Наталя Яковенко

[Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95]

Проводячи реальну чи уявну межу «нашої землі», люди вже тим самим, як відомо, створюють дві географічно-культурні сутності — «землю Інших» та «свій» простір. Далеко не останню роль у навантаженні смислами «свого» життєпростору відіграє усталення його назви. Адже канонізуючись, вона за неписаною конвенцією мешканців перетворюється на священне ім’я батьківщини — успадкованої від предків землі, на якій об’єктивно існуюча данність (територія) наповнюється низкою уявних вартостей, що на цю територію проектуються, — про спільність «крові», інтересів, історії, культурної традиції тощо. В українському випадку остаточне «погодження конвенції» припадає на кінець XIX — початок XX ст., коли пальму першості було віддано назві «Україна». Проте конкурс пропозицій розпочався трьома століттями раніше, що сигналізувало про зародження «національної заклопотаності» в спільноті, якій доти для позначення себе вистачало розмитого поняття Русь — водночас і етноніму й назви території проживання русинів у польсько-литовській державі. Власне про перший тур цього «конкурсу» — між кінцем XVI та кінцем XVII ст. — і піде мова. Разом з тим нам доведеться заглянути в передісторію, бо частину конкуруючих версій було вперше озвучено набагато раніше, і то на різних культурних полюсах Європи — «грецькому» та «латинському». Відтак, зіставлення перемог/поразок тої чи тої з версій, реанімованих /58/ русинами, опосередковано покаже нам пріоритети користувачів, що вибирали — достоту як теперішні українці — між «Сходом» та «Заходом». На завершення буде розглянуто флуктуації гіпотетично питомого утвору — поняття «Україна», якому з плином часу судилося виграти головний приз.

Стисло окреслити матеріал, що послужив підставою для моїх спостережень, важко. Адже на репліки відповідного змісту можна натрапити практично у всіх тогочасних текстах — від офіційних актів до приватних нотаток і від школярських віршів до теологічних трактатів. Тож ішлося не так про пошук, як про селекцію. За головний критерій відбору тут служило руське походження авторів, хоча для виопуклення певних нюансів довелося звертатися й до поглядів збоку — з польської чи «литовської» (а точніше, офіційної віденської) перспективи. Що ж до інтелектуальної підтримки для цієї статті, то нею послужила передовсім піонерська пропозиція Джованни Броджі Беркофф, яка вважає, що конституючою рисою українського культурного простору XVI-XVII ст. був його «поліморфізм», себто багатошаровість, багатомовність, мінливість та піддатливість на асиміляційні впливи ззовні; цю еластичність «культурного коду», на думку Броджі Беркофф, можна пояснити як «іманентною», від києво-руських часів, схильністю до синтезування різнобіжних традицій, так і функціонально — як відповідь на загрозу дезінтеграції не вповні сформованої культурної спільноти ¹. У більш часткових питаннях мої міркування перегукуватимуться з працями Франка Сисина та Сергія Плохія, які присвячені дещо пізнішим, кінця XVII — початку XVIII ст., змінам іменування українського простору ².

¹ Brogi Bercoff G. Ruś, Ukraina, Ruthenia, Wielkie Księstwo Litewskie, Rzeczpospolita, Moskwa, Rosja, Europa Środkowo-Wschodnia: o wielowarstwowości i polifunkcjonalizmie kulturowym // Contributi italiani al XIII congresso internazionale degli slavisti / ed. Alberto Alberti et al. — Pisa, 2003. — P. 325-387.

² Sysyn F. E. Fatherland in Early Eighteenth-Century Ukrainian Political /59/ Culture // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societa, a cura di Giovanna Siedina. — Alessandria: Edizioni dell' Orso, 2004. — P. 39-53; Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyc // Ibidem. — P. 333-366.

Rosia/Russia/Русь, Ruthenia, Roxolania

Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959) ³. Утім, про «народ росів» (Ρώς) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant] ⁴. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios]⁵.

У давньоруській писемності за «землею росів», як відомо, закріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями — політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів XIV ст., які на підставі мовних ознак кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин ⁶. Аж до середини XVI ст. Русь,

³ Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308.

⁴ Там само. — С. 292.

⁵ Там само. — С. 295.

⁶ Присяжний лист 1352 р. литовсько-руських князів на вірність польському /60/ королю Казимирові III: Грамоти XIV ст. / упорядкувала М. М. Пещак. Київ: Наукова думка, 1974. — С. 31.

Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають конкуренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі «Росією» (від грецького Ρωσία), помітної у писемності південних слов’ян з останньої чверті XIV, а в Московії з другої половини XV ст.⁷, то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держави докотився значно пізніше — у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо відзначимо, що «грецький» акцент назви містив у собі певного роду протест проти «латинізації» руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні «латинських» іменувань Русі.

Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця XI ст. бачимо ознаки певної «стандартизації». Найімовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в документах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнтації середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів й прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем’я «рутенів» [Rut(h)eni] в античності знали добре — від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І ст. н.е. Адаптовані в такий спосіб «рутени»-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з XIII ст. і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських королів та мазовецьких князів ⁸), ба, навіть подорожніх нотатках,

⁷ Соловьев А.В. Византийское имя России // Византийский временник. Москва, 1957. — Т. XII. — С. 134-146.

⁸ Цитування угорських та мазовецьких документів першої половини /61/ XIII ст. зі словами, похідними від Ruthenus, див. зокрема: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. — Київ: Наукова думка, 1992. — С. 369, 501; Т. 3. Київ, 1993. — С. 33, 515, 516.

як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 р. до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» [Ruthenos ... maxima multitudo] ⁹. Врешті, з XIV ст. дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.

Беззастережно її прийняли й канцелярії судово-адміністративних осередків Галицької Русі, де після входження цих теренів до складу Польського королівства офіційною мовою діловодства стала латина. Упродовж XV ст. латинська мова, щойно засвоювана тутешніми канцеляристами, ще являла собою яскравий випадок білінгвізму — парадоксальної за «неправильністю» імітації по-латині українського мовлення¹⁰. Відтак, немає сумніву, що пишучи Russia канцеляристи подумки «промовляли» Русь, а вживані ними поняття, похідні від Ruthenus (як ius Ruthenicum, łingua Ruthenica, consuetudo Ruthenicalis, ecclesia Ruthenicalis, Ruthenica fides, ritus Ruthenicus, Ruthenicale telum і т.д.), являли собою кальку з відповідних понять руського публічного обігу: руське право, руська мова, руський звичай, Руська Церква тощо. Саме ця обставина, як можна припускати, надавала «латинізації» іменувань безконфліктного характеру, адже питомі та латинські назви були, по суті, взаємозамінними й рівнозначними. Натомість у середині наступного, XVI століття, цей паритет похитнувся, оскільки в обіг почало входити окреслення Русі, яке вже не знаходило відповідника в руському мовленні.

⁹ Там само. — Т. 2. — С. 515.

¹⁰ Лінгвістичний аналіз див.: Миронова В. М. Граматичні особливості латинської актової мови XV-XVI ст. в Україні (на матеріалі гродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі). Автореферат ... канд. істор. наук. Київ: Київський університет ім. Тараса Шевченка, 1999. /62/

Строго кажучи, таких назв було дві — Ruthenia та Roxolania. Перша з них епізодично фіксується й раніше як похідна від слова Ruthenus для позначення «землі рутенів» — наприклад, у привілеях угорських королів 1261 та 1342 рр. ¹¹, на мапі-портолані Пьєтро Вісконті 1311 р.¹², значно пізніше — в репліці папської канцелярії 1635 р.¹³, яка вказує, що таке слово, з огляду на консервативність цієї інституції, могло вживатися здавна. Ruthenia, проте, не зробила кар’єри, зіткнувшись із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією».

Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж XVI ст. шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більш-менш у середині XVI ст. оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда¹⁴, за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів від Хама, а шляхтичів від Яфета. По довгих мандрівках одні з нащадків Яфета,

¹¹ Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 459; Т. 3. — С. 517.

¹² Bagrov L. A. History of the Cartography of Russia up to 1600 / ed. by H. W. Castnew. — Wolfe Island: Ontario, 1975. — P. 22, 27.

¹³ Інструкція нунцію Маріо Філонарді: Acta Nuntiaturae Poloniae. T. XXV: Marius Filonardi (1635-1643). — Vol. I (12 II 1635 — 29 X 1636) / ed. Theresia Chynczewska-Hennel. — Cracoviae, 2003. — P. 3.

¹⁴ Про сарматизм як етногенетичну легенду та ідеологію див.: Ulewicz T. Sarmacja. Studium z problematyki słowiańskiej XV i XVI wieku. — Kraków, 1950; Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII wieku. Państwo społeczeństwo — kultura / pod red. Janusza Tazbira. — Warszawa, 1969. — S. 220-243; Gryzbowski S. Sarmatyzm. Warszawa, 1996; Лескинен М. В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. — Москва, 2002. /63/

«войовничі сармати», буцімто осіли в підкорених ними землях Польщі та Русі, започаткувавши «шляхетський народ».

Для нас найсуттєвішою деталлю у цій легенді є те, що «сармати» тлумачилися як «народ» двох колін — польського та руського. Шляхтичі-русини ідентифікували себе з «сарматським племенем роксоланів», братів «польських сарматів», отже — вважалися законними спадкоємцями «сарматської спадщини». Авторитетна кодифікація саме такого «поділу спадщини» належить одному з найвідоміших польських публіцистів XVI ст. Станіславу Ожеховському (1513-1566) шляхтичеві мішаного русько-польського походження, вихованцю університетів Кракова, Відня, Вітттенберга, Падуї і Болоньї, а що важливо — палкому пропагандистові «золотих вольностей» шляхти ¹⁵. Відштовхуючись, як і його попередники (зокрема, Мацей Мєховський, автор знаменитого «Трактату про дві Сарматії», що між 1517-1582 рр. перевидавався у Польщі та за кордоном аж 10 разів ¹⁶), від етногеографічної номенклатури античних авторів, Ожеховський послідовно ототожнює своїх земляків-русинів з сарматамироксоланами, самого себе називає то Русином (Ruthenus), то Роксоланом (Roxolanus), а Русь — Роксоланією ¹⁷.

¹⁵ Найновішою працею про Ожеховського є: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. — Київ: Інститут історії України, 2001. На жаль, ролі Ожеховського у творенні «Роксоланії» автор не зауважив.

¹⁶ Перше видання: Miechovita M. Tractatus de duabus Sarmatiis, Asiana et Europiana, et de contentis in eis. Cracoviae, 1517.

¹⁷ Часто натрапляємо на подібні назви у листах Ожеховського: Orzechowski S. Opera inedita et epistulae, 1543-1566. Vol. 1 / ed. Ioseph Korzeniowski. — Cracow, 1891. — P. 440, 512, 515, 526 passim.

На те, що ототожнення понять Ruthenus та Roxolanus аж до його «кодифікації» Ожеховським ще не сприймалася як аксіома, вказує, серед іншого, парна формула у трактаті Михалона Литвина 1550 р.: описуючи підкорення «нащадками римлян» /64/ (литовцями) навколишніх народів, Литвин згадує і «роксоланів, або русинів» [Roxolanos seu Ruthenos] ¹⁸.

Препарована в такий спосіб «історична спадщина» опинилася у потрібний час на потрібному місці. Адже на останню чверть XVI ст. припадає перше близьке знайомство колишніх «литовських» русинів Волині та Київщини зі своїми «польськими» однокровниками з Галицької Русі та Поділля: у 1569 р., згідно з актом Люблінської унії, обидва руські регіони опинилися в складі однієї держави — Польського королівства. Вже невдовзі інтелектуали обох теренів, поєднавши зусилля, оголосять свою територію прямим продовженням Київської Русі, а себе — «старожитним руським народом Володимирового * кореня». Тут не місце обговорювати в деталях шляхи та засоби привласнення «руської історії», досить сказати, що в найзагальнішому вимірі поштовх до цього дала актуалізована після Люблінської унії 1569 р. конкуренція двох культурних систем — руської та польської. Адже хвиля «освітньої революції» та спровокована Реформацією «ментальність реформ», докотившись у другій половині XVI ст. до Польщі, мала потрійний ефект. З одного боку, в протидії протестантським «новинам» було започатковано конфесійну (а отже, й культурну) уніфікацію польського суспільства, а з другого — у відповідь на цей виклик набули нового дихання «руські» аспірації в Галицькій («польській») Русі й паралельно гальванізувалася доти сонна еліта колишньої «литовської» Русі.

* Йдеться про апеляцію до князя Володимира — «першохрестителя» Русі.

¹⁸ Michalonis Litvani De moribus Tartarorum, Litvanorum et Moschorum. Basileae 1615 (цит. за перевиданням: Архив историко-юридических сведений, относящихся до России. Москва, 1854. С. 44). Про дату написання трактату та його авторство див. передмову до: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — Москва: Издательство Московского университета, 1994. — С. 6-56.

Останнє, поза сумнівом, стало наслідком розширення географії культурної активності польських та галицьких інтелектуалів. Переміщаючись /65/ на схід, за денонсований Люблінською унією кордон, і догоджаючи смакам нових, казково багатих панів, ці люди сприяли «розгерметизації» доти закритого для стороннього ока світу русинів. Водночас цей світ, ретранслюючись, зазнавав модифікації, бо розповідали про нього за вже усталеними в польському письменстві риторичними стандартами «описування історії» та «описування народу».

За один з особливо виразних прикладів такого «взаємовигідного співробітництва» може послужити творення генеалогічної програми найпотужніших магнатів колишньої «литовської» Русі — князів Острозьких¹⁹.

¹⁹ Детально про це див.: Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (Біля витоків української ідентичності) // її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. — Київ: Критика, 2002. — С. 231-269 (там же — представлення відповідних джерел).

Перша з відомих генеалогічних реплік, 1574 р., ще розпливчата: Острозьких просто названо нащадками «старих київських князів». Кількома роками пізніше родовід «конкретизується» до безперервної генеалогічної лінії — від київського князя Володимира «першохрестителя» до галицько-волинського «короля» Данила Галицького; ще пізніше «короля Данила» оголошено предком Острозьких рівно у восьмому коліні. Але й ця версія видалася недостатньо престижною, і на видноколі з’явився герой із країв далеких і туманних — «першопредок Рус». Цей персонаж був відомий ученим людям здавна: ще польські хроніки кінця XIV — початку XV ст. згадують трьох міфічних героїв — Чеха, Леха та Руса, які шукали й знайшли обіцяну Богом землю, поділили її й «збудували», відповідно, «три королівства», назвавши їх власними іменами Czechia, Lechia (тобто Польща) та Russia. Власне постать Руса і стала ключовою в кінцевому варіанті генеалогічної легенди Острозьких, що у виконанні панегіристів набуло форми безхитрісного силогізму: а) Рус /66/ створив державу, давши їй власне ім’я і залишивши у спадок нащадкам; б) нащадки «старих руських князів» — це Острозькі, отже в) Острозькі є законними спадкоємцями Руса. Описуючи конкретніше «землю», що її «збудував» і «передав у спадок» києво-руським князям Рус, панегіристи не переймаються історичною точністю. «Земля Руса» постає у їхніх описах як тотожна реаліям кінця XVI — початку XVII ст., обіймаючи руські терени, що входили до складу Польського королівства Галицьку Русь, Волинь, Київщину, Поділля. Завдяки такому «щепленню» міфу до історії, а того й другого — до тогочасної політико-географічної номенклатури можна реконструювати сприйняття русинами свого життєпростору як самодостатньої одиниці, що географічно збігається з колишніми південними та західними князівствами Київської Русі, в аспекті «історичної гідності» нічим не поступається «землі Леха» — Польщі, а в політичному сенсі являє собою єдиний і суцільний простір влади — від Києва по Львів. Віртуальність цієї «влади» не мала значення, адже йшлося не про політичні амбіції, а про «політичну легітимність» руської спільноти. З одного боку, у неї з’являвся сакралізований першопочаток («шукання своєї землі» та її «збудування» прабатьком Русом), а з другого — існування князів Острозьких, спадкоємців Руса, служило наочним доказом її безперервної тяглості. Розбудована в такий спосіб генеалогічна програма Острозьких створювала, поза сумнівом, підстави для руської ідентичності як рівновартісної польській, а водночас стягувала доти роз’єднані руські терени в спільний простір «історичних спогадів». Це, своєю чергою, ставало трампліном для виокремлення нового політичного суб’єкта — «старожитного народу руського», що справіку живе на своїй території («Руській землі»), яку «знайшов» і «збудував» «прабатько Рус», просвітив хрещенням його нащадок, святий Володимир, і донині патронують кровні спадкоємці Руса й Володимира — князі Острозькі. /67/

* * *

Повертаючись до Роксоланії, можемо зауважити, що місце цієї назви в окресленій вище руській ідентичності дещо проблематичне. Вона зручно маркувала статус Русі як рівноправної одиниці Польського королівства, але після освоєння києво-руської спадщини слово таки ставало «чужим», бо, згідно з ним, роль «кореня й початку» відводилася сарматам-роксоланам, а не «народові святого Володимира». Відтак, дилема вибору назв, по суті, перетворюється на дилему двох версій «руськості»²⁰. Ясно, що обидві версії були цілком лояльними стосовно політичної батьківщини — Речі Посполитої, але, дещо спрощуючи, «роксоланську» версію можна ототожнити з толерантним ставленням до всього польського, а її оминання — з нехіттю до «Польщі».

Ця розбіжність семантики особливо виразно простежується наприкінці XVI ст., коли словом «Роксоланія» послуговуються переважно не православні русини, а їхні симпатики-поляки чи русини-католики. Показово, проте, що і в їхньому сприйнятті територіальний обшир Роксоланії тотожний Русі «Володимирового кореня», тобто не поширюється на білоруські терени для них зарезервовано окреслення «Литва» чи «Біла Русь». Для прикладу, уродженець Великої Польщі, згодом люблінський війт Себастян Кльонович у 1584 р. присвятив «найяснішому сенатові міста Львова» розлогу поему «Роксоланія» ²¹,

²⁰ Про інші варіанти «національної» ідентичності тогочасних русинів див. детальніше: Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. New York: Oxford University Press, 2001. — P. 153-165. Пор. також зіставлення різних версій тогочасної «руськості»: Sysyn F.E. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620-1690 // Harvard Ukrainian Studies. — 1986. Vol. X, no s. — Pp. 393-423; Frick D. A. «Foolish Rus’»: On Polish Civilization, Ruthenian Self-Hatred, and Kasian Sakovyn // Ibidem. — 1994. — Vol. XVIII, no s.-P. 210-248.

²¹ Sebastiani Sulmircensis Acerni Roxolania. Cracoviae 1584. Передрук оригінального тексту разом з перекладом: Klonowic S.F. Roxolania — Roksolania czyli Ziemie Czerwonej Rusi / wydał i przełożył Mieczysław Mejer. — Warszawa: Wyd-wo IBL «Pro cultura litteraria», 1996. /68/

де географія описуваного ним ідилічного простору маркується містами Київщини, Галичини, Волині та Поділля — це Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець, Перемишль тощо. Пік популярності назви «Роксоланія» припадає на 1620-1640-х рр., коли православні русини-галичани, опанувавши вищі церковні пости в Києві, стали законодавцями моди й прищепили православному літературному етикетові власні смаки, густо замішані на «сарматському» дискурсі. На вислови «Роксоланія», «роксоланський народ», «роксоланські границі», «наші роксолани», ба, навіть «Роксоланська Церква» натрапляємо в більшості тогочасних «учених» та шкільних текстів, створених у Києві. Це й не дивно, адже власне в цьому середовищі, особливо за часів митрополитства Петра Могили (1632-1647), була інтенсивно культивована модель «руської шляхетської нації» як братньої польській в колі «народу-шляхти» Речі Посполитої.

Однак така «миролюбність» у сприйнятті Польщі, як щойно зазначалося, була притаманна не всім русинам. Відтак, паралельно з розповсюдженням «роксоланської» версії руської ідентичності набуває обертів контрпропозиція — з виразним «антилатинським» (отже, й антипольським) підтекстом. її маніфестом стає наголошування «грецьких» витоків Русі, а прапором — повернення Русі її «справжньої» назви Росія, утвореної як калька з грецького Ρωσία. «Неовізантинізм» такого роду уже мав прецеденти в південнослов’янській та московській писемностях, про що згадувалося вище, проте роль поштовху, схоже, відіграло не це. Адже не викликає сумніву, що новонароджена «Росія» мала львівський, і то не шляхетський, а міщанський родовід, і що тлом для її появи стали, з одного боку, перші за всю історію Руської Церкви візити східних патріархів до Львова у 1580-х рр.²², які надали живого дихання відчуттю конфесійної спорідненості з «материнською Церквою»,

²² Вони детально розглянуті в монографії: Gudziak B.A. Crisis and Reform. The Kievan Metropolinate, the Patriarchate of Constantinople and the Genesis of the Union of Brest. — Cambridge Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1998.

а з другого —/69/ «грецький акцент» у спалахові освітньої активності новозаснованого львівськими міщанами православного братства. (Існує й інакше пояснення реанімації назви «Росія» — як прояв усвідомлення «нероздільної і спільної спадщини» Київської Русі²³; на мою думку, це пояснення грішить анахронізмом, бо перший текст, що його можна умовно кваліфікувати як «усвідомлення спільної спадщини», та й то в династичному ракурсі, з’явився століттям пізніше — це анонімний «Синопсис», виданий друкарнею Києво-Печерського монастиря у 1674 р. й удруге, в доповненому варіанті, у 1681 р.²⁴). Щодо Львівського братства, то воно, отримавши в 1586 р. від одного з високих гостей, антіохійського патріарха Йоакима І, потвердну грамоту, створює власну школу «грецького та слов’янського письма», і власне в Статуті цієї школи вперше натрапляємо на окреслення русинів поняттям «російський народ»²⁵. «Грецький» ухил школи підсилювався і тим, що її першим ректором (1586-1588) був грек — архієпископ елассонський Арсеній, а вже 1591 р. братська друкарня видала власну граматику грецької мови, укладену, як сказано в передмові, вчителями та учнями.

²³ Толочко П. Русь — Мала Русь — руський народ у другій половині XIII-XVII ст. // Київська старовина. — 1993. — № 3. — С. 3-14.

²⁴ Огляд наукової літератури про «Синопсис» див. у передмові Ганса Роте до факсимільного видання тексту: Synopsis, Kiev, 1681: Facsimile mit einer Einleitung, Einleitung von Hans Rothe. — Cologne: Bohlau, 1983. Про концептуальну спрямованість твору див: Sysyn F.E. The Cultural, Social and Political Context of Ukrainian History-Writing: 1620-1690 // Europa Orientalis. — 1986. — Vol. V. — P. 306-309; Kohut Z.E. The Question of Russo-Ukrainian Unity and Ukrainian Distinctiveness in Early Modern Ukrainian Thought and Culture // Culture, Nation and Identity. The Ukrainian-Russian Encounter. 1600-1945 / ed. by Andreas Kappeler, Zenon E. Kohut, Frank E. Sysyn, Mark von Hagen. — Edmonton-Toronto: CIUS, 2003. — P. 57-86.

²⁵ Йдеться про так званий «Порядок школьний» 1586 р.; цит. за його останньою публікацією: Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст. Тексти і дослідження / ред. В. І. Шинкарук, В. М. Нічик, А. Д. Сухов. — Київ: Наукова думка, 1988. — С. 38.

Пожвавлення інтересу до грецької матриці руської культури перекинулося й на інші /70/шкільні осередки. Так, у 1594 р. в Острозькій школі (сучасники називали її «тримовним», себто греко-латино-слов’янським, «ліцеєм»), як припускає дехто з дослідників, навчав майбутній константинопольський патріарх Кирило Лукаріс, а в 1595 р. грек Емануїл Ахілеос ²⁶; греку викладали й у створених 1615 р. Київській та 1619 р. Луцькій братських школах ²⁷.

Як бачимо, освітній фундамент для засвоєння «антилатинської» назви Ρωσία/Росія був цілком достатній. Паралельно добрячу в’язанку хмизу в «антилатинські» настрої підклала згода кількох православних ієрархів на унію з Римо-Католицькою Церквою, проголошена 1596 р. у Бересті. Власне після Берестейської унії, як уже не раз відзначалося, почала стрімко зростати конфесійна нетерпимість. За висловом одного з авторитетних сучасних дослідників цієї проблеми Михайла Дмитрієва: «Свідомі» православні відтепер дуже боялися перетворитися на католиків (уніатів), католики й уніати — заразитися «схизмою», ті й другі стали ретельно берегтися від впливів протестантизму ²⁸.

У такий спосіб поле для «грецького» іменування Русі було розчищене, й слово Росія тріумфально увірвалося у вжиток «свідомої» православної еліти ²⁹.

²⁶ Огляд свідчень: Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636). — Київ: Наукова думка, 1990. — С. 82, 98.

²⁷ Огляд свідчень: Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине. Вторая половина XVI — першая половина XVII в. — Киев: Наукова думка, 1987. — С. 34-35, 49-50.

²⁸ Дмитриев М. А. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. — Москва: Изд-во Московского университета, 2003. С. 285.

²⁹ Пор. спостереження; Sysyn F. A. The Image of Russia and Russian-Ukrainiam Relations of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation, and Identity. — P. 117-118. Див. також: Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyc. — P. 343-344.

З-поміж ранніх прикладів його підкреслено сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь /71/ її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії» ³⁰. Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.)³¹; у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю ³²;

³⁰ Цит. за передруком: Пам’ятки братських шкіл на Україні. — С. 170-178.

³¹ Трактат «Палінодія», опубл.: Памятники полемической литературы в Западной Руси. Кн. 1 // Русская историческая библиотека. Т. 4. — Санкт-Петербург, 1878. Цит. стб. 319, 606, 1134, 1146.

³² Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного. Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1622. Цит. за републікацією: Українська література XVII ст. / ред. О. В. Мишанич. — Київ: «Наукова думка», 1987. — С. 221, 234.

у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z /72/której spiodzon] ³³; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] ³⁴, etc, etc.

У другій половині XVII ст. київський літературний етикет (нагадаю, місто після 1654 р. перейшло під протекторат московської держави, а Православна Церква перетворилася з Ecclesia militans на панівну) не відмовився від перемішування «Росії» з «Роксоланією» — байдуже, що в новій державі, з новими героями та новими ідейними пріоритетами. Колишня «латинська» Роксоланія, втративши свій пропольський підтекст, перетворились на освячену традицією прикмету «високого стилю». Це добре видно, зокрема, з назв курсів філософії та риторики Києво-Могилянської академії другої половини XVII ст., що адресуються то «роксоланському», то «російському» слухачеві — Roxolanae iuventuti, auditore Roxolano, Rossiaco oratoribus і т.д.³⁵. Паралельно, проте, дедалі міцнішими ставали позиції «Росії». Саме ця назва за частотністю є науживанішою у київських текстах другої половини XVII ст., де раз по раз натрапляємо на поняття Rossia/Росія та похідні від нього — «росіяни» [Rossiaci], «російський народ» [gens Rossiaca], «російська вітчизна» [patria Rossiaca] тощо.

³³ Τερατουργημα lubo cuda ... Ojca Athanasiusa Kalnofojskiego... Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1638. Цит. за републікацією: Seventeenth-Century Writings on the Kievan Caves Monastery // Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts, Vol. IV. — Cambridge Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1987. — P. 160.

³⁴ Fr. Baiewski Theodosius. Tentoria venienti... Adamo de Brusiiow Kisiel... Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1646.

³⁵ Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — Киев: «Наукова думка», 1982. — С. 30, 39, 168, 175, 181 та ін.

 За спостереженням Сергія Плохія, тогочасна «могилянська традиція вживання слова Росія в /73/абсолютній більшості, коли не виключно, позначає землі Київської митрополії»³⁶. Я б уточнила це спостереження: йшлося не про митрополію в цілому, розтягнуту по Великому Князівству Литовському й Польському королівству, а тільки про її «польську» (українську) частину — без врахування білоруських теренів. Іншими словами, «Росія» київських інтелектуалів другої половини XVII ст. зберігала той самий зміст, що й у момент свого народження наприкінці XVI ст., окреслюючи, як і її партнер/ опонент «Роксоланія», землю «народу Володимирового кореня». Інша річ, що у XVIII ст. цій назві судилося пережити певні мутації, але вони вже виходять за рамки даної статті ³⁷.

Однак таку імпозантну кар’єру «Росія» зробила тільки на тій території, котра після 1654 р. перейшла під протекторат московського царя. Натомість з текстів, написаних русинами Речі Посполитої, це поняття щезає так само стрімко, як і з’явилося — очевидно, як марковане асоціацією з ворожою російською державою. Скажімо, члени Львівського православного братства, вкотре перераховуючи свої кривди у заяві 1649 р., розміщають «наш народ» уже не в «Росії», а «на всьому обширі Русі» [іп toto ambitu Russiae] ³⁸, хоча саму Церкву в урочистих випадках ще подеколи називають «російською» ³⁹. Свого роду «резервацією» для слова Росія певний час залишалася титулатура митрополитів, що й зрозуміло — кожен з них не полишав надії очолити всю Київську митрополію, включно з теренами, що перейшли під московську юрисдикцію. Втім, і тут можна помітити характерну двозначність.

³⁶ Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyc. — P. 344.

³⁷ Це питання, зокрема, заторкнуте в щойно згаданій статті Сергія Плохія, а також у статті Франка Сисина: Sysyn F. E.Fatherland in Early Eighteenth-Century Ukrainian Political Culture. — P. 39-53.

³⁸ Львів, 10 I 1649 p.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов [Далі Архив ЮЗР]. Ч. І, т. 10. Киев, 1904. — С. 191.

³⁹ Лист про обрання нового митрополита (Львів, 3 X 1663): Там само, с. 629.

У документах руською /74/ мовою митрополити здебільшого титулують себе формулою усієї Росії, але в польських «Росію» замінює звичне wszystkiej Rusi, хоча, як показують окремі винятки, мовний узус допускав нарівно і всієї Русі, і wszyskiej Rossiej ⁴⁰. Доказом того, що «селекція назв» була свідомою, може послужити, серед іншого, лист 1689 р. львівського єпископа Йосифа Шумлянського до царівни Софії. Прохаючи в московської правительки фінансової підтримки, Шумлянський обирає «більш коректний» для московського вуха термін: турки спустошили, пише він, «край нашої Росії» ⁴¹.

Врешті, слово «Росія» цілком відсутнє у дискурсі русинів-католиків. За найкращий приклад тут може послужити грандіозний за обсягом (понад 750 сторінок друкованого тексту) щоденник вченого русина з Замостя, професора Замойської академії, спершу православного, далі католика Василя Рудомича ⁴². Провадячи поденні записи з 1656 по 1672 р., «руський патріот» і гарячий прибічник примирення православних русинів з русинами-уніатами та русинами-католиками, Рудомич жодного разу не вжив слова «Росія», хоча дружньо листувався з архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Ґізелем, був кумом козацького гетьмана Павла Тетері, приятелем львівського православного єпископа Афанасія Желіборського, частим гостем Креховецького православного монастиря і т.ін.

⁴⁰ Див. пастирські послання й листи Діонісія Балабана 1657-1659 рр. (Архив ЮЗР, ч. І, т. 12), Антонія Вінницького 1667 р. та Йосифа НелюбовичаТукальського 1669 р. (Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов [далі Памятники]. Т. 2, 4. — Киев, 1859-1898) та ін.

⁴¹ Львів, 25 У 1689 р.: Архив ЮЗР, ч. І, т. 10, с. 757.

⁴² Щоденник писано по-латині; виданий у перекладі польською мовою: Rudomicz В. Efemeros czyli Diariusz prywatny pisany w Zamościu w latach 1656-1672 / przekład Władysław Froch, opracowanie Marian Lech Klementowski, Wiadysiaw Froch. Cz. 1 (1656-1664), cz. 2 (1665-1672). — Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2002. /75/

Мала Росія

Народження наприкінці XVI ст. «Росії» покликало до життя ще один грецизм — Мала Росія. Поштовхом до його появи, як і у випадку з «Росією», став неовізантійський синдром — курс на відновлення «справжнього» православ’я, а прецедентом — уже згадані візити до Львова східних патріархів упродовж 1580-х років. В ході актуалізації інтересу до візантійських витоків Руської Церкви було реанімовано й грецьке окреслення Київської митрополії — Μίκρα Ρωσία [Мала Росія]. Один із ранніх випадків уживання цього поняття, як вважають, фіксується у буллі імператора Йоана VI Кантакузина 1347 р. про ліквідацію Галицької митрополії та в її підтвердженні цього ж року Патріаршим синодом ⁴³. На те, що термін був цілком «зрозумілий» мешканцям митрополії, вказує ще давніше, 1339 рр., використання його латинської версії в титулі галицько-волинського князя Болеслава Юрія: «З Божої ласки природжений князь усієї Малої Русі» [Dei gratia natus dux totius Russie Mynoris] ⁴⁴.

Згідно з доволі туманними уявленнями греків про Русь, Μίκρα Ρωσία охоплювала спершу тільки волинські й галицькі єпархії, але вже 1354 р. патріарх згадує Київ як «перше архієрейське сідалище», розташоване в Μίκρα Ρωσία ⁴⁵. Після розпаду в середині XV ст. Київської митрополії на московську та польськолитовську половини патріарші сакри починають титулувати київського ієрарха «митрополитом київським і всієї Росії»; ще пізніше, з першої третини XVI ст., до титулу додається занепала

⁴³ Шевченко І. Політика візантійського патріархату у Східній Європі в XIV ст. // Його ж. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII ст. / переклад Марії Габлевич. — Львів: Інститут історії Церкви Львівської Богословської академії, 2001. — С. 84 (переклад праці: Shevchenko І. Ukraine between East and West. Essays on Cultural History to the Early Eighteenh Century. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1996).

⁴⁴ Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — C. 137.

⁴⁵ Шевченко І. Політика візантійського патріархату. — С. 86. /76/

галицька церковна одиниця: «митрополит київський, галицький і всієї Росії» ⁴⁶. Однак визнання за київськими митрополитами формули «всієї Росії» не означало смерті «Малої Росії». Адже за візантійськими просторовими уявленнями це поняття передбачало парну опозицію: «Малій Росії» як центру мала відповідати окраїнна територія — «Велика Росія» (зокрема, на думку Анни Хорошкевич, саме завдяки патріаршому посланню 1561 р. окреслення «Велика Росія» проникло в самоназву Московії ⁴⁷). Після того, як у 1589 р. Константинопольський патріархат визнав Московську Церкву у «Великій Росії», логічно реанімувався і другий член забутої пари — «Мала Росія». Скажімо, в листі 1594 р. александрійського патріарха Мелетія Пігаса до князя Костянтина Острозького благословення посилається православним «усієї Малої Росії», а не «усієї Росії», як годилося б за формулою титулатури київського митрополита; так само анонімний грек-учасник Берестейського собору 1596 р., що залишив опис цієї події, зазначає, що сталася вона «за ініціативою єпископів у Малій Росії» ⁴⁸.

На «грецький слід» вказує і перший нині відомий випадок використання русинами виразу «Мала Росія». У листі 1592 р. членів Львівського братства до царя Федора Івановича з проханням матеріальної підтримки натрапляємо на формулу «Велика і Мала Росія» ⁴⁹, тобто вжито грецьку просторову опозицію, яка доти в руському обігу не фігурувала.

⁴⁶ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 408,415.

⁴⁷ Хорошкевич А. Л. Герб // Герб и флаг России Х-ХХ века / ред. Г.В. Вилинбахов. — Москва, 1977. — С. 195.

⁴⁸ Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1590-1600), collegit P. Athanasius G. Welykyj OSBM. Romae 1970. P. 28, 344. Польський переклад другого з документів вживає вислову «w Małej Rusi», однак немає сумніву, що в грецькому оригіналі було «Росії».

⁴⁹ Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 4 (1588-1632). — Санкт-Петербург, 1851. — С. 48. Коментар до цього листа зі згадкою про попередню літературу див.: Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. — P. 283-284.

Цей лист, слід /77/ думати, був написаний «під диктовку» котрогось із грецьких візитерів, бо наступного року патріарх Мелетій Пігас теж просив царя про підтримку Львівського братства, що вказує на «скоординований» характер акції. Що ж до запровадження грецизму «Мала Росія» в питомо руський дискурс, то тут ініціатива, схоже, належала Йоану Вишенському — ченцю одного з монастирів на Афоні, вихідцю з-під Перемишля, палкому пропагандисту «чистого», себто грецького православ’я. Близько 1599-1600 р. Вишенський адресує своїм землякам-русинам послання із закликом остерігатися «латинських принад». Багаторазово вживаючи вислів «Мала Росія», афоніт, проте, редукує це поняття — в його посланні ним позначено не всю Київську митрополію, простягнуту по Великому князівству Литовському й Польському королівству, а лише її «польску» (українську) частину. Як він пише, йому стало відомо «від Лядської землі, себто Малої Росії», що на її мешканців «напали злі єресі»⁵⁰.

Аж до появи на руському горизонті чергового східного ієрарха, єрусалимського патріарха Теофана, поняття «Мала Росія», судячи з нині відомих текстів, забулося. У 1620 р., переїжджаючи через Київ, Теофан посвятив митрополита й кількох єпископів. У відповідному патріаршому посланні було оголошено про поставлення даних осіб на «престоли Малої Росії»; тоді ж патріарх видав два пастирські благословення Київському братству «в Малій Росії»⁵¹. Наступні поодинокі випадки вживання цього поняття аж до середини XVII ст. фіксуються виключно в київському церковному середовищі. Зокрема, в ході проаналізованого Сергієм Плохієм зародження тут ідеї загальноруської (російсько-українсько-білоруської) спорідненості знову виринають формули «Велика й Мала Росія» ⁵², а в листах київських митрополитів, адресованих до Москви, їхня титулатура

⁵⁰ Іван Вишенський. Вибрані твори, упорядкував В.Л. Микитась. — Київ: Дніпр», 1972. — С. 57.

⁵¹ Архив ЮЗР, ч. І, т. 5, с. 4; Памятники, т. 2, с. 395, 400.

⁵² Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine, — P. 287-291. /78/

оздоблюється «політично коректною» формулою «усієї Малої Росії» ⁵³. На суто «експортний» характер цієї формули вказує те, що у внутрішньому вжитку слово «Мала» завжди опускалося, і титул митрополитів звучав по-старому — «милістю Божою всієї Росії» чи «всієї Русі».

З початком козацької повстання 1648 р. поняття «Мала Росія» набуло потужного нового дихання. Основний поштовх цьому дало підключення до вимог повстанців гасел захисту «грецької віри»: як переконливо довів Сергій Плохій, релігійний слоган, що ним доповнювалися козацькі соціальні вимоги, робив можливим виправдання виступу проти законного володаря й тим самим надавав легітимності козацькій війні в очах некозацького населення ⁵⁴. Ці гасла, серед іншого, стали оздоблюватися в інтенсивних зносинах з «одновірною» православною Московією «політично коректною» назвою козацького Гетьманату «Мала Росія». Не виключено також, що на появу в козацькій лексиці поняття «Мала Росія» вплинули східні ієрархи — чи не головні інспіратори ідеї об’єднання «Великої Росії» з «Малою»: наприклад, саме єрусалимський патріарх Паїсій улітку 1648 р. виступав першим «лобістом» Богдана Хмельницького на царському дворі⁵⁵. З прийняттям у 1654 р. протекторату московського царя, внаслідок чого його титулатура доповнилася формулою «Великої, Білої і Малої Русі», окреслення Гетьманату як «Малої Росії» тотально опановує московський офіційній дискурс, а створений у 1662 р. спеціальний орган для зносин з Гетьманатом отримує назву Малоросійського приказу.

⁵³ Пор. такі листи митрополита Ісайі Копинського 1622 та 1626 р. (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. Т. 1. — Москва, 1954. С. 27-28; Архив ЮЗР, ч. І, т. 6, с. 577) та Петра Могили 1640 р. (Памятники, т. 2, с. 427).

⁵⁴ Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine, — P. 179-190.

⁵⁵ Там само. — P. 308-309.

У цю традицію іменування поступово втягається і козацька старшина, хоча спершу поняття «Мала Росія» носить у їхньому /79/ виконанні ще виразно «експортний» характер — для зносин з Москвою, тоді як у внутрішньому вжитку територію Гетьманату називали «Україною», а її мешканців — «руським народом» (наприклад, в універсалах Богдана Хмельницького вислів «Мала Росія» не вжито жодного разу, а «Україна» — аж десять разів ⁵⁶). Виразним свідченням того, що новонароджена «Мала Росія» в очах козацької старшини вже втратила свою церковну, довоєнну семантику, себто стала позначати не Київську митрополію, а територію козацького Гетьманату, є запис переговорів Івана Виговського з московським дипломатом Василем Кікіним у серпні-вересні 1658 р. За свідченням Кікіна, Виговський нарікав, що не отримав подяки від царя за вірну службу й за те, що «привів Малу Росію в підданство під високу руку його царської величності», а тому відтепер, як він нібито казав, «нехай буде Велика Росія Великою Росією, а Мала Росія Малою Росією, бо ж і в Малій Росії є непереможне військо» ⁵⁷.

З іншого боку, криваві змагання кінця 1650- 1670-х рр. за всі руські території Речі Посполитої («доки сягає руська мова й віра») подеколи отримують ідеологічне обґрунтування в апеляціях до спадщини «руського народу Володимирового кореня», і тоді цей простір урочисто іменується «Малою Росією». Наприклад, в інструкції 1665 р. гетьмана Івана Брюховецького козацьким послам до Малоросійського приказу натрапляємо на розгорнутий перелік підстав, через які «Мала Росія» не може належати «ляхам»: вони оволоділи нею підступно, хоча насправді вона колись мала свого «дідичного монарха» й просвітилася святим хрещенням не від польського короля, а від «рівноапостольного царя Володимира» ⁵⁸.

⁵⁶ Універсали Богдана Хмельницького, 1648-1657, упорядники І. Крип’якевич, І. Бутич. — Київ: Альтернативи, 1998.

⁵⁷ Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической Комиссией [далі Акты ЮЗР]. Т. 4 (16571659). — Санкт-Петербург, 1863. — С. 145.

⁵⁸ Там само. — Т. 5 (1659-1665). — С. 237-238.

Ще однією /80/ характерною реплікою ототожнення «Малої Росії» з давнім києво-руським князівством є титулатура «турецького» гетьмана Юрія Хмельницького — «князь Малоруської України й вождь Війська Запорозького» ⁵⁹. Архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Ґізель у листі 1677 р. до гетьмана Івана Самойловича, коментуючи появу на політичному горизонті Юрія Хмельницького, пише, що той «прийняв на себе малоросійське князівство» й навіть користується у своїх листах «печаткою стародавніх руських князів» ⁶⁰.

Ностальгія за ширшим, ніж Гетьманат, простором «Малої Росії» помітна і в текстах людей церковного кола. Водночас із них ясно бачимо, що «Малою Росією» вони також вважали не всю Київську митрополію, розтягнуту по Великому князівству Литовському й Польському королівству, а тільки її «польську» (українську) частину. Скажімо, ретельно фіксуючи назви місцевостей, де сталися чуда богородичних ікон, архімандрит Чернігівського монастиря Йоаникій Ґалятовський усі населені пункти Поділля й Галицької Русі, нарівні з містами козацького Гетьманату, де він сам мешкав, називає «Малою Росією», натомість для аналогічних випадків на території Білорусі послідовно використано означник «білоруське місто» чи місто «в Литовському князівстві» ⁶¹.

⁵⁹ Лист до короля Яна Собеського (Табір під Бендерами, 5 У 1678) / опубл. Юрієм Мисиком // Записки Наукового товариства ім. Шевченка: Т. 233. Львів, 1997. — С. 375.

⁶⁰ Київ, 20 III 1677 р.: Акты ЮЗР, т. 12 (1675-1678). — С. 101.

⁶¹ Трактати Йоаникія Галятовського «Небо новоє» (Львів, 1665) та «Скарбниця потребная» (Новгород-Сіверський, 1676). Обидві праці цит. за передруком: Іоаникій Галятовський. Ключ розуміння / підготувала І. П. Чепіга. — Київ: Наукова думка, 1985. — С. 294, 297, 306, 311 passim.

Утім, звужена іпостась «Малої Росії» — як території козацького Гетьманату — проникає навіть у консервативний словник східних ієрархів: у своєму пастирському посланні 1678 р. єрусалимський патріарх Досифей звертається до православних «у Малій /81/ Росії, Полонії і Литванії» ⁶². Як бачимо, колишня «Мала Росія» (Київська митрополія) в очах східних ієрархів уже розділена навпіл — на козацьку «Малу Росію» (в складі Росії) та на її польсько-литовську частину (в складі Речі Посполитої).

Паралельно в текстах «високого стилю», що походять з території Гетьманату другої половини XVII ст., «Мала Росія» поступово витісняє — очевидно, як надто побутове — слово «Україна». Перипетії громадянської війни додають козацькій «Малій Росії» статусу «нашої оплаканої матері-вітчизни» ⁶³, і власне звідси починає розкручуватися тривалий феномен так званого «малоросійського патріотизму» та «малоросійської ідентичності», що вже невдовзі, у XVIII ст., набуде і завершеної форми, й ідеологічних мотивацій ⁶⁴.

⁶² Архив ЮЗР, ч. І, т. 5. — С. 12.

⁶³ Це світоглядне зрушення детальніше простежено в розділі «Народження «козацько-руської вітчизни» моєї книжки «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (Київ: Критика, 2005. — С. 430-432).

⁶⁴ Про формування та прояви малоросійської ідентичності див.: Kohut Z.E. The Development of the Little Russian Identity and Ukrainian Nationbuildung // Harvard Ukrainian Studies. — 1986. — Vol. X, no 3-4. — P. 559-579; Plokhy S. The Symbol of Little Russia: The Pokrova Icon and Early Modern Ukrainian Political Ideology //Journal of Ukrainian Studies. — 1992. — vol. XVII, no 1-2 (Summer — Winter). — P. 171-188; Idem. Cossacks and Religion. — P. 278-291; Idem. The Two Russias of Teofan Prokopovyc. — P. 351-366;Sysyn F. E. Fatherland in Early Eighteenth-Century Ukrainian Political Culture. — P. 39-53.

 
Пересопницьке євангеліє, 1556-61 рр., Мф. 19: «пришол в україни иудейския». У цьому фрагменті слово «україна» — край, межа, область (грецький варіант ‛όρια, латинський fines, слов’янський предЂлы). — Ілюстрація litopys.kiev.ua.

Україна

Етимологія слова «Україна», уперше вжитого давньоруським літописцем під 1187 р., не зовсім ясна. Поруч із його позірно прозорим ототожненням з поняттям «окраїна» є й інші припущення, за якими це слово могло бути похідним від праслов’янського *krajь чи *ukraj, тобто «відділена частина території», «країна». Докази саме такої семантики свого часу навів Сергій Шелухин, зіставивши переклад Євангелія, /82/ зробленого 1561 р. на Волині, з євангельським текстом грецькою, латинською та чеською мовами. Відповідниками поняття «Україна», що його багаторазово вжив перекладач, тут виступають грецьке χώρα [країна, земля], латинське regio [країна, регіон], чеське krajina [земля, країна] ⁶⁵ (сюди ж можна додати не залучене Шелухиним церковнослов’янське страна). Брак відповідних пам’яток не дозволяє підтвердити чи спростувати таку розширену семантику слова «Україна» в поточному мовленні, натомість його зміст в офіційній політико-географічній номенклатурі XVI-XVII ст. справді збігається з поняттям «окраїна», що й зрозуміло — з погляду литовської чи польської столиць терени майбутньої України сприймалися не інакше, як далекі, пограничні. Строго простуючи за «мовою джерел», стара історіографія вживала це слово для позначення самої тільки прикордонної зі Степом Наддніпрянщини (як ми далі побачимо, не зовсім слушно). Михайло Грушевський, надаючи в 1898 р. у своїй «Історії України-Руси» поняттю «Україна» новітнього, розширеного значення, вважав за потрібне прокоментувати цю новацію:

Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Подніпров’я, ... набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського життя ..., скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. [...] Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглости і безперервности етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу ⁶⁶.

⁶⁵ Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. С. 117-119. Інакше тлумачення цих паралелей див.: Рудницький Я. Р. Слово й назва «Україна». — Вінніпег: Накладом «Української книгарні», 1951. — С. 55-57. Утім, погляду Рудницького не підтримав такий авторитетний лінгвіст, як Юрій Шевельов: у своїй рецензії на книгу Рудницького він, по суті, приєднується до гіпотези Шелухіна. Див.: Shevelov G. Y. The Name Ukrajina «Ukraine» // Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology. — Müchen: Wilhelm Fink Verlag, 1971. — P. 200 (рецензію було написано в 1951 р.). /83/

У першій третині XX ст. освячене авторитетом Грушевського вживання назви «Україна» в новітньому етногеографічному значенні поступово утверджується, а з плином часу й взагалі витісняє попередні історіографічні терміни, які «дробили» територію України на «Русь», «Малу Росію» та власне «Україну». Коментуючи у вступах до своїх праць розбіжність між ужитою назвою та «мовою джерел», історики загалом погоджуються з тим, що «Україною» аж до козацьких воєн середини XVII ст. називали південно-східне пограниччя Речі Посполитої — Київське та Брацлавське воєводства ⁶⁷.

Тим часом із «мовою джерел» не все так просто, бо поняття «Україна» з плином часу не тільки розширювалося, що було вже констатовано дослідниками ⁶⁸, а й обростало специфічними «пульсуючими» значеннями залежно від того, звідки бачили/сприймали автори тих чи тих текстів «Україну».

⁶⁶ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — Львів, 1898 («Вступні замітки», цит. за київським перевиданням 1991 р.: С. 2).

⁶⁷ Пор.: Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. — Warszawa: PWN, 1985. — P. 35; Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. — Harvard University Press: Cambridge Mass., 1985. — P. xiii-xiv; Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. — Munchen: Verlag C.H. Beck, 1994. — S. 17-21; Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. — Kraków: Collegium Columbinum, 2001. — S. 9-13; Сас П. М. Від «Русі» до «України» // Історія української культури. Т. 2: Українська культура XIII — першої половини XVII ст. — Київ: Наукова думка, 2002. — С. 795-800.

⁶⁸ Див. огляд точок зору станом на середину XX ст.: Рудницький Я.Б. Слово й назва «Україна». — С. 7-31; те саме стосовно пізнішої літератури: Borek Р. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. — S. 9-13; Хорошкевич А. Л. Лабиринт политико-этно-географических наименований Восточной Европы середины XVII в. // Z dziejów kultury prawnej. Studia ofiarowane Profesorowi Juliuszowi Bardachowi w dziewięćdziesięciolecie urodzin. — Warszawa, 2004. — S. 411-432.

Що ж до /84/ самого слова, то воно, наскільки дозволяють судити збережені пам’ятки, після занепаду Київської Русі повторно виринає у Великому князівстві Литовському. В ранній період свого функціонування, від середини XIV до середини XV ст., ділова («руська») мова канцелярії великих князів литовських, за спостереженнями дослідників, зазнавала перехресного впливу як південноруських, так і смоленсько-полоцьких взірців ⁶⁹. Не виключений також і вплив псковсько-новгородського літературного мовлення, де в XIII-XIV ст. натрапляємо на позначення погранич словом украина ⁷⁰. Так чи інакше, але вже ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом околиці «українами», а тутешніх мешканців — «українниками» чи «людьми українними» ⁷¹. Водночас поняття «Україна» могло поширюватися й на південь держави в цілому. Так, у листі 1500 р. до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі ⁷², а привілей 1539 р. на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто, доволі далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні» ⁷³.

⁶⁹ Останній з мені відомих оглядів літератури див.: Свяжинскі У. Аб статусе беларускай і украинскай моў у часы Вялікага Княства Літоўскага // Меtriciana. Даследованні і матэрыялы Метрыкі Вялікага Княства Літоўскага. Т. 2. — Мінськ, 2003. — С. 132-163.

⁷⁰ Приклади див.: Рудницький Я. Р. Слово й назва «Україна». — С. 49.

⁷¹ Пор. дипломатичне листування 1490-х рр.: Lietuvos Metrika (1427-1506). Knyga nr 5, par. Egidijus Banionis. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993. P. 66,73,117, 118, 131 etc.

⁷² Там само. — р. 164.

⁷³ Lietuvos Metrika. Knyga nr 25 (1387-1546), par. Darius Antanavimus ir Algirdas Baliulis. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1998. — P. 114.

Ще ширший зміст поняття бачимо в документі великокнязівської канцелярії 1567 р., де намісниками «українних замків» названо урядників прикордонної смуги не тільки степового півдня, а й московського сходу — фортець Слуцька, Річиці /85/ та Рогачова, розташованих вздовж верхньої течії Дніпра ⁷⁴.

На відміну від сказаного, у польській державі традиція називати прикордонні терени «Україною» не була розповсюджена аж до Люблінської унії 1569 р., себто до передачі «україн» Великого Князівства Литовського під юрисдикцію Польського королівства. На це вказує, серед іншого, зіставлення географічної номенклатури меморіалу героя польсько-татарського прикордоння на Поділлі Бернарда Претвича (1550 р.) з номенклатурою перших поунійних часів. Претвич, описуючи свої походи, локалізує їх ще не «на Україні», а «на границі». Останню в його тексті маркують численні «пограничні замочки», річки, татарські шляхи й броди, і лише єдиний раз згадано «українні села», які пустіють від татарських набігів ⁷⁵. Один із перших польських картографів, Вацлав Гродецький, видаючи 1558 р. в Базелі мапу Польського королівства, показує на ній татарське прикордоння, але, на відміну від пізніших картографів, називає його не «Україною», а «пограничними місцевостями» [finitimarumque locorum] ⁷⁶. Так само не знає слова «Україна» якийсь поляк-анонім, який у середині 1560-х рр. залишив сердиті нотатки на полях мапи «Polonia et Hungaria nuova tavola», доданої до «Географії» Птолемея у венеційському виданні 1562 р. Коментуючи допущені тут помилки, він називає степові простори між річками Буг і Дніпро «литовськими полями», а між Бугом і Дністром — «коронними полями» ⁷⁷.

⁷⁴ Книшин, 28 I 1567 р.: Архив ЮЗР, ч. VIII, т. 5. — С. 158.

⁷⁵ Цит. за публікацією Анджея Томчака: «Studia i materiaiy do historii wojskowości». T. VI, cz. 2. — Warszawa, 1960. — S. 343.

⁷⁶ Багров Л. История картографии. — Москва, 2004. — С. 195.

⁷⁷ Дашкевич Я. Покрайні нотатки про українські степи у «Географії» Птолемея 1562 р. // Боплан і Україна. Збірник наукових праць. — Львів, 1998.-С. 83.

Разючим контрастом до цього є універсал короля Стефана Баторія 1580 р., з якого бачимо, наскільки польське сприйняття за десять поунійних років просунулося в освоєнні /86/ «української» географічної номенклатури. Цей документ адресовано «панам і рицарству, що мешкають на руській, київській, волинській, подільській і брацлавській України [panom i rycerstwu na Ukrainie ruskiej, kijowskiej, wołyńskiej, podolskiej i bracławskiej mieszkającym] ⁷⁸. Як бачимо, слово «Україна» виступає тут як синонім узагальненої назви всіх руських воєводств — не лише приєднаних до Польського королівства актом Люблінської унії (Київське, Брацлавське й Волинське), а й давніх польських Подільського та Руського. Ефект такої раптової «українізації» пояснити важко, адже назви «своїх» воєводств були для королівської канцелярії звичними й доти не асоціювалися з пограничними «українами». Тож можна припускати, що «литовську» назву принесли з собою канцеляристи створеного у 1569 р. руського відділу Коронної канцелярії, який мав обслуговувати потреби новоприєднаних територій, отримавши назву «Руська метрика» ⁷⁹. Шефом цієї канцелярії у 1569-1586 рр. був брацлавський шляхтич Лаврін Пісочинський, а з-поміж її працівників збереглося ім’я шляхтича з Київського Полісся Миколая Васьковського ⁸⁰. Саме на цих людей, передусім Пісочинського, можна обережно «покласти відповідальність» за впровадження нової термінології в офіційний дискурс польських верхів. Мені вдалося натрапити й на дещо пізніше підтвердження того, що розширена семантика слова «Україна» як синонімічного поняттю «Русь» була притаманна власне мешканцям колишньої «литовської» Русі.

⁷⁸ Варшава, січень 1580 р.: Архив ЮЗР, ч. З, т. 1. — С. 12.

⁷⁹ Дослідження її роботи: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. — Острог-Львів, 2002. Регести документів, що вийшли з цієї канцелярії за понадстолітній період її чинності, з ґрунтовною передмовою Патріції Грімстед-Кеннеді див.: Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства), 1569-1673 / упорядники Г. Боряк, Г. Вайс, К. Вислобоков та ін. — Київ, 2002.

⁸⁰ Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики. — С. 140, 154.

У 1621 р., коментуючи королівський універсал, /87/ де всім «українним воєводствам» наказано виступати на допомогу коронному війську, волинець Роман Гойський зазначає, що зробити це буде складно, бо всі «українні» воєводства нині спустошені татарським набігом: серед останніх він перераховує Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське й Руське ⁸¹.

Паралельно з таким розширеним сприйняттям «усієї України» остання могла дробитися на низку «Україн», що справді маркували окраїнне розташування територій — Україну «подільську», «придніпровську», «київську», «брацлавську», «задніпровську», «надбужанську» (себто, над р. Південний Буг). Подеколи сюди потрапляло й пограниччя Галицької Русі: наприклад, у 1600 р. белзький воєвода Станіслав Влодек називає «тутешньою Україною» південні околиці Руського воєводства — Синяву, Теребовлю й Галич ⁸². Схоже, неостанню роль у згаданій пульсації поняття «Україна»/«окраїна» відігравало місцепроживання пишучого: чим далі від прикордоння він жив, тим більш неокресленою у його сприйнятті поставала «Україна». Скажімо, для мешканця Малої Польщі навіть сусідні терени Руського воєводства зі столицею у Львові були «Україною». Невтомний викривач «фальшивої шляхти» Валер’ян Неканда-Трепка, краків’янин, у своїх нотатках 1620-1630-х рр. одного зі своїх антигероїв поміщає «на Україні під Самбором» ⁸³, тобто майже під польським кордоном, а не знаючи, де нині живе «фальшивий шляхтич», Неканда просто махає рукою в східний бік: «Удався кудись або на Поділля, або до України» ⁸⁴.

⁸¹ Лист до київського воєводи Томаша Замойського: Яричів, 8 X 1621 р. (Archiwum Giywne Akt Dawnych, Archiwum Zamoyskich [далі AGAD, AZ], rps 725, nr 67).

⁸² Лист до великого коронного гетьмана Яна Замойського: Синява, 7 V 1600 р. (AGAD, AZ, rps 703, nr 18).

⁸³ Nekanda Trepka W. Liber generationis plebeanorum («Liber Chamorum», opracowai Rafai Leszczycski. Wyd. 2-ie. Wrociaw eta: Zakiad narodowy imienia Ossolicskich, 1995. S. 459 (№ 2355).

⁸⁴ Там само, с. 302 (№ 1477). /88/

Своєю чергою, з перспективи львів’ян «Україна» переміщалася ще далі на схід. Звертаючись восени 1648 р. до королевича Кароля Фердинанда з проханням про захист від «козацької ребелії», члени Львівського магістрату весь простір на схід та південь за межами Руського воєводства називають «Україною»: для більшої переконливості в листі перераховано воєводства Київське, Подільське, Брацлавське, Чернігівське й Волинське⁸⁵.

Такий перелік навряд чи сподобався б мешканцям Волині — ті теж дистанціюють себе від «України», під якою мають на увазі лише пограничні з татарським степом воєводства — Київщину, Брацлавщину й Поділля. Для прикладу, в 1593 р. тутешній сеймик ухвалив відкласти судову сесію у зв’язку з козацьким повстанням, про що волинці, як сказано в документі, отримали повідомлення «з України, з воєводств Київського і Брацлавського» ⁸⁶. Навіть у спільній справі — боротьбі з церковною унією, де «руський народ» виступає єдиним фронтом, волинці фіксують «Україну» окремо: «на Волині, на Україні, на Поділлі»; «по всій Литві, Русі, Волині й Україні»; «вся Волинь і Україна» ⁸⁷ і т. д. З іншого боку, «Україна» в сприйнятті волинців постає не просто як погранична, а як смислонавантажена територія — пов’язана коли не з татарською загрозою, то вже обов’язково з козацтвом. Обидва загрозливі фактори зливаються й актуалізуються на початку війни 1648 р., і це викликає емоційне уподібнення «мирної Волині» з «небезпечною Україною». Волинець Адам Кисіль, змальовуючи початок війни, пише про це так: «спорожніли не тільки волості, але й усі міста, Україною стали [волинські міста — Н. Я.] Полонна, Заслав, Корець, Гоща» ⁸⁸.

⁸⁵ Львів, 15 IX 1648 р.: Памятники. Т. 1. — С. 296.

⁸⁶ Володимир, 29 I 1593 р.: Архив ЮЗР, ч. III, т. 1. — С. 49.

⁸⁷ Цитати взято з творів Мелетія Смотрицького «Verificatia niewinnosci» та «Obrona verificaciey» (обидва 1621 р.) й «Elenchus pism uszczypliwych» (1622 р.). Цит. за републікацією: Архив ЮЗР, ч. І, т. 7. — С. 324, 376.

⁸⁸ Гоща, 7 VI 1648 р. (цит. за: Szajnocha K. Dwa lata dziejów naszych. 1646, 1648. Opowiadanie i źródła. T. 2: Polska w r. 1648. — Lwów, 1869. — S. 337).

На схоже порівняння натрапляємо /89/ й пізніше, в посольській інструкції волинського сеймику 1667 р.: «Україна перетворилася на Крим, а Волинь на Україну» ⁸⁹. Врешті, знаковим з погляду рішучої сепарації себе від «України» є те, що православний волинець Данило Братковський у виданій ним 1697 р. збірці віршів жодного разу не вживає слова «Україна», а Волинь асоціюється для нього або з Польщею, або з Руссю: «у нас в Польщі», «у нас в Русі» ⁹⁰.

На відміну від цього, мешканці окраїнних регіонів не цуралися ототожнювати себе з «Україною». Так, для священика Івана Грабини з подільського міста Шаргорода його місто — «вже українне», а земляк священика, уродженець Поділля жовнір Самійло Лойовський, впевнено пише, що походить «з України» ⁹¹.

Проте «українська» ідентичність подолян не йшла в порівняння з аналогічною ідентичністю мешканців Київщини. Ті ототожнювали себе з «Україною» за будь-яких ситуацій, причому це поняття для них було послідовно зарезервоване тільки за їхньою власною, наддніпрянською, територією — до «українського клубу» тут не приймали нікого ⁹². Не виключено, що ексклюзивність своєї території в сприйнятті тутешніх жителів ототожнювалася не тільки з пограниччям, але й з «історичною пам’яттю» про Київське князівство.

⁸⁹ Луцьк, 7 II 1667 р.: Архив ЮЗР, ч. II, т. 2. — С. 211.

⁹⁰ Bratkowski D. Świat po części przeyzrzany. — Kraków, 1697 (цит. за перевиданням: Братковський Д. Świat po części przeyzrzany. Фототипічне видання. Переклад. Джерела. Студії. — Луцьк, 2004. — С. 150, 320, 324).

⁹¹ Обидва записи зроблені власноручно у «Книзі чуд» Жировицького монастиря: Івана Грабини 5 III 1626 р., Лойовського 6 VIII 1634 р. (Львівська Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Відділ рукописів [далі ЛНБ], ф. МВ-393 (Бібліотека оо. василіян у Львові). — С. 20, 82-83.

⁹² Ширше про це див. у моїй статті: Життєпростір versus ідентичність українського шляхтича XVII ст. (на прикладі Яна/Йоакима Єрлича) // Україна XVII ст.: суспільство, філософія, культура / ред. Лариса Довга, Наталя Яковенко. — Київ: «Критика», 2005.

Хоча підтверджень цьому надто мало, не варто нехтувати й поодинокими згадками, як ось ця, де дрібний шляхтич Олехно Закусило в 1595 р. заявляє /90/ волинцям, що походить з «Київського князівства Овруцького замку» ⁹³. За доказ живучості сприйняття свого життєпростору як свого роду «продовження» Київського князівства може послужити й пізніша згадка — у скарзі 1621 р. київського православного митрополита Йова Борецького на ієрархів Унійної Церкви: обґрунтовуючи слушність своїх претензій, Борецький апелює, серед іншого, до прав і свобод православної спільноти, що нібито були затверджені «конституцією унії 1569 р. Київського князівства з Короною» ⁹⁴. У жалобній поемі 1585 р. на смерть київського каштеляна князя Михайла Вишневецького ⁹⁵ простір киян названо «Наддніпрянською Україною» [Poddnieprska Ukraina]. Поема виразно підносить «наддніпрянців» над волинцями й подолянами — як їхніх, а заразом і всієї Речі Посполитої, захисників від татар. Схожу зверхність бачимо й у так званому Київському літописі, що був укладений близько 1616 р., ймовірно, київським міщанином Кирилом Івановичем. Згадуючи про перебування у Києво-Печерському монастирі Дмитрія Самозванця, автор характерно докидає: «А прийшов він з Волині, не знати звідки» ⁹⁶.

Утім, ригоризм «української» ідентичності киян пом’якшується після того, як козацькі війни середини — другої половини XVII ст. перетворили на злиденних емігрантів не лише київську, а й брацлавську та чернігівську шляхту.

⁹³ Центральний державний історичний архів України у Києві [далі ЦДІАУК], ф. 25, оп. і, спр. 46, арк. 118 зв.

⁹⁴ Текст скарги опубліковано о. Юрієм Мициком: Записки НТШ. — 1993. Т. CCXXV. — С. 325-327. На згадку в скарзі про «Київське князівство» також звернув увагу Сергій Плохій: Plokhy S. Cossacks and Religion. — P. 158.

⁹⁵ Жалобна поема «Epicedion» вийшла друком у Кракові 1585 р.; републікована в додатку до праці: Стороженко А. В.Стефан Баторий и днепровские казаки. — К, 1904. — С. 163-220.

⁹⁶ Опубл.: Ульяновський В. І., Яковенко Н. М. Київський літопис першої чверті XVII ст. // Український історичний журнал. — 1989. — № 2. — С. 107-120; 1989. — № 5 — С. 103-114. Міркування про авторство й час появи тексту: С. 109-113 (№ 2); цит. С. 109 (№ 3).

Об’єднані /91/ спільним лихом, вигнанці з усіх трьох воєводств починають солідарно називати себе «українцями», а свою втрачену батьківщину «Україною». Ось характерні епізоди з сеймових щоденників 1669 й 1670 рр.:

[...] пан Олізар, київський підсудок, промовляючи читав артикул українських воєводств... [...] а далі всі посли Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств піднялися з місця і вийшли з протестом.⁹⁷

[...] скочили з обуренням брацлав’яни, кияни й чернігівці па пана черського хорунжого... Великий галас зчинився від мазовецьких послів і навзаєм від українців ⁹⁸.

Ще точніше передає шляхетську візію простору «трискладової України» анонімний автор другої половини XVII ст.:

Україна — це польський край, що складається з трьох воєводств, Київського, Брацлавського та Чернігівського, і лежить зі сходу сонця при московській границі, потім татарській, далі на південь волоській [...] І тому цей край називається Україною, що має своє розташування біля краю чужих границь ⁹⁹.

⁹⁷ [...] р. Olizar, podsędek kijowski, mówiąc czytał artykui wo[jewó]ctw ukraińskich... [...] A zatym wszyscy posłowie kijowskiego, czernichowskiego i bracławskiego wo[jewó]ctwa z miejsc ruszyli się i wyszli z protestacyją (Diariusz sejmu koronnego 1669 r., opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 34).

⁹⁸ [...] porwali się Bracławianie, Kijowianie i Czerniechowianie cum insultu na p. chorążego czerskiego... [...] Hałas wielki od posłów mazowieckich powstał et vicissim od Ukraińców (Diariusz sejmu nadzwyczajnego 1670 roku, opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 49).

⁹⁹ Ukraina jest kraj polski z trzech województw, kijowskiego, bracławskiego i czernihowskiego składający się, od wschodu słońca przy granicy moskiewskiej, potym tatarskiej, dalej ku południowi wołoskiej leżący [...] I dla tego Ukrainą ten kraj przezywa się, że przy kraju cudzych granic ma swoje położenie (Opisanie wojny kozackiej, to jest buntów Chmielnickiego: ЛНБ, ф. 5 (Оссолінські), од. зб. 2098/П, арк. 22 зв.). Цит. за: Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. — S. 12.

Паралельно з конкретизацією шляхетського сприйняття «України» як терену трьох східних воєводств Речі Посполитої /92/ виокремлюється в самодостатній простір ще одна «Україна» та, на якій було утверджено козацьку юрисдикцію спершу на Київщині, Чернігівщині й Брацлавщині, а остаточно — лише на лівому березі Дніпра, де козацький Гетьманат зайняв частину Київського й повністю Чернігівське воєводство. Поява в середині XVII ст. козацької держави на питомій, «наддніпрянській» Україні автоматично легітимізувала її ім’я в очах мешканців Гетьманату. Разом з тим, козацька «Україна» ще доволі довго сприймалася як органічна частина Русі. Наприклад, панічні чутки, що ширилися серед шляхти на початку війни 1648 р., ототожнювали появу козацького Гетьманату зі спробою створити «козацьке», або «руське князівство» ¹⁰⁰. Нереалізована ідея Гадяцької угоди 1658 р., яка передбачала повернення Гетьманату до складу Речі Посполитої, теж називає територію цієї автономної одиниці Князівством Руським, що засвідчує ототожнення — принаймні, з погляду козацької верхівки — назви «Україна» з руським простором взагалі. Ще одне виразне свідчення цього залишив сторонній спостерігач, далекий від знання місцевих ономастичних нюансів. Ідеться про донесення шведського посла Готарда Веллінга, який у лютому 1657 р. провадив переговори з Іваном Виговським (zum Canzler); той, за словами Веллінга, вимагав уступки всіх зайнятих шведсько-козацькою армією територій Галицької Русі — «права на всю стародавню Україну або Роксоланію ... аж до Вісли» [jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniae ... biss an die Weixel] ¹⁰¹.

¹⁰⁰ Короткий критичний аналіз цих чуток (на відміну від поширених в останній час спроб тлумачити їх як доказ «державотворчої програми» Хмельницького) подав Михайло Грушевський (Історія України-Руси, т. 8, ч. 3.-С. 11-12).

¹⁰¹ Архив ЮЗР, ч. III, т. 6. — С. 205.

Вкраплення латинської фрази в німецькомовний текст донесення є прямим цитуванням слів Виговського, що додає репліці Веллінга ще більшої достовірності. Таким чином, вислів «уся Україна», на який часто натрапляємо в козацьких заявах, ситуаційно міг /93/ виступати як синонім поняття «вся Русь». Ось як, для прикладу, окреслює свої наміри в 1667 р. гетьман не підпорядкованого московському царю козацтва Петро Дорошенко: опанувати «не тільки цей бік України, де ми нині живемо» (йдеться про правий берег Дніпра), а й усе «Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Галич, Володимир» ¹⁰².

Утім, зусилля козацької старшини об’єднати під своєю владою «всю Русь», як відомо, не справдилися. Козацький Гетьманат був редукований до території на лівому березі Дніпра, і це позбавило сенсу ототожнення козацької України з «усією Руссю», а успішна кар’єра нового іменування «Мала Росія», як уже згадувалося, поступово й взагалі стерла з колективної пам’яті мешканців Гетьманату спогади про Русь.

У такій подвійній іпостасі — як « Україна» південно-східних воєводств Речі Посполитої, розтягнута на правому березі Дніпра, та як «Україна» козацького Гетьманату під московською протекцією на лівому березі Дніпра — ці терени входять у XVIII ст. Втім, у кожної з «Україн» було ще й запасне ім’я — в Речі Посполитій «Русь», у козацькому Гетьманаті «Мала Росія». Як ми тепер знаємо, обидва ці імені так і залишилися на лаві запасних, бо в кінцевому підсумку змагання виграла «Україна».

¹⁰² Чигирин, грудень 1667 р.: Акты ЮЗР, т. 6 (1665-1668). — С. 241.

* * *

Усвідомлюючи всю умовність пояснень на підставі знання історії задом наперед, все ж наважуся зробити деякі висновки. Перший із них суперечитиме усталеній в українській історіографії думці, що поштовхом до формування ранньомодерної «руської» ідентичності стала Берестейська церковна унія 1596 р. та пов’язана з нею міжконфесійна боротьба, яка, шліфуючи докази полемістів, покликала до життя доти не знаний потік рефлексій над «історією» та «народом». Адже насправді «конкурс імен», який засвідчив народження потреби точніше окреслити себе й /94/ свій життєпростір, розпочався задовго перед унією, і початок йому дала ініціатива галицьких русинів-католиків, які в своїй політичній батьківщині — Польському королівстві — викроїли місце для власної землі — «Роксоланії». Проте «Роксоланія» була продуктом шляхетської, надто лояльної до польського світу, ідентичності. Вона аж ніяк не імпонувала православним русинам-львів’янам, ремісникам та купцям, кому доводилося відстоювати своє місце під сонцем у далекій від братерства конкуренції з львів’янами-поляками. Відтак, альтернативою «Роксоланії» стає «винайдене» тут (причому теж іще до унії) «справжнє», «питомо православне» ім’я своєї землі — «Росія». Мандруючи з Галицької Русі на схід, обидва «винаходи» перетворювали аморфний простір Русі на «територію з історією», і обидва знаходили як своїх симпатиків, так і опонентів, аж до початку козацької війни 1648 р. то конкуруючи, то мирно уживаючись поруч у тих-таки рефлексіях над «історією» та «народом». Війна та започатковане нею майже півстолітнє протистояння Московії і Речі Посполитої поклали кінець цій ідилії. На території козацького Гетьманату православна релігійна нетерпимість не тільки призвела до повної перемоги імені «Росія», а й посилила його церковним акцентом, трансформувавшись у лояльну щодо московської влади форму «Мала Росія». Натомість русини, що залишилися в складі Речі Посполитої, від слова «Росія» — як маркованого асоціацією з ворожою державою — відмовилися, повернувшись до старого, традиційного іменування своєї території «Руссю».

Яке ж місце поміж цими двома «винаходами» двох версій «руськості» випадало «Україні»? Виринаючи то тут, то там, дроблячись і плаваючи по джерелах достоту немов крапелька ртуті, назва «Україна» залишається найбільшою загадкою для історика. На жаль, ми ніколи не зможемо спитати в перекладача Євангелія 1561 р., що він мав на увазі, коли перекладав церковнослов’янське страна, латинське regio чи грецьке χώρα словом «україна». Не дасть нам відповіді й Іван Виговський, /95/ який через сто років вимагав від шведів уступки «усієї стародавньої України, або Роксоланії». Позірна ж легкість аналогії цього слова зі словом «окраїна», підсилена офіційним дискурсом центрів тих держав, для яких українські території справді були «окраїною» — дискурсом, що його тисячі разів продубльовано в мовленні самих мешканців цих-от «окраїн», остаточно заплутує справу. Тож залишається тільки обережно знизати плечима, подумки (бо вголос — немає строгих підстав) промовивши: а може, це слово й справді було питомою назвою України-Русі, і власне тому врешті-решт виграло «конкурс імен»?

На завершення повернуся до згаданої на початку цієї статті пропозиції Джованни Броджі Беркофф — розглядати «поліморфізм» руського культурного простору XVI-XVII ст. не як ознаку «недорозвитку», а як стрижневий елемент «культурного коду», що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі, у мінливості та багатошаровості концептів. Наведені вище спостереження над конкретним сюжетом, гадаю, виразно підтверджують цю гіпотезу, показуючи, у який спосіб «дилема вибору» ставала «органічною» рисою світосприйняття, а крос-культурні пов’язання — частиною власного культурного ландшафту. Адже в ході «примірки імен», яка перетворила аморфну Русь на «територію з історією», нюанси «історичної пам’яті» перекодовувалися по-різному залежно від індивідуального / групового вибору, проте інтеграційна функція самої «пам’яті» від цього не меншала, бо ж опонентам уперше йшлося про одне й те саме — про «нашу» землю та «наше спільне» минуле.

[Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95.]

http://litopys.org.ua/rizne/yak_nazva.htm