www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Крастев (Болгарія)

Готовність Росії порушити територіальний суверенітет України є найбільш серйозним викликом європейському правопорядку за останні півстоліття. Цей конфлікт зіштовхує найбільшу ядерну державу і державу розміром з Францію, самодержавний режим і революційний уряд. Втручання Росії у внутрішні справи України порушує питання про гарантії безпеки, даних Україні Заходом після того, як країна відмовилася від ядерної зброї в 1994 році, і підриває віру багатьох європейців в майже абсолютну неможливість континентальної війни, яка утвердилася за останні роки. У кінцевому результаті може утворитися третя Російська імперія або неповноцінна українська держава в центрі Європи.

Агресію Росії проти України не слід розуміти як опортуністичне захоплення влади. Швидше за все, це спроба Росії протистояти Заходу в політичному, культурному і військовому сенсах. Росія вдалася до військової сили, тому що вона хотіла встановити нові правила гри, а не тому що у неї не було інших варіантів. Справді, у неї було багато інших способів чинити тиск на Київ, в тому числі шляхом залучення російського Чорноморського флоту в Севастополі, маніпулювання цінами на газ, висунення вимог про погашення державного боргу перед Росією та розпалювання антиукраїнських настроїв серед чималого російськомовного населення України. Крім того, високопоставлені американські чиновники вже вказали, що українська криза не може бути вирішене без участі Росії, і європейські лідери висловили своє невдоволення з приводу нового (і невдалого) закону, прийнятого тимчасовим урядом України незабаром після його формування, який скасував регіональний статус російської мови. Іншими словами, використання сили не було необхідністю.

Крім усього іншого, це було небезпечно: Україна - велика країна, і її громадськість, як і раніше перебуваючи в революційному настрої, готова боротися за патріотичні ідеали. Втручання Москви спровокує сильні антиросійські настрої в Україні і, можливо, зблизить ту частину, яка залишиться від країни, з ЄС і НАТО. Нарешті, легко передбачити, що використання Москвою силового сценарію посилить політичну ізоляцію Росії. Це вже призвело до деяких економічних і політичних санкцій, які можуть стати нокаутуючим ударом для застійної економіки Росії. За деякими оцінками, прямі витрати Росії на війну на території України можуть вилитися у більш ніж 3 % ВВП Росії (більше 60 мільярдів доларів).

Незважаючи на все це, Путін вирішив відкинути всяку обережність. Один з його мотивів - злість. Путін зазнав поразки на Україні двічі: спочатку під час Помаранчевої революції 2004 року, яка привела до влади прозахідну коаліцію на чолі з Юлією Тимошенко, і вдруге під час недавніх протестів, які закінчилися поваленням проросійського президента України Віктора Януковича. Москва робила ставку на Януковича і намагалася скористатися ним як заручником у своїх власних інтересах. Наприклад, вона змусила його відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС (саме непідписання Януковичем цієї угоди викликало перший сплеск протестів) і позичила Україні майже 15 мільярдів доларів, таким чином зміцнюючи залежність країни від Росії. Але насправді саме Путін виявився заручником помітно Януковича і його невдалих подільників, які втрачали популярність. Коли Янукович втратив владу, Путін одномоментно втратив свого стратегічного партнера. Ескалація конфлікту з боку Путіна, принаймні частково, є спробою прикрити провал його української політики.

В даний час Москва хоче повалити новий режим у Києві, який, як вона вважає, складається з радикалів, які не виживуть і кількох тижнів перебування при владі. Чинячи тиск на нову владу шляхом вторгнення і навмисної ескалації побоювань російськомовного населення на південному сході України, Путін, швидше за все, доб'ється того, до чого прагне. Його стратегічна мета - не відрізати Крим, як можна було б припустити, виходячи з недавніх подій, а спровокувати конституційну кризу, який перетворить Україну на конфедеративну державу з дуже слабким центром, східна частина якої буде більш інтегрованою з Росією, а західна - тісніше пов'язана з Польщею та ЄС. Коротше кажучи, Путін, розуміючи, що Київ для нього втрачений, мабуть, хоче перемістити центр управління України в інше місце.

Найгірше те, що Путін знає, що йому це цілком може зійти з рук. «Що ми можемо зробити?» - запитувала в недавньому інтерв'ю в The New York Times Фіона Хілл, співробітниця Інституту Брукінгса, яка під час війни з Грузією була одним з головних фахівців з розвідки США в Росії. «Ми будемо говорити про санкції. Ми будемо говорити про політику червоної межі. Ми дійдемо до нестями. А він буде стояти осторонь і просто спостерігати. Він просто-напросто знає, що, крім нього, ніхто з нас не хоче війни.»

Але, можливо, ми все-таки повинні хотіти. Путін 2014 року - вже не Путін 2004 року, або навіть Путін 2008 року. Тепер він більше, ніж всього лише жорстокий діяч, зацікавлений у владі та грошах який мріє про повернення Росії на світову арену. Його цікавлять ідеї. Він вручає своїм радникам праці Івана Ільїна, російського філософа та ідеолога «Русского общевоинского союза». Він особисто керує написанням підручників історії. За останні кілька років, і зокрема після вибуху протестів у Москві взимку 2011-12, Путін уявив себе останнім бастіоном порядку і традиційних цінностей. Він переконаний, що лібералізм заразний і що західні звичаї та інститути представляють реальну небезпеку для російського суспільства і російської держави. Він, звичайно, мріє про часи до 1914 року, коли Росія була самодержавною, але толерованою світовою громадськістю, коли революції не допускалися, а Росія могла бути частиною Європи, зберігаючи при цьому свою самобутню культуру і традиції.

З цієї точки зору українська революція є символом усього, що не так, в сьогоднішній Європі. Європа фліртує з народовладдям і моральним релятивізмом, вона підігріває пристрасті і демонструє повну зневагу до геополітичних амбіцій Росії. Таким чином перейшовши межу Путін дав зрозуміти світові, що це його не влаштовує. Він, мабуть, готовий повністю відмовитися від того, щоб Росія стала європейською країною з хорошими перспективами. Він вважає, що для неї набагато краще бути окремою цивілізацією, і довів це готовністю пожертвувати економічними інтересами своєї країни заради досягнення особистих цілей.

Іншими словами, кримський похід Путіна значно відрізняється від війни Росії з Грузією у 2008 році. Під час цього фіаско Москва застосувала силу з метою проведення червоної межі, яку західні столиці, за її наполяганням, не повинні були перетинати.

 У Криму Москва продемонструвала готовність перетнути червону межу, позначену Заходом, - стосовно правових норм і структури європейського правопорядку часів після холодної війни. Рішення Путіна є викликом: чи готові Сполучені Штати все ще гарантувати безпеку європейських демократій або ж вони воліють офшорне балансування і повертаються до Азії? Чи достатньо могутня Німеччина, щоб мати справу з Росією, яка не зацікавлена ​​в тому, щоб бути частиною Європи?

Якими б не були відповіді, протистояти Путіну буде важко. Він відмовився грати за західними правилами. Він, мабуть, не боїться політичної ізоляції, а вітає її. Мабуть, не турбується про закриття кордонів, а сподівається на це. Його зовнішня політика зводиться до повної відмови від сучасних західних цінностей і до прагнення провести чітку межу між світом Росії і світом Європи. Крим для Путіна, швидше за все, - тільки початок.

3 березня 2014, Foreign Affairs

http://www.foreignaffairs.com/articles/140990/ivan-krastev/russian-revisionism