснити важко. Якщо одна людина любить когось, а той хтось не відповідає взаємністю, то його (її) осуджують. Причому, всі. Навіть родичі. Але ж людина не може любити на замовлення (хоча, є винятки). Навіть література виступає своєрідним адвокатом самотнього закоханого. (Особливо російська).

Юнаки й дівчата мають розуміти, що їхні безсмертні душі величні і вони прагнуть піднести людину над буденністю. Тому людина повинна відсікати від себе все, що здатне шкодити душі. Навіть, якщо це близькі для неї люди.

Кохання – вища нагорода Творця, і вона дає можливість закоханим реалізувати Його програму.

Не слід побиватися, коли тебе не зрозуміли. Якщо твоє кохання не прийняли, то воно з тобою. Тож не можна звинувачувати – навіть дорікати – людину за те, що їй потрібен не ти.

Колись наше звичаєве право було універсальним. Воно давало можливість виправляти помилки молодості. «Не судилось», «не пара» – говорили наші предки, якщо шлюб видався проблематичним. «Вона своє щастя ще стріне» – обнадіювали покинуту. Тут досвід тисячоліть. Шкода, але ми втрачаємо його. А там велика повага до людини, її гідність, культура сімейних відносин, чого немає в сучасному, скаліченому сексуальною революцією, егоїзмом і безвідповідальністю суспільстві.

Добра родина – опора держави. Тож держава мусила б дбати, аби в суспільстві були створені всі умови розвитку добрих сімейних стосунків. А родина, яка живе в коханні – фундамент цивілізації. На ньому тримається людяність. Людина, якою вона є (тобто, не звір) може реалізувати себе тільки в коханні.

Ми відкидаємо одностатеві шлюби, як хворобу суспільства. Такі шлюби – це підсилення власного его, а не шукання гармонійної протилежності. Це від малості людини, від безвідповідальності. Європа ще не усвідомила загрозу для себе від таких шлюбів.

Нормальна людина має культивувати в собі найкращі якості своєї статі, а не приміряти на себе якості протилежної.

Водночас необхідно усвідомити, що доки людина самотня (не зустріла кохання), вона може бути в суспільстві таким собі психологічним гермафродитом. Але ні самотність, ні важке життя не може бути причиною одружуватись, обмінювати свою свободу на певні життєві блага. У цьому випадку людина програмує свою тимчасовість. У коханні – людина здобуває вічність. Тому воно має стати другим єством. Якщо це єство почне хворіти, то винен ти сам.

У великих душ – велике кохання. А це також відповідальність, відчуття обов’язку. Перед Творцем, родиною, перед собою, Батьківщиною. Це щоденне вигнання пекла з душі. І з планети.

Але кохання також – животворяща блискавка, яка спонукає дві долі осяювати Всесвіт.

Приймаємо за аксіому, що Творець передав людині свої якості. Сотворив «за образом і подобою». Також приймаємо за аксіому, що кохання вимагає щоденної праці душі – чи не найскладнішої творчості, – оскільки закоханий(на) щоденно повинен(на) обирати між нею(ним) і всім світом.

За те дається винагорода. Для чоловіка закохана жінка – це антитеза жорстокому світові; для жінки коханий – уособлення всього найкращого у світі.

Кохана жінка є дзеркалом душі свого чоловіка. Яка жінка – така у нього душа. Жорстоко? Можливо…

Якщо твоя жінка нещаслива, то ти не чоловік. Змінюйся. Не можеш – будь чесним з самим собою і з нею, й відпусти її. Або зникни з її життя сам.

Тому допоки не пізнаєш людину, не відкривайся їй. Змирися з тим, що люди різні – те, що отруює тебе, когось може тільки розважити. Але пам’ятай: кохання – можливість пізнати всю глибину щедрості Творця.

Будь чесним у почуттях. Якщо відчуваєш, що не зможеш відповісти на любов, стань незворушним і непохитним. Знай, людину, яку ти не прийняв, але й не скалічив, Господь пожаліє краще за тебе.

Наївно передбачувати, що найближчим часом одружуватимуться тільки закохані. Буде повага, розрахунок, сексуальна жага, але слід пам’ятати: якщо вже ти береш дружину без кохання, ти, тим самим, кладеш відповідальність за неї на Небеса і прирікаєш її на самотність. Не зможеш бути коханим, будь вірним другом. Але будь мужем, а не бігунцем по самичках.

У коханні доблесть не в тому, щоб зняти зірку з неба, а в тому, щоб наблизитись до неї і обняти її.

Варто пам’ятати, що світ тримається на мудрості жінки.

А мудрість жінки – стати весною для коханого. Життєдайною, мудрою, теплою, щедрою, загадковою, строгою, іноді – грозою з громом і блискавицями, водночас – чутливою, сентиментальною, милосердною. Найважливіше, аби чоловік відчув, що у нього є надійний тил.

І ще одне. Ніщо так не знімає страх перед життям, як добра сім’я.

Моральний чоловік бачить у коханій своє відображення, долю і майбуття. Він береже духовну чистоту, потяг до культури і готовність до самозречення во ім’я кохання, покликання, Батьківщини.

Багатоженство забирає в людини все це.

Невпевнений у собі чоловік, як і релігійний фанатик, не довіряє ні собі, ні жінці. Він бачить сенс свого життя у самотності і самокатуванні.

Водночас ніякі блага світу не дорівняються до тихого доброго слова і ніжних обіймів найріднішої людини. І жоден філософський трактат не наблизиться своєю змістовністю до поезії Данте, Петрарки, які породило кохання. До речі, вигадка, що тільки нещаслива любов надихає митців, – невірна, нежиттєздатна і шкідлива. Згадаймо хоча б пізні твори Лесі Українки, коли вона була щасливою з К. Квіткою, чи інтимну лірику Ліни Костенко...

Суспільство мало б розуміти, що чисті почуття окремої людини – велике благо громаді, і що насильне розлучення закоханих дорівнюється до людських жертвопринесень.

Найгірше, коли приноситься в жертву краще (почуття) заради дріб’язкового егоїзму.

Також суспільство мусить знати, що насильні шлюби прирікають обох на взаємну неповагу і ненависть. А де ненависть, там немає місця любові до Бога.

Кохання робить людину не тільки просвітленою. Воно робить людину вільною від марень, нереалізованих бажань, даремних надій.

Чому воно не стало предметом вивчення, плекання, поваги? Справа у тому, що Європа шукала кохання навпомацки, а інші культури навіть не підійшли до його пошуку.

Але майбутнє світу – хочемо ми чи ні – залежить від того, як швидко люди зрозуміють, що без отого дивного світлого почуття усі шляхи ведуть людину в темряву. А всі надсучасні досягнення без кохання – не більш, як декорація на всесвітньому кладовищі.

ФАНТОМ СТРАХУ, ЯК ЗАГРОЗА ЦИВІЛІЗАЦІЇ.

Велика мета і реалізація її чистими помислами є животворящою.

Дрібна мета (вкрасти щось, обманути заради користі) – жалюгідна. Вона впускає в душу зло, яке може більше її і не покинути. (Українська влада (2012) перманентно демонструє свою дріб’язковість, жалюгідність і патологічний страх. Вона навіть заявити про щось більш-менш велике боїться. Вона, не соромлячись, виставляє на показ свою малість. Таку ж малість безперервно показує вся чиновницька вертикаль).

Ставити собі велику мету заважає страх визнати над собою Божественне начало. Коли людина хоче підпорядкувати своє життя Божій меті, то в першу чергу мусить убити в собі Звіра. А це не легко. Щоб убити в собі Звіра, необхідно відмовитись від дріб’язкового егоїзму, бажання влади над ближнім, шанувати життя і волю ближнього, ушляхетнювати простір. І ще. Зрозуміти, що чинити добро теж не просто. Чинити добро – це не дозволяти ближньому (і владі) робити зло.

Певне, що жити бездумно простіше. Тому стає зрозумілим, що самі люди не намагаються вирватись з-під гніту виродків. (Правда, тоді не потрібно б нарікати на Долю).

З пересічними людьми все ясно. Але ж чому ті, хто розуміє – інтелектуали, творча, наукова еліта – мовчать? А вони зжилися зі своїми демонами, скажемо м’якше – звичками (пиятика, розпуста, хитрість, жага наживи), і їм страшно розлучатися з ними.

Як це не сумно, але мусимо визнати, що сучасників не навчили бути щасливими ні батьки, ні інтелектуали, ні священики.

Священики в Україні (в Європі – теж) не просто кволо, а взагалі не виявляють протест проти свавілля влади. Чому? Відповідь проста. По перше, страшно брати на себе відповідальність. По друге, рефлекси, породжені досвідом несумлінних попередників, які звикли підіймати свій авторитет за рахунок нещастя нації, не дозволяють виявляти волю. Кожне лихо заганяло людей до церкви. І хоча не всі шукали там Бога, здебільшого – оправдання власних нещасть, але гроші в скарбничку кидали. (Найсильніше це проявлялося в Середньовіччі). Та й зараз, як тільки трапляється лихо, людина йде до церкви. Щось випросити, вимолити. Священик, зрозуміло, радить терпіти. І терплять.

А суспільство  повинно або змусити владу працювати на державу, або скинути її і за злочини притягнути до відповідальності. Треба мати на увазі, що священики далеко не другорядні члени суспільства. І якщо вони не заперечують владне зло, то своїм мовчанням підкреслюють згоду на існування цього зла. Так, священик має рятувати душу людини. Але коли над тією душею знущаються, невже він має спокійно споглядати?

Пора зрозуміти, що коли існує зло, то і ти у цьому винен. Навіть якщо ти несеш відповідальність тільки за те, що є у твоєму духовному полі.

Сучасна людина повинна навчитися бути щасливою. Зрозуміло, таке неможливе, якщо довкола такого щастя нема. Навіть, якщо ти маєш золотий унітаз.

Найперше – необхідно організувати громадський діалог, який зможе вивести на розуміння необхідності впроваджувати в суспільстві державотворчі, гуманітарні, екологічні програми. А потім пропонувати владі їх реалізовувати. Скажімо, давно пора вже спускати воду з «морів», що на Дніпрі, й рекультивувати землю. Фахівці підрахували, що земля, яку залило Каховське море може дати прибутку удвічі більше за той, який дає Каховська ГЕС.

Та поки що в Україні мають голос тільки недолугі депутати і такі ж недолугі чиновники, які безперестанку і з насолодою демонструють свою недолугість. І замість того, щоб творити громадянське суспільство, обслуговують кримінальний бізнес.

Мусимо усвідомити, що з розвитком цивілізації звірячі інстинкти не щезли, вони часто проявляються у найбрутальнішій формі. В Україні це видно неозброєним оком. Чи можна тому запобігти? Так. Але коли творча, наукова і політична еліта збагнуть це та візьмуть на себе відповідальність за здоров’я духовного простору нації. Але коли ця еліта прагне лише, щоб її підгодовували – а вона ховатиметься у своїх мушлях, – то інстинкти ті поширюватимуться, як епідемія, опановуватимуть натовпом і ніхто ніколи не зможе передбачити, чим воно закінчиться. Але тоді вина падає на національну еліту – духовний простір отруювався з її дозволу.

Вона мусить осмислити своє призначення, скинути страх і заставити суспільство прийняти свої ідеали. В іншому випадку вона не має права називатися національною елітою.

Сьогодні, наслідуючи здичавілу владу, еліта заразилася від неї культом насолоди. Тому, крім беззубих заяв, на які ніхто не звертає уваги, вона ні на що більше не здатна. Навіть визначати ціннісні орієнтири

Зараз їх визначає люмп. Масовий покупець. І не тільки ширпотреб. Невибагливий смак диктує розвиток літератури, кіномистецтва, пісенної творчості, малярства, а жадоба наживи потурає цьому смакові.

Еліта мусить визнати: у тому, що суспільство глухе до слова, до звуку, що художник в Україні не може продати свою картину, винна вона.

Та найгірше інше.

Аморальна більшовицько-гебешна влада – а вона, мімікруючи, як хамелеон, збереглася в Україні майже в недоторканому вигляді – зуміла натравити українську інтелігенцію на Ніщо. Інтелігенція ж і не збагне, що вона воює з Порожнечею. А якби й збагнула, то внаслідок своєї малості не зрозуміла б питання. Вона й не підозрює, що воюючи з Порожнечею, сили віддає, але перемогти не зможе. Бо не можна перемогти Ніщо, не зрозумівши його. А щоб зрозуміти, інтелігенція мала б об’єднатися, відродити культ побратимства, гідність, гонор, повагу до Творця та Його Законів і спільно всіма силами вигнати Порожнечу з серця кожної мислячої людини. (А дехто, замість того, щоб поставити собі високу мету і працювати задля її реалізації, намагається з’єднати Ніщо з Нічим і каже, що то творчість. Нещасні! Вони не можуть навіть усвідомити своєї убогості!)

Порожнеча жере кожного. Вона говорить «Ти мій», і більшість їй вірить. І вірить слушно, бо сказати «Ні!» не може. Не має ні аргументу, ні волі. Вони живуть ще у череві здихаючого міфу.

Правда, деякі наші корифеї роблять вигляд, що активно захищають українські інтереси. Та ні, не захищають! Багато з них просто розтрощили слово і зробили собі з нього привабливий декор, щоб оздобити свою мушлю. Перебуваючи у достатку, вони забули про покликання митця. І забули про тисячолітній біль України. А якщо їм нагадати, то вони відчувають дискомфорт, як від зубного болю. І кривляться, і ховаються швидко за красиві фрази.

Українська еліта повинна поставити собі надмету – скасувати Порожнечу в усій Україні! Відтак помолитися тихо, подякувати Богові і передати нащадкам чисте слово, щоб ті змогли увійти до сім’ї народів, як вільні до вільних, як рівні до рівних.

Аби разом усвідомити: цивілізацію розуму потрібно не тільки народити, а й поставити на ноги. Хто це зробить як не люди, які осилили замінити Порожнечу Істиною?!

Вище цього уже нічого бути не може.

Зміна цивілізацій не буде приходити під оплески, й ніхто не зустрічатиме її з квітами.

Буде опір. Власне, опір відбувається зараз. Але ті, хто його чинить, ще не розуміють, що у мертвих міфах життя неможливе. Як мруть міфи, так і вони відходитимуть у темряву. Кажемо «в темряву», бо для них вічності немає.

Споконвіку кращі душі намагаються трансформувати суспільний стан, у якому панує зло. Але в добра не вистачає сили на власний захист – воно захищає планету. І гине. А людство спостерігає і насміхається. Іноді улюлюкає. Касандра, Жанна-д-Арк, Олекса Довбуш, Степан Бандера та тисячі інших. Як бридко, коли в Україні хтось із так званих «інтелектуалів» не може спромогтися на здорову думку, й замість неї улюлюкає. Або шипить, як змія, сіючи злобу й ненависть. Та ще й чинить так за гроші. І не розуміють виродки, що максиму «Що посієш, те й пожнеш» ще ніхто не скасовував.

Щоб приховати свою нікчемність, тикають пальцем на Європу. Там, мовляв, криза. Так, у Європі криза. Але Європа вміє виходити з неї, і після Другої світової війни завжди робить то з гідністю. І оберігає цивілізаційні вартості.

Сьогодні Європа теж успішно розв'язує локальні проблеми. І їх потрібно розв'язувати, але без окреслення цивілізаційного шляху, який можна буде створити, опираючись на філософію людини, локальні проблеми виникатимуть перманентно і можуть привести європейську культуру до конфлікту, який поставить питання про існування самої цивілізації.

Людство повинно прийняти нову якість буття. Передбачити точку неповернення, опередити події та окреслити програму майбутнього. Це зможуть тільки люди вільні. Вільні від страху перед життям.

Безперечно, цивілізаційна криза на підході. Постмодернізм, економічні, фінансові, політичні негаразди – все це попередження: філософія буття, що породжена страхом перед життям у давні віки, заходить у тупик.

А економічна криза – це відповідь на некомпетентність влади та вияв корпоративного егоїзму банкірів, фінансистів, спекулянтів грішми. Чекати іншого від людей, вражених страхом перед життям даремна справа.

Дивує ще одне. Чому філософи не хочуть бачити того, що людей протягом тисячоліть вчили страждати і як треба страждати, а деякі – К’єркегор, Отці Церкви – вважали це навіть необхідним.

Не щасливими бути, а мучитись – ось що прописує людині як деспотична влада й ті, хто її обслуговує, так і деякі священики. (А в російській літературі всі прагнуть страждання з маніакальною впертістю. Вона заганяє людину у безвихідь. Тема митарства присутня і в літературі українській, але там причиною є зла воля ближнього, тоді як у російській – всі терзаються добровільно. Нерідко з мазохістською насолодою).

Тому не дивно, що в людини (особливо в радянської і пострадянської) сформувалися стійкі хворобливі потворні комплекси – вона отримує задоволення від страждання ближнього. (Це ніби язичницьке жертвопринесення ідолам – на тобі кров ягняти, а мені дай спокій). Людина, вихована на необхідності бачити чужу муку – а ця пошесть дуже поширена серед українства внаслідок підсвідомого неприйняття влади чужинців, – щасливою бути не може. Ніколи. Тут спрацьовує ефект бумеранга. Страждання повертається до цієї людини або його дітей. Навіть у простій формі – коли вона бачить щасливого сусіда. Найбридкіший вияв таких комплексів – немотивована травля ближнього, якщо він або його рідня потрапляє в біду.

Та найгірше – внаслідок тисячолітньої апології страждання у багатьох людей на рівні підсвідомого виробився механізм пошуку душевних мук.

Але ж ушляхетнювати простір – і тим самим прославляти Творця – може тільки щаслива людина. Побудова величних храмів, добра музика, малярство, висока література – підтвердження цьому.

У зв’язку з цим хочемо звернутися до вільної людини. Не колошмать свою душу! Пам’ятай, що на твоє терзання натовп відгукнеться насмішкою. Гірше – як звір іде на запах крові, так юрба, яка відчуває запах твоєї душевної муки, піде за тобою, щоб, коли впадеш, розтерзати тебе.

Зумій розвинути в собі здатність дякувати Творцеві за високі почування, навіть якщо вони приносять тобі печаль і сум’яття. Зрозумій, що бути доброю дитиною Господа, навіть бідною, на порядок краще, ніж імператором (президентом) великої держави. Подивися на квітку і сотвори для себе філософію квітки. І як вона приймає дар Сонця, так і ти прийми її красу. Квіти – то поцілунки Сонця. Подивися на струмок і сотвори для себе філософію струмка. Струмки – то діти Сонця.

Твоя думка про себе – рецензія на задум Творця. Але мусиш собі закарбувати, що як задум, так і виконання, прекрасні. Та якщо ти бачиш у собі щось зле або чиниш зле, значить, у тебе хвора душа і вражений розум.

Твою змістовність ніхто тобі не подарує. Ти твориш її сам.

Пам’ятай, що у словах Ісуса Христа «Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має» (Єв. від св. Матвія, 13. 12) не йдеться про матеріальні речі. Ісус говорить винятково про духовне наповнення особистості. Відкриєш душу для добра, для молитви, для розмови з Богом, тоді «дасться» тобі, коли ні, то й закриється для тебе джерело благодаті.

Твори філософію людини. Вона ж-бо повинна звільнити Істину з темниць міфів. Основне – вона має опиратися на такі принципи. Перше – людина має бути щасливою. Людина має бути дуже щасливою. Людина не повинна почуватися винною за своє щастя. Більше – вона зобов’язана зробити щасливою тих, кого вона любить і за кого вона відповідає. Обов’язково має тонко відчувати, де закінчується її добра воля і починається зла воля у відношенні до ближнього. Людина має сама обирати, з ким їй бути, але також нести відповідальність за цей вибір, усвідомити різницю між справжнім щастям і короткочасним задоволенням. Не можна забувати, що щастя в любові і здатності творити, а задоволення може виникати від руйнування власного Я (розпуста, пиятика, крадіжка і т. д.).

Страх перед життям заміни надією, стремлінням шанувати життя, землю, воду, повітря, а також – своє здоров’я. Запам’ятай! Твоя хвороба – це сигнал мозку, що він погано укріплює душу. А неукріплена душа – здобич для стерв’ятників. Не бійся бути самим собою, навіть коли ти відрізняєшся у своїх уподобаннях. Біла ворона перша віддзеркалює промені ранку. 

Не намагайся зрозуміти все. На всі питання є відповідь тільки у Творця, а на деякі – тільки у тебе самого. Зневіришся, не знайдеш відповіді – у Законах Світобудови залишиться ще одна чиста сторінка.

Щоб беззаперечно повірити у своє щастя, ти мусиш вчасно витягти його зі шлунку. Спізнишся – не нарікай на Долю.

Сумнів і невпевненість у собі породжує страх перед життям. Найогидніші його вияви – це насильство, садомазохізм і прагнення влади над людиною. А саме цим вражені ниці та безликі, і проявляється воно скрізь. Від звичайного сімейного насильства до насильства держави над окремою людиною.

Віджени сумніви.

Ти ж то знаєш, що цивілізація споживання чинить перед природою – а значить, перед собою і Богом – нечуваний злочин: плюндрує землю, забруднює повітря і, що найгірше – умертвляє воду. Також знаєш, що людство навчилося прикрашати свої злочини так, що нерідко злочин виглядає, навіть, привабливо. І від цього робить їх ще більше.

А ти твориш цивілізацію розуму і усвідомлюєш, що їй необхідно буде вилікувати землю і оживити воду (якщо цього не зробити, то цивілізація загине взагалі). Негайно припинити уніфікацію. В архітектурі, в пісенній творчості, мові, моді, дизайні, кухні тощо. Уніфікація заохочує людину бути лінивою, безініціативною, безликою. А це – явище не природне для людини. Тим більше, для людини творчої, якою, власне, вона й повинна бути.

Безперечно, у тому, що в Україні безлад, можна і необхідно звинувачувати владу. Але ця влада існує якщо не з твого вибору – вільна людина таких не обере, – то з твого мовчазного дозволу.

Сумно, але часто людина замість того, щоб шукати правди, втікає від неї. Куди? В нікуди. А поза правдою – злочин, темрява, смерть.

Деколи страх перед метою міняється бажанням обійти її, обманути. Це не обов’язково усвідомлювати. Найчастіше все відбувається на рівні підсвідомого. Але такі бажання – навіть якщо вони найкращі – мають здебільшого катастрофічні наслідки. У нашій історії – це діяльність Івана Мазепи.

Мазепа міг не оправдовуватись – всім було зрозуміло, що не «заради власної користі» він уклав союз зі шведами. Наївний гетьман хотів миру. Він думав, що спільно з Карлом ХІІ змусить Петра І укласти мир і припиниться кровопролиття. Сам себе обманув гетьман. Чи можемо ми дорікнути йому? Так. І не тільки. Він програв, а будь-який програш не є чеснотою. Як не є чеснотою політична помилка.

На початку ХVIII століття Мазепа мав можливість звільнити Україну від Москви. У нього, без січовиків, було біля 50 тисяч війська, стільки ж міг привести Карл ХІІ. Та ще й на Правобережжі було понад 20 тисяч козаків. Правда, вони підтримували той польський елемент, який орієнтувався на Москву, але якби працювала розвідка, та якби він не посварився з С. Палієм, то перевага українських сил над московськими була б значна. Тоді Петро І просто не почав би воєнні дії

Мазепа хотів здобути перемогу без війни. Чи він зміг би? Можливо. Але це нам зараз зрозуміло. Мазепа тоді не хотів розуміти. У нього не працювала розвідка, не було стратегічного плану на випадок воєнних дій, та найгірше – у нього не було учнів. Б. Хмельницький зумів викувати в короткий час військову еліту, І. Мазепа – ні.

Також гетьман повинен був би знати, що коли ти хочеш досягти чогось сам, то ти досягнеш, якщо ти покладаєшся на допомогу чужинця – програєш.

Іван Мазепа – це сублімація власної енергії на будівництво ворожої до України держави. Як спосіб подолання страху.

Якби він був зміг подолати страх, то створив би добру армію – були сили й можливість, – і висловив царю свої умови співпраці. А так власна енергія стала причиною його загибелі. Крім того, на століття кинуто державу і народ під ноги брутальним варварам.

Ми цінуємо у ньому те, що він таки набрався сміливості і відійшов від Петра, давши зрозуміти нащадкам, що з Московією мати стосунки смертельно небезпечно.

Нам не потрібно боятися минулого, не плакати над поразками й не хизуватися перемогами. Ми маємо нести відповідальність за вчинки предків, але не судити їх строго – ми розуміємо більше за них уже тому, що вони встигли щось зробити, а ми ще робимо.

Однак, парадокс у тому, що ми не радіємо від своєї діяльності а вважаємо себе страждальцями. Ми навіть не хочемо розуміти, що творимо державу! Ми в полоні власного дріб’язкового егоїзму, заздрощів, прагнемо рівнятись на тих ідіотів, яких показує нам вороже людині українське телебачення. Ще гірше – заздримо нечестивцям, які зуміли спритно вкрасти щось, і ніяк не хочемо утямити, що наші предки знали, що таке честь, гідність і вміли радіти життям.

Сьогодні ми мусимо визнати, що найбільша складність для людського розуму – це зрозуміти ближнього. Це складніше, ніж придумати будь-яку теорію, полетіти в Космос, винайти зброю, ліки, нові матеріали. Складно збагнути людину. В ній усе дивує, особливо одне нерозгадане чудо – дурень може іноді стати розумним. Правда, якщо зрозуміє, що він дурень і якщо зоставатися дурнем йому боляче.

Чи змінилися ми за два тисячоліття? Так. Ми отримуємо зараз надто багато інформації, ми грамотні, довше живемо, користуємося перевагами цивілізації, але, якби зараз до нас прийшов Ісус Христос, ми його убили б знову. Його велич була б докором нашій нікчемності.

У нас викликає насмішку слово «воїн». Зараз воно не є актуальним. Вважається анахронізмом. Але якщо ти чоловік, якщо ти українець, то хочеш чи не хочеш, можеш чи не можеш, дозволяють тобі обставини чи ні, а ти мусиш бути воїном. Ти мусиш крізь віки бачити сльози наших предків, чути ридання матерів, стогін скалічених, чути запах крові, тебе повинні боліти рани, пекти пожарища – аж тоді ти зрозумієш, що таке Батьківщина. Зрозумієш і станеш на її захист. Інакше не претендуй на майбутнє для своїх спадкоємців.

Стався до Батьківщини так, як ти хотів би, щоб твоя Батьківщина ставилася до тебе і твоїх нащадків.

Ні на кого не надійся. Власну долю твори сам. Зупиняйся тільки тоді, коли відчуваєш – те, що ти робиш, суперечить волі Творця. І не намагайся комусь щось довести. Хто твій друг, той і буде тобі другом, а ворога ніякі широкі жести чи театральні ефекти не зупинять.

Чітко з’ясуй для себе: думки і вчинки людей мають для тебе тільки ту силу, яку ти їм приписуєш.

Чоловік, який усвідомив своє призначення, вже є сильним. Чоловік, який боїться мети, сильним не стане. Хіба, коли здолає страх. Чим більша мета, тим і ти більший.

Не допускай душевних лінощів. Якщо не тренувати м’язи, то вони атрофуються, якщо не працює душа, вона відмирає.

Коли нестерпно важко, можна кудись сховатись. Втікати від життя не гріх. Але гріх тікати в смерть.

Якщо ти самотній, зумій використати самотність на користь. Навчись бути змістовним сам з собою. Якщо тобі цікаво з собою, то й комусь іншому з тобою буде цікаво.

Будь гордим, та не забувай: гординя не дозволяє самовдосконалюватись, а гідність вимагає досконалості постійно.

У гордині кроки великі, тому, йдучи під її нашіптуванням, ти ризикуєш переступити через самого себе і розминутися з власною душею.

Твій гонор виправданий тільки в одному випадку – коли ти стаєш вічним учнем Творця. Велич душі не ображає Його.

Якщо ти маєш владу, то не дозволяй лестощам входити у твою свідомість – вони смертельно небезпечні.

Ісус Христос не прагнув поклоніння. Хто прагне поклоніння, той, хоче чи не хоче, стає таким, як ті, хто поклоняється. Малим, нікчемним, диким.

Тобі буде важко. Бо, можливо, доведеться долати опір тисячоліть.

Але мусиш знати: перший крок до утвердження себе як людини – це подолання страху перед життям. Так зробив Олександр Македонський, так зробив Софокл, король Артур, так зробили тисячі, які утвердили себе і зуміли змінити хід історії. І надати їй того змісту, який сьогодні дозволяє людині реалізуватись.

Цей страх досі отруює життя самітнім, сім’ям, спільнотам та, навіть, могутнім державам і державцям. Він переслідує людину ще й тому, що вона часто, замість того, щоб опиратися на здобутки свого розуму, прагне скористатися здобутками чужого. А для цього придумує оправдання (теорії).

Для сьогоднішньої України така «теорія» вкладається у двох словах. «Реформи» і «покращення».

Начеб то все просто, а як зрозуміти банальну річ? Скажімо, щоб управляти машиною, потрібно бути здоровим і скласти екзамен на права, а державою може керувати хто завгодно. Якщо брати Україну 2012 року, то біля її керма знаходяться особні, про яких важко сказати, що вони здорові й нормальні люди. (У цивілізації розуму будуть утворені комісії, які всебічно обстежуватимуть і даватимуть рекомендації тим, хто вступить у змагання на кандидата до влади. І перевірятимуть старанніше за перевірку кандидатів на політ у космос, а нав’язливе нездорове прагнення влади над людьми буде розглядатися, як хвороба).

Подолати страх перед життям за помахом руки не вийде. Потрібна велика робота всіх суспільних інституцій і кожного свідомого громадянина. Основну функцію візьмуть на себе література й мистецтво. А на допомогу їм прийде філософія людини. Саме вона, філософія людини, посприяє цивілізації споживання трансформуватися на цивілізацію розуму і стане її наріжним каменем. А в далекій перспективі підготує основи цивілізації духу.

22. 02. 2013

ХТО МИ?

Я-НЕ-Я

Прагнення первісної людини зрозуміти і пояснити світ приводить до пізнання Бога. І потреби зрозуміти самого себе. Оскільки таке розуміння могло здійснюватись через відчуття навколишнього світу (наукового аналізу не було), то почуття людини стало первісною методологією пізнання. Саме тому всьому навколишньому світові надаються риси самої людини.

Вдоволення природних інстинктів вимагає зв’язку суб’єкт-об’єкт. Постійна присутність хвороби, яка для первісної людини персоніфікована і з якою треба вступати в діалог (магічне заклинання), а також невідворотність смерті, яка персоніфікована найяскравіше, не дозволяють виособлення. Первісна людина – це буття-в-природі. Та персоніфікується не тільки матеріальний світ. Подібним до самої людини є світ ідеальний. Інтуїція стає формою буття (твориться міф, казка), а не тільки способом пізнання.

Наділивши світ власними рисами, людина не змогла виділити, виособити себе з нього. Я і НЕ-Я не диференціюється. Я – продовження в оточенні, в усьому навколишньому світі. Я – у квітці, в дереві, у пташині, у вогні, камені, вітрі і т. д. (Все це яскраво відображено у народній творчості, особливо у казках). Буття людини-в-природі або, власне, Я-НЕ-Я – це тисячі ниток, які пов’язували первісну людину зі світом, що оточував її – унікальна інформаційна система, – що дозволяли пояснювати цей світ, надавати йому певних характеристик, не виособлюючись з нього. Я-НЕ-Я – модель первісного буття-в-природі.

Буття людини-в-природі, або Я-НЕ-Я, має неабиякі переваги – відсутня відповідальність, є радість від зв’язку з природою, відчуття гармонії, натхнення, святості, потяг плоті і плотська втіха. Разом з тим буття-в-природі не тільки дає людині можливість радіти і насолоджуватись. Смуток, переживання і страждання є обов’язковими похідними. Ці почуття персоніфіковані, систематизовані в ієрархію і становлять глибокий пласт язичництва, що є однією з основ архаїчного вірування.

Основою архаїчного вірування слід вважати анімізм (від лат. animus – душа, дух, живе), тотем і магію. Анімізм мав (і до цього часу має) найпоширеніший вияв. Одухотворяється все, що оточувало людину. Все народжується і помирає, почуває й розуміє, розмножується, вступає в контакт, дає оцінку, страждає, радіє, бореться. Одухотворяється жива й нежива природа, реалії, абстракції. Відбувається антропоморфізм, уособлення. (Персоніфікація – один з найпоширеніших художніх прийомів у народній творчості, художній літературі, малярстві. Найяскравіше це виявилось у “Слові о полку Ігоровім”). Якраз анімізм сприяв тому, що наші предки створили такий багатий пантеон злих і добрих сил, які виходять з самої природи (МАРА, БІДА, ДОЛЯ, СМЕРТЬ тощо), організували їх у систему (казки, перекази, загадки) і заклали стійкі моральні принципи як для себе, так і для нащадків.

Оскільки нормально існувати людина може тільки у природі, анімізм сприяв гармонійному зв’язку людини і природи, регулював їхні стосунки, навіть вплинув на розвиток мови. Ми говоримо: сходить сонце, виє буря, вітер свище, грім ударив, дощ іде. (Росіяни кажуть падает дождь, німці – es regnet, що формально абсолютно правильно. Все-таки падає, а не йде. Але якщо проникнутись глибинним семантичним наповненням цього значення, то вірніше таки буде – дощ іде, приходить, як одухотворена істота).

Якщо світ, що оточує людину, живий і пояснюється, то він вимагає до себе певної уваги. Його треба знати. Зрозуміло, підхід до вивчення світу є суб’єктивний.

Звідси:

1. Світ до людини ворожий. Він має бути прирученим або знищеним. (Прагнення приручити або знищити природу має найяскравіший вияв у ХХ ст).

2. Світ цікавий. Він любить людину і розуміє її. Але пізнається категоріями, доступними часу. (Міф, образ, символ, звукоформа, модель, формула і т. д). Та він не просто пізнається – світ відтворюється, моделюється. Оскільки українська казка – відголосок прадавніх міфоєпічних легенд, то вона якраз є первісною спробою моделювання (вивчення) самої природи і людини в ній.

3. Світ сам по собі. Він не дається зрозуміти. Він може знущатися над допитливим.

Все це є могутнім джерелом міфотворення, формування народної філософії (приказки, прислів’я, загадки), пісенно-поетичної творчості і, що найважливіше, народної медицини. (Треба мати на увазі, що наша народна медицина – це цілий комплекс, де людині пропонується не лікування від хвороби, хоча і це присутнє, а спосіб життя, при якому відсутні хвороби. Українська народна медицина – це філософія життя).

Таким чином, взаємини людини і природи будуються на великій повазі до останньої.

Як і у віруваннях багатьох народів, вшанування звірів у слов’янському язичництві мало велике поширення. Вважалося, що звірина – то родовий предок, покровитель. Тому люди охоче приймали собі якусь звірину назву. Такі звірі, птахи – тотеми – шанувалися особливо. Їх не можна було вбивати, а вони, у свою чергу, допомагали людям, а якщо й не допомагали, то не приносили шкоди. Досі в Україні не можна вбивати деяких птахів (лелек, ластівок), плазунів (вужів), ласок та інших.

Не треба говорити, яке значення для збереження природи, а відтак і для хліборобства це відіграло. І як наслідок – у нас збереглося безліч прізвищ, що носять назву свого тотема (Вовк, Півень, Заєць і т. д., а також похідні від них).

Поряд з анімізмом і тотемом до нашого часу дійшла магія, одна із складових основи архаїчного вірування. Це заклинання хвороби, лікування, ворожіння, гіпноз, прокльони, зв’язок з потойбічним світом. Магія збереглася і в повсякденному вжитку, й у фольклорі. Не треба відкидати її практичного значення. Як-не-як, а існує вона уже тисячоліття.

Чим більше заглиблюватись у зміст архаїчного вірування нашого народу та його формальне виявлення, що рудиментно збереглося до наших днів (у святах, ритуалах, піснях, казках, заклинаннях, переказах, приказках, народній медицині, звичаях тощо), тим більше вражає струнка система зв’язків з мікро- і макрокосмом, розумна регламентація повсякденного життя, здатність орієнтуватися у часово-просторовому вимірі. Вражає також у архаїчному язичництві гармонійний зв’язок людини з природою, що є похідним від того розуміння людиною природи, яке дозволяло Я-НЕ-Я.

Можна з великою мірою достовірності говорити, що давнє вірування нашого народу – це філософська система наших пращурів, спроба осмислити світ, надати йому розумного пояснення, з одного боку, а з другого – художнє відтворення цього складного світу, осмислення його в образах, в ситуаціях, що подібні до тих, які створює сама природа, а також незрозумілих самій людині, це відповіді на запити духу, це засоби формування гармонії людини (що між іншим – і на це ми ще звернемо увагу – не суперечить християнській моралі), і є складовою у тисячолітньому процесі формування нашого генофонду, ментальності, національної культури.

Повернемось до думки, що почуття – це перший, початковий спосіб пізнання світу. Підтвердження того – обрядова поезія, що зародилась у глибині тисячоліть і відігравала у той час як утилітарно-магічну функцію, так і дидактичну. Мусимо зупинитись і побіжно з’ясувати функції народнопісенної творчості.

Первинна, основна – утилітарно-магічна функція. Наприклад, заклинання, ритуал, приваблення друга, подружки (сьогодні це спостерігається у російськомовній пісні, де як заклик навмисно підкреслюється самотність), похвала (дівчині, юнакові, господині, господарю). У цьому випадку слову надається магічна сила. Воно має обов’язкове своє віддзеркалення у реаліях і абстракціях, а також обов’язкову силу дії. Уже коли дівчата проспівають “Благослови, мати, весну зустрічати”, то весна повинна прийти. Коли господині заколядують, що вона “у хату ввійшла, як зоря зійшла, за стіл сідає, як золото сяє,” – то у це вірять всі: і ті, що колядують, і господиня, і господар, і усі члени її сім’ї. Звідси неабиякий психологічний ефект. Це своєрідна голограма, а значить – реальність.

Орнаментально-діалогічний хоровод “А ми просо сіяли...” виконує не тільки дидактичну функцію, не тільки символізує стосунки між родами, сусідами, а й – і то у першу чергу – психологічну. Дає можливість через гру шляхом проб і помилок, які не травмують, шукати контакту з об’єктом протилежної статі. Важко переоцінити той психічний комфорт, який мають юнаки і дівчата, коли шукають партнера таким способом.

У цьому плані надзвичайно цікавим є круговий хоровод “Подоляночка”. Одне застереження: за правилами гри у центрі перебуває кожен учасник гри. Таким чином діти самі без втручання зовні демонструють соціальну рівність. Тут немає ображених (на відміну від ситуацій, які спостерігаються у наших сучасних школах), принижених, відсунутих на задній план.

Трудно переоцінити педагогічне значення отої первісної утилітарно-магічної функції фольклору, який регулював стосунки між людиною і природою, урівноважував взаємозв’язок між людьми, створював психічний комфорт кожному суб’єктові – учаснику дійства.

У процесі розвитку народнопісенної творчості з’являється друга – художня або естетична – функція. Це задоволення запиту духу, естетична насолода, філософське осмислення явища, проекція буденного на величне, пошуки гармонії, абсолюту, божества. Це також виособлення Я. (Сьогодні це творчість високопрофесійних колективів. Таких, наприклад, як український народний хор імені Григорія Верьовки).

Є ще одна – третя функція народнопісенної творчості – декоративна. У тоталітарних системах це демонстрація лояльності до влади. Але це заслуговує на окреме дослідження.

Чуттєве пізнання світу нашими предками утворило надзвичайно складну систему політеїзму. З одного боку, архаїчна група – божества довкола людини (філософема Я-НЕ-Я належить саме до цього періоду), з другого – астральні божества (Я) – творіння давніх цивілізацій Причорномор’я і Придніпров’я, що досягнули певних здобутків у галузі астрономії.

Первісна людина рано зрозуміла, що СОНЦЕ – головне джерело усього живого, його життєдайна сила, воно дає тепло і світло, людина і природа повністю залежать від нього. СОНЦЕ як головне божество виступає не тільки у нашому язичництві.

З сонцем у тісному зв’язку перебувають НЕБЕСНІ СВІТИЛА. (Згадаємо, як часто вони зустрічаються у фольклорі).

Окрім усього живого, від сонця походить ВОГОНЬ, як вияв сонця (сонячного бога) на землі, як посол неба, сила якого може бути страшною. Вогонь обожнюється до цього часу. (Живий вогонь у пастухів Карпатських полонин).

Усе, що потрібне для життя, родить ЗЕМЛЯ. Вона шанувалась і обожнювалась давно. До наших днів дійшов широко відомий вираз мати-земля, мати-сира земля. ЗЕМЛЯ жива, вона все знає, вона все чує. Вона – початок і кінець.

Оживляє ЗЕМЛЮ, робить її плодючою ВОДА. Вона була уже з початку світу (колядка “Як то було на початку світу”), має велику силу (життєдайну, руйнівну), здатна оновлюватись (дощ як єднання Неба й Землі), перевтілюватись (Роса – це перевтілена красуня-дівчина, що втікає від переслідувача і перетворюється на воду). Очищення водою відоме у всьому світі. У нас такий ритуал відбувається до цього часу. І не тільки у християнських обрядах (Водохреще). Зберігся язичницький обряд – поливний понеділок.

Викликав подив і страх у наших предків сильний вітер, буря. ПОВІТРЯ виступає не тільки як самостійна сила (Вітер, Буря, Теплий вітер, Лагідний, Ласкавий, Злий, Руйнівний). Усе, що пов’язане з ВІТРОМ, персоніфіковано. Окрім того, ПОВІТРЯ переповнене духами (добрими, злими), які постійно з людьми і приносять їм благо або шкоду.

З глибокої давнини поважалося, викликало священний подив сильне високе ДЕРЕВО. Взагалі священне дерево є у кожного народу. Психологи навіть проводять паралелі між національним характером і певним деревом. Одне дерево треба доглядати, інше – викорчовувати. У нашому фольклорі дерево завжди одухотворене і виступає як символ. Найчастіше зустрічається БЕРЕЗА, ЯВІР, КАЛИНА, ВЕРБА, ДУБ. Пізніше – ТОПОЛЯ.

Також люди знали, що плоди однієї рослини можуть вбити (отрута), а іншої – вилікувати хворобу, надати сили. Тож, безперечно, такі властивості вважалися невипадковими. РОСЛИННИЙ СВІТ, що дає хліб, мед, хміль, усі засоби існування, має свої особливості. РОСЛИННИЙ СВІТ протягом тисячоліть служить людям не тільки як засіб існування. Рослинний світ лежить в основі традиційної національної фармакології і медицини, через зображення рослинного світу формувався певний естетичний смак, ідеал (відображення у вишивках, рослинному орнаменті, декоративних розписах).

Часто звірам, птахам, плазунам надавалися незвичайні, а іноді надприродні, характеристики. Тож ФАНТАСТИЧНІ та ДИВОВИЖНІ ТВАРИНИ у міфології і переказах наших предків посідали важливе місце. Саме вони стали персонажами численних казок, переказів, у яких так чи інакше розкривається світоглядна система наших пращурів. До нашого часу як генетична пам’ять фантастичні та дивовижні тварини дійшли у наївному малярстві.

Я

Емоційне освоєння світу формує ритуал, де заклинанню (веснянкам, гаївкам, обжинкам) надається магічна сила. А це спроба втручання у світовий порядок (протистояння хаосу, протистояння злу чи використання його сили і підсилення відчуття Себе-в-Природі, що у свою чергу вимагає розуміння Природи-в-Собі). Це спонукало до диференціації Я-НЕ-Я і до пошуку раціонального осмислення світу. З прирученням тварин (насильницьке втручання у природу) та культивацією злаків (спроба підкорити її) відбувається виособлення Себе з Природи, а це також спонукає до диференціації Я-НЕ-Я і його руйнування. Починається чітке розмежування Я – і все інше. (У два роки дитина каже про себе у третій особі – Люба хоче їсти, у три – я хочу їсти).

Спроба раціонального осмислення світу та організація суспільного життя (групові поселення, розвиток землеробства) призводять до повного виособлення Я.

З руйнацією Я-НЕ-Я перед людиною постали такі проблеми, як необхідність пояснювати світ, відповідати перед ним; давати оцінку всьому, що відбувається довкола, а, оскільки, незважаючи на підкорення природи, людина залишається таки в залежності від неї (руйнівні стихії), то це зумовило вироблення певного кодексу поведінки у тандемі людина – природа. Людина природі (праця, магічний ритуал), природа людині (засоби до життя).

Але незважаючи на працю і магічний ритуал, природа не завжди дотримувалась правил поведінки – стихія часто демонструвала свою руйнівну силу.

Стосунки у тандемі людина – природа ускладнюються, значить ускладнюється процес міфотворення, диференціюється добро і зло. Добро і зло антропоморфне і не є категорією моралі (нею вони стануть пізніше), воно персоніфіковане і має риси самої людини. Часто це сама людина. Добро – саме життя, все, що дає і підтримує життя. Зло – руйнація життя (у казці то Змій). Добро і Зло – суб’єкти зовнішні (руйнівні стихії – злі сили, все, від чого залежить багатий урожай – добрі сили природи) і стосунки з ними можуть регулюватися (магічний ритуал).

З виособленням Я носієм добра і зла є суб’єкт внутрішній – саме Я. Спостерігається також, що природа буває нейтральною відносно людини. Усе залежить від самої людини. Як і наявність добра і зла. Значить, людина може створювати регулюючі механізми.

Але якщо в діалозі із зовнішнім суб’єктом зла допомагає магічний ритуал, то коли його носієм є сама людина, потрібні інші регулюючі механізми. Творяться соціальні структури. На початку це рід, і функцію такого механізму (утвердження справедливості, суд, розправу) здійснює голова роду. Але він, як і кожна людина, має як чесноти, так і вади, а значить також може бути носієм і добра, і зла.

Потрібен той, у кого абсолютні чесноти. Для цього твориться міф, казка. У казці не тільки диференціюється Добро і Зло, там діють і генератори їх – добротворці і злотворці. (Герой казки перемагає зло тільки при максимальній віддачі сил і при злагодженій дії осіб другого плану (Вернигора, Вернидуб). Проте другий план безсилий перед спокусою і завжди зраджує. Тут глибокий смисл. Спокуса і зрада... – то хвороба нашого часу).

Добро і Зло не є категорією абсолютною, але носієм абсолютного Зла є Змій. Змій – символ тотема, заперечення історії, засіб консервації влади стихії над людиною. Убивство Змія – відмова від тотема. Його заперечення.

Зі Змієм помирає зло і утверджується Я. Я бере відповідальність на себе, будує модель світотворення і життя (колядка “Як то було на початку світу”), втручається у світобудову. Я здійснює пошуки життєвої сили, яка формується у точці. (Зачаття Котигорошка, душа Кощія, Яйце-Райце). Сьогодні це наукові пріоритети (атомна енергія, генетика, лазерний промінь). Є думка, що життєвою силою, яка знаходиться у точці наші предки володіли, і казка, де зображено її пошук, – епічне відтворення якоїсь реальності.

Я – це акт волі, свободи -від-, насильство, самоутвердження, підкорення природи (винахід колеса), втручання у природу, відчуття відповідальності і, зрештою, прагнення історії. Я – це спроба пояснити природу – формування пантеону астральних (присутніх у Космосі) божеств.

Я – вияв волі – утвердження родоплемінних общин, групових поселень, завоювання простору.

Я – стихія.

Я – диференціація вияву волі: вияв волі (насильство) – зло, вияв волі (супротив насильству) – добро.

Я – акт волі – то пошук морального імперативу.

Я – формування моральної домінанти.

Я – спроба зрозуміти закони природи, оцінка світу, спроба кореляції власної поведінки у відповідності до вимог природи.

Я – оцінка власної поведінки. Відторгнення тотема.

Я – свобода волі, багато ступенів свободи. Кожен ступінь – через пізнання світу, через розуміння його.

Я – формує світогляд, світогляд – культуру.

Я – воля до культури.

З розвитком цивілізації у Причорномор’ї та на Наддніпрянщині і з початком спостереження за зоряним небом Я починає формувати своє розуміння буття через яскравий пантеон астральних божеств.

Я – заперечення політеїзму, його руйнування. Я – пошуки і розуміння Єдиного Бога.

У залежності від соціальної значимості того чи іншого ремесла, домінування того чи іншого суспільного стану, цю функцію у нашому язичництві виконують різні володарі небес.

Астральні божества – це складний комплекс, де згуртовані персоналії, що мають вияв у Космосі – вони втілюють процеси зародження і розвиток Всесвіту, його організацію і порядок, а з другого боку, виступають як наслідок одухотворення природи (спроба ототожнення з самою людиною), а також мають соціальні функції – беруть участь в організації життя, у формуванні суспільної свідомості, естетичного смаку, моралі наших предків.

Широко розповсюджене марксистське твердження, що релігію породив страх первісної людини перед природою, перед її таємничими і незрозумілими силами, є просто шахрайством. Страх, як інстинкт самозбереження, у первісної людини виявлявся так же, як і у сучасної, а марксизм (і як найпотворніший його вияв – більшовизм) – якраз і є яскравою демонстрацією страху перед життям.

Тому мусимо ще і ще раз звертатися до фольклору. Саме він увібрав у собі елементи найрізноманітніших видів духовної культури. Від легенд про утворення світу – через міф, переказ, казку, пісню, ритуал, хоровод, танець, замовляння, заклинання – до найновішого анекдоту на гостру соціальну тему. І витоки української народної творчості треба шукати у давньому язичницькому віруванні.

На початку зародження народна творчість мала магічно-утилітарне значення (спроба пояснити світ і вступити з ним у контакт – замовляння, ворожіння, приговори, заклинання). З виособленням Я, з диференціацією моральних цінностей вона набуває морально-етичного наповнення. Починає вирізнятися поняття добра і зла, надається оцінка вчинкам. Добро стає домінантою.

Танці й хороводи, які на початку виконували тільки магічну функцію, набувають ширшого звучання – демонструється сила й краса людини, а у піснях – гармонія. Людина не тільки відчуває красу, а й усвідомлює причетність до творення її.

У легендах, казках, піснях, танцях відтворена психологія творців, їх духовні запити, вимоги, а також життєва програма, потреба передачі від покоління до покоління досвіду народу, його мудрості, моралі, ідеалів, збереження й збагачення духовності, менталітету. Все, в чому, власне, може існувати повноцінно як окремий індивід, так і нація в цілому.

З розвитком образної свідомості, художнього смаку удосконалюється зміст і форма. Таким чином, твори, що спочатку виконували магічну функцію, перетворюються на зразки вишуканого високого мистецтва. Розквіт виконавчої майстерності надає цьому особливого підтвердження.

Беручи до уваги, що зародки народнопісенного мелосу губляться в глибині тисячоліть (О. Потебня писав, що така пісня-гра як “А ми просо сіяли, сіяли” створена за півтори тисячоліття до Різдва Христового), мусимо враховувати, що і в пісні, і в епосі переважає землеробська тематика. Проте чільне місце посідає характер людських стосунків, людська натура.

І обрядова поезія, і міф, і казка зародились у лоні язичництва. Тому зв’язки людини з божеством визначають їх ліризм, тематичний зміст, а контакт зі злою силою – розвиток конфлікту. (Українська демонологія ще чекає на дослідження, де будуть не просто викладені факти, а з’ясовані психологічні мотиви).

Пізніше християнство намагалося, з одного боку, витіснити народні звичаї, обряди, а з другого – надати їм християнського змісту. Таким чином до нас дійшло безліч зразків, де присутні і християнські мотиви і язичницькі. У дохристиянських колядках одна з найпоширеніших тем – тема народження Космосу, життя, світла, дня тощо. У християнських – народження Ісуса Христа.

Я-ЄСТЬ

Язичництво України-Русі – не випадковий набір сюжетів і персонажів, що виконували магічні, естетичні чи дидактичні функції. Це система, ідеологія, у якій відбувалося відторгнення Я від Я-НЕ-Я і утверджувалося Я. Це бунт проти природи. Зрештою, такий бунт є постійним, цілеспрямованим, раціональним або руйнівним і ніколи не матиме кінця. Бунт проти природи – підкорення її. Хмарочос, політ у космос, антибіотик – найяскравіші приклади.

Підкорюючи природу, Я прагне підкорити час. А це значить творити історію. Язичництво для цього не підходить. Анімізм, магія і тотем, що є основою його світоглядної системи, заперечують час. А отже – сенс життя і пошук абсолюту, оскільки відсутність часу, як історичної категорії, позбавляє життя сенсу і самого поняття абсолюту. На сенс життя і на шлях пошуку абсолюту вказує історія. Вона ж пропонує хронологію.

Проте язичництво заперечує історію. Тому Я, заперечивши язичництво, стає творцем історії та її інтерпретатором. І не тільки. Через християнство Я знаходить Бога. Бога, який перебуває у тому самому тілі, що й людина. Якщо у східних релігіях контакт з Богом відбувається через видіння, магічні зв’язки, внутрішні осяяння, з допомогою йоги, якщо у східних релігіях тіло й матерія то облуда, “майя”, його й досліджувати не треба, то у християнстві людина сотворена за образом і подобою Бога, а сам Ісус Христос є Боголюдина. Якщо у східних релігіях спасіння можливе через аскезу, самозречення, то в християнстві – у вірі й дотриманні законів. (Не забуваймо, що пошук спасіння – у євреїв сподівання Месії – то прагнення наближення до Божества).

Саме християнство формує тип мислення, яке ми називаємо європейським, європейську культуру: музику, образотворче мистецтво, архітектуру, національну самосвідомість, національне законодавство і, повторимо, історичне мислення.

Історичне мислення – це не знання дат, імен, подій, динаміки розвитку націй, імперій, формацій. Це не здатність до самоорганізації, її аналізу, оцінки. Це не вплив на сусідів, завоювання земель, народів, культури, не творення версифікацій. Це не соціальна етика, оформлена у законі (така етика вінчає цивілізаційний шлях формації, яка оформляється в імперію і занепадає).

Історичне мислення – це усвідомлення себе у коренях, у глибинах, це усвідомлення відповідальності за дії і вчинки предків.

Це усвідомлення свого місця на землі: географічного, історичного, культурного, духовного.

Це відповідальність перед Всевишнім за себе, за своє майбутнє, майбутнє цивілізації, людства.

Це життя у силовому полі культури, усвідомлення й осмислення духовного досвіду предків.

Це відповідальність перед нащадками, природою, Космосом.

Історичне мислення – то не лише прагнення свободи і справедливості, це здійснення себе у свободі. (Історія дає свободу, свобода накладає відповідальність. Заперечення історії є відкрите прагнення рабства – безвідповідальності. Яскравим прикладом заперечення історії є російська революція “Мы наш, мы новый мир построим”.

Проте історію можна заперечити лише з її суб’єктами. На практиці це зробила російська революція. Скажімо, знищити церкву можна було тільки знищивши священиків, що й виконали. Знищити українську національну культуру, а саме вона являла собою найяскравіший продукт історичного мислення, можна було разом з нацією. Назвали її буржуазною – український буржуазний націоналізм – і спробували знищити).

Історичне мислення – це соціальна етика оперта на національну мораль, яка є даністю і не вимагає оформлення у статтях закону. Законодавство, яке регламентує кожен крок людини, ставить під сумнів мораль, а це робить вразливою соціальну етику. Національна мораль має формувати моделі етики майбутнього. (Нова мораль починає формуватися тоді, коли у суспільстві не порушуються закони). Історичне мислення – це формування такої етики.

Історичне мислення – це місце нації у Космосі і присутність Космосу у кожній одиниці нації. Європейська духовність і технологічна культура, що сформована християнством, – складові соціальної етики майбутнього.

Викривлення інтерпретації історії викривляє поняття свободи, яке, у свою чергу, деформує поняття про відповідальність: росіянин, убиваючи кавказця, вважає, що діє відповідально, виконує обов’язок, а це деформує мораль народу і, зрозуміло, перекреслює його майбутнє.

Історія дає свободу і знання, свобода і знання накладають відповідальність, відповідальність формує мораль, мораль – фундамент майбутнього.

Я, усвідомивши себе через християнство як Я-Є (церковнослов’янське Я-ЄСТЬ), не заперечуючи магію, священний досвід, календар, міф, що були своєрідною методологією виміру часу, оформляє цивілізаційний процес у історію.

Я-Є – початок історичного мислення.

Я-Є відкриває для себе, що Божество і людина – два полюси, які прагнуть єднання. Божество вимагає досконалої людини, людина – прагне пізнання Божества (впорядкування космосу душі). Таке єднання пропонує християнство. Повторимо: християнство породило європейські нації, право, культуру (музика Баха, Гайдна, Генделя, Моцарта, Бетховена, малярство Джотто, Рафаеля, Леонардо, Рембрандта, візантійська, українська, російська ікона, європейська архітектура, в тому числі й українська дерев’яна тощо).

Драматизм християнства – у запереченні певним психологічним типом історичного мислення, прагненні зберегтись у природі, у первісному, ембріональному суспільному організмі. Християнству доводилось, з одного боку, долати опір первинної свідомості, з другого – брати на себе не властиві релігії функції – формування національно-територіальних об’єднань. Православ’я сформувало Новогрецію, Вірменію, Русь, Москву і т. д., католицизм (латинство) – Іспанію, Італію, протестантизм – німців і північні народи, католицизм зберіг польську націю від онімечення через протестантизм і від зросійщення через православ’я. Реформація у європейській цивілізації – то етап складного процесу творення європейських націй через християнство.

Християнська церква реформувалася тоді, коли цілі реформованої церкви і цілі нації, а також засоби досягнення їх, співпадали. Коли ж між нацією і церквою виникали суперечності, церкві доводилось політизуватися, аби не бути відторгнутою домінуючим у суспільному об’єднанні національним інтересом.

У цьому контексті Україні треба реформувати свою церкву. Українська християнська церква повинна здійснити своє історичне завдання – консолідувати і укріпити українську націю, підняти її мораль, культуру і духовність і, аби не залишитися на узбіччі, разом з нацією захищати національно-державні інтереси України. Церква, яка, будучи в тілі держави (УПЦ МП), прагне зруйнувати цю державу, є аморальною. Значить, вона не може бути благочестивою, значить вона не виконує функції, які покладено на неї Творцем.

Метафізичні пошуки Бога, через викривлене розуміння Я (Я-І-ТІЛЬКИ), здійснюються через спроби утворення формацій, де відсутня воля Творця. (Від Вавилонської вежі через Третій Рим, Тисячолітній рейх, російську ідею, розвинутий соціалізм, комунізм, «Русский мир» і т. д). Фікція Вавилонської вежі (колективізму) полягає в тому, що без духовного Я не може бути духовного МИ.

Я-Є – у законі, обов’язку, ясній меті, пошуках абсолюту, у єднанні з Богом через віру й дотримання законів Бога. Відчуття Божества і його усвідомлення (духовне Я) не є даністю. Воно вимагає культивування. Як того вимагає і любов. Саме це пропонує християнство. Більше. У християнстві людина повинна любити. Це обов’язок. Хто вміє любити Бога, той уміє просто любити. (“Як хто скаже: “Я Бога люблю”, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?” Перше соборне послання св. апостола Іоана, гл. 4, ст. 20). Звідси – повага до ближнього, розуміння його значимості (екстраверсія), а також усвідомлення власної значимості (Я-Є).

Культивування любові до Бога – то інтеграція у божественне, гіпертрофоване відчуття відповідальності (жертовність), відчуття святості, натхнення; то формування історичного мислення (любов – категорія історична), відчуття своєї приналежності до певної спільноти (європейські нації сформувало християнство).

Християнство “звільняє” людину від зовнішньої природи і розширює зв’язки “внутрішньої людини” з Богом. (Моральний імператив). А це накладає відповідальність на християнина. Саме тому проти християнства велася боротьба, аж до заперечення його, до фізичного винищення служителів культу, що відбулося у Росії в першій половині ХХ ст. “Звільнення” від християнства призвело до заперечення моралі. До формування психотипу, який можна визначити філософемою Я-І-ТІЛЬКИ (Я-ТОЙ-ХТО-Є). Такий тип виособлювався давно, але закінчилось його формування саме у більшовицькій ідеології.

Я-І-ТІЛЬКИ – це відсутність обов’язку, самодисципліни, поваги до ближнього, відсутність авторитету та абсолютний культурний, моральний і духовний нігілізм. У суспільствах, де домінує психологія Я-І-ТІЛЬКИ, свобода з організуючого фактора перетворюється на вияв волі до заперечення, насильства, руйнації. Така психологія властива як атеїзму, так і релігійному – та й будь-якому іншому – фанатизму.

В Україні Я-І-ТІЛЬКИ домінував після Богдана Хмельницького і у період більшовицької диктатури. Як наслідок – руйнація. В українсько-російських зв’язках вияв волі як Я-І-ТІЛЬКИ (на жаль, не завжди разом з високою культурою) перейшов з України в Росію, мав там перманентний розвиток через XVIII і XIX століття і закінчився люмпенською революцією.

Сьогодні його локальний вияв спостерігається у нашій політиці, але, на щастя для нації і держави, культура, мораль, духовність народу – уже та сила, у якої присутня воля до творення, а отже, до заперечення Я-І-ТІЛЬКИ. А також до заперечення тих інституцій, де формується тип, визначений цією філософемою.

У Європі є дві антихристиянські інституції, які мали жахливі для світової історії наслідки. Це ніцшеанство та його дитя – німецький фашизм і марксизм з модифікаціями.

Ніцшеанське заперечення моралі “падаючого – штовхни” не від сили, не від супермена, а навпаки: від слабкості. Це юнацький хворобливий романтизм, який, зрештою, не шкідливий на побутовому рівні. Не шкідливий також для народу, що має сильну волю до самозбереження і високу культуру. Гірше, коли така філософія стає знаряддям політичної групи, яка зневажила культуру для реалізації своєї антигуманної доктрини.

Другу антихристиянську тезу Ніцше – храми мають бути зрівняні з землею – навіть фашисти не відважились здійснювати. Можна уявити собі, як вибухає Міланський собор, Собор Паризької Богоматері – хоча сама думка про це уже є блюзнірство, – проте, не забуваймо: у Софії Київський була закладена вибухівка, а сотні і сотні храмів комунізм таки зруйнував.

Я-І-ТІЛЬКИ – не просто класовий егоїзм. Це заперечення історії, культури, духовності, це руйнація моралі. А руйнація моралі – то нищення суспільних структур (мораль – закон, закон – порядок, порядок – прогрес), культури, цивілізації.

Я-НЕ-Я жив у мирі з природою. Я і природа нероздільні (горизонтальний зріз).

Я – оволодів нею, створив систему політеїзму, заклав основи суспільних відносин. У тандемі людина-природа виділив контекст людини.

Я-Є утвердив монотеїзм, знайшов абсолют (Єдиного Бога). Зрозумів, що то є гріх, через християнство знайшов душевний спокій та шлях до спасіння.

Я-Є пов’язує людину з Космосом – людина створена за образом і подобою Бога (вертикальний зріз) – дає надію, перспективу, місце у Всесвіті, пропонує регулюючі механізми суспільного устрою. Я-Є – чинник новітньої історії, яка прагне упорядкувати міжнаціональні стосунки, шукає способи примирити людину з природою, не приборкуючи природу самої людини.

Не варто шукати часової або чіткої психологічної межі між типами. Скажімо, Я-НЕ-Я і Я. Така межа умовна. Усе залежить від домінування типу.

Але ні етика Я, ні етика Я-Є не має універсального характеру.

Його матиме етика Я-З-БОГОМ. Вона будуватиметься на ідеалах (до цього часу, на жаль, ідеали замінені ідолами) і буде сформована культурою, що є продуктом духовного акту.

Нині домінує Я-І-ТІЛЬКИ. Він заперечує Я, Я-Є. Він прагне приборкати природу (ядерна, психотропна зброя), загрожує знищити її. Саме це призводить до спроби людини повернутись до природи (діяльність різних неурядових природоохоронних організацій, рух зелених, релігійні секти і т. д.). Як неприйняття і заперечення Я-І-ТІЛЬКИ твориться тип Я-В-ПРИРОДІ, котрий вбачає сенс у поверненні до простих форм буття, до захисту природи.

Але пошуки сенсу життя безпредметні, коли незрозумілою залишається сама природа. Якщо вона – продукт випадковості, то ніякого сенсу навіть саме життя не має.

Якщо є сенс, то це пошуки діалогу з Творцем та створеним Ним світом, пошуки законів, якими керується цей світ, прагнення зрозуміти самого себе як їхню частку (Я-Є), а також прагнення зрозуміти Бога, знайти Його у Всесвіті.

Відкривши деякі закони природи, наука новітньої історії у своїй наївності запропонувала відкинути пошуки такого діалогу, заявивши, що світ раціональний і піддається вивченню. Таку точку зору підтримала екзистенціальна філософія (у всякому разі представники матеріалістичного спрямування), яка теж прагне зрозуміти себе як частку світу. Парадокс у тому, що екзистенціалісти шукають того, чого, за їх же переконанням, не може бути – сенсу життя. Вони страждають від того, що не можуть його знайти, знаючи напевно, що воно саме так, що сенсу життя взагалі не існує. Екзистенціалізм прагне зрозуміти Бога фізіологією, як розуміє той світ, що бачить і чує. Екзистенціальний відчай – Бога немає! – то відчай фізіології. (Самокатування).

Наука ХХ ст. взяла на себе не властиві їй функції – методологією пізнання раціонального світу заперечила світ духовний, заперечила Творця, релігію і створила штучний бар’єр між вірою і наукою, запропонувала роздвоєння людини: наука – релігія. Зрозумівши деякі закони природи, наука вважає, що осягнула причини світобудови. Не усвідомивши, що то є час і простір – ці категорії зводяться до геометрії – намагається пояснити їхнього Творця, не залишаючи Йому місця у Всесвіті.

Наївність атеїзму полягає ще й у тому, що він вимагає наукового доказу буття Бога. У цьому випадку науці відводиться універсальний характер. Але, оскільки наукові відкриття відбуваються щоденно, ми не можемо заявити, яку частку від того, що наука має відкрити, уже виконано. Єдине, що незаперечне, це те, що мета науки – розуміє вона те чи ні – як і релігії, – це наближення людини до Бога. Якщо шлях до пізнання Бога умовно поставити на відрізку від А до Б, то ми не зможемо визначити, де, у якій точці цього відрізку знаходиться наука, а у якій – релігія. Найшвидше – на самому початку.

Спроба науково довести буття Бога просто неетична. Адже будь-якому науковому відкриттю – у всякому разі в ХХ столітті – передує теорія, яка має бути підтверджена лабораторно на практиці. А якщо буття Бога доводити науково, то теорію доведення треба перевірити на практиці. Тобто, створити Бога. Абсурд.

На сьогодні наука і релігія повинні запропонувати людству нову етику, головними чинниками якої були б: наближення до Творця, свобода людини і її воля. Етику усвідомлення свого призначення. Етику, яка стане складовою нової культури, філософії людини, сформує новий цивілізаційний процес, яка, зберігши свої соціальні основи – способи вижити, злагоду між людьми, націями, формаціями – накладе на людство відповідальність перед життям, відповідальність за історію і за майбутнє, візьме на себе гріхи предків (у всесвітній історії це зробив Ісус Христос) та віднайде шлях і спосіб наблизитись до Бога. Цебто, почне творити цивілізацію розуму.

Вихідним має бути кантівське: Бог не є предмет розуму. Якщо церква цього не зробить, то вона може перетворитися у зовнішню по відношенню до людини ідею.

Візьмімо один приклад – обміркуймо значення деяких слів. Скажімо, комп’ютер, телевізор, дерево, час, честь, простір, вічність, Бог. Комп’ютер, телевізор для рядової людини річ, яка являє собою щось конкретне, що використовується з певною метою; для техніка – набір складної апаратури; для науковця спроба зрозуміти незнане досі. Але за цими словами сотні наукових праць, десятиліття роботи тисяч і тисяч висококваліфікованих робітників. По-різному дивляться на дерево столяр, ботанік, садівник і винороб. Щоб пояснити, що то є дерево, треба, мабуть, говорити роками. А ми маємо просте – “дерево”. Отже, усвідомити усю вагу певного слова, його значення, наповнення, важко або, навіть, неможливо.

Але вагомішим за телевізор і дерево є слово честь. Сьогодні ми сприймаємо його як якусь абстракцію, як категорію, яка нікого нічим не зобов’язує. (Приклад девальвації поняття). А для нашого предка це слово було вагомим і він міг осягнути всю глибину його. Часто на рівні підсвідомого. (Підсвідоме – теж знання). Проте ще вагомішим від слів телевізор, дерево, честь є слова час, простір, вічність. Бо за кожним з них неймовірно глибоке значення, яке до цього часу не є зрозумілим до кінця. Повторимось: як можна зрозуміти Творця, не зрозумівши створеного Ним?

Якщо відсутність обов’язку, самоповаги та самодисципліни, шани до ближнього, духовний і моральний нігілізм заперечив Творця, то біль життя – самітність, невдоволення, хвороба укріпили атеїзм, але уже не тільки як заперечення Бога, а як докір Йому. (Сам термін атеїзм свідчить про визнання Бога: заперечити те, чого немає, неможливо).

Відкинувши Бога, Його закони, знявши з себе будь-яку відповідальність перед життям, Я-І-ТІЛЬКИ творить програму самознищення. Проблеми ХХ століття – війни, хвороби, голод, відчуження – породив Я-І-ТІЛЬКИ.

Та проблема ще в іншому. У Я-І-ТІЛЬКИ, як рудимент, яскраво простежується вияв Я-НЕ-Я. Причому, вияв хворобливий. Оте накопичення майна, багатства, бажання виділитись – це не жадібність і не завжди честолюбство. Маючи добру річ – скажімо, дорогу машину – людина бачить у цій речі продовження Я. Я і до мене добра машина значно вагоміші – і не тільки у власних очах, в очах ближнього теж, – аніж просто Я. Але вона не розуміє, що не більшою стає поряд з тим, що на думку людини робить її більшою, а меншою – вона ж то делегувала частку свого Я у річ. Ті, що бачать себе великими у речах, ніколи не зрозуміють себе, як людину, що здатна на великі вчинки. Та їм трудно навіть зрозуміти себе просто, як людину, бо отой рудиментарний вияв Я-НЕ-Я вимагає жертви, вимагає, аби ми постійно делегували йому частку себе. Свого Я. Цебто, втрачали себе, що ми нерідко й робимо. Чому так важко декому викинути абсолютно непотрібну річ? Не тому, що він жадібний, а тому, що на рівні підсвідомого він відчуває, що повинен викинути частку свого Я.

Ота прив’язаність до матеріального нерідко стає причиною морального падіння. Воно підповзає непомітно, але коли вже спроба зробити себе більшим за рахунок предметів стає незворотною, то це, найчастіше, є вже початком трагічного кінця. Відбувається вростання душі в матеріальні речі. І чим більша жадоба речей, тим менше душі. Аж до повного її зникнення.

Зрозуміло, це не має універсального значення і не завжди речі витісняють душу. Якщо є розуміння проблеми, то речі служать людині.

Великі, творчість яких інтегрована у суспільство, також не позбавлені отого рудиментарного вияву, але вони – теж на рівні підсвідомого – відчувають, що їхнє Я має найширший вияв у продукті їхньої творчості. Біл Гейтс – і не тільки він – з легкої руки віддає десятки мільярдів доларів на доброчинні справи. Йому не потрібно демонструвати власне Я через наявність речей, він продемонстрував його – якнайширше – у продуктах, які випускає на весь світ його корпорація.

Справді великі ті, хто творить речі, які допомагають малим піднятись вище, стати кращими, мудрішими. Тоді Я не втрачає себе, а стає більшим.

Коли людина зможе подолати внутрішнього диктатора Я-І-ТІЛЬКИ, коли вона усвідомить, що Я-НЕ-Я намагається позбавити її власної сутності, отоді вона відчує смак життя.

Якщо складові нашого буття – біль життя, жага його (невдоволення, хвороба, прагнення оплесків, втіхи, гріх, спокута) та інтерес до нього – а це саме так, – то відповіді на біль життя дає релігія, інтерес задовольняє наука. Поза християнством біль життя має самовираження у Я-І-ТІЛЬКИ. (Саме тут треба шукати причини успіху лівих, які спекулюють на тому, що нібито здатні задовольнити примітивні потреби Я-І-ТІЛЬКИ).

Християнська віра знімає біль життя (покаяння, спокута), гамує жагу (любов, кохання), дає надію; наука ж задовольняє інтерес до нього. Між наукою і релігією не може бути протиріччя. Філософія ХХІ століття – то філософія пошуку єднання раціонального і духовного, це пошуки контакту з Богом, спроба зрозуміти Його. Це нове означення свободи. Це – філософія людини.

Не свободи редукування біологічних гонів, задоволення фізіології, самоствердження за рахунок ближнього. Такий вияв свободи має обмежений характер, не робить людину суб’єктом історії, не торкається глобального визначення несвободи – страху перед карою за гріх.

Заперечення Ніцше християнства, а відтак і гріха – це втеча від гріха, самонавіювання, дитяче зухвальство. Це поетичний прийом, а не метод дослідження. Це прагнення свободи і неспроможність з’ясувати, що таке свобода, спроба звільнитись від незрозумілого, заперечивши його.

Ніцше – це рефлекси наляканого хлопчиська. Хлопчиська, який патологічно боїться життя, жінки, кохання. Тому і прихильники Ніцше налякані.

Звільнити людину від страху перед карою за гріх має християнство, яке, культивуючи такий страх, відштовхує сьогодні людей від релігії. Немає релігії – немає гріха, немає гріха – немає страху. Але це звичайний конформізм.

Страх перед гріхом знецінює поняття свободи. Звільнення від нього – завдання нової культури. Але свобода від страху перед карою за гріх не має бути причиною заперечення його. Неприйняття гріха як категорії, що є шкідливою самій людині, категорії, яка вносить найбільший дискомфорт, руйнує внутрішню гармонію, душевний мир, вносить роздвоєння у душу, віддаляє людину від її найважливішого призначення – спроби наближення до Бога, пізнання Його – повинні стати домінантою у формуванні життєвого кредо свобідної людини.

Страх перед Всевишнім не наближує до Нього людину, а віддаляє. Свобода від страху перед гріхом є найважливішою передумовою абсолютної свободи. Свободи, яка накладає відповідальність за долю світу, людини, відповідальність перед собою, природою, Богом (не забуваймо, людина створена за Його образом і подобою, цебто, наділена Його якостями). Це не утвердження Я – воно уже відбулося, – це звільнення від страху перед життям, смертю і безсмертям.

Проте не варто сподіватися, що найближчим часом з’ясується основне питання – Хто ми? Чим більше відповідей буде знайдено, тим більше запитань виникне перед людиною. Єдине, що залишиться поза сумнівом – віра в Бога. У людства вибору немає. Або згинути, або прийняти умови Творця – жити в гармонії з природою (збереження її, відтворення, заощаджувальні технології) і у соціальній гармонії (імператив Канта: людина – мета, а не засіб).

Цього досягне тип, який буде сформований цивілізацією розуму на основі християнської релігії. Його можна буде означити філософемою Я-З-БОГОМ. Він візьме на себе відповідальність за минуле, сучасне, майбутнє. Відповідальність за себе, предків і нащадків. Відповідальність перед природою, історією, Творцем. Такий тип уже творитиме цивілізацію духу.

Для Я-З-БОГОМ є три категорії рівнозначні, рівноцінні, рівновеликі – Творець, Власна особистість (Я), Власна воля (Я-Є).