Написати відповідь

Рустем Джангужин*

Що сходить після того, як посієш “насіння афґанського вітру”?

Пам’ятаю, як у ранньому дитинстві доводилося чути про Афґанця – гарячий вітер, який висушував усе довкола, і який приходив з Півдня і виповнював сумом серця військовослужбовців-прикордонників, котрі, чи то через прокляття, наслане Небесами, чи то через нещасливий збіг обставин своєї безталанної долі, повнили виснажливу службу на совєцько-афґанському кордоні. Однак, на простакувате питання про те, а як мешканці Афґаністану називають рвучкі холодні вітри, що приходять у їхню країну з Півночі, ніхто з колишніх бійців так і не міг відповісти…

#1. Рекогносцировка проблеми, чи до питання про вияв Сенсу

5 лютого 2002 року виповнилося 13 років від дня виведення “обмеженого континґенту совєцьких військ” із Афґаністану. Та ба, “інтернаціональний обов’язок” перед трудящими (тодішньої, майже совєцької) країни дорешти виконати так і не вдалося: започаткований Міхаїлом Ґорбачовим процес входження в міжнародне співтовариство, із широким комплексом міжнародних зобов’язань і норм, які треба було неухильно виконувати, вимагав негайної відмови СССР від своєї імперсько-національної політики. Хоча, правду кажучи, варто нагадати, що стосовно причин квапливого виходу з Афґаністану, існувала й інша думка. Деякі з ідеологічно не заклопотаних совєцьких військових експертів визнавали, що нав’язана СССР афґанському народові війна була приречена на поразку, оскільки перетворилася в повномасштабну партизанську війну переважної більшости народу проти зовнішнього агресора. А тому питання стояло не в площині хрестоматійного гамлетівського питання: “іти, чи залишатися”, а в тому, як піти з найменшими людськими, матеріально-технічними і моральними втратами, зберігши при цьому імідж армії, яка не втратила дорешти своєї боєздатности.

Одразу ж після відходу з Афґаністану совєцьких військ, “енергія опору” консолідованих військових загонів, які виступали проти зовнішнього ворога, котрий поспіхом ретирувався з полю бою, стала набувати іншого, тепер уже доцентрового, спрямування. Втративши відчуття єдности в боротьбі з совєцькими військами, вожді племен, кланів і просто військових загонів почали перерозподіляти між собою зони впливу. І, хоча режим всемогутнього колись Наджибулли, якому тодішня “країна звитяжного соціалізму” спершу відмовила у своїй політичній прихильності, а невдовзі й у військовій допомозі, якийсь час усе ще контролював обмежену територію навколо Кабулу, його дні були вже полічені. У певному сенсі режим продовжував виконувати функцію недавнього ворога – шураві, консолідуючи тим самим навколо себе різномовні етнічні групи країни в боротьбі з протеже “совєцьких загарбників”. Але для усіх було очевидно, що непопулярний у народі просовєтський режим був приречений.

Причому, приречений і фізично, й історично. Що одразу ж збулося. За короткий час на території Афґаністану почали формуватися цілком самостійні зони, контроль над якими поділили між собою кримінальні угруповання етнічних таджиків, пуштунів, узбеків, хазарейців і інших племінних об’єднань, очолювані наркобаронами, які процвітали за всіх урядів.

За такого повороту подій цілком закономірним стало те, що націонал-сепаратизм “по-афґанськи” призвів до фраґментування афґанського суспільства і до системного краху хоча й вкрай непопулярної, але все ж стосовно єдиної для всієї території країни просовєцької квазі-державности.

Відразу ж після виводу “обмеженого контингенту совєцьких збройних сил” у “зоні пуповини” ґеополітичного “підчерев’я” СНД почала формуватися величезна, не керована єдиним центром, країна-парія. Територія цієї країни, унаслідок завданої воєнними діями тотальної руїнізації її економіки, виробництва та соціальних інститутів, що хоч якось існували в якості консолідуючого, інституційного чинника до останнього часу, перетворилася не тільки в плацдарм і джерело перманентно виникаючих міжетнічних конфліктів, але ще й в одне з вогнищ міжнародного тероризму та наркобізнесу.

У цій ситуації розростання зони нестабільности в напрямку Таджикистану, де у той час палахкотіла громадянська війна, для таджицьких військово-етнічних угруповань, що знаходяться в Афґаністану, було цілком закономірним, оскільки афґанські таджики, зазнавали дедалі більшого повномасштабного тиску із боку місцевих пуштунских, узбецьких і інших племен. Нова небезпека спонукала їх шукати для себе надійних партнерів в особі єдинокровних братів, що проживають по той бік північних кордонів країни. До того ж, ескалація військової напруги в цьому секторі центрально-азіатської ґеополітичної зони відповідала стратегічним і тактичним інтересам різноспрямованих сил, які, розгортаючи багатоходові комбінації задля втілення своїх стратегічних планів, намагалися побільшити вплив на реґіон ззовні – Росії, США, Пакистану і Китаю, що давало їм єдиний шанс на вироблення єдино правильного для себе ідеологічного і політичного алгоритму.

Цілком очевидно, що постала в Афґаністані ситуація перманентних військових зіткнень, у яких жодна зі сторін не мала перед собою ясно окресленої перспективи, а тому користувалася плодами ненавмисних перемог тільки як військовими трофеями, і не могла зберігатися довго. На зміну “лихоліттю” і політичному черезсмужжю мала прийти надплемінна, консолідуюча населення країни в єдину державотворчу націю, ідея. Найнадійніше було б, якщо би ця ідея ґрунтувалася на традиційних вартостях, які знаходять відгук у колективній генетичній пам’яті, етнопсихологічних та поведінкових стереотипах більшости населення країни.

І ця взаємоприйнята, консолідуюча ідея невдовзі прийшла.

Після декількох років непримиренних, безперспективних і спустошливих воєнних дій між різними етнічними групами несподівано для сторонніх спостерігачів на політичну арену Афґаністану висунулося нове військово-ідеологічне угруповання, в основу якого були покладені не етноплемінні, а спільні для більшости населення країни релігійно-ідеологічні принципи, які проголошували представники руху молодих радикал-ісламістських фундаменталістів – “Талібан”. Неухильно дотримуючись інструкцій “анонімних” політтехнологів і, завдяки цьому, опановуючи свідомість десятків і сотень тисяч пересічних людей, ці ідеї (у повній відповідності з висловленнями К. Маркса) перетворювалися в могутню матеріальну силу. Таліби виявилися здатними, за підтримки Ісламабада (а за деякими даними і США) створити прообраз нової державної ідеології, що, незважаючи на укорінену за останні десятиліття в країні стосовну світськість більшости “етнічних еміратів” і їхніх вождів, зуміла виступити єдиною силою, здатною інтеґрувати їх у єдину державну структуру.

Ба більше, виступаючи як контрбаланс до світського характеру кабульського режиму, який стрімко втрачав своїх прихильників, нова ідеологія, заснована на традиційних духовних і релігійних вартостях і орієнтована на ідеологію люмпенізованої маси прихильників радикального ісламу, завойовувала усе більше і більше прихильників серед афґанської молоді. І це цілком закономірно, оскільки для сучасного покоління людей, які народилися і виросли “усередині війни”, базові категорії світогляду, такі як “життя” і “смерть”, після безконечних утрат рідних і близьких набули не стільки кінцевих й емпіричних, скільки глибоко й інтимно пережитих, метафізичних і позачасових властивостей і ознак. Озброївшись універсальними і привабливими для всіх мешканців країни гаслами “релігії знедолених” – ортодоксального ісламу в його вкрай радикальних формах і скориставшись ситуацією всезагального безвладдя, таліби без особливих зусиль захопили Кабул і утвердилися в якості єдино реальної центральної влади в Афґаністані.

Цілком резонно, що Росію, яка претендує на роль одного з головних сценаристів і режисерів політичного театру в центрально-азійському реґіоні, такий розвиток подій не міг влаштовувати, оскільки при такому їх повороті вона автоматично перетворювалася в стороннього і пасивного спостерігача.

Причому, не тільки в самому Афґаністані. Виселена з Афґаністану, Росія втрачала свої провідні позиції і в усьому центрально-азійському реґіоні – цілком освоєному плацдармі для здійснення віками виплеканої в потаємних надрах своїх політико-футурологічних домагань – ідеї про свою панівну ґеостратегічну роль у великій зоні Індостану і Передньої Азії.

Треба сказати, що тверезі російські військові аналітики чудово усвідомлювали, що войовничий ісламський режим може дуже швидко поширити свій вплив на постсовєцькі республіки Центральної Азії, легко витиснувши відтіля послаблену Росію. Тим більше, що після падіння влади більшовиків на тлі економічної та соціально-культурної системної кризи реґіону у виниклій тут ідеологічній лакуні ідеї радикального ісламу могли, як у жодній іншій частині світу, знайти для себе благодатний ґрунт. А це могло означати для Росії тільки те, що південні кордони її ґеополітичних домагань мусили неминуче пересунутися до Уральського хребта...

Для стримування можливого проникнення радикального ісламу в центрально-азійський реґіон Росії та до її тамтешніх сателітів – режимів незалежних молододержавних постсовєцьких республік – необхідно було терміново знайти прихильників безпосередньо в Афґаністані. І вони – ці непримиренні вороги талібів – знайшлися в особі лідера ізольованого в північному Афґаністані узбецького анклаву на чолі з генералом Абдурашидом Дустумом.

Новий-старий друг Ташкента і Москви – практично, цілком світський, передбачуваний, а головне, ладний з вдячности за фінансову і військову допомогу на адекватні кроки в напрямку Москви і Ташкента – Абдурашид Дустум виглядав цілком вдалою “розробкою” совєцьких спецслужб. Єдиний, хоча й дуже істотний недолік Дустума полягав у тому, що сфера його впливу обмежувалася межами узбецького анклаву, і не поширювалося на інші зони країни. Але ця сумна для постбільшовицької еліти Росії та новостворених центрально-азійських держав обставина компенсувалася пошуком партнерів з-поміж колишніх ворогів, які опинилися після радикальної зміни внутрішнього балансу сил в Афґаністані по один бік лінії протиталібського фронту.

Як відомо, іншу, таджицьку зону північного Афґаністану традиційно контролював набагато менш зручний для Москви, ніж Абдурашид Дустум, харизматичний таджик – Ахмад Шах Масуд. У недалекому минулому, у 80-і роки, очолювані цим таджицьким лідером моджагеди цілком успішно воювали із совєцькими військами. Крім того, одним із чинників, які перешкоджали створенню буферної зони в межах північного кордону Афґаністану і південних кордонів постсовєцьких центрально-азійських держав, звідкіля можна було нарощувати тиск на талібів, була давня ворожнеча між узбецьким і таджицьким кланами, які мешкають на півночі Афґаністану. Проблема ця, хоча і не без труднощів, завдяки багатораундовим переговорам, була все ж усунута. Якщо раніше, до того як “Талібан” захопив владу в Кабулі, Дустума і Масуда ніщо не пов’язувало, крім взаємної ненависти, то нові умови й елементарна логіка фізичного виживання при виборі позицій для спільного опору радикальним ісламістам (домінуюче ядро якого складалося переважно з пуштунских племен), мимоволі перетворювали колишніх непримиренних ворогів у заклятих друзів і приречених на кон’юнктурну вірність бойових соратників. Принаймні, у видимій перспективі цілком і більш ніж відданих один одному...

Ще однією, дуже істотною перепоною для залучення Ахмад Шаха Масуда як союзника у протидії талібам з боку офіційної Москви було те, що у виниклій на той час ситуації громадянського протистояння в Таджикистані таджицький анклав Афґаністану об’єктивно став виконувати функції зовнішньої опори для внутрітаджицької радикальної ісламської опозиції.

А, тим часом, у результаті нового перерозподілу основних сил на сцені театру бойових дій вузол внутрішніх протиріч у міжклановій і міжреґіональній боротьбі в Афґаністані став ще заплутанішим. З одного боку, Ташкентові й Москві був дуже потрібен Дустум, який виконує роль буфера і контр-балансу і не допускає виходу талібів до кордонів СНД. Тільки засновуючись на цих міркуваннях, йому варто було б надавати всіляку допомогу. Але, з іншого боку, новоспечений найближчий союзник Дустума Ахмад Шах Масуд продовжував фактично скеровувати свої таджицькі формування для прориву на північ, обстрілюючи при цьому російських прикордонників, які з останніх сил утримували таджицько-афґанський кордон. У цій ситуації ніхто не міг гарантувати, що допомога (у тому числі військовою технікою, амуніцією та продовольством), передана Москвою, через Іслама Карімова Дустумові, цілком могла опинитися в руках таджицької опозиції.

При цьому було цілком зрозуміло, що ні Москва, ні Ташкент просто не могли собі дозволити розкоші кинути на поталу долі режим приреченого на супервідданість російського призначенця – Президента Таджикистану Імомалі Рахмонова – і вивести своїх прикордонників із зони таджицько-афґанського кордону. У цій ситуації було більш ніж очевидно, що відкриття кордону між Таджикистаном і Афґаністаном означало б на ділі стрімке вторгнення в колишні середньоазіатські республіки бойових частин афґансько-таджицьких збройних формувань і утвердження тут ідеологічних принципів, господарсько-економічного укладу життя і поведінкових стереотипів, який можна сьогодні наочно спостерігати в Пакистану чи в тому ж Афґаністані.

Окрім того, фактичний вихід Росії із зони протистояння в Таджикистані означав би розвиток подій за сценарієм Чечні: загострення конфлікту між місцевими елітами (радикальною і помірно-ліберальною), посилення ісламського фундаменталізму, масоване впровадження сюди іноземних фінансово-промислових груп, які прагнуть зірвати свій куш на стрімко мінливій кон’юнктурі цін і цінностей, перманентно-локальні конфлікти з їх реальною перспективою переростання до масштабів загальнореґіональної війни тощо.

У той час, коли відносини з Ахмад Шахом Масудом усе ще не набули необхідної та гарантованої визначености, Росії й Узбекистану не залишалося нічого іншого, як поставити Абдурашида Дустума перед вибором: або він припиняє допомагати афґанським таджикам, або залишиться без підтримки з півночі. Ситуація “зависла” на стадії грузьких, затяжних дипломатичних ігор з повним набором традиційного східного лукавства зі східною же неквапливістю.

З іншого боку, в очікуванні своєї долі як самостійного суб’єкта політичних арен і, не в останню чергу, побоюючись залишитися без матеріального підживлення з боку Ахмад Шаха Масуда таджицька опозиція гарячково продовжувала шукати способи нарощування свого впливу вже безпосередньо на території Таджикистану. Саме цим можна пояснити ескалацію напружености в зоні таджицько-афґанського кордону, що відлунювало в глибині таджицької території. Приміром, резонансні, явно розраховані на приваблення широкої уваги акції, пов’язані із захопленням заручників братами Сабіровими (один із них, до речі, входив у найближче оточення Ахмад Шаха Масуда).

Схоже, основною метою подібних акцій була демонстрація Пакистанові, Іранові та іншим проісламським режимам, талібам, а також їхньому візаві Ахмад Шаху Масудові і, нарешті, російсько-узбецькому альянсу того, що внутрішня таджицька опозиція досить сильна і цілком самостійна у своїх діях. І все це винятково для того, щоб ці режими сприймали її в якості реальної політичної сили, а не як розрізнену, нечисленну і слабку групу незадоволених і скривджених монопольним правлінням проросійського режиму І. Рахмонова.

У разі успіху низки проведених акцій сценаристи і лідери внутрішньої таджицької опозиції цілком резонно розраховували знайти собі щедрого ґрантодавця-замовника на військово-політичному базарі ісламських країн, який би повірив їм і ризикнув вкласти в них солідні політичні та матеріальні інвестиції...

Пошук відповідей на питання, поставлені ситуацією в центрально-азійському реґіоні, вимагає виведення проблеми на інший, репрезентативніший, таксономічніший рівень. Саме ця обставина спонукує нас до зміни ракурсу й обріїв бачення процесів, які синхронно і діахронно перебігають у всьому реґіоні.

Якщо розглядати їх під кутом зору, що включає ширше бачення всього центрально-азійського реґіону як єдиного ґеополітичного простору, поділеного міждержавними кордонами, то ситуація тут виглядає передбачувано конфліктогенною. Цілком очевидним виглядає тут те, що в усьому цьому перманентному, нескінченному, багаторівневому, багатовекторному і практично невирішальному “середньоазіатському калабалику” головним болючим пунктом є очевидна розбіжність реальнї мозаїки етнічних утворень і державних кордонів, проведених колись совєцьким керівництвом. Причому настільки очевидна, що іншого пояснення, аніж навмисне закладання Кремлем “міни уповільненої дії” між цими державами, просто не існує. Загальновідомо, що кордони ці не співпадають із реальним розселенням етносів. Таджики, туркмени, узбеки, казахи, киргизи, каракалпаки традиційно мешкають на територіях, довільно поділених на адміністративні ділянки, округи, області й республіки, які на ділі не в співпадають з адміністративними і міждержавними кордонами, встановленими для них комуністичним режимом. Якщо до цього додати активно здійснювані совєцькими репресивними органами акції масової депортації в середньоазіатські республіки й у Казахстан сотень тисяч західних українців, бессарабських молдаван і циганів, прибалтійських естонців, литовців і латишів, далекосхідних корейців, північнокавказьких чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців і калмиків, грузинських турків-месхетинців, кримських татар, греків і вірменів, поволзьких німців, інших представників класово далеких більшовикам соціальних прошарків – куркулів, середняків, дрібних підприємців і просто невдоволених більшовицьким режимом “окремих, несвідомих громадян”, а також врахувати як історичну даність автохтонних представників нечисленних народів Середньої Азії – бухарських євреїв, циганів, китайських дунганів, уйгурів, курдів і ассірійців, прилучивши до цього “Ноєвого ковчега” нащадків переселенців зі Східної України і Центрального Нечорнозем’я Росії, які ще раніше підпали під “столипінські реформи”, то одне лиш це створить нездоланне бажання вважати авторів проекту “інтернаціоналізації Совєцького Сходу-Вавилона” вищими від самого Творця.

Однак і це – усього лише частина посталого тут “рукотворного етно-біологічного айсбега”. Для повноти картини сюди варто приплюсувати численні десанти пролетарських культуртрегерів, які поспіхом створювали в реґіоні оркестри дутаристів, домбристів, комузистів і місцевих акинів, яких навчали віртуозно виконувати моцартівський “Турецький марш” і “Танець із шаблями” Хачатуряна, ансамблі пісні й танцю, котрі оспівували совєцьку владу та її геніальних вождів, істориків і філософів, що досліджували генезу “демократичних традицій і класової боротьби простих людей з феодально-байською і ханською верхівкою”, які відтворювали причинно-наслідкові закономірності сходження місцевих літератур “від міту до соціалістичного роману”, траперів-першопроходців, які переорали казахські й алтайські степи, а заодно зрили каналами піски Каракумів, Кизилкумів і Муюмкумов, геологів з гірниками, шляховиків з меліораторами. Отож, етнічна карта центрально-азійського реґіону набула зрештою вигляду середньоазійського побутового килима – корпеше, техніка виготовлення якого – зшивання шматочків-аплікацій з різнобарвних і різноструктурних тканин. Однак, на відміну від корпеше, уся ця різнорідна маса людей підкорялася не законам художньо-естетичної композиції, а винятково постулатам ленінської інтернаціональної політики й останніх директив з’їздів і пленумів ЦК КПСС.

На жаль, якихось серйозних спроб аналізу всієї цієї незлічимої розмаїтости національних традицій, етнопсихологічних стереотипів, побутових забобонів і офіційних директив, скріплених більшовицько-лєнінською ідеологією, дотепер не було, якщо не зважати на одне виключення – блискуче художнє дослідження побутової культури реґіону – роман англійського узбека Альтаїра Маґді “Залізниця”.

З приходом совєцької влади всі ці етноси, племена, клани, родини, етнічні й соціальні групи були штучно розсічені спершу умовними – господарсько-адміністративними, а (після 1991 року) найсправжнісінькими державно-адміністративними кордонами. Цілком байдуже реагуючи увесь цей час на встановлені совєцькою владою умовні адміністративні межі, зовні мало структурована, але, водночас, зрощена тисячами невидимих ниток мультиетнічна, біо-соціальна маса, виявилася не готовою до цивілізованого розмежованого проживання по різний бік міждержавних кордонів.

Сьогодні під впливом системної кризи, яка охопила кожну з молодих держав поодинці й усі разом, відносини між усіма цими людьми різко загострюються і соціальна атмосфера в марґінальних зонах відразу набуває драматичної напруги. За відсутности викорчуваного через непотрібність совєцькими ідеологами автохтонного культурного шару, сенс якого, серед усього іншого, містив і вироблені століттями рецепти, і способи попередження побутових міжетнічних конфліктів, соціально-психологічна атмосфера почала визначатися дедалі жорсткішою конкуренцією між встановленими в реґіоні режимами. Відбувалося це на тлі кризових процесів в галузі економіки і виробництва, екології, демографії, охорони здоров’я, освіти і культури, що привело реґіон, у кінцевому рахунку, до повномасштабної і системної кризи. Ця криза за відсутности цивілізованих способів і форм вирішення проблем, що притаманно для усякого тоталітарного суспільства, яке скасовує громадянські свободи і права, не маючи виходу в конструктивні форми, почала трансформуватися в міжетнічну конкуренцію за життєвий простір.

Отож латентно вибухонебезпечна зона в Середній Азії, то розпалюючись, то згасаючи, приречена повільно жевріти ще не одне десятиліття – доти, поки із середньовічною жорстокістю “нова етнічна самосвідомість” не буде загнана на задвірки силоміць насаджуваного загальнодержавного буття. Можливо, цю місію здійснить генерація “місцевих талібів”? Або, що найімовірніше, транснаціональні фінансово-економічні групи, які наведуть тут лад на власний розсуд.

Якщо “ні”, – то ще невизначену кількість років Нові Національні Держави Центральної Азії (ННД ЦА) і суміжний з ними Афґаністан будуть роздирати міжетнічні та міжплемінні чвари. У будь-якому разі, територія Афґаністану і суміжних центрально-азійських держав буде упродовж тривалого періоду служити зоною нестабільности і жахливим образом варварської стихії, яка лякає громадськість Заходу.

У цій ситуації можна припустити, що колишньому ексклюзивному патронові – Росії буде необхідно зайнятися розробкою загальної концепції відстоювання своїх ґеополітичних інтересів у цьому реґіоні. Причому, зовнішньополітичний контур російської політики потрібно вибудовувати якомога швидше, якщо вона не хоче виявитися віч-на-віч зі зміцнілим панісламізмом, що оголосив “сферою своїх стратегічних інтересів і впливу” території колишнього СССР і сучасної Росії.

В усій цій історії є й інший аспект, значимість якого багато військових аналітиків намагаються не помічати. Цілком можливо, що загострення ситуації на південних рубежах СНД (і, зокрема, активне “інформаційно-семіотичне і поняттєве переключення” у цьому напрямку уваги політично заклопотаних росіян і громадян СНД цілеспрямовано скероване деякими російськими ЗМІ) породжене причинами, джерело яких знаходиться зовсім не на Сході, а на Заході. А якщо бути точними –по той бік Атлантики.

У новій ґеостратегічній позиції США на евроазіатському політичному просторі досить виразно простежуються два моменти: перший – штучне заохочення “дрейфу” Ісламського поясу з півдня на північ, а другий – прагнення поставити Москву та її найближчих союзників перед малоприємним вибором між загрозою з боку НАТО і загрозою ісламської експансії.

Перший аспект був уже неодноразово і предметно продемонстрований: США, з одного боку, ведуть антиісламську політику на Близькому Сході і в південному Середземномор’ї, а з іншого боку – підтримують проникнення ісламу в Східну Европу і, насамперед, – на Балкани.

Досить згадати, скажімо, позицію Штатів у Боснії в недавніх подіях чи сьогоднішню підтримку ними “протурецьких демократів” у Болгарії. Під тим же ж кутом зору варто розглядати, наприклад, проазербайджанську позицію США у вірмено-азербайджанському конфлікті, прочеченську – у російсько-чеченському тощо. Ісламський фундаменталізм наче запрошують (чи підштовхують) розгорнути свої експансіоністські устремління всередину території колишніх союзних республік і далі – у напрямку Північнокавказького і Поволзького реґіонів Росії. І тут уже ця проблема тісно поєднується з іншою – з обґрунтуванням США необхідности розширення НАТО на Схід.

Ісламська загроза, яка насувається на европейську цивілізацію з південного сходу транзитом через територію Росії в “решту цивілізованого світу” – прекрасний подразник, за допомогою якого можна гладко і зовні логічно обґрунтувати необхідність наближення “структур европейської безпеки” до російських кордонів.

Важливою ланкою в розумінні стратегії США, які прагнуть до інкорпорування у склад Північноатлантичного блоку колишніх суб’єктів і сателітів СССР, є їхнє прагнення утримати “командні висоти” стосовно своїх західноевропейських партнерів, котрі останнім часом почали організовані спроби “колективної втечі” від американського долара.

До речі, майбутню небезпеку виявитися в статусі “актора на других ролях” першою з-поміж країн Заходу усвідомила Франція, яка зрозуміла, що отримання Штатами додаткових голосів у керівництві НАТО (а саме такими стануть нові члени блоку) остаточно зніме з порядку денного будь-які сумніви в керівній ролі в ньому Вашинґтона.

У контексті сказаного можна судити і про те, що зміцнення позицій НАТО в зоні аморфного утворення всередині кордонів СНД надасть США можливість для фронтального наступу на найуразливішу зону “шостої частини суходолу”. Для втілення цього сценарію США вистачить дочекатися виникнення будь-якого хоч трохи значнішого і резонансного локального конфлікту, щоб, використовуючи цей привід, з повним на те правом зайнятися наведенням тут “цивілізованого ладу”. І такий, ідеальний з усіх точок зору привід в особі харизматичного анти-героя – “поганого хлопця Усами бін Ладіна” знайшовся. Не важко при цьому здогадатися, що не будь цього-самого бін Ладіна, новоявленим “докторам франкенштайнам” – політтехнологам спецслужб Заходу довелося б конструювати його із деталей і запасних частин, з яких їхніми російські колеги “сконструювали” Абдуллу Оджалана, Шаміля Басаєва і Хаттаба. Чи, у крайньому разі, організовувати супервтечу з довічного італійського ув’язнення добряче підзабутого Карлоса – Шакала.

У ґеополітичних умовах віртуальної ісламської загрози з Південного Сходу розвиток подій у напрямку ескалації фронтального військового протистояння між Заходом і ісламським світом уявляється (уже є!) більш ніж закономірним.

Можна також прогнозувати, що країни центрально-азійського реґіону – Казахстан, Туркменія, Узбекистан і Киргизія – будуть прямувати за єдиною прийнятною для них логікою та ідеологією – до авторитарно-кланової влади, штучно роздуваючи при цьому перед Заходом загрозу з боку опозиційних сил. У результаті того, що політико-правова і соціально-економічна ситуація тут будуть неухильно погіршуватися, загроза, яку породжена інтересами наркокриміналу, може трансформуватися під риторику опозиції, котра в очах Заходу стане більшою загрозою, аніж авторитарні режими.

Справді, за даними Міжнародної програми Організації Об’єднаних Націй з контролю за наркотичними засобами (МПКНЗООН), на Афґаністан припадає більш ніж 60% усього виробленого у світі неочищеного опіуму. Три роки тому таліби стверджували, що їм вистачить 12 місяців для очищення полів від цих “квітів зла” і заміни їх іншими культурами: пшеницею, кукурудзою і цитрусовими.

Сьогодні дешеві наркотики, які надходять з Афґаністану і Пакистану, окрім прямого руйнування здоров’я множать число венеричних хворих і ВІЛ-інфікованих. Поки що “солодка зброя” ісламських екстремістів – наркотики в боротьбі з “невірними” приносить незрівнянно більший руйнівний ефект, аніж бомби і снаряди, якими “облагороджують” територію цієї країни США та їхні союзники. У результаті “наркотичної диверсії” населення країн Заходу щорічно неухильно зменшується на кілька мільйонів чоловік, у той час як в Афґаністані гине “всього лиш” мирне населення.

Деякі експерти покладали надії на те, що політика талібів, які встановили свій контроль над більшою частиною території країни, не сприймається переважною частиною афґанського населення, а тому вона неодмінно зазнає поразки.

Дійсно, таліби, які прийшли до влади в Афґаністану, у певному сенсі є тут стороннім тілом – вихідцями з пакистанських медресе. Зараз у цих медресе навчаються близько мільйона осіб за програмою, яка не мінялася ось уже 600 років. Студенти, які закінчили медресе, згодом приходять на зміну своїм учителям чи починають створювати свої власні школи, у яких переважає ідеологія середньовічного мракобісся, практична реалізація якої була продемонстрована актами публічних страт і знищенням найбільших історичних пам’ятників древньої культури в Балху, Баміані та Ґераті.

На тлі військового протистояння між Талібаном і Північним альянсом привертає увагу активізація діяльности одного з провідних “героїв опору” шураві – Г. Хікматьяра, котрий виступає і проти талібів, і проти Північного альянсу. Не таємниця, що за ним стоїть Іран, котрий підтримує його, а також Ісмаїл Хана як дублера на випадок поразки А. Масуда. Іранська сторона, вкрай стурбована намірами США встановити свій контроль у реґіоні, усіляко домагається виведення на політичний подіум Афґаністану “Лойя Джирґи” і автора цієї програми – колишнього афґанського короля Захір Шаха, а водночас шукає підтримки з боку Ісламабада для того, щоб висунути на лідируючі політичні позиції Г. Хікматьяра. У свою чергу, і Пакистан не уникає контактів з Г. Хікматьяром і створення ілюзії його посилення для того, щоб побільшити психологічний тиск на талібів.

Але сьогодні “Талібан” уже вийшов з-під контролю своїх творців і перетворив Афґаністан в один з центрів підтримки міжнародного тероризму. Ба більше, ідеї екс-студентів знаходять дедалі більшу підтримку серед мусульманських екстремістів у самому Пакистані, загрожуючи “талібанізацією” цієї країни. Отож є певна частка істини в пророчому твердженні загиблого за два дні до відомих подій у Нью-Йорку Ахмад Шаха Масуда про те, що “афґанська війна закінчиться там, де вона і задумана – у самому Пакистані”.

#2. На війні як не на війні

Багато аналітиків єдині в переконанні, що воєнні дії США проти Усами бін Ладіна, терористичної організації Аль-Кайди [1] й афґанських талібів радикально змінять ґеополітичний баланс у Центральній і Південній Азії. Справді, перемога США і країн західного альянсу може привести реґіон до того, що еволюційним шляхом намагалися здійснити прозахідно орієнтовані політики як усередині реґіону, так і поза його межами – модернізувати всю систему соціального і політичного життя його населення шляхом створення ринкової економіки і громадянського суспільства, заснованого на ліберально-демократичних цінностях.

Однак не виключений і інший сценарій розвитку подій, згідно з яким замість знищення вогнищ тероризму дії США можуть викликати деструктивні процеси в реґіоні, які приведуть його економіку і соціальне життя до довготермінової та тотальної кризи. Очевидно, що ризик, так само як і хосен від недавно розпочатої операції боротьби проти міжнародного тероризму, величезний, і результат значною мірою залежатиме від вивіреної політичної стратегії Вашинґтона і його союзників, ніж від їхньої військової моці, якою б разюче значною вона не була.

У чинному розкладі військового протистояння, вибір наявних засобів для здійснення позитивних змін тут не настільки вже великий. Однак усі ці засоби перебувають у прямій залежності від чинників, які складають багаторівневу архітектуру життя, як у самому Афґаністані, так і в його сусідів по реґіону. Для ілюстрації цієї тези перелічимо деякі з них.

Результатом для одного з учасників драми, яка розгортається на наших очах, – Пакистану – може бути те, що вдале завершення кампанії, розпочатої США і країнами західного альянсу проти режиму руху Талібан, покладе край підтримці цією країною ісламських фундаменталістів і їхніх збройних формувань у ширшому ґеополітичному просторі. Ця обставина надійно блокує зростаючу загрозу війни з боку радикального відгалуження мусульман, які дислокуються на території Південно-Азійського субконтиненту, проти усього іншого світу.

При вирішенні цієї проблеми, контрагент Китаю в Передній Азії – Пакистан міг би перешикувати стосунки із Заходом і мінімізувати небезпеку збройного протистояння зі своїм традиційним реґіональним антиподом – Індією. Це дасть йому змогу і моральне право клопотати перед США про списання більшої частини значного боргу, який є обтяжливим баластом для розвитку своєї національної економіки.

З іншого боку, якщо воєнна операція США і західного альянсу затягнеться на тривалий час, і ними не буде вироблений стратегічний план розвитку для реґіону, то в Пакистані поглибиться перманентна системна криза. При подібному розвитку подій можна прогнозувати, що в результаті різкого падіння рівня життя зневірене населення повстане проти правлячого режиму. У результаті цього, політичне і соціально-економічне становище країни ще більше погіршитися, що неминуче призведе до небезпечного розколу в армії, яка виступає основною політичною силою країни, що утримує її від необоротної загибелі.

Що стосується країн центрально-азійського реґіону, то, у разі удачі антиталібанської операції західного альянсу, ННД ЦА змогли б подолати ісламський опозиційний рух, що базується в Афґаністані, і час від часу десантується в реґіон, а також значно послабити внутрішню ісламську опозицію. Крім того, військова присутність США і їхніх союзників на території Центральної Азії значною мірою підвищать міру політичної та економічної довіри до них, що залучить сюди інвестиційні потоки і, зрештою, змінить вектори політичної орієнтації країн реґіону в напрямку їхньої інтенсивнішої структурної інтеґрації з країнами Заходу.

Таке зближення дозволить цим країнам сконцентрувати свої зусилля на економічних і ліберально-демократичних реформах, без яких вони неминуче підуть шляхом посилення нині існуючого режиму авторитаризму і його невід’ємного механізму – тотальних репресій проти власного громадянського населення. Крім того, у широкому ґеополітичному аспекті, цей процес буде сприяти мінімізації залежності цих країн від Росії, що нині так турбує країни західного альянсу.

До речі, за останньою інформацією ЗМІ, Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов запропонував ООН розглянути можливість реалізації проекту трансафґанського газопроводу в Пакистан, як дієвого засобу для налагодження мирного життя в Афґаністані. Свою ідею він виклав під час зустрічі в Ашхабаді із заступником генерального секретаря ООН Кензо Ошимою.

Треба думати, що при розвитку подій за цим сценарієм кількакратно зростає роль такого міжреґіонального об’єднання, яким є ГУУАМ і інші організації подібного типу. І тоді Договір колективної безпеки (ДКБ) і Шанхайський форум (ШОС), ініційовані Росією з метою здійснення контролю над реґіоном, виявляться поза межами інтересів їхніх суб’єкто-об’єктів – ННД Центральної Азії, а Росії доведеться самій захищати недоторканність своїх національних кордонів. Щоправда, уже по їхньому безпосередньому периметру, а не на Памірі і не казахстанському Алтаї, як це фактично відбувається сьогодні.

Остання обставина, пов’язана з процесом просування суверенізації ННД ЦА, не може залишати Україну байдужою. Хоча б тому, що Україна є одним із ключових учасників ГУУАМ. Що на ділі означає для неї збільшення шансів на підвищення рівня економічної та політичної присутности в реґіоні, який може стати для неї надійним і гарантованим джерелом жаданої енергетичної незалежности від Росії. Таким чином, у разі перемоги США і країн західного альянсу, а також при вірно знайденій дипломатичній інтонації, зважених і практичних кроках у напрямку послідовного просування своїх інтересів, політичні та стратегічні ставки України в центрально-азійському реґіоні можуть значно зрости.

У самому Афґаністані альянс, очолюваний США, міг би допомогти спершу створенню нового прозахідно орієнтованого уряду, що, зрештою, уперше, після більш ніж 20-літньої війни, принесло би країні громадянський мир і матеріальне благополуччя. В іншому разі, Афґаністан може скотитися на шлях крайнього мілітаризму, який домінував у країні від 90-х років, спровокувавши прихід до влади режиму талібів.

При невдалому результаті антиталібської операції тотальна гуманітарна катастрофа, яка вже почалася в країні, потягне за собою нову хвилю біженців з Афґаністану і поповнить лави міжнародних терористичних організацій озлобленими і готовими на усе рекрутами.

Зрештою, можна стверджувати, що ключ до успіху чи провалу полягатиме в тому, чи захоче Вашинґтон зберегти свою ідеологічну і політичну присутність у реґіоні, зокрема в Афґаністані, після того, як закінчиться війна. А якщо “так”, то в якій формі і за допомогою яких механізмів?..

Поки що можна бути певним тільки в одному – у міру зростання загрози атаки США, бін Ладін і лідер талібів Мулла Могаммад Омар, разом з іншими арабськими й афґанськими прихильниками радикальних заходів, імовірно, опинятимуться в дедалі більшій ізоляції. Рух Талібан, що складається переважно з етнічних пуштунів на півдні і сході Афґаністану, ставатиме дедалі фрагментарнішим і фракційнішим. Перші симптоми цього сьогодні вже з’явилися – ЗМІ поширили повідомлення про те, що деякі лідери “поміркованих” талібів уже відсилають свої родини в Пакистан і шукають контакти з антиталібськими силами.

Радше за все, в ситуації, коли буде створене підтримуване силами США і заслуговуюче на довіру антиталібське керівництво з числа етнічних пуштунів, здатне гарантувати юридичний і політичний імунітет колишнім “непримиренним”, багато хто з них захочуть повернутися в Афґаністан сподіваючись продовжити тут мирне життя.

Зараз найсильнішою опозиційною групою усередині Афґаністану є Північний альянс (ПА), відомий також як Об’єднаний Фронт, чий лідер Ахмад Шах Масуд був убитий усього лише за два дні до терористичної атаки на Сполучені Штати. Однак треба відзначити, що найуразливішим внутрішнім фактором ПА є та обставина, що, у своїй переважній більшості, він складається з етнічних меншостей Афґаністану – узбеків, таджиків, туркменів, хазарів і інших національно-племінних меншин – і їхня база підтримки територіально розташована на півночі Афґаністану, а не на проблемному півдні. Колишній відомий командир ПА Ісмаїл Хан нещодавно намагався відродити антиталібанівский фронт у західному Афґаністані й оголосив про свій намір захопити Герат. Але проблема для нього полягала, насамперед, у тому, що він був етнічним таджиком, який розмовляє фарсі, а не пуштунською. Тобто, він представляв інтереси етнічної меншости країни, а отже, в очах основної маси її населення не мав легітимного права претендувати на роль загальнонаціонального лідера.

Засновуючись на сформованій тут упродовж століть традиційній системі міжетнічних відносин і їхній ієрархії, виглядає більш ніж сумнівним, щоб США зробили “підміну мети” – зуміли б розгорнути пуштунське повстання проти Талібів. Хоча, треба відзначити, що саме такий сценарій був нещодавно озвучений певними прихильниками колишнього короля Афґаністану Захір Шаха, який очолює мирний процес Лоя Джирґа (ЛЖ) [2] . Ця група заявила про свій намір створити рух національного опору, який об’єднав би Північний Альянс (ПА), а також інші афґанські фракції і представників громадянського суспільства Афґаністану. Від листопада 1999 року 82-літній король, котрий перебуває у засланні в Римі, закликав до процесу реанімації Лоя Жирга (ЛЖ), чи до проведення найбільшої ради племен усередині Афґаністану.

Подібні сили Афґаністану, якби б вони і справді принаймні на первісному етапі, увійшли в систему управління країною, могли б зіграти важливу (якщо не ключову) роль при плануванні США своєї військової стратегії. Однак серйозно розраховувати на те, що інститут “політичних маріонеток” у такій країні, як Афґаністан може претендувати на створення стійкої політичної структури, можна тільки не виходячи за поріг якого-небудь військово-аналітичного центру, позаяк ситуація із Захір Шахом ілюструє той випадок, “коли почт не хоче грати короля”.

Немає ніяких сумнівів, що збройні сили США зіштовхнуться в Афґаністані із серйозними військовими труднощами, оскільки район високогір’я і пустель та розвинутих систем катакомб, уже за самим ландшафтом своєї місцевости є екстремальним. У цій ситуації талібано-арабські сили опору радше за все розпадуться на дрібні, високомобільні та дуже боєздатні партизанські групи. Аналогом цієї тактики може стати партизанська війна моджагедів проти “обмеженого контингенту совєцьких збройних сил”, які не змогли зломити завзятий опір афґанців, а також сили опору в Чечні, що обрали єдино прийнятну для себе тактику раптових, ретельно підготовлених диверсійних дій.

У посталій ситуації можна вказати на кілька ледь означених, але цілком очевидних прорахунків збройних сил США і країн західного альянсу, які полягають у прагненні вирішити проблему за допомогою “фронтальної навали”. Правда, схоже, що вони від подібної тактики вчасно самі і відмовилися.

Можна з певністю припустити, що подібний метод ведення війни неминуче викликав би ширшу відповідну реакцію радикально налаштованих афґанців-націоналістів, які здобули за останні два століття перемоги над британськими і совєцькими окупантами. Ба більше, він породив би могутню хвилю антиамериканської реакції в низці країн, які традиційно сповідають іслам, розташованих в інших реґіонах світу. Схоже, для Вашинґтона було б недоцільним, розгорнувши наземні війська, захопити чи окупувати навіть незначну частину афґанської території на будь-який період часу. У форматі поставленого завдання скувати сили Талібану, спеціальні підрозділи США могли б окупувати повітряну базу усередині Афґаністану для того, щоб сприяти операціям по локалізації міжнародних терористичних центрів. Але бомбити міста чи навіть намагатися окупувати їх було б дуже ризиковано і, крім того, марно. Замість цього для США було б розсудливіше забезпечити повітряне прикриття і матеріально-технічну військову допомогу для просування сформованого ними блоку антиталібських сил усередину країни.

Такі дії могли б спровокувати можливий процес протистояння, посилення розбрату між племінними групами талібів і, зрештою, дезинтеграції режиму руху Талібан. Для цього окремим групам талібів, які прагнуть дистанціюватися від фронту воєнних дій, необхідне тверде переконання, що в країні існують саме афґанські (а не проамериканські) наземні сили, з якими вони можуть увійти в коаліцію. Позаяк антиталібські сили займають території і міста на півночі країни, то США і західному альянсові треба буде забезпечити масштабну гуманітарну допомогу для того, щоб населення було захищене американським повітряним прикриттям і одержувало стабільну продовольчу підтримку на звільнених територіях.

Ті талібські польові командири, які не поділяють ідей “непримиренних”, могли б, у цьому випадку, перейти на бік західного альянсу і, таким чином, одержати гуманітарну допомогу, настільки потрібну звичайним людям, які опинилися в ситуації крайньої убогости і голоду.

Підтримуючи процес ЛЖ і надихаючи всі антиталібські афґанські фракції приєднатися до цього процесу, США могли б каталізувати політичний процес, що міг би завершитися створенням у країні стабільного постталібського політичного ладу за підтримкою більшости афґанських етнічних груп. Але такому політичному процесові будуть потрібні довгострокові та коштовні зобов’язання з боку США і країн західного альянсу, а також інтенсивний діалог союзників із усіма сусідами Афґаністану, включно з Іраном. США муситимуть також мати справу з новим-старим союзником – Пакистаном, який донедавна підтримував рух Талібан і який в особі політичних груп, невдоволених режимом Мушаррафа, може знову спробувати створити лояльний їм режим у Кабулі.

При цьому Сполученим Штатам варто переконати Пакистан у тім, що будь-який новий уряд у Кабулі не буде представляти для нього скільки-небудь реальної загрози. І що будь-який афґанський уряд надалі перебуватиме в сильній залежності від Пакистану в питаннях продовольства, допомоги і торгівлі.

Таким чином, як справедливо вважають чимало експертів, США повинні створити ґлобальний альянс не тільки для війни, але також і для миру. Очевидно, що офіційний Вашинґтон не може зробити цього сам. Йому необхідна підтримка ООН і, зокрема, Спеціального Представника Генерального Секретаря ООН в Афґаністані. У цієї організації, чиї представники за останні 12 років настільки безрезультатно намагалися встановити мир в Афґаністані, є “багатий досвід” малоефективної миротворчої діяльности. Ця обставина дає їй гарний шанс для радикального перегляду своїх базових концепцій миротворчости і механізмів їхньої практичної реалізації в польових умовах. Між іншим, перші ознаки того, що концепція миротворства починає конструктивно змінюватися, виявляються уже сьогодні. Так, нині діючий спеціальний представник ООН Ф. Віндрелл визначив, що “ця ситуація гострої кризи є для афґанців водночас і моментом надії”. Як видно, йому йшлося про те, що, завдяки рішучому втручанню країн міжнародного співтовариства, з’явилася унікальна можливість для того, щоб рішуче зрушити проблему Афґаністану з “мертвої точки”. Зусиллям ООН у минулому заважала опозиція афґанських фракцій і афґанських сусідів, особливо, Пакистану. А основною причиною попереднього провалу місії ООН у країні була, на думку багатьох незалежних експертів, відсутність чинної підтримки з боку міжнародного співтовариства і, насамперед, самих США.

Відтоді, як Усама бін Ладін перемістився в Афґаністан і увійшов у коаліцію з рухом Талібан, Вашинґтон намагався здійснити диверсійну операцію по його ізоляції і знищенню. У січні 2001 року нова адміністрація Буша пообіцяла переглянути свою політику щодо Афґаністану, котра буде виразно сфокусована на питаннях встановлення миру і наданні допомоги у здобутті влади в країні тому урядові, який рішуче вижене всіх терористів з афґанської землі. Але анонсований перегляд політики США стосовно зростаючої радикалізації становища в Афґаністані виявився поза межами радарного екрану Білого Дому. І це всупереч тому, що офіційні особи середньої ланки в самій країні і деякі міжнародні спецслужби неодноразово і покликаючись на переконливі арґументи, вказували на те, що радикальні сили Афґаністану являють реальну загрозу для безпеки і національних інтересів США і всієї західної цивілізації.

Військова чи політична стратегія не може бути вдалою доти, поки США не переконають міжнародне співтовариство вкласти реальні матеріальні та гуманітарні ресурси для реконструкції всієї соціально-економічної інфраструктури постталібанського Афґаністану. Причому, розробка програми відродження Афґаністану як країни, здатної інтеґруватися в міжнародне співтовариство, необхідна вже зараз – до того, як масштабні воєнні дії США і західного альянсу, спрямовані на розгром талібів, набудуть свого практичного втілення.

Очевидно також, що обіцянка Держдепартаменту США інвестувати в економіку звільненого від режиму талібів Афґаністану, принаймні, $1 млрд., може бути втілена тільки тоді, коли очолювана США коаліція західних країн пред’явить більшій частині населення країни переконливі арґументи на користь привабливості обіцяного майбутнього. Ці арґументи, підтримані практичними діями, можуть дати здоровій частині населення Афґаністану надію на конструктивні зміни у їхній соціальній та індивідуальній долі. Ба більше, вони можуть сприяти репатріації в країну значного потоку вимушених біженців, розсіяних сьогодні по всіх реґіонах світу, котрі здатні надати ефективну підтримку програмам по відродженню своєї країни.

Деякі експерти вважають актуальним створення спеціального міжнародного фонду, функцією якого було б акумулювання засобів і добровільних приватних пожертв на здійснення економічних реформ в Афґаністані. Сформований міжнародним співтовариством Фонд реконструкції міг би керуватися міжнародними організаціями, створеними альянсом, і посприяти тому, щоб усі антиталібські фракції погодилися сформувати уряд національної єдности і зобов’язалися при цьому надалі підкорятися резолюціям ООН, які закликають до негайної видачі міжнародному військовому трибуналу всіх терористичних груп, що дислокуються на території їхньої країни.

На жаль, багато американців і західних европейців знають украй мало про складний світ, який простягається поза межами кордонів їхніх благополучних країн. Тому вони наївно дивуються тій величезній хвилі антиамериканізму, що охопила увесь мусульманський світ уже від перших днів після початку бомбардувань Афґаністану силами військової авіації США. Саме тому громадськість Заходу мала б бути зацікавлена в тому, щоб їхні уряди, залучаючись у Близькосхідному реґіоні до побудови реального миру в Афґаністані, знайшли оптимальний ключ до конструктивного діалогу, і спробували максимально зблизити свої позиції з позиціями країн і народів, що ідентифікують себе з ісламською цивілізацією.

Експерт з питань національної безпеки США, професор Колумбійського університету Р. Бетц, котрий вивчає питання війни і миру, виступаючи 4 жовтня 2001 року на конференції, присвяченій боротьбі з міжнародним тероризмом у Колумбійському університеті, сказав: “На початку свого повітряного нападу на Афґаністан, США повинні дуже уважно зважити ризик, пов’язаний з воєнними діями”.

Демонстративне висловлення стриманості, спрямоване на заспокоєння громадської думки мусульманського світу, без впровадження в міжцивілізаційний діалог між Заходом і мусульманським Сходом універсальних гуманістичних цінностей, може радше спровокувати протистояння між ними, аніж служити превентивною дією до рецидивів міжнародного терору. Якщо міжнародна громадськість нічого не вчинить на цьому шляху, це виглядатиме так, наче західні країни (свідомо, чи ні) провокують латентну за перебігом і поступово наростаючу терористичну активність. Ба більше, цим західний альянс мимоволі підтвердив би те, що “корумпований, диявольський, ненависний ворог США і всієї західної цивілізації – ісламський світ”, як його бачить західний обиватель, настільки ж неспроможний, як і “цивілізований Захід”, перед небезпекою саморуйнування, причиною якого стане тотальний розгул міжнародного тероризму. Що й він, тією ж мірою, що і Захід, політично паралізований, і внаслідок цього, приречений і готовий відступити перед лицем небезпеки, яка загрожує усьому світові, поринути в тотальний хаос, соціально-політичний і культурний колапс.

Але тоді варто визнати, що світова цивілізація увійшла в еру тотальної кризи, вихід з якої поки що не проглядається.

#3.Перші наслідки воєнних операцій проти Талібану

Згадані нами вище зауваження американського експерта припали на момент нарощування військової присутности США в Центральній Азії, особливо в Узбекистані, колишній совєцькій республіці, розташованій на північ від Афґаністану, президент якої Іслам Каримов дозвілив військовим літакам і воякам США використовувати узбецьку військово-повітряну базу.

Очевидно, що завдання, які стоять перед США і країнами західного альянсу по проведенню кампанії проти міжнародного тероризму в Афґаністані є подвійними:

Однак, як вважають багато експертів, виконання першого завдання працюватиме проти мети мінімізації відчуження населення мусульманських країн від усього міжнародного співтовариства. “Ми можемо проголосити все що завгодно, аби тільки показати, що війна проти Аль-Кайди і талібів не є війною проти ісламу”, – прокоментували ці акції військові аналітики США і західного альянсу.

Першими наслідками повітряних атак на територію Афґаністану став потік мирних громадян, які тікають від насильства. Згідно з оцінками Управління Верховного Комісара ООН з питань допомоги біженцям (УВКБ ООН), кампанія США проти тероризму може створити потоки нових біженців з Афґаністану, число яких окреслюється у 1,5 млн. осіб.

На думку Д. Херша, президента і керівника Виконавчого Комітету Організації Міжнародного Бачення Світу, яку фінансує християнська організація допомоги і розвитку, що працює в більш ніж 90 країнах і допомагає більш ніж 75 млн. осіб, висловлену в інтерв’ю Eurasianet 2 жовтня 2001 року: “Навіть і без нападів 11 вересня становище в Афґаністані було, напевне, найкритичнішим і найскладнішим гуманітарним становищем у світі. За оцінками експертів організації 7,5 млн. афґанців, що складає більше чверті населення країни, перебувають у стані підвищеного ризику. З урахуванням майбутніх воєнних дій наступні 1,5 млн. осіб, схоже, стануть біженцями. Це – окрім 3,6 млн. із загального числа тих, хто сьогодні вже є біженцями. А покищо Верховний Комісаріат ООН з питань біженців (УВКБ ООН) і Всесвітня Продуктова Програма (ВПП) повідомляють, що запаси продовольства, які залишилися в країні, вкрай незначні. У кращому разі, їх вистачить на кілька тижнів.

Більшість людей із групи підвищеного ризику – це жінки і діти. Вони більш уразливі щодо зловживань і експлуатації стосовно себе під час періодів кризи. Особливу увагу треба приділити забезпеченню захисту їхніх прав і задоволенню їхніх потреб. З наближенням зими багато афґанців потребують допомоги по задоволенню мінімальних потреб у продовольстві, теплих притулках, одязі, ковдрах і медикаментах. Із закриттям кордонів для більшої частини території країни доставка допомоги або зовсім неможлива, або вкрай утруднена. Наприклад, ЮНІСЕФ повинен був використовувати комбінацію вантажівок і мулів для транспортування багатотонних поставок предметів першої потреби по гірських стежках”.

#4.Можливий сценарій розвитку ситуації в Афґаністані для України

Гуманітарний аспект. Вищезгадані інформації про тяжке становище населення Афґаністану, при усій своїй удаваній віддаленості від процесів, які відбуваються в сучасній Україні, мають до нашої країни найбезпосередніше відношення. За останнє десятиліття чисельність представників афґанської діаспори в Україні незмінно росла і сьогодні дуже значна (див. таблицю) [3].

Треба усвідомлювати, що всі етнічні афґанці з підвищеною тривогою і співчуттям ставляться до того, що відбувається сьогодні на їхній історичній батьківщині з їхніми близькими і рідними. Відомо, що за своїм менталітетом ці люди надзвичайно прив’язані до родичів і земляків і ладні задля їхнього благополуччя поступитися своїм стосовно помірним матеріальним благополуччям, якого вони досягли, живучи в Україні. Треба думати, що частина потоку біженців, пам’ятаючи про добросердя своїх родичів, одноплемінників і просто земляків і сусідів, спробує скористатися їхнім притулком і підтримкою. Принаймні на перший час після свого змушеного переселення в країну. Адже Україна, і це цілком справедливо, існує в їхній свідомості як, країна, де панують громадянський мир і суспільна згода, і вже за цими ознаками вона дуже приваблива для біженців і міґрантів. Тут є доволі ємний ринок робочої сили, особливо, у сфері послуг, який з успіхом освоїли вихідці з усього південно-східного ареалу світу.

Україна, через своє географічне розташування, виглядає країною, через яку зручно чинити транзитні рейди у напрямку матеріально забезпеченої Західної Европи, де також мешкають чимало афґанських біженців, ладних надати допомогу і підтримку своїм землякам. Відбувається це внаслідок існуючої “прозорості” кордонів між країнами СНД.

Ці обставини створюють для України цілу низку дуже складних проблем, пов’язаних із прийомом (чи з відмовою у прийомі) значного потоку біженців. З одного боку, Україна прийняла на себе ряд зобов’язань перед міжнародними інститутами, відповідно до яких вона повинна забезпечувати права вимушених біженців, які опинилися на її території, і надавати їм матеріальну допомогу в облаштованості. Порушувати підписані міжнародні угоди Україна не має права.

З іншого боку, за інформацією цитованого нами вище В. Побєдоносцева, “потік вимушених біженців із країн, втягнутих у кризу, явно перевищує всі обговорені квоти і матеріальні можливості України по їхньому прийому. Ба більше, транзитні потоки біженців, скеровані в напрямку західноевропейських країн і зупинені на західних кордонах країни, згідно з чинними в усьому світі правовими угодами, повинні бути повернуті в Україну. При цьому усі матеріальні витрати, пов’язані з етапуванням біженців на територію України, через яку вони намагалися проникнути в західні країни, автоматично погашаються за її рахунок”.

Але і це ще не усе. І, можливо, не головне при вирішенні проблем облаштованости осілих на території України й упорядкування дедалі потужнішого за останній час стихійного потоку афґанських біженців, які перетинають її транзитом у напрямку Західної Европи. За даними міжнародних експертів, “Держава Гірського Старця” експортує на европейські ринки близько 75% із загального обсягу героїну і близько 60% – на світові ринки збуту цього “товару”. У зв’язку з цим начальник Південно-Східного реґіонального управління прикордонної служби, генерал-лейтенант Раміль Муллаянов виступив із пропозицією про встановлення візового режиму на російсько-казахстанському кордоні [4].

Річ тут, зрозуміло, не в Казахстані, а в тому, що зараз ця країна через своє транскордонне розташування, легку проникність кордонів і цілу низку інших причин, використовується міжнародними наркокартелями в якості одного з найважливіших маршрутів для значно ширшого упродовж останніх десятиліть потоку наркотичних засобів. В України, як і в Казахстану, існує угода з ННД СНД про безвізовий перетин державних кордонів. Крім того, буквально до останнього часу Україна мала особливо пільговий прикордонний режим із країнами колишнього соціалістичного табору. Неважко, тому припустити, що у цій ситуації територія України являє собою особливо привабливий терен для транзиту наркотиків у Західну Европу. Утім, задля повноти картини щодо цього питання було б доцільніше не розвивати тему наркотрафіка і наркоторгівлі в цій статті, а порекомендувати фундаментальне дослідження цієї проблеми М.Б. Олкотт і Н. Удальцовою-Зварт [5]. Ми ж дозволимо собі перейти до іншого аспекту проблеми.

Оскільки низка аналітиків і політичних експертів події в Афґаністані інтерпретують як початок ґлобального зіткнення цивілізацій (християнської та ісламської – за С. Гантінґтоном), то не можна залишити поза увагою можливість впливу релігійного чинника на розвиток ситуації в Україні.

Для того, щоб отримати уявлення про стан міжрелігійних і міжетнічних відносин у країні необхідно зважити на таке:

Ісламський чинник. Ні в кого не викликає сумніву той безперечний факт, що Іслам в Україні є невід’ємною складовою частиною релігійного життя суспільства й однієї з найдинамічніших релігій у країні.

Реґіонами найширшого розповсюдження послідовників ісламу в Україні є: Автономна республіка Крим, Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська області, м. Київ.

Єдиної структури управління в масштабах України мусульмани не мають. До початку 2000 року функціонувало принаймні три зареєстрованих автономних центри: Духовне управління мусульман України (м. Київ), очолюване громадянином Лівану шейхом Ахмедом Тамімом; Духовне управління мусульман Криму; Незалежне духовне управління мусульман України, фактичним керівником якого був Рашид Брагін (Донбас) – один із засновників Партії мусульман України (ПМУ). У Донбасі до початку 90-х років налічувалося близько 87 тис. татар – переважно, вихідців з Поволжя.

За офіційними даними Державного комітету України у справах релігій, кількість громад і об’єднань мусульман істотно збільшилася, і на 1 квітня 2001 р., приміром, у Криму функціонувало 296 (298) мусульманських громад.

Мусульманським громадам повернуто 94 мечеті, передано під мечеті 24 будинки. Слід зазначити, що з різних причин серед мусульманського духівництва, яке повернулося з реґіонів депортації, не було жодної особи з вищою чи середньою освітою. Запрошення місіонерів з Туреччини і стажування в ісламських країнах з метою одержання богословської освіти гостроту питання не знімає. У зв’язку з цим були зроблені перші кроки на шляху створення в Україні власної системи підготовки мусульманського духівництва. Сьогодні вже діють медресе в Криму, Ісламський університет у Києві та інститут у Донецьку. На черзі поліпшення матеріальної бази духовних навчальних закладів і підвищення професійного рівня викладацького складу.

Практично всі кримські татари, яких нараховується близько 270 тис. (приблизно 10% населення автономії), вважають себе мусульманами. У своїй більшості ці люди вкрай незадоволені низьким економічним становищем і соціальним статусом.

Наявність в Україні кількох незалежних один від одного мусульманських центрів є причиною істотних розбіжностей між ними, зокрема, у боротьбі за лідерство в мусульманській уммі, за монопольний вплив на віруючих, а також за виключне право представляти мусульман як в Україні, так і за її межами.

Процес утворення самостійних духовних управлінь у деяких реґіонах України став однією з причин появи тенденції до розмежування мусульманських громад і об’єднань за національною ознакою, що може призвести до релігійно-етнічних конфліктів. Проте, керівники мусульманських громад не відкидають можливості загального і погодженого рішення своїх проблем.

Сьогодні мусульманська меншість поступово починає брати участь у загальнодержавній політиці. Лідери мусульман вважають, що українській владі, яка визначає внутрішню політику країни, а також політичним партіям і рухам не слід нехтувати інтересами ісламської громади як чинника, який може серйозно впливати на політичну атмосферу в масштабах всієї України.

На останніх виборах до Верховної Ради “Партія мусульман України” (ПМУ) – лідер Р. Брагін – одержала в Криму понад 3% голосів виборців, а загалом в Україні – 0,2%. Разом з тим суспільно-політичні об’єднання мусульман конкурують між собою. На минулих виборах ПМУ була оголошена Меджлісом (представницьким органом Курултаю – національного конгресу кримськотатарського народу) “партією ворогів мусульман України”.

Іслам в Україні виступає в таких формах прояву:

– форма національно-релігійної самоідентифікації “етнічно мусульманської” частини населення;

– інструмент боротьби за владу;

– канал впливу держав, на території яких поширений іслам.

Зростання ролі ісламу в політичному житті України відбиває:

– тенденцію до використання національними меншостями релігії як інструменту політичного самозахисту;

– прагнення влади, різних політичних сил у реґіонах компактного проживання мусульман спертися на іслам, з огляду на його зростаючий вплив.

У політичних колах України ставлення до ісламу можна схарактеризувати як цілком стримане. Однак за останні роки починає звертати на себе той факт, що ісламські гасла використовує політична опозиція. Дійсно, сьогодні існує певна можливість політизації ісламу в Україні. Цей процес виявляється, насамперед, у Криму, де унаслідок важкого соціального стану переважної більшости кримських татар потроху починає викристалізовуватися політична складова економічних вимог, яка використовує ісламську риторику. Однак, на щастя для України, поки що не набули широкого розповсюдження найагресивніші, екстремістські (стосовно державної влади й інших конфесій) течії ісламу.

Можливу загрозу для України може являти також злиття ісламського політичного радикалізму з націоналізмом і сепаратизмом. Об’єднання націонал-сепаратизму з політизованим ісламом об’єктивно може породити чи підсилити міжетнічну напруженість. Таке об’єднання може також підсилити політичний потенціал конфесійних і націоналістичних рухів, додати новий імпульс формуванню політичних блоків, не завжди лояльних до державної влади.

Ісламський екстремізм у руках націоналістів і сепаратистів може перетворитися в один з інструментів руйнування української державности. Наочним прикладом можуть служити події на Північному Кавказі.

Відсутність чітко визначеної державної політики в релігійній сфері підвищує небезпеку проникнення в Україну екстремістських течій політизованого ісламу. Етнізація мусульманського середовища, поява націоналістичних лідерів, які використовуватимуть іслам у якості одного з факторів політики, екстремізм під прапором ісламу (насамперед у Криму) є одними з основних загроз для національної безпеки і територіальної цілісности України у найближчому майбутньому.

Не можна виключати, особливо на тлі внутрішніх соціально-економічних складнощів, можливість радикалізації мусульман у місцях їхнього компактного проживання під впливом екстремістських ісламських організацій.

Не виключено, що причини, які можуть стимулювати поширення в Україні агресивних течій ісламу, криються також в ослабленні (за певних умов) вертикалі влади, дисбалансі рішень щодо врегулювання міжнаціональних і міжрелігійних відносин, прийнятих на реґіональному рівні.

З метою забезпечення стабільности в країні іслам вимагає зваженого і доброзичливого ставлення з боку всіх гілок державної влади. З огляду на це Україні доцільно проводити багатовекторну і збалансовану політику стосовно мусульман з метою забезпечення внутрішньополітичної стабільности.

Внаслідок обмеженої і незначної чисельності “етнічних” мусульман в Україні, відсутности єдиної централізованої системи управління громадами й об’єднаннями, конкуренції між ними, боротьбі об’єднань за лідерство і т.п. сьогодні вплив мусульман України на суспільно-політичне життя поки що залишається доволі обмеженим. Нині мусульмани не є вагомою політичною силою в загальнодержавному масштабі. Що стосується реґіонального рівня, то можна відзначити, що мусульмани мають тут певний вплив на внутрішньополітичну ситуацію.

У перспективі вплив мусульман на внутрішньополітичну ситуацію в Україні може зростати внаслідок:

– консолідації мусульманського середовища;

– активізації участі лідерів громад, об’єднань, організацій мусульман у суспільно-політичному житті країни;

– розширення діяльности закордонних центрів.

Значна напруженість у відносинах мусульман з органами влади характерна для Криму. Духовне управління нерідке висловлює своє невдоволення повільним вирішенням комплексу проблем, які постають перед переселенцями. Однак здебільшого ці заяви не спрямовані на поширення екстремістських (у релігійному аспекті) настроїв у кримських татар.

Однією з головних проблем мусульман Криму є відсутність необхідної кількости мечетей і кваліфікованого духівництва. Громади забезпечені культовими спорудами приблизно всього лиш на 40%. Побудова нових мечетей здійснюється переважно за рахунок іноземних спонсорів. Допомогу у фінансуванні будівництва, підготовці священнослужителів надає переважно Туреччина, яка нещодавно стала поступово зменшувати обсяги фінансування, оскільки, на думку деяких турецьких аналітиків, релігійність кримських татар украй низка.

Зацікавленість долею кримських татар виявила і Саудівська Аравія. Ісламський банк, контрольований цією країною, свого часу надав фінансову допомогу для забезпечення кримських татар житлом. Саудівська Аравія, яка є батьківщиною ваггабізму, надає також допомогу в підготовці священнослужителів, фінансує освітні проекти.

Можливість впливу цих держав на внутрішньополітичну ситуацію в Криму, а також за допомогою мусульманської умми, поки що незначна. Однак її розширення в майбутньому цілком ймовірна. Тим більше, коли врахувати, що хоча активність мусульман Криму має, насамперед, економічне і політичне підґрунтя, у політичних акціях найчастіше використовуються релігійні гасла.

Одними з найважливіших для кримських татар проблем є здобуття ними українського громадянства і повноцінне представництво кримськотатарської громади в центральних органах державної влади й у Криму. Зволікання із прийняттям рішень щодо громадянства кримськотатарських переселенців, недостатнє забезпечення їхньої рівноправної участи в процесах приватизації, компенсації втрат під час і після депортації, може призвести до ускладнення ситуації – радикалізації кримськотатарського національного руху, можливо, під ісламськими, націоналістичними і сепаратистськими гаслами.

Що ж стосується об’єднання мусульман у Донбасі, то не виключена можливість впливу Росії через мусульманське середовище на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Інші мусульманські об’єднання в Україні помітного впливу на політичне життя в даний час поки що не мають.

Використання іншими державами мусульманського середовища своїх країн з метою поширення впливу на Україну сьогодні виглядає доволі сумнівним, хоча така можливість цілком не виключається. Слід мати на увазі, що мусульмани Заходу, а також ісламського світу загалом за певних обставин можуть надати підтримку ісламським екстремістам в Україні (насамперед у Криму), ширити серед мусульман України ідеї про їхню “відокремленість від єдиного мусульманського світу”, “обмеження прав мусульманського населення”, “його неадекватне представництво в органах державного управління”, наводити приклад Чечні як модель розвитку ісламських реґіонів України (Крим, Донбас). А це може привести до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації.

На даний момент вплив мусульман з-за кордону на Україну і навпаки поки що обмежений, ще раз варто підкреслити, – унаслідок відсутности єдиної централізованої системи управління громадами й об’єднаннями. Крім того, управління мусульман України сьогодні об’єктивно не зацікавлені в керівництві з боку закордонних мусульманських центрів чи використанні їх як канали впливу на Україну.

Разом з тим, кримські татари, що мешкають за межами України, мають зв’язки з татарським населенням Криму. Тому не виключений взаємний вплив України і країн, де поширений іслам, через громади кримськотатарського народу. У перспективі вага цих взаємних впливів буде зростати.

Для України проблема політизації мусульманського середовища актуальна, коли йдеться про активність мусульман у Криму і їхню участь у подіях на Північному Кавказі. Свого часу Зелімхан Яндарбієв звернувся із закликом до мусульман усього світу створити інтернаціональну “армію ісламу” для відсічі дедалі сильнішої загрози і агресії з боку США, Росії і країн Заходу. Він заявив, що урядам усіх мусульманських держав потрібно оголосити священну війну ворогам ісламу і з цією метою почати підготовку молоді для боротьби з невірними.

Від 1990 до 1997 р. в Україні створено 11 громадських організацій мусульманської спрямованости, пов’язаних із партією “Брати-мусульмани” [6]. Остання є відомою екстремістською організацією. Проте, відродження ісламу в Криму зараз перебуває в початковій фазі. Муфтій шейх А. Тамім заявив про те, що “ваггабізм, по суті, не ісламською течією (?! – А.К), а його нав’язування мусульманам України – це проблема, яку не можна замовчувати”.

Практика початку 90-х років свідчить про те, що мусульманська громада в Україні стає, особливо на реґіональному рівні (Крим, Донбас), вагомим фактором громадського життя, що можна вважати тенденцією, на яку варто зважати кожному, хто розраховує на успіх у політиці.

У підході до ісламу в Україні можна виділити дві діаметрально протилежні тенденції:

1) відторгнення ісламського світу, страх перед загрозою експансії ісламу і наступу його у світовому масштабі;

2) сприйняття ісламу як природного союзника в протистоянні Заходові.

Виділити одну з цих тенденцій, так би мовити, “у чистому вигляді” неможливо.

У існуючій ситуації існує реальна можливість завдавання шкоди державним інтересам України за кордоном і стабільності в країні принаймні на трьох рівнях:

1. У стосунках з антизахідними ісламськими режимами поза СНД.

Підтримуючи антиісламську політику Заходу Україна ризикує увійти в конфронтацію з неворожими їй державами Ближнього і Середнього Сходу, зокрема, з Туреччиною, Саудівською Аравією, Кувейтом, Лівією, Алжиром, Іраком і Іраном, де розповсюджений іслам.

2. У неврегульованості взаємин з ісламськими державами “ближнього” зарубіжжя.

3. У етнорелігійному сепаратизмі в самому українському суспільстві.

Не слід забувати, що мусульманський світ при всіх його відмінностях і розбіжностях має тенденцію до інтеґрації. Про це свідчить досвід міжнародних організацій – Ісламської ліги, Ісламського банку розвитку, Ісламської конференції й інших, котрі є саме мусульманськими організаціями, тому що утворилися за релігійною ознакою.

Підготовка кадрів у Саудівській Аравії та Кувейті суперечить інтересам України, оскільки частина з тих, хто пройшов цю підготовку, повертаються поборниками радикальних течій в ісламі.

В Україні ж проблема боротьби муфтіятів (муфтіїв) за лідерство залишається актуальною. З одного боку, розкол у мусульманському середовищі України об’єктивно послаблює вплив мусульман на суспільно-політичне життя, з іншого боку – знижує ступінь впливу держави на мусульманське середовище.

Навесні 2000 року в Україні збільшилася кількість чеченських інформаційних центрів. 3 квітня у Львові був відкритий перший інформаційний центр комітету “Вільний Кавказ” під егідою УНА-УНСО. Планувалося, що “Вільний Кавказ” буде готувати інтерв’ю з чеченськими польовими командирами. У майбутньому крім інформаційної діяльности, “Вільний Кавказ” повинен був надавати гуманітарну допомогу біженцям з Ічкерії, які перебувають на території Грузії й Інгушетії. У Києві (свого часу) почав роботу українсько-чеченський інформаційний центр партії “Братерство” для висвітлення російсько-чеченського збройного конфлікту. Оскільки центр покликаний був займатися аналізом подій, то як експертів планувалося залучати і чеченських польових командирів.

Усе це певним чином неминуче призводило до створенню умов для поширення екстремістських течій ісламу з Північного Кавказу в Україну.

Підводячи підсумок короткому екскурсові, можна ще раз підкреслити, що загалом сьогодні мусульмани в Україні не мають вагомого політичного впливу, екстремістські течії не поширені. Але варто не забувати, що країна перебуває в полі зору Саудівської Аравії, Туреччини (насамперед, Крим і кримські татари, серед яких в останні роки почали ширитися ідеї ваггабізму). З огляду на розвиток подій на Північному Кавказі, можна стверджувати, що в умовах соціальної кризи, дедалі зростаючого впливу політизованого ісламу, прагнення мусульманських об’єднань до лідерства в уммі, ісламський чинник (а саме, його радикальні екстремістські течії), матиме негативний вплив на розвиток і подолання кризових явищ в Україні. Залишати його без належної уваги виглядає недоцільним.

Відтак можна прогнозувати наступне:

1. Зміцнення позицій ісламу в Україні.

2. Розширення участі лідерів громад, об’єднань, організацій мусульман у громадсько-політичному житті країни. Проте, необхідно відзначити, що використання державними органами іноземних країн світової мусульманської умми з метою поширення впливу на Україну в даний час дуже сумнівне, хоча така можливість не виключається.

3. Мусульмани України (за винятком місць компактного проживання) майже не представлені в органах державної влади і місцевого управління. Це до певної міри визначає тенденцію зростання політичної активности мусульман у боротьбі за місця у владних структурах з метою захисту етнополітичних інтересів народів, які традиційно сповідають іслам.

4. Роз’єднаність мусульман України, конкуренція між муфтіятами, суспільно-політичними організаціями, боротьба за лідерство між ними значно послаблюють ісламський рух. У випадку позитивного вирішення проблеми досягнення єдності чи координації діяльности релігійних центрів (за умови підтримки ісламських держав) іслам в Україні може стати впливовим чинником суспільно-політичного життя на реґіональному рівні (у місцях більш-менш компактного проживання мусульман, зокрема в Криму і на Донбасі).

5. Мусульмани України є об’єктом ґеополітичних інтересів ісламських держав (Ірану, Туреччини, Саудівській Аравії, ОАЕ, Кувейту) і частково перебувають під їх впливом, а також країн Заходу, насамперед США, які вважають Україну одним з бастіонів на шляху захисту від експансії ісламу на Захід, і зацікавлені у вестернізації ісламського середовища країни.

6. Рівень життя кримських татар може бути оцінений як критичний і вимагає негайного прийняття політичних рішень. Відсутність видимих реальних перспектив майбутнього для молоді та дітей є найболючішою проблемою. Ситуація змушує молодь переходити в сферу карного і “тіньового” бізнесу, що неминуче призведе до різкого погіршення і загострення всієї ситуації в Криму. Серед татарського населення практично відсутня орієнтація на офіційні Москву чи Стамбул як джерела допомоги у вирішенні політичних чи економічних проблем.

7. Сприятливе розв’язання політичних проблем практично зведе до нуля можливість розвитку подій за “чеченським” сценарієм – самі татари не схильні до силових рішень і розглядають їх тільки як відповідну вимушену міру на несправедливі та дискримінаційні дії влади.

Міжрелігійні стосунки. Основними конфліктуючими сторонами в АРК виступають Духовне управління мусульман Криму (ДУМК) і Кримська єпархія УПЦ. Останнім часом ситуація загострилася внаслідок призупинення в липні 2000 р. членства ДУМК у міжконфесійному об’єднанні “Мир – дар Божий” на знак протесту проти встановлення Сімферопольською і Кримською єпархією УПЦ поклонних хрестів і щитів “Крим – колиска православ’я”.

23 жовтня 2000 р. у с. Морське Судакського району кримські татари демонтували такий хрест. Сутички між ними і православним населенням вдалося уникнути завдяки втручанню правоохоронних органів. Невідомими були опоганені могили на мусульманському цвинтарі м. Бахчисарая, унаслідок чого кримські татари пікетували районну державну адміністрацію.

У цілому ж, мусульманські громади діють, як правило, у рамках чинного законодавства, стоять на основах української державности і не допускають проявів крайнього релігійного фанатизму й екстремізму. Взаємини між мусульманами і представниками інших релігій цілком коректні.

У сучасній Україні ситуація з вимушеними біженцями і переселенцями з Афґаністану збігається за часом із заявами кримських татар, які мешкають в Узбекистані, про їх бажання негайно повернутися на свою етнічну батьківщину – у Крим. За даними ЗМІ близько 30 тисяч кримських татар Узбекистану вже подали в міґраційні служби України заяви з проханням прискорити надання їм права на репатріацію. Оскільки Україна дала попереднє зобов’язання сприяти цьому процесові, то їй доведеться виконувати цю свою обіцянку. До усього цього можна додати й очікуваний на територію України потік змушених переселенців з Абхазії, де також виникла і набула небезпечних масштабів гуманітарна криза, пов’язана з грузино-абхазьким військовим конфліктом. Стає очевидним, що Україні, причому вже в найближчий час, треба буде вирішувати нелегке і дуже коштовне завдання посилення заходів прикордонного контролю, прийняття й облаштування біженців, які прямують на її територію по всій південно-східній дузі її державних кордонів. Вихід з цієї ситуації бачиться тільки в одному – у залученні міжнародних інститутів і фондів, оскільки в самої України немає достатніх матеріальних ресурсів і корпусу кваліфікованих фахівців для вирішення численних проблем, пов’язаних з раптово виниклою масштабною проблемою.

* Глава “Можливий сценарій розвитку ситуації в Афґаністані” написана разом з кандидатом богослов’я, протоієреєм Олександром Кубеліусом.

1. Інтернаціональна терористична організація ісламських фундаменталістів. Здійснює бойові операції в усьому світі. Створена у 1988 році Усамою бін Ладіном. Штаб-квартира спершу знаходилася в Судані, пізніше в Саудівській Аравії, а відтак в Афґаністані. Чисельність точно невідома.

Мета діяльности – убивства американських громадян у всьому світі, а також підтримка інших ісламських терористичних груп. Бойовики групи – переважно ветерани афґанської війни – беруть участь у бойових операціях на території Індії, країн Азіатсько-Тихоокеанського реґіону, СНД, колишньої Югославії. Фінансування отримує від бізнесу бін Ладіна у різних країнах світу, в тому числі США і Західній Европі. Організація споряджена найновішою зброєю. Існує підозра, що угруповання володіє бактеріологічною зброєю.

2. Лоя Жирга (ЛЖ) виникла 250 років тому як традиційний парламент племінних, релігійних та етнічних лідерів Афґанистану, є єдиним легітимним органом влади, здатним сформувати новий уряд і залучити широку підтримку населення і представників антиталібстких фракцій. Багато талібів потай підтримували процес ЛЖ, не бажаючи ворогувати з прихильниками радикальних поглядів усередині руху, очолюваних їхнім лідером Муллою Омаром. Після кризи і наближення краху режиму талібів, ці “талібські дисиденти” почали безпосередньо контактувати із представниками ЛЖ.

Колишній монарх Афґаністану Захір Шах живе в Римі від 1973 року, відтоді, коли він був вигнаний із країни під час перевороту, вчиненого його кузеном Могаммадом Даудом, котрий заснував Республіку і проголосив себе Президентом. Сам Захір Шах посів престол у 1933 році, після того, як він, будучи студентом, став свідком загибелі в Афґаністані його батька. У часи правління Захір Шаха в Афґаністані панував громадянський мир і стосовне матеріальне благополуччя більшої частини населення країни. У 1960-х роках Афґаністан приваблював численних західних туристів. Між іншим у ті роки Кабул став місцем зустрічі західних гіпі. Більшість афґанців згадують тоц довоєнний період з ностальгією. Однак відновлення монархічного режиму, про що заговорили останнім часом деякі західні експерти, схоже не трапиться. Єдиний легітимний претендент, дуже літній скинутий з престолу монарх Захір Шах, заявив, що “він не має наміру відновлювати монархію, радше його роль полягатиме в об’єднанні всіх афґанських сил завдяки процесові ЛЖ”.

20 вересня 2001 року Захір Шах звернувся із закликом “визволити нашу батьківщину і людей”. Його прихильники в Пакистані та країнах Арабської Затоки кажуть, що вони ладні діяти на підтримку встановлення антиталібської влади в країні. При цьому вони розраховують на розкол всередині самого руху “Сотні талібів готові встати на його бік з тієї миті, коли король віддасть наказ до національного повстання”, – вважає провідний ЛЖ, який базується в Пакистані. “Ми віримо, що невдовзі постануть умови для того, щоб за допомогою міжнародних сил, ООН і Організації Ісламської Конференції привести ЛЖ до влади Афґаністані”, – додає він.

3. Дані люб’язно надані Центром Близькосхідних досліджень Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України (AMES).

Ці дані загалом співпадають з інформацією заступника голови Комітету у справах міґрацій та національних меншин України Віктора Побєдоносцева, котрий вважає, що з 3000 офіційно зареєстрованих біженців приблизно 54% є вихідцями з Афґаністану. Окрім того, на йог думку, зараз на території України перебувають близько 20000 біженців, які не мають офіційного статусу. За останні пів року в Україні зареєстровані близько 15000 нелегальних міґрантів, які намагаються проникнути в Західну Европу.

4. Газета “Время По” за 26.06.01 з посиланням на www.gazeta.ru.

5. Див.: Олкотт М.Б., Удальцова-Зварт Н., Наркотрафик на Великом Шелковом пути: безопасность в Центральной Азии. – Выпуск № 2. – Москва, 2000. – www carnegie.ru.

6. Асоціація Братів-Мусульман (Єгипет). Заснована 1928 року шкільним учителем Хасаном аль-Банною (убитий в 1948 г.), як благочинна організація. Мета діяльности – створення ісламської держави. Від 40-х років перетворилася на терористичну групу. На чолі АБМ стоїть Установчий комітет з 28 осіб. Чисельність організації на сьогодні точно не відома. Бойова група АБМ наполовину складається з студентів. Фінансування – власний бізнес у США і пожертви багатих мусульман. Відділення організації – в Саудівській Аравії, Кувейті, Судані, Сирії, ФРН, ОАЕ, Катарі, Великій Британії, Швайцарії, Франції, США, Йорданії, Бахрейні.