www.ji-magazine.lviv.ua

Вадим Єремейчук

В умовах, коли класичне використання технологій Джина Шарпа завело ситуацію в глухий кут, слід розглянути можливі варіанти виходу з ситуації. Після невдалої спроби опозиції заблокувати роботу влади і змусити її до відкритого силового протистояння, боротьба перейшла в позиційну і основний розрахунок був на те, що у влади просто закінчаться гроші. Російське керівництво, яке явно не зацікавлене в «шарпіізаціі» України, виділило українській владі необхідний ресурс для утримання ситуації. В результаті, ми отримали патову ситуацію, де час однозначно грає на руку владі.

Відповідно, у опозиції залишаються наступні варіанти дій:

·       орієнтуватися на вибори 2015 -го року

·       домовлятися з олігархічною верхівкою

·       входити в силове протистояння

·       шукати тактичні рішення для посилення тиску на владу і повернення ситуації в знайоме «шарпівське» русло

·       шукати інноваційного підходу

Орієнтування на вибори 2015 - це більше вимушене рішення, яке багато в чому тотожне «зливу» Майдану. До 2015-го ЄвроМайдан буде мало чим відрізнятися від «Території свободи» організованої на підтримку звільнення Юлії Тимошенко. Очевидно, що очікувати чесних виборів без досягнення попереднього компромісу не варто, відповідно, багато в чому це програш опозиції і програш України. Випустивши протестну пару заздалегідь, опозиція може абсолютно не розраховувати на мобілізацію за «захист вибору», що мало підтвердження на поточних довиборах до ВРУ. Проте, схоже, що це єдиний варіант, який розглядає опозиція, про що говорить активізація розмов про єдиного кандидата і відсутність стратегічно ініціативної позиції.

У певний момент протистояння, було очевидно наскільки захиталися олігархи, але насправді м'яка позиція Держдепу, яка була подана, як максимально жорстка, дозволила владі утримати «непокірни» в строю, і зараз ми спостерігаємо за зворотним процесом - консолідацію влади і консолідацією медіаресурсів.

До силового протистояння ніхто з опозиції не готовий. Та й сценарій цей може закінчитися для нашої держави дуже сумно. Проте з тактичної точки зору, заздалегідь відкидати такі варіанти - дуже неправильно, але до цього ми повернемося трохи пізніше.

Пошук чисто тактичних рішень для розхитування ситуації, таких як мітинги біля будинків можновладців, можливо, мали б вплив на самих опозиціонерів, але вони точно не налякають дітей «вугілля і коксу» (останнім часом, звичайно, більше коксу, ніж вугілля). Проте, опозиція не в змозі якісно використовувати навіть поточні інформ-приводи, такі як жорстоке побиття Тетяни Чорновол, який по суті був «задутий» черговим потішним походом і меморандумом. Внутрішня слабкість і безідейність опозиційних лідерів, виправдовується самозаспокоєння від того, що вони неначе зривають сценарій написаний в Кремлі. Не усвідомлюється відповідальність за те, що така слабка позиція може провокувати подальше посилення тиску на Януковича - аж до резонансних вбивств і в результаті підписання документів про вступ в якісь російські союзи.

Залишається інноваційний підхід, який базується на настільки очевидних факторах, що дійсно замислюєшся над тим, що опозиційні лідери або інтелектуально і якісно не відповідають ситуації, або перебувають у полоні особистісних, а не державних цілей, або ж усвідомлено чи ні (скажу крамолу) «зливають» майдан. Щиро прошу всіх думаючих людей не плутати мої висновки, які базуються на аргументації і фактах, від криків провокаторів.

Основу для подальших дій можна знайти як у відомих цитатах, сказаних до нашої ери, так і в подіях з новітньої української історії. Знаючи інтелектуальний рівень українських політиків, надто наївно відправляти їх до студій далекого минулого, тому можна просто провести якісний «дью ділідженс» Помаранчевої революції, в якій багато з них брали участь. Як би там не було, вона змусила владу сісти за стіл переговорів, а значить мала позитивний результат. Заявляти, як деякі опозиційні політики, що зараз Майдан в більш складних умовах, ніж тоді, тільки тому що вибори не так близько - це черговий раз розписатися у своїй неспроможності, це не правда. Якщо уважно подивитися на Помаранчевий Майдан, не через окуляри страху і жадоби влади, а аналітично, то цілком очевидно, що на ньому яскраво сяяло радикальне крило, яке уособлювала собою Юлія Тимошенко. Той факт, що ані Леонід Кучма, ані Віктор Янукович у статусі прем'єра і оголошеного наступного президента не захотіли підписувати наказ про силовий розгін говорить про зовсім інше сприйняття ризиків. Віктор Янукович залишився таким самим, але з боку опозиції немає Юлії Тимошенко. Немає тієї сили, яка гнала людей на барикади, яких потім доводилося зупиняти Віктору Ющенку. Немає тієї сили, яка змушувала тримати особисті джети заведеними. Всі мирні. У цьому і є корінь проблемми.

Гіпотетично, дана ніша могла б бути зайнята «Свободою», але оголошувати війну з телеекранів і валити пам'ятники - це одне, а повага і політична вага - це зовсім інше. Пацани чудово знають чим «дихає» Тягнибок, а тепер знає це і суспільство.

Відповідно, грамотне формування радикального крила Майдану - це той елемент, якого бракує, це той пазл, без якого Майдан не може прогресувати. Це той тактичний маневр, який опозиція не в змозі якісно виконати. Не можете виконати, так хоч не будьте «собаками на сіні». Дозвольте це зробити самому Майдану - через вибори свого лідера. Це було б тактично грамотно. Так, це ризикований шлях, який вимагає переступити через особисте его і вимагає якісної імплементації, але той шлях, який обрала опозиція, насправді не менш ризиковний. Опозиційний шлях підтримки тривалої нестабільності в державі «розмазує» ці ризики у часі, що сумарно підвищує їх в рази, і ситуація з Тетяною Чорновіл і іншими активістами - зайве тому підтвердження. А буде ще крутіше.

Si vis pacem, para bellum

Ресурс « Хвиля»