www.ji-magazine.lviv.ua

Тимур Желдак

Нещодавно випала честь взяти участь у круглому столі ініціативи «Третя Українська Республіка» у Дніпропетровську , де обговорювалися питання майже за Солженіциним. Хіба що той хотів «обустроїть Росію» за рахунок України, а нам треба якось «обустраівать» саму Україну, і бажано без Росії.

Більшість присутніх – безумовно фахових політологів, технологів й громадських активістів – говорили про те, що необхідно зробити неодмінно зараз і про що не забути в найближчому майбутньому. При цьому мені дуже сподобалися слова ініціатора «Третьої Української Республіки» Юрія Луценка, що ми живемо в тому ж самому бараку УРСР, тільки пофарбованому в жовто-блакитний колір. Отожактуальною задачею є не тільки зміна влади в бараку, а й заміна всього устрою – від фундаменту до даху.

Присутні щедро сипали насущними задачами: «модернізація», «люстрація», «децентралізація», «самоорганізація», «демонополізація» та нещадно засуджували «деградацію», «бидлізацію», «корупцію» та «скиглінг» (останнє – влучне визначення української національної традиції, що, на думку пана Луценка, складається з трьох постулатів: 1) українець живе гірше за всіх, хоча сам - найкращий, 2) в усіх бідах українця винен хтось, але не він, а отже 3) вирішувати всі проблеми українця має хтось, але не він – прим. Т.Ж.). Були навіть такі, хто наважився до закликів руйнування існуючої системи «до основанья, а затєм…», не жаліючи ані себе, ані оточуючих. От тільки щодо ключового моменту – цього самого «затєм» - думки розійшлися.

Не заперечуючи необхідність докорінного реформування системи економічних відносин, судової гілки влади та правоохоронних органів, хотів би зосередити увагу майбутніх реформаторів на «фундаменті», або ж, як писав мешканець центральних вулиць чи не усіх українських міст Ульянов-Ленін, базису, який може забезпечити стійку й тривалу надбудову.

Не претендуючи на глобальну істину, ризикну зауважити, що занепад, за мудрим висловом героя Михайла Булгакова, починається в головах. І ті прояви бандитизму міліції, що сьогодні стали повсякденністю, і та тотальна корупція, що супроводжує українця від народження (поміщення породіллі в перинатальний центр «коштує» від 1000 гривень, звичайні пологові планомірно закриваються) до смерті (місце на цвинтарі для під захоронення – від 3000 гривень, нові цвинтарі або крематорії – табу), мають одне підґрунтя. Точніше його відсутність. Відсутність стійкого уявлення, що так робити і чинити не можна.

Мала дитина пізнає світ через досвід, і вкрай небажано, аби батьки виключали з цього досвіду негативний, адже в подальшому житті йоговідсутність і закладених ним бар’єрів призводить до послаблення одного з базових інстинктів – самозбереження. Малюк має знати, що полум’я обпалює, пара викликає опіки, як і лід, ніж гострий і не іграшка, як і сірники з електроприладами.

Так само людина, підростаючи, має зрозуміти, що неприпустимо справляти нужду в під’їзді, красти, обманювати чи вчиняти насильство до іншого. Ба більше – не можна красти в держави – того абстрактного «МИ», яке в українця історично засоційоване з радянським центром, який все віднімає, не даючи нічого навзаєм. Ми – це ти, твій сусід, люди, з якими ти ходиш до школи, вчишся, працюєш, відпочиваєш… Кожен раз, коли ти крадеш у «держави», ти крадеш у вчительки твоїх дітей, у матері-пенсіонерки, у сусіда-ДАІшника. Чому ж ти потім дивуєшся, що вчителька вимагає гроші за оцінки, пенсіонери продають голоси на виборах, а в ДАІ не можна вирішити жодного питання без «мзди»?

Третя (чи четверта, а може й восьма) республіка має займатися вихованням своїх громадян – тих самих, які так не подобаються нашим інтелектуалам-політикам через «приспану свідомість», «совковість» та «бидлізацію». Годі розповідати про зовнішній фактор «промивання мізків» нашим громадянам! Адже зовнішні руйнівні для свідомості смисли закидаються і знаходять підтримку лише через порожнечу в головах і душах. Заповніть цю порожнечу, створіть потужну і якісну альтернативу радянсько-кримінальному дискурсу, який – це лише здається – опанував мізки наших громадян.

У вихованні моралі суспільства є два шляхи – швидкий болючий, назвемо його «розчистка конюшень» і довгий, але ще болючіший, який я б назвав «плеканням саду». Я пропоную обрати не один, аобидва.

У розчистці застійних корупційних конюшень існуючої авторитарно-кримінальної політичної системи ключова роль відводиться оновленим органам МВС та Прокуратури: покарання за вчинений злочин чи правопорушення має бути невідворотним. Президент, депутат, мільйонер, журналіст, письменник, міліціонер, пенсіонер і вчителька мають бути рівними перед законом і його стражами. І навіть не треба перевертати закони з ніг на голову, роблячи покарання жорсткішими чи перелік порушень ширшим – просто забезпечте, аби кожен отримував по закону. В нас є (на думку досить фахових аналітиків) чудова Конституція, непоганий оновлений КПК, тисячі дуже правильних законів. Почнемо дотримуватися хоча б їх! Але всі й без винятку.

Але покарання безпосереднє, так зване «фізичне», виражене у штрафах чи обмеженні волі, має супроводжуватися й покаранням «психологічним». Хвилю крадіжок в супермаркетах початку 2000-х років побороли не сотні камер спостереження, натиканих у кожному закутку, і не перспектива штрафу в кілька десятків гривень, а невеличкі стенди з фотографіями і прізвищами затриманих на гарячому крадіїв. Почуте на вулиці у свій бік «а це ж пішла колишня директорка ЖЕКу – звільнили, бо вимагала грошей за довідки» пече в сотні разів гірше, ніж штраф, вирахуваний держбанком з зарплати чи звільнення «за власним бажанням».

Громадянин має знати, що кожен недопалок на тротуарі, кожен виїзд на зустрічну смугу, кожна гривня, неправомірно покладена собі в кишеню (бодай то «вдячність» чи приховані податки) неодмінно призводять не просто до матеріальних втрат у вигляді штрафів на користь держави – тобто сусіда по парті, поверху чи колеги по роботі, а й публічною ганьбою перед усіма ними.

Але змушувати людей, вихованих у суспільстві тотальної брехні, спотворених суспільних цінностей, відмовитись від такого зручного корупційного кубла і вибудовувати нову державу на засадах взаємоповаги, опираючись до того ж недружньому ідеологічному впливу носіїв ментальності «водкі, гармошкі і вольніци» - річ надскладна. Тому вона має бути підкріплена тим, що я називаю «плеканням саду».

В Україні є два чудових міністерства, які зайняті абсолютно непотрібними речами, крім звичайного розкрадання коштів – це Міністерство освіти й Міністерство культури. Пропоную їх об’єднати в одне, звільнивши від непотрібних функцій регулювання життя митців і вчених, а сконцентрувавшись на вихованні молоді. Назвемо це Міністерством Моралі чи Національного виховання – суть його діяльності має бути спрямована на виховання прийдешніх поколінь відповідальних громадян.

Дане міністерство має відігравати ключову роль у формуванні вищезгаданого фундаменту – формувати нові особистості на засадах патріотизму, належності до нації, країни і держави, якою варто пишатися, і заради якої варто хоч щось робити – вчитися, працювати, народжувати дітей… Адже найстрашніша криза сьогодення в тому, що найрозумніші, найпросунутіші представники суспільства – як би вони не любили цю країну і не ностальгували – мріють якщо не виїхати подалі, то принаймні вивезти звідси дітей. Існуюча держава є ворогом власного народу. Але після її демонтажу має статися все навпаки: держава любить і поважає громадян, які люблять і поважають державу.

Виховна функція майбутнього Міністерства Моралі має біти відчутна тим сильніше, чим менша дитина. Головна увага – народженню, початковому вихованню, яслам, садочкам, початковим класам. Ця увага й виховні зусилля мають ослаблюватись по мірі дорослішання дитини й відпускати людину у вільне життя разом із завершенням середньої освіти. До освіти вищої і тим більше науки держава має мати щонайменше відношення – замовника й куратора. Замовника певної кількості бюджетників: вчителів, лікарів, правників, поштарів та залізничників. Годі роздувати державне замовлення на людей, які 100% потім працюють в комерційній сфері! Годі розповідати університетам, кого і як їм навчати, а вченим – кому і як присвоювати вчені звання! Наука і освіта мають йти за попитом економіки, суспільства й держави. Адже давно існує на розгляді у Верховні Раді законопроект ректорі НТУУ «КПІ» Згуровського щодо реформування вищої школи. Дайте вишам автономію і вони виховають нове покоління вільних людей!

Другою з головних функцій Міністерства Моралі має бути створення української альтернативи – культурного продукту, який би поставив бар’єр руйнівному впливу нав’язуваної теле-, відео-, друкованої продукції, що руйнує національну ідентичність і державність українців. Жорсткий (на перших етапах) фільтр на радіо й телебаченні змістовного продукту з одночасним державним лобіювання власного виробництва дозволить в доволі короткий термін зняти маніпулятивне питання двомовності, двокультурності й ностальгії за «ковбасою по 2-20». Приклад кінопрокату, в якому відсутність альтернативи українському дубляжу призвела до нищівної мінімізації російськомовного продукту на екранах, дозволяє стверджувати, що для «дешансонізації» радіопростору та «дешустерізації» телебачення знадобиться, з урахуванням перехідного періоду, не більше трьох років.

Описані задачі видаються доволі масштабними й складними для реалізації, якщо сприймати поточний стан речей як поверхову оцінку. Не слід забувати, що більшість населення або має генетичну пам’ять про суспільні відносини на ґрунті законності, а не корупції, а нові покоління будуть уже носіями таких відносин. Пересічний українець не схильний до протизаконних дій і корупції, але не чинить активного спротиву, стаючи пасивним учасником корупційного суспільного договору, де «усі погані». В разі цілеспрямованого державного тиску на проблемні ділянки як з виховною метою, так і ретельним «проріджуванням бур’яну», якісні результати зміни фундаменту нової держави – морально-психологічного стану суспільства – слід очікувати вже до 2020 року.

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/11436