www.ji-magazine.lviv.ua

Марк Солонін

1. Головні рішення вже прийняті. Вторгнення в Україну (про намір здійснити який з усією очевидністю свідчить Постанова Ради федерації від 1 березня 2014 («Дати згоду президенту РФ на використання Збройних сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно -політичної обстановки в цій країні») не відбулося. Згортання великомасштабних військових навчань, започаткованих біля кордонів України, означає саме це. Різко посилилася після припинення навчань «патріотична» істерика у ЗМІ являє собою всього лише «втішний приз», який російська влада видала сама собі, за свої ж власні (тобто бюджетні) гроші.

2. Головною причиною відмови від вторгнення стала жорстка позиція, зайнята в цьому конфлікті США та їх європейськими союзниками. Заява Генсека НАТО від 2 березня («Я скликав сьогодні засідання Ради НАТО через військові дії Росії на території України і внаслідок погроз президента Путіна проти цієї суверенної держави. Те, що робить Росія в даний час в Україні, порушує принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй. Це створює загрозу миру і безпеки в Європі. Росія повинна припинити свої військові дії і свої погрози»), так само як і заяви президента США та Ради Європи, були почуті і правильно потрактовані у Кремлі.

Відсутність адекватних санкцій за станом на цей момент (12-00 10 березня 2014) не повинні вводити в оману - Захід повільно запрягає; це неминучий «недолік» демократичної системи, в рамках якої немає суверенного правителя, який одним помахом державної длані може відправити натовпи своїх підданих на війну (згадайте, скільки місяців зайняло «вповзання» США в ІІ Світову війну). Втім, навіть у тов. Сталіна між підписанням пакту з Гітлером і одностайним схваленням на сесії Верховної Ради минув цілий тиждень!

3. Для адекватної оцінки можливих наслідків прямої конфронтації Росії з цивілізованим світом варто нагадати, що «кувейтізація» країни (про загрозу якої розумні люди попереджали ще навесні 1992 року) відбулася; для того, щоб переконатися в цьому, досить зайти в будь-який магазин: праску або викрутку, зроблену в Росії, знайти практично неможливо; в аптеці три чверті всіх препаратів - імпортні, а ті, які на перший погляд здаються зробленими в Росії, являють собою таблетовані на російських фабриках імпортні лікарські субстанції; російська ковбаса зроблена з мороженого аргентинського м'яса, російське пиво зварене з імпортного солоду та імпортного хмелю і.т.д.

Економічні наслідки повного торгового ембарго для сучасної Росії будуть порівнювані з масованим ракетно-ядерним ударом. «Бананова республіка» не може диктувати свою волю індустріально-розвиненому світу - навіть якщо вона називає себе «великою енергетичною державою». Навпаки, залежність умовного «заходу» від поставок російської сировини зовсім не є критичною. Для США, Канади і Японії поставки російської сировини взагалі малозначущі, Європа отримує 65 % споживаного газу і 70 % нафти не в Росії, і при цьому тільки 10 % електроенергії в Німеччині виробляється при спалюванні газу.

Більше того, існують всі матеріальні передумови (портові термінали, танкерний флот, що чекають "відмашки" постачальника) для того, щоб знизити закупівлю російських вуглеводнів до нуля; це не відбувається тільки тому, що «Газпром» зумів свого часу нав'язати європейським споживачам довгострокові контракти, здихавшись від яких Європа полегшено зітхне. Що ж до експорту товарів до Росії, на якому нібито «тримається німецька промисловість», то в 2013 році він склав усього лише 3,3 % ( 36 з 1094 млрд. сукупного німецького експорту). Простіше кажучи, втрату російського ринку збуту європейські виробники переживуть і не чхнуть.

4. Єдиною точкою, в якій Росія може одержати самовбивчу «перемогу», поки ще залишається Крим.

Теоретично Крим - це перлина, «золоте дно». А практично сьогодні Крим - це дотаційний, проблемний, глибоко і різнобічно криміналізований регіон з населенням, байдужим (або прямо ворожим) до революції, яка перемогла у Києві. Використання півострова, сполученого з материковою територією України тонким і легко блокованим перешийком, як плацдарм для вторгнення російської армії в Україну не має нічкогоо сенсу; саме тому порівняння нинішньої ситуації з «судетським кризою» 1938 швидше затуманює, ніж прояснює стан справ.

Тоді, в Мюнхені Гітлеру віддали прикордонну смугу, яка оточує Чехію з півночі, заходу і півдня, причому ця смуга була потужним укріпленим районом (гори, перевали які замикалися залізобетонними ДОТами ). Втрата Судетського пояса мала для обороноздатності Чехословаччини такі ж наслідки, як здирання 70 % шкіри для здоров'я людини. Нічого схожого в сьогоднішній «кримській кризі» немає. Проблема державної приналежності Криму - це питання «політичних понтів», але не прагматичної вигоди.

5. Для новонародженого українського уряду звільнення від цього тягаря буде, по суті справи, подарунком. Моральний капітал перемоги революції поки ще досить великий для того, щоб перекрити іміджеві втрати, пов'язані з нездатністю відстояти Крим перед лицем російської агресії.

Для Путіна окупація Криму є головним (якщо не сказати - єдиним ) способом відвернути увагу електорату від втрати України, тобто від остаточного краху проекту реанімації Російської імперії. Для досягнення такої мети він готовий піти досить далеко по шляху міжнародної ізоляції Росії та перетворення її на країну-ізгоя, єдиними союзниками якій будуть Кім Чен Ин, Мадуро та іранські аятоли.

Але для США все ще серйозніше. Америка разом з Великобританією і Росією підписала «Будапештський меморандум» від 5 грудня 1994 року, в якому - в обмін на відмову України від ядерної зброї - зобов'язалася «поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України». Америка не може допустити ситуацію, при якій підписані нею зобов'язання перетворюються на клаптик паперу. Не може просто тому, що наступного дня після цього виникне питання про реальну вартість шматочків різаною зеленого паперу з портретами американських президентів.

6. Немає сенсу гадати про те, чим закінчиться «кримський криза» - для серйозного прогнозу потрібен доступ до інших джерел інформації. Проте, вже сьогодні можна позначити контури одного з можливих (а на мій погляд – то найкращого) рішення. А саме: «зелені чоловічки» зникають, розчиняються в тумані над Севастопольською бухтою; в тому ж тумані тане «уряд» кримінальника на прізвисько «Гоблін»; міністр Шойгу пояснює журналістам, що не він створював «загони самооборони Криму», і не у нього треба питати, куди вони поділися; уряд у Києві призначає дату проведення нормального (прозорого, під міжнародним контролем, без «тітушок» з арматурою коло виборчих урн) референдуму про статус Криму.

Після цього Путін може збирати прес-конференцію і твердо дивлячись в очі відданих журналістів кремлівського пулу заявити, що всі свої обіцянки він виконав: сіоно-бандерівцям не дозволили варити галушки в крові російських дітей, в Криму готується референдум, Росія готова відкрити свої обійми для єдинокровних братів. А якщо брати не захочуть, так чорт з ними - то й не треба, у нас свої Сочі є; в будь-якому випадку, завойовувати Крим силою Путін нікому і ніколи не обіцяв – одним словом - стежте за руками.

7. Незалежно від того, як і коли розв'яжеться «кримська криза», путінська Росія вже програла, а нова революційна Україна вже виграла. Ніхто з відповідальних політичних лідерів Заходу і Сходу не забуде вечір 1 березня 2014, коли Рада Федерації - не ставлячи жодного питання, дружно й одноголосно - проголосував за війну проти мирної сусідньої країни, населеної братами по крові, вірі і спільній історії. Істерика російських ЗМІ і мілітаристський чад зомбованого «народонасєлєнія» також не пройшли непоміченими. Наслідки будуть - серйозні і довготривалі.

Для України спільна загроза з боку зовнішнього агресора виявилася найпотужнішим інструментом консолідації суспільства. Залишки «совка» стрімко випаровуються з свідомості колишніх совєтських підданих, які нині перетворюються в громадян демократичної європейської країни. Опитування, проведене 9 березня українським телеканалом «1 +1» дало абсолютно феєричний результат: вступ України до ЄС підтримало 77 % опитуваних, вступ до НАТО - 70 % опитуваних. Великий Національний Лідер Росії домігся такого результату, для досягнення якого у нової української влади у мирний час пішли б довгі роки...