Ї - Дискусія

Ї: дискусія

Олександр Фільц

Психологія міста: соціально-психологічний “діагноз” спільноти Львова (тези)

Вступ

Запропонована доповідь вимагає з'ясування і, разом з тим, сфокусування різних розділів соціології та колективної психології, а тому – будується у вигляді блоків і за принципом “від загального до конкретного”. Нижче пропонуються тези, які дають змогу, на погляд автора, кваліфікувати нинішній стан львівської спільноти в “діагностичному” соціально-психологічному аспекті

1. Місце “психології міста” серед соціально-психологічних студій та соціальних програм.

На сьогодні не існує чітко окреслених наукових рамок, в які можна було би вкласти розділ, що стосується психології міста. Існують психологічні та соціо-психологічні концепти, які могли б дати опертя для теоретичного обґрунтування так званої психології міста, однак ці концепти залишаються достатньо відірваними від конкретного соціального контексту Тому, перш за все, необхідно з ясувати, який з розділів соціальних та соціально-психологічних студій міг би найповніше вмістити в себе те, що ми розглядаємо як психологію міста.

Пошук приводить до існуючої вже понад 200 років концепції “wellfare strategy”, тобто концепції, спрямованої на покращання добробуту та комфорту життя.

Коротка історична довідка. Концепції WS беруть свій початок з програм Тюдорів в Англії (1601 р.), головною метою яких було злагодження соціально-психологічного напруження в народі за рахунок підвищення його добробуту. З 18-го сторіччя подібні стратегії розвиваються і в Європі – перш за все, для підтримки меншин у великих містах, що започаткувало соціально-громадські ініціативи. Слід згадати також Отто фон Бісмарка – автора першої програми соціального страхування на основі об'єднання міських громад

На сьогодні прийнято відрізняти три типи соціально-психологічних проблем:

- бідності (первинний та вторинний варіанти).
- безпеки, перш за все – соціально-психологічної;
- індустріалізації та її наслідків – масових рухів, ізоляції індивіда, а головне – зламу традиційних зв'язків спільноти.

В свою чергу, вказані проблеми вирішуються з боку управлінських структур трояким чином – вигляді трьох форм адміністративного тиску:

1) функціонального, при якому управлінські структури перебирають на себе забезпечення добробуту. При цьому структури мусять самі розробляти відповідні стратегії і швидко стають на шлях бюрократизації При цьому сучасні дослідження показують, що управлінські структури, як правило, бояться розширювати свої активності в цьому напрямку Головною причиною тут є страх перед втратою контролю над розподілом соціальних благ.

2) Ідеологічний тиск. Тут прийнято вирізняти два варіанти: перший – якщо добробут є частиною загальної ідеології, то відповідні програми є продуктивними. Характерний приклад – Отто фон Бісмарк, соціальні програми в Скандинавії. Другий – якщо добробут стає гаслом ідеології, то він автоматично перетворюється в арену боротьби і постулюється лише для частини суспільства. Приклад: Ленін.

3) Політичний тиск – якщо добробут стає одним з наріжних каменів економічної програми. У випадку, якщо в суспільстві є демократичний доступ до проблем добробуту, а точніше – до лідерів-виразників такої політики (Дізраелі, Рузвельт, Ллойд-Джордж, Аденауер), то політичний тиск може виявитися прогресивним

Цей розділ доповіді базується на статті С М.Kneier “Wellfare strategies”. – ЕК, Т.26,с.701-715.

Прийнято розрізняти також три форми стратегій добробуту:

- через права людини (60-70 рр., США, Європа)
- через автономні активності спільнот (“поможи сам собі” – перехідні суспільства, в т.ч. Україна)
- гармонізація – розвиток демократичних спільнот у вигляді рівноправної співпраці спільнот, інституцій і управлінь (модель ЄС) (Цит. за G.Harris, ЕК, Т.21, с 138-144)

З цієї частини доповіді необхідно окремо зазначити наступні положення:

1. Підвищення добробуту та комфорту життя за рахунок індустріалізації приводить до зламу традиційних зв'язків спільноти, що за принципом circulus vitiosus спричиняє зниження індивідуального комфорту та якості життя в спільноті.

2. Вирішення соціально-психологічних проблем спільноти за рахунок управлінських структур пришвидшує та посилює їх бюрократизацію. Бюрократичні структури, однак, за рахунок страху щодо розширення своїх активностей закономірно стримують зростання добробуту.

3. Ідеологічне вирішення проблем добробуту, у випадку, якщо добробут стає ідеологією, приводить до розщеплення спільноти (боротьба за добробут).

4. Серед політичних способів вирішення проблеми добробуту оптимальним є шлях паритетних стосунків спільноти і її лідера. Відповідно, серед стратегій добробуту оптимальною є стратегія гармонізації у вигляді рівноправної співпраці спільнот, інституцій і управлінь.

З цих положень можемо прийти до наступного висновку На сьогодні вектор психології міста, спрямований на покращання добробуту, у Львові реалізується управлінськими структурами, є збюрократизованим (тобто гальмується), перебуває під ідеологічним тиском (тобто передбачає боротьбу, протистояння та розщеплення спільнот), відбувається без діалогу спільноти з й лідером і формується, передусім в рамках реалізації прав людини (тобто не є гармонійною)

2. Соціально-психологічні закономірності функціонування спільнот.

1. Базовий принцип формування спільноти носить назву “спільнотного парадоксу” (описаний Bales & Borgatta 1966, Curry 1967; Hopper & Weymann 1977; Schuetz 1981, В.Barde 1994)

При суттєвих демографічних змінах (міграція, соціальні кризи, перехідні суспільства) перед членом спільноти стоїть соціальна вимога встановлювати і поновлювати щораз-то більше стосунків з іншими. При цьому, однак, виконання такої соціальної вимоги поступово та неухильно звужує час і простір кожного члена спільноти.

Це означає, що для створення стабільного, довірливого, наповненого смислом та спільними для всіх змістами соціального середовища (“common sense”) необхідно мати час, простір + опорні “ідеалізовані” уявлення про загальноприйняті способи спілкування (тобто Традицію)

2. Звідси – принцип другий: реципрокність (зворотність) світосприймання. Для того, щоб особа А зрозуміла особу Б, слід відмовитись від позиції співпадіння переживань (“я переживаю цей світ так само. як і ти”) і прийняти позицію індивідуальних світосприймань в руслі спільної традиції.

3. Принцип приналежності в часі: для спільнотного порозуміння необхідно, аби більшість її членів перебували в порівняльних суб'єктивних часах, або, іншими словами, ідентифікували себе в часі подібним чином.

Особливість Львова – більші відмінності в часовій ідентичності, ніж в інших регіонах України. Частина львів'ян ідентифікує себе з Галичиною (столиця), інша – з Австрією (провінційна столиця), частина – з Польщею (крайовий центр), частина – з СРСР (вагомий обласний центр), частина – з Україною (провінція). В інших містах України населення ідентифікує себе з одним, максимум двома суб'єктивними часами – Росія або Україна, або ж колишній СРСР та Україна. І для Львова – це недолік, і його особливість!

4. Самозрозумілість мови: жести, ідіоми, усталені, підсвідомі форми комунікації і

впізнавання “своїх”.

І знову ж – особливість Львова:

- стара мовна традиція укр. (латинізов.)
- нова мовна традиція укр. (суржик)
- російська мовна традиція
- літературна мовна традиція укр. (нова літ. мова)

5. Ретроспективно-проспективна погоджуваність: означає, що при непорозумінні, подальше погодження може уточнити попередні конфлікти (“час покаже”) В кризових соціальних ситуаціях цей принцип не завжди спрацьовує із-за швидких змін

6 Принцип систематичного ігнорування чужої ідентичності (індивідуальності) в несформованих соціальних умовах. Цей принцип пояснюється розподілом т.зв. соціально-психологічних ролей.

6.1. Соціальна роль самітника (“колективний монолог” за Piaget)

62. Індивідуальний член спільноти – той, хто має свою ідентичність, може її відстояти і тому розуміє ідентичність інших – зрілі спільноти.

6.3. Груповий (клановий) індивід – той, хто ігнорує індивідуальність і функціонує на рівні запозичених групових кліше, ритуалів, типових форм поведінки і т.п.) Приклад молодь, “круті”, “нові” – і т.п.

Як вже зазначалось, при нестабільній соціальній ситуації позиція 62 має тенденцію “випадати” або в позицію 6.1. або 6.3.

З наведених вище особливостей формування спільноти можна виділити ще раз характерні для міста Львова.

1) Виражений спільнотний парадокс, який приводить до зруйнування старого і необхідності формування нового “common sense”, тобто традицій

2) Значні розбіжності в приналежності до індивідуального сприйняття часу і місця в ньому, що приводить до зниження когерентності (єдності) спільноти.

3) Відчутні розбіжності самозрозумілості мови, що також знижує когерентність спільноти.

4) Низький ступінь ретроспективно-проспективної погоджуваності, від якої залежить точність і стабільність комунікації спільноти.

5) Домінування соціальних ролей самітника та групового кланового індивіду, що приводить до поділу спільноти на замкнуті групи.

Такі особливості спільноти міста Львова говорять самі за себе, але, з іншого боку, вимагають і своєї систематичної кваліфікації. Для цього пропонується наступна систематична типологія спільнот:

1) Відкриті – прогресивно-асимілятивні, демократичні

2) Закриті – стагнаційно-асимілятивні, псевдодемократичні.

3) Резервації – регресивно-стагнаційні, ксенофобічні, консервативні

4) Секти – агресивно-асимілятивні, тоталітарні.

За такою систематикою львівська спільнота, якщо ми маємо право про й окремішність, коливається між закритими та резерваційними спільнотами з помітною тенденцією до останніх. При цьому очевидна ідеологізація стратегії досягнення добробуту львівської спільноти приводить до її протистояння з усіма іншими спільнотами в Україні, причому такого, де мовні та національні ідеологеми щораз більше набувають сенсу “сувеніру на продаж”. Підводячи риску, можемо ще раз сказати: львівська спільнота стає резервацією, що консервує мову та національну ідею задля їх продажу.