Написати відповідь

Геннадій Друзенко,
юридичний радник Комітету з питань
Європейської інтеграції Верховної Ради України

Випробування месіанством

Спливають перші 100 днів нової української влади. Влади, що зачарувала Європу й подарувала надію на європейське майбутнє власним громадянам... Чи вдасться Ющенку та його команді втримати планку «європейськості», що її було так високо піднято під час боротьби за владу, в процесі її здійснення?

Серед засадничих вартостей, що лежать у підвалинах сучасної Об'єднаної Європи, чи не перші місця посідають шана до права та релігійна толерантність. Можна, звичайно, сперечатися, чи не заступає у сучасному європейському світосприйнятті право місце релігії, чи не є воно певним фетишем чи кумиром, проте уявити собі сучасну Європу поза єдиними підходами до права та релігійним розмаїттям геть неможливо. Якщо ми прагнемо стати частиною саме цієї Європи (а інша існує хіба що в чиїсь уяві), ми мусимо навчитись шанувати ці загальноєвропейські «святині».

На жаль, в політичному розумінні права як інструмента досягнення тих чи тих завдань, що їх ставлять перед собою нові-старі українські можновладці, важко розгледіти шанобливість та благоговіння, що змушують європейця підкорятися внутрішньому імперативу самообмеження власної сваволі. Достатньо переглянути українські ЗМІ, аби знайти силу-силенну прикладів такого утилітарно-радянського ставлення до права з боку «нової» влади. Не множитимемо їх. Нагадаймо лише, що декларування принципів верховенства права та свободи віросповідання в Конституції замало. Аби ці принципи стали в Україні дієвим психологічним та соціальним чинником, життєформувальним фактором, потрібна відповідна воля – і не лише політична. Потрібно насамперед, аби влада визнала пріоритет цих засадничих вартостей європейської цивілізації над політичною доцільністю та власними політичними прагненнями.

Симптоматичною щодо справжньої європейськості нової української влади є її ставлення до Церкви. Президент Ющенко почав здійснювати власну політику в сфері державно-церковних відносин з ліквідації Державного комітету України у справах релігій. Такий крок можна лише вітати. Орган, що за час свого більш як 10-річного існування так і не спромігся розробити пристойний, юридично грамотний законопроект, що мав би урегулювати державно-церковні взаємини, так і залишався трохи модифікованим налигачем, що на ньому радянська влада звикла тримати релігійні організації. Здавалося б, нарешті держава за власною ініціативою цей налигач викидає, демонструючи тим самим довіру та повагу до Церкви як самостійного соціального партнера, втілюючи в Україні європейську парадигму державно-церковних взаємин.

Під кутом зору цієї парадигми, ідеальною виглядає ситуація, коли релігійні організації (як і решта суб'єктів права) мають лише один обов'язок перед державою – не виходити за межі правового поля, шанувати її право та законодавство як зовнішню форму існування цього права. Так само і держава має один обов'язок  перед Церквою – в жоден спосіб силоміць не втручатися в її внутрішнє життя, контролюючи лише дотримання Церквою чинного законодавства та захищаючи, у разі потреби, її законні права та інтереси. Якщо інтереси держави та Церкви у певному сегменті життя збігаються, що природно трапляється за здійснення соціальних, культурних чи освітніх проектів, держава та окремі релігійні організації (чи церкви як об'єднання релігійних організацій) виступають у ролі партнерів – постійних (що притаманно державам з т.зв. коопераційною моделлю державно-церковних взаємин) чи на час реалізації конкретного проекту (до чого тяжіє т.зв. сепараційна модель).

І це не є якийсь суто європейський чи американський винахід. Цей принцип державно-церковних взаємин визнаний в усьому цивілізованому світі. Свого часу Верховний Суд Японії у справі Kakunaga v. Sekiguchi зазначив: відокремлення Церкви від держави «вимагає дотримання принципу нейтральності з боку держави, проте не забороняє будь-які відносини між державою та Церквою. Радше цей принцип має тлумачитись як такий, що забороняє дії, котрі ведуть до змови держави з певною Церквою...». Наче уточнюючи це загальне визначення спеціально для українських умов Європейський суд з прав людини у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria нагадав, «що, окрім надзвичайних обставин, право на свободу релігії, як воно гарантується Конвенцією про захист прав людини та засадничих свобод, виключає будь-яку можливість державного розсуду для визначення правомірності віри чи засобів її сповідування. Дії держави на підтримку одного лідера розколотої релігійної групи або спрямовані на примушування такої групи підпорядкуватися єдиному керівництву всупереч її власній волі також є втручанням у свободу релігії. У демократичному суспільстві держава не має потреби вдаватися до заходів, спрямованих на забезпечення єдиного керівництва релігійними спільнотами».

Що ж робить нова влада після ліквідації «державного органу у справах релігій»? Можливо, Президент вносить до парламенту законопроект, який передбачає європейське розв'язання наболілих питань надання статусу юридичної особи об'єднанням релігійних організацій, реституції колишнього церковного майна, інтеграції церковної освіти в загальнонаціональну систему освіти тощо? Ні, новий Глава держави починає з того, що відряджає керівника власного Секретаріату до Стамбула провести переговори з Вселенським Патріархом щодо створення в Україні «єдиної помісної церкви» (на базі УПЦ-КП).  

Одразу зазначимо, що ідея залучення Константинопольського Патріарха до розв’язання проблем, що існують в українському православ’ї, є щонайменш цікавою і, вірогідно, перспективною. Адже саме до цього Патріарха як до «третейського судді» постійно апелюють представники УАПЦ та УПЦ-КП у своїй полеміці з Московським Патріархатом. За певних умов (зокрема, за умови відвертого, братського діалогу з УПЦ) Вселенський Патріарх міг би відіграти важливу та конструктивну роль у справі зцілення розколу та відновлення єдності серед православних.

Але цей процес не може ініціювати світська влада! Бо за будь-яких умов та за будь-яких гравців об’єднання українського православ'я та створення помісної православної церкви в Україні виходить за межі її компетенції. Для держави, що декларує себе світською та правовою, а також намагається бути європейською не лише географічно, участь у такому «проекті» є абсолютно неприпустимою.

Спроби силою державного примусу «розбудувати національну Церкву» за часів президента Кравчука призвели до розколу українського православ'я й виникнення в Україні кількох православних церков, що у свою чергу спричинило тривале протистояння віруючих, втягування державних воєнізованих формувань та кримінальних «бригад» у розв'язання міжцерковних суперечок, поширення апокаліптичних настроїв серед вірних та неприпустиме збільшення впливу політиків на церковні справи. В сухому підсумку таке «церковне будівництво» зменшило авторитет Православної Церкви в суспільстві, узвичаїло серед православних ієрархів практику сервілізму та спрямувало церковну енергію на перманентне «з'ясування стосунків» – не випадково кращим релігійним навчальним закладом в Україні є Український Католицький Університет – духовна школа конфесії, що не була задіяна у «міжправославних розбірках».

Симптоматичним є той факт, що Держсекретар їздив до Стамбула, на прийом до Патріарха Варфоломія, не лише з почтом держслужбовців – його супроводжували також представники єпископату УПЦ-КП – архієпископ Дмитро (Рудюк) та митрополит Данило (Чокалюк). Водночас Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир дізнався про подорож до Стамбула офіційної делегації на чолі з паном Зінченком лише з повідомлень ЗМІ. Ніхто не знав про нього і в УАПЦ. Жодних консультацій ні з УПЦ, ні з УАПЦ щодо цього візиту не провадилось. Яскравий приклад прозорості, демократичності та відповідальності влади у її стосунках з Церквою!

Подейкують, фактичним ініціатором та ідеологом візиту українських високопосадовців до Фанару [1] є патріарх Філарет. Що ж, його логіка зрозуміла – керівник УПЦ-КП діяв в інтересах очолюваної ним релігійної організації. Однак як зрозуміти логіку вищого керівництва України? В чиїх інтересах діяло воно? Бо той факт, що лише представники УПЦ-КП були включені до складу державної делегації, не лише є яскравим виявом дискримінації решти православних конфесій, але й є некоректним під кутом зору законності витрачання державних коштів.

Чому представники начебто відокремленого від держави релігійного об’єднання літають до Стамбула коштом платників податків, серед яких, до речі зустрічаються римо- та греко-католики, вірні УПЦ та УАПЦ, протестанти різних течій, іудеї, мусульмани тощо. А якщо вже держава вирішила звозити релігійних лідерів на береги Босфору, то за яким принципом відбирали конфесії, представникам яких поталанило відвідати Стамбул-Константинополь державним коштом? Риторичні запитання. А втім, уявити, приміром, що прем'єр-міністр Іспанії, в якій більш як 90% населення називає себе членами Католицької Церкви, пропонує комусь з католицьких кардиналів злітати державним літаком до Риму на прийом до Римського Папи, в принципі неможливо. Зауважимо на берегах, що Іспанія, яка лише в 70-х роках позбулась авторитарного режиму Франко, не є взірцем демократичності в Об'єднаній Європі.

Проте візит до Вселенського Патріарха українського Держсекретаря – лише перший симптом месіанської хвороби нової української влади. Політично некоректна, а подеколи й протиправна поведінка окремих діячів УПЦ під час президентських виборів в Україні, схоже спровокувала вендету націонал-патріотів, особливо в західноукраїнських областях. Вендету, яка за визначенням неприпустима в демократичній правовій державі.

Так, протягом двох перших тижнів Великого Посту в Чернівецькій області було захоплено два храми, громади яких належали до УПЦ: Свято-Михайлівський в селі Костинці Сторожинецького району та Свято-Георгіївський в селі Шубранець Заставницького району. Аналогічні події відбуваються на Тернопільщині, у селі Рохманів Шумського району – щоправда тут спроби захоплення храму поки що не увінчалися успіхом: настоятель храму зачинився в церкві й оголосив голодовку.

І це не повний перелік втілення в життя «нової» державної політики щодо Церкви. Подейкують, що коли Зінченка, випускника Чернівецького державного університету, що й досі тисячею ниток пов'язаний з Буковиною, у неформальній розмові запитали про причини такого ставлення «нової» влади до УПЦ, Держсекретар відповів приблизно так: «Менше треба було агітувати за Януковича». Отже, вендета як тенденція у державно-церковних взаєминах «ери Ющенка»?..

Хочеться сподіватись, що ця теза хибна, а згадані вище події на місцях – лише ексцес місцевих можновладців, що зрозуміли «помаранчеву революцію» як боротьбу двох ворожих кланів, в якій переміг клан, до якого належать вони. Аби в міру сил запобігти розвитку державно-церковних взаємин за «парадигмою вендети», спробуймо дати зважену правову оцінку того, що відбувається.

1. Хто агітував за Януковича?

Революції роблять не правники, а міфотворці. Одним з міфів помаранчевої революції став міф про тотальну підтримку кандидата в Президенти Віктора Януковича Українською Православною Церквою (УПЦ). Так, певна частина кліру УПЦ була втягнута в передвиборчу кампанію цього політика. Іноді ця участь (як втім і участь політиків, держслужбовців, бізнесменів) набувала скандальних а подеколи й протиправних форм, що, до речі, зіграло не останню роль у перемозі Віктора Ющенка. Так, прикладом незаконної діяльності деяких кліриків УПЦ була агітація за одного з кандидатів у Президенти під час богослужінь або поширення в храмах агітаційних матеріалів, що прямо заборонено частиною 8 статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон).

З іншого боку, частина кліру та вірних УПЦ, зайняли кардинально іншу позицію. Згадаймо, приміром, що єдиною «культовою будівлею» на Майдані була капличка, в якій служили священики УПЦ, що публічно засудили фальсифікації. Відомі й інші факти. Так, група київських кліриків з УПЦ роздала на Майдані Незалежності більш 10.000 листівок з молитвою за мир в Україні та із закликом до правоохоронних органів не застосовувати силу проти мирних демонстрантів.

Хочеться вірити, що керівники виборчої кампанії Віктора Ющенка не забули: коли з'явилася реальна загроза силового варіанту розвитку подій, священики УПЦ запропонували стати «живим щитом» між учасниками акції непокори та бійцями спецназу, що охороняли Адміністрацію Президента. Пізніше ця ж група кліриків УПЦ проповідувала перед «захисниками» Банкової, закликаючи їх не застосовувати зброю. Священики – учасники цієї акції розповідали: бійці спецназу, слухаючи проповідь, мовчали, проте погляд їхніх очей промовисто давав зрозуміти, що виконувати злочинний наказ вони не будуть.

Врешті-решт, не можна ігнорувати той факт, що близько 70% парафій УПЦ розташовані у західному та центральному регіонах України, завдяки котрим Ющенко й став Президентом України.

Як бачимо, серед духовенства та віруючих УПЦ не було одностайності під час виборів. Деякі клірики відверто підтримали Януковича, водночас інші різко засудили фальсифікації та підтримали «народного Президента». Під правничим кутом зору принципове значення має той факт, що в офіційних церковних відозвах, котрі під час помаранчевої революції оприлюднив Митрополит Володимир, УПЦ в особі свого Предстоятеля зайняла не політичну, а суто церковну позицію: «для нас немає ані синьо-білих, ані помаранчевих, а лише чада Божі».

Але навіть якщо погодитися з думкою опонентів УПЦ і визнати, що позиція цієї церкви була протиправною, то як демократична держава має реагувати на неї? І тут ми постаємо перед парадоксом українського законодавства. Для держави (принаймні в її правовому вимірі) УПЦ не існує! УПЦ (як втім і інші релігійні об'єднання в Україні) – це юридичний фантом, оскільки чинне законодавство не передбачає за релігійними об'єднаннями статусу юридичної особи. Попри те, що частина 2 статті 7 Закону проголошує: «Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій», стаття 14, що має назву «Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій», не містить механізму реєстрації статуту релігійних об'єднань.

Склалася парадоксальна ситуація. В порушення частини 2 статті 19 Конституції України, що уповноважує державні органи та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб «діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», в Україні зареєстровано статути всіх основних релігійних об'єднань. Водночас така реєстрація – всупереч статті 13 Закону, що визначає: «Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення)» – не потягла за собою жодних юридичних наслідків: релігійні об'єднання як не мали за радянських часів, так і досі не мають статусу юридичної особи, а в українських реаліях (на відміну від Європейського суду з прав людини, який визнає певний правовий статус за об'єднаннями без статусу юрособи, зокрема право на звернення до Страсбурзького суду) це означає, що вони не є суб'єктами права взагалі.

Говорити про законність чи незаконність участі УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ чи УГКЦ  як релігійних об'єднань у передвиборчій кампанії того чи того кандидата у Президенти під юридичним кутом зору абсурдно, бо в правовому полі України таких суб'єктів права взагалі немає, а несуб'єкт права не має перед законом жодних зобов'язань і за визначенням не може порушити закон. Тому будь-яке релігійне об'єднання, що надміру було втягнуто у президентські перегони, як фактичний (не юридичний) суб'єкт суспільних відносин може зазнати морального осуду, його дії можуть тягти за собою певні політичні наслідки, але застосувати до нього юридичні санкції в принципі неможливо.

З огляду на відсутність в Україні у Церков як релігійних об'єднань статусу юридичної особи коректним буде аналізувати законність участі у передвиборчих перегонах кожної конкретної релігійної організації: конкретних релігійних громад, монастирів, братств, місій, духовних навчальних закладів тощо. Але знову-таки, здійснюючи такий аналіз, потрібно пам'ятати, що релігійна організація та духовний лідер – не одне й те саме. Оскільки в Законі порядок управління релігійними організаціями не виписано, в кожному конкретному разі потрібно аналізувати статут релігійної організації і визначати, чи діяв, приміром, настоятель храму, агітуючи за того чи того кандидата в Президенти під час проповіді, в межах власних повноважень, чи з перевищенням встановлених статутом меж, як керівний орган релігійної громади, чи духовний лідер, що виступав від власного імені, а не від імені громади. Нагадаймо принагідно, що частина 8 статті 5 Закону гарантує священнослужителям «право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами».

Вже з наведених вище міркувань видно, що довести в рамках чинного законодавства України участь релігійної організації в агітації за кандидата в Президенти фактично неможливо, принаймні дуже важко. Вірогідно саме тому, попри активну експлуатацію міфу про УПЦ як знаряддя передвиборчої кампанії Януковича, ми не стали свідками жодного позову до суду про припинення діяльності релігійної організації, що начебто порушила законодавство в процесі передвиборчих перегонів. А згідно з частинами 4 та 5 статті 16 Закону саме так мала б реагувати держава в особі прокуратури  та органів, що реєструють статути релігійних організацій, на порушення релігійними організаціями статті 5 Закону, зокрема на проведення агітації на користь одного з кандидатів в Президенти України.

Отже, не маючи юридичних інструментів «поквитатися» з опальною Церквою, «нова» влада вирішила покарати її, неформально просигналізувавши на місця, яка конфесія віднині буде користати з патронату держави, а на утиски якої держава заплющуватиме очі?

2. Вендета по-чернівецьки

На жаль, аналіз інформації про події у Чернівецькій області дає підстави підозрювати, що влада обрала саме цей шлях.

На офіційному сайті УПЦ розміщено таку інформацію: «17 березня група активістів-розкольників захопила Свято-Михайлівський храм. За підтримки прибічників КП з обласного центру та прилеглих сіл, у старости приходу силоміць відібрали ключі, а священика і парафіян вигнали з храму. Свято-Михайлівський храм від початку належав Українській Православній Церкві, при ньому було зареєстровано громаду ще в 1991 році. Філаретівці ж, які наразі утримують храм, не зареєстровані як релігійна громада й не мають жодних документів».

Релігійна громада УПЦ села Костинці Старожинецького району Чернівецької області  була зареєстрована рішенням Чернівецького облвиконкому за № 25 18 жовтня 1991 року. Невдовзі, 20 листопада 1991 року, рішенням того ж облвиконкому за № 298 громаді у власність був переданий Свято-Михайлівський храм.

Згідно з частиною 4 статті 41 Конституції України «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Частина 9 статті 17 Закону проголошує: «Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається». Таким чином зміна правового статусу Свято-Михайлівського храму була можливою лише у двох випадках:

а) рішення парафіяльних зборів релігійної громади про відчуження храму іншому власникові (частина 2 статті 30 Закону України «Про власність»);

б) рішення суду про визнання незаконним рішення Чернівецького облвиконкому від 20.11.2001 № 298.

Перехід релігійної громади УПЦ в канонічне підпорядкування УПЦ-КП не змінив би статусу церковного майна (воно як було, так і залишилося б у власності релігійної громади), проте потребував би відповідного оформлення, зокрема проведення парафіяльних зборів відповідно до вимог статуту парафії (тобто щонайменше за умови головування на них настоятеля храму), ухвалення леґітимного рішення про зміну канонічного підпорядкування, внесення та реєстрації відповідних змін до статуту.

Зауважимо принагідно, що кількість віруючих, які декларують себе прихильниками того чи того релігійного об'єднання, у певному населеному пункті за розгляду законності повернення культової будівлі тій чи тій релігійній організації у власність не має значення. Це підтвердив, зокрема, Вищий арбітражний суд України у своєму рішенні від 5 лютого 1999 року у справі за позовом релігійної громади УГКЦ с. Кам'янка-Липник Жовківського району Львівської області про визнання незаконним рішення виконкому Львівської обласної ради народних депутатів № 552 від 15.10.91 «Про реєстрацію статутів релігійних громад» в частині передачі у власність релігійній громаді УАПЦ с. Кам'янка-Липник культової будівлі – церкви Святого Воскресіння Господнього. Попри те, що, за повідомленням Львівської облдержадміністрації, приблизна кількість віруючих УГКЦ у селі Кам'янка-Липник становила 950-960 осіб, а УАПЦ – лише 20-30 осіб, суд не взяв ці обставини до уваги й не знайшов підстав для перегляду законності повернення храму у власність саме громаді УАПЦ.

Вочевидь, в селі Костинці Старожинецького району Чернівецької області жодних законних підстав для зміни власника храму не було – відбулось банальне «самовільне захоплення культової будівлі» та «привласнення культового майна», що було у ній.

Така саме ситуація і в селі Шубранець Заставницького району Чернівецької області: законний власник у результаті насильницьких дій позбавлений можливості користуватися власним майном.

На жаль, законодавство України передбачає кримінальну відповідальність лише за захоплення культових будівель, що здійснене під час масових заворушень (стаття 294 Кримінального кодексу України), або за захоплення будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян (стаття 341 Кримінального кодексу України). «Просте», не пов'язане з масовими заворушеннями, захоплення культових будівель в Україні не є злочином.

Водночас на дії ініціаторів та виконавців захоплення названих вище храмів можна подивитись і під іншим кутом зору. Так стаття 179 Кримінального кодексу України передбачає покарання у вигляді штрафу до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на сьогодні 3 400 грн.) або позбавленням волі на строк до трьох років за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь. А стаття 180 того самого Кодексу передбачає «штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 грн.) або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років» за незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд.

Для релігійної свідомості в діях тих, хто захоплював храми на Буковині, безумовно наявний склад злочину. Судячи з реакції правоохоронних органів – вони в діях «загарбників» злочину не вбачають. В противному разі вони мали б порушити кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених статтями 179 та 180 Кримінального кодексу України, а міліція, окрім того, мала право застосувати спеціальні засоби для звільнення захопленого храму.

Чому правоохоронці не вдалися до передбачених законом засобів реагування на правопорушення? Можна було б поставити це запитання як риторичне. Але ми спробуємо відповісти на нього, проаналізувавши дії (а радше бездіяльність) правоохоронців під кутом зору правової свідомості нових можновладців.

На офіційному сайті Чернівецької облдержадміністрації є прецікаве повідомлення, що дає матеріал для такого аналізу. Починається воно так:

«5 квітня заступник голови облдержадміністрації Борис Баглей та начальник відділу у справах релігій Василь Настас зустрілися із головою села Шубранець Заставнівського району Петром Захарюком, прокурором району Василем Гінгуляком, начальником райвідділу міліції Василем Долішняком та першим заступником Заставнівського голови Василем Фалібогою для того, аби допомогти місцевим релігійним громадам прийти до спільної згоди щодо проведення богослужінь у Шубранецькій Свято-Георгіївській церкві та з метою уникнення конфліктних сутичок між мешканцями села.»

Показово, що далі в тексті повідомлення речник облдержадміністрації визнає, що Свято-Георгіївський храм 1991 року було повернуто у власність громаді УПЦ. А вже потому, «в 1992 році у зв’язку з напруженою і небезпечною ситуацією, яка склалася в області, обласна держадміністрація прийняла тимчасове розпорядження по декількох населених пунктах, в тому числі і по селу Шубранець, про почергове використання культових будівель віруючими УПЦ та УПЦ КП для проведення богослужінь. [...] До сьогодні це рішення не оскаржувалося».

Симптоматично, що чернівецькі можновладці не відчувають усієї абсурдності цього повідомлення. Храм належить релігійній громаді УПЦ на праві власності. Відповідно до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» порядок розв'язання громадою майнових питань та порядок внесення змін до статуту (зокрема, у разі зміни її канонічного та організаційного підпорядкування) регулюється статутом цієї релігійної організації, що його зареєстровано тією самою обладміністрацією ще 1991 року. У порядку, визначеному статутом, релігійна громада УПЦ не ухвалювала рішення ані про відчуження майна (Свято-Георгіївського храму), ані про зміну канонічного та організаційного підпорядкування. Храм протизаконно захоплено особами, що не мають на нього жодних прав. І в цій ситуації місцева влада переймається не захистом прав законного власника, а пошуком «спільної згоди» релігійних організацій щодо проведення (почергових –?) богослужінь у храмі, що належить одній з них.

Чому не спадає на думку панам Баглею та Настасу розглянути питання (почергового ‑ ?) проживання в їхніх приватних помешканнях  разом з їхніми сім'ями незабезпечених житлом чернівчан? З правової точки зору це те саме.

Про почергові богослужіння слід сказати кілька слів окремо. Попри динамічну зміну персоналій в українській владі, бажання нав'язати релігійним організаціям використання тих самих храмів кількома громадами різних конфесій переслідує цю владу наче спадкова хвороба. Показово, що в почерговому богослужінні можновладці вбачають цивілізований компроміс. Насправді це є яскравим свідченням того, наскільки вони не розуміють внутрішнього устрою та внутрішньої логіки Церкви, наскільки вони далекі від неї.

Для релігійної свідомості храм – найсвятіше місце. Місце, де здійснюється таїнство таїнств – Свята Євхаристія, в якому людина таємничо з'єднується з Богом. Його почергове використання в очах віруючих протиприродніше за  почергове використання подружнього ложа. Ставлення до церкви як до конгрес-холу, що здається в оренду – глум над почуттями віруючих та церковною традицією, що, зокрема, передбачає (принаймні для православних) обов'язкові відправи у той самий час й у ті самі дні. Вірогідно тому частина 2 статті 17 Закону дозволяє державним органам передавати «культова будівлі та майно [...] у почергове користування двом або більше релігійним громадам» лише «за їх взаємною згодою».

На жаль, це останнє, дуже важливе застереження, влада часто-густо ігнорує, тим самим грубо порушуючи частину 3 статті 5 Закону, згідно з якою держава зобов'язалась брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій. Останній яскравий приклад такого протиправного ставлення до Церкви – лист голови Херсонської облдержадміністрації Бориса Сіленкова на ім'я Херсонської єпархії УПЦ від 05.03.2005 за № 522-13/907-61/347, в якому він пропонує «розглянути питання» щодо почергового користування з громадами УПЦ-КП одразу більш як 20-ма (!) храмами, заздалегідь знаючи про неприйнятність для УПЦ цієї пропозиції. Цікаво, як херсонський губернатор, поважаючи внутрішні настанови Православної Церкви, спонукатиме Херсонську єпархію УПЦ згодитись на почергові богослужіння, що прямо суперечать церковній традиції?

У селі Рохманів на Тернопільщині лобіювання місцевою владою почергового використання Свято-Троїцького храму громадами УПЦ та УПЦ-КП вже призвело до того, що настоятель храму священик Олег Сірко на знак протесту проти тиску влади оголосив голодування.

3. Quo vadis, Україно?

«Нова» влада проголосила своїм пріоритетом №1 інтеґрацію України до європейської спільноти. Втім така інтеґрація передбачає насамперед входження нашої держави у простір спільних європейських цінностей, а вже потому формалізацію членства в інституціях Євросоюзу. Хронологічно можливий і інший порядок, але вартісна пріоритетність має бути саме така: спільні європейські цінності безумовно важливіші за формальне членство. Саме тому ні в кого не викликає сумнівів, що Норвегія чи Швейцарія – європейські держави, хоча й швейцарці, й норвежці проголосували проти вступу до ЄС (останні, до речі, двічі).

Зрозуміло, що в Україні ще немає сталої практики правового розв'язання релігійних суперечок. Причиною тому і молодість української демократії, і перезавантаженість судів, і не найвищий культурний рівень суддів, і відсутність в українській правовій доктрині розуміння прецеденту як джерела права, etc., etc., etc… Приміром, найбільша в Україні правова база даних «Ліга:закон» містить не більш, як десяток рішень Вищого арбітражного (від 06.07.2001 – Господарського) суду та Верховного Суду України із зазначеної проблематики.

Здавалося б, у такій ситуації природно було б поцікавитись, як розв'язуються схожі суперечки у тій самій Європі чи ширше, в межах євроатлантичної цивілізації, повернення до якої Україна активно декларує як за «старої», так і за «нової» влади.

Як європейські, так і американські суди дотримуються принципу нейтральності держави та мінімального державного втручання в церковні справи. Держава некомпетентна у внутрішньоцерковних суперечках, – так можна коротко означити позицію Верховного Суду США, сформульовану, зокрема, у справах Serbian Eastern  Orthodox Diocese for U.S. of America and Canada v. Milivojevich та Watson v. Jones. Водночас «світські суди не порушують свободу віросповідання, відчиняючи двері для розв'язання суперечок щодо церковної власності. Є нейтральні принципи права, розроблені для застосування в усіх майнових суперечках...», – додав Верховний Суд США у справі Presbyterian Church v. Hull Church.

Європейський суд з прав людини лише підтвердив, що Європейська Конвенція про захист прав людини та засадничих свобод поділяє ті самі підходи до засад державно-церковних взаємин. У вже цитованій справі Hasan and Chaush v. Bulgaria Суд ствердив: «...право віруючих на свободу релігії включає очікування, що релігійній спільноті буде дозволено існувати без свавільного втручання держави. Справді автономне існування релігійних громад є невідокремним від плюралізму в демократичному суспільстві...», а тому, «факти, що підтверджують неспроможність державних органів залишитись нейтральними в процесі виконання своїх функцій, свідчать, що держава втрутилась у свободу віруючих сповідувати релігію в сенсі статті 9 Конвенції».

Здається, все просто й зрозуміло: «кесарю – кесареве, Богові – боже». Обкрадають чи захоплюють церкву, крамницю чи приватне помешкання – для держави в принципі байдуже, її обов'язок – захистити законного власника і покарати злочинця. Хтось вважає себе скривдженим рішенням державного органу про повернення церковного майна у власність «не тій» релігійній організації – є суд, який один має право скасувати таке рішення, якщо воно було ухвалене з порушенням закону. Якийсь політик вважає, що в Україні слід відновити церковний статус кво, що існував до 1868 року – він може як фізична особа виступити ініціатором заснування громади, що визнає організаційну й канонічну зверхність Вселенського Патріарха. Бажано, щоби він займався цим у позаробочий час. Депутат парламенту також має право озвучити таку позицію з парламентської трибуни чи відстоювати її у ЗМІ. Для представника виконавчої влади це вже буде некоректним, оскільки його висловлювання тією чи тією мірою мимоволі сприйматимуться як позиція держави, а не лише його власна. А  закону «Про відновлення церковного статус-кво, що існував на українських теренах до 1686 року» в нас немає і навряд чи колись такий законодавчий акт буде прийнято.

І вже не право – обов'язок політиків та держслужбовців розробити, прийняти та виконувати закон, що чітко б визначав випадки, коли держава має право втручатись у церковне життя та не менш чітко окреслив би межі такого втручання. Саме такі вимоги до національного законодавства встановив Європейський суд з прав людини у справі Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova: «Закон має визначити з достатньою чіткістю межі дискреції держави та спосіб її здійснення».

Це, якщо діяти по-європейськи...

Якщо ж намагатися увірватись до Об'єднаної Європи кавалерійським наскоком або танковим проривом, тоді, звичайно, європейські галантності зайві. Тоді не варто звертати уваги на те, що сучасна європейська спільнота ґрунтується на культурі компромісу й підкреслено уважному ставленню до прав меншин. Тоді Церква, як і право, – лише інструмент досягнення політичних завдань. Тоді Державному Секретарю разом з радниками в рясах можна державним коштом літати до Стамбула–Константинополя, аби домовитися з Вселенським Патріархом про те, як «потіснити» опальну Церкву. Можна безкарно виганяти громади цієї церкви з храмів – мовляв, не того кандидата в Президенти підтримали. Можна «сприяти пошуку спільної згоди» про використання храму власником і невласником – байдуже, що власник категорично проти.

Можна при всьому цьому відчувати себе месією, що відновлює історичну справедливість та розбудовує «національну Церкву»...

От тільки до європейськості все це не має жодного стосунку – радше навпаки, дуже нагадує відомого російського «європеїзатора», що за мірою авторитарності та волюнтаризму міг позмагатися з будь-яким східним тираном.