Владимир Петрович Нечипоренко

http://www.expert.ru/articles/2008/08/26/nezavis/comments/428434/#id428434

"Не твари дрожащие: или феномен Раскольникова в русском самосознании"

Я очень люблю русского Достоевского - потому, как никто, кроме него, не брал эту загадочную, якобы, русскую душу "на излом" и не сорадовался ее красоте, но и не ужасался бы мерзостям ее "темной, подвальной стороны"... И здесь, за образ единичного русского человека я всецело верю моему Достоевскому. Но я и "боюсь" своего Достоевского - за слишком уж, почти нереалистичную натуралистичность образов его героев с их, психологически-выверенными проекциями реалий на массовое самосознание сегодняшней России. Слишком уж пессимистичные сравнения получаются. И не радужные итоги на перспективы. Для России, в ее первую очередь. Для нас. Для мира...

Итак - вызов "бешенному Западу" брошен. И "топор" мятущегося Раскольникова уже занесен над головой несчастной старухи. И вопрос: "Быть или не быть России "Человеком, а не тварью дрожащей", - кажется, уже и неподсуден ее общественному сомнению. В комментариях на одиозное признание Россией непризнанных миром Абхазии и Осетии, однозначно читается: "Человеком!! Человеком мы стали!!". Ибо, как и "убивец Раскольников", сегодняшняя Россия считает, что лучше ей взять "грех за старуху" - Грузию, чем терзания за отсутствие всяческого самоутверждения в собственных глазах собственного мнения.

Я не знаю - какой именно хотел увидеть современную Россию ее гениальный сын? Но я, почему-то, точно уверен, что ситуация, в которую страну завел "тандем игривых друзей" - Путин и Медведев - далеко не так оптимистична, как это кажется российскому обывателю, ура-патриотам и российской прессе. Я не стану сейчас пересказывать и цитировать перепевы зарубежных СМИ о растущей самоизоляции России. (На фоне требований к миру и государствам 21-го века, такой самоизоляционизм абсолютно гибелен и является путем в никуда). Я просто попытаюсь понять этот пресловутый достоевский анализ содеянного его героем, обобщив его видением сегодняшней российской ситуации. Ибо это важно понять, прежде всего - Западу, свято верующему в принципы аристотелевской логики и политического прагматизма здравых... Запад до сих не способен поверить в иррациональную самоубийственность русского менталитета и характера, при которых сакраментальное для достоевского Раскольникова: "Человек я или тварь дрожащая", - с пафосом обреченных, но и с радостным вздохом облегчения (наконец-то мы, русские, определились!! ) решается в пользу мятущегося Раскольникова, чем слабой (и уже этим, в глазах Раскольникова никчемной) "старухи-Грузии"...

О-о-о-о, (вы, конечно же помните?), с какой послеубийственной эйфорией самоутвердившегося в собственных глазах вершителя другой судьбы, ликовало сердце того далекого Раскольникова?. Почти в унисон с нынешними, крикливо-патетическими заклинаниями российской прессы и СМИ: "Ура-а!! Мы вновь обрели себя!!", "Мы - снова великие и нас все боятся". "Мы - не тварь дрожащая и не пыль на ветру. Мы - неораскольниковы". И уже этим самим - не похожи на вас - западных и чистеньких, любящих своего Аристотеля и считающих пульс своей крови в венах. Мы - русские!! И этим уже - не такие, как вы!!.

У психоаналитиков есть такое понятие, как паттерн личности. То есть - старая и бередящая душу рана далекого детства. Или - не слишком далекой зрелости. Проблемный человек, зачастую, исходит именно из-за наличия в себе таких паттернов - проблем, не решенных в свое время ни в детства, ни в зрелости... Ритуальные же вскрики о своей, якобы вечной непонятости и непризнанной великости - из этой серии и по этой патологической теме. Посмотрите еще раз на ваши сегодняшние СМИ. "Президент Медведев поставил Буша на место", "Путин - жестко указал", "Россия - показательно смеется", "Россия высекла", "НАТО нам не надо", "Запад в ужасе от действий России" и т.д и т.п. Господа врачи-психоаналитики! Скажите, пожалуйста: "Это - слова вменяемых??". Или же это - банальная паранойя, потеря самого себя в образах своего мифотворчества???

Мне кажется, что политика сегодняшних российских политиков - это игра в ва-банк, когда "ставки зашли слишком уж далеко, а отступать - некуда". И российская ставка в этой серьезной мировой игре пошла втемную, чисто по логике раскольничевского безумия и грез о великости.. Но, господа. Когда рука сама хватается за топор, то действует что-то из двух! Или ты замахиваешься на старуху или блефуешь в открытую - третьего не дано. Но именно это "третье Россия сегодня нам и показала - "блефуем втемную, а там будь, что будет!!!".

Kак у Рскольникова была мания непризнанного никем величия - так у нынешнего российского политического тандема "друзей" - Путина и Медведева - мания международного "страха и ужаса" перед ними. Это, безусловно, здорово заводит на кайф самоуверенности и политического нарцисизма. Но, по правде прагматичного Запада - это вовсе не так, и для Запада - не работает. Мне кажется, что жажда Раскольникова примерить на себя эполеты Наполеона и тайная, (психоаналитически, глубоко скрытая) зависть Путина к великому Сталину - есть комплекс. Комплекс не позволивший сегодняшней его стране - посмотреть на мир - без шoр идеологем, и уж совсем - без самовнушенных иллюзий о своей великости и исключительности. Ибо - НИКТО не свят и непогрешим в этом лучшем из миров! Даже кумир российского премьера. Ибо, как писал Владислав Зубков (старший научный сотрудник Института США и КАНАДЫ): "Самое поразительное - сколько Сталин ошибался и сколько раз ему пришлось терпеть поражений на первом этапе Холодной войны. Например, он хотел получить доступ к Иранской нефти. А это ему не обломилось. Он думал, что ему удастся получить проливы Босфор и Дарданеллы, использовать проблемы армянских переселенцев, чтобы присоединить к Советскому Союзу вилайеты северо-восточной Турции.. Сталин мечтал получить базу в Средиземноморье и рассчитывал, что в Израиле удастся создать социалистическое государство - план не удался. То есть мудрейший терпел поражение за поражением"... Но знает ли об этом его сегодняшний сановный почитатель? Думаю, что да. Но, как и всякий, воспитанный в условиях специфических методов, специфической конторы, неофит - Путин потерял реальность политической почвы под своими ногами, уверовал в непогрешимость максимы: "Нефть - это все!!". И он попросту - человек, живущий миражами. Туда же заводящий и собственную страну.

Нет. Безусловно. Сырье всегда было и останется важным элементом любой политики. Но Путин (Медведев - пристегнут к нему) - глубоко ошибается, что Запад можно "напугать" именно ставкой на "сырьевое оружие". Как писал Наял Фергюссон в своей книге "Война Мира": "Если мы и наблюдаем прогресс в течении последних 50-60-ти лет, то он был отмечен только в сфере международных организаций.... Следует понимать ограниченность роли экономических факторов в сфере международных отношений". Да, ООН - не совершенство. И СБЕ - не панацея от всех зол. Но кто сказал, что они не играли и до сих пор не играют сдерживающую роль?? Да. И в этих делах были свои промахи, равно, как свои весомейшие победы. Но кто заподозрит их в полной неэффективности? Других, более идеальных инструментов, к сожалению, мир еще не изобрел! Но маниакализм Раскольникова в головах современных российских наполеончиков затмевает сегодня реализм политического видения общей ситуации. Ситуации очень ухудшающейся для такой страны, как Россия.

Думаю, что вопиющая провальность сегодняшней России в ее противостоянии с цивилизованным миров, только в одном - в утрате чувства реальности, в мании великого самообольщения говорить с миром языком Раскольникова, в блефе того, что в прагматике международных отношений попросту недопустимо!!! Может быть, отчасти, это все и происходит только потому, что самой политической прагматики в России нет!! Россия действует чисто в духе достоевского самоизгоя - импульсивно, безотчетно, повинуясь, скорее своим ноющим, глубинным историческим паттернам, чем объективной аналитике жизни. Вот уж где абсолютно и беспощадно точен был великий русский гений: "Характер русских добродушен: злых людей совсем в России даже нет. Но в ней много исступленных!! ". Именно эта, воинствующая исступленность бывшего российского выдвиженца на трон не только мешает сегодняшней России, но и уводит ее за грань мировых приоритетов.

Насколько это очевидно, действительные "приоритеты" сегодняшней медведевской России, начинают обрисовываться. Это - новое братание с очередными изгоями даже не третьего, а четвертого мира!! Уго Чавес с престарелым Фиделем Кастро – вот кто "спасет и поддержит" нынешнюю Россию - великую задиру и великую проблемницу собственной самоиденфикации. Вот ВСЕ нынешние "друзья и очарователи" великой России. Вот куда скатывается страна - мнимо уверовавшая в свою адекватность быть с миром в вражде.

Быть не получится. Уже хотя бы потому, что "мир" сильнее самой России. Вообще в мире всегда побеждает сила. Или - мысли. Или - могущества (экономического, военного, политического). Kажется - ни того ни другого у сегодняшней России нет. Клич "присоединяйтесь и поддерживайте нас" даже отзвуком дальнего эхо не аукается... Так и замирает в полной немоте международного осуждения. Что жe? Можно, оказывается, петь (для внутреннего употребления) пафосные и зажигательные патриотические песни. В 20-м веке, это и было перед началом великой бойни великих и самоедских двух систем: фашизма и коммунизма. Но, что делать России завтра? Когда пройдет весь этот, искусственно накачанный угар истерии и голой бравады?? Когда "придут счета" за сор в европейской и мировой горнице?? И, наконец - когда сам российский народ, протрезвев спросит поводырей: "Где мы? С кем мы? И во имя чего здесь очутились?"

Если помните, у Раскольникова вначале его решения самоутвердиться "на старухе"-процентщице было его болезненно в нем засевшее: "Человек ли я? Или тварь дрожащая??". Россия сегодня очень во многом напоминает миру этого внутреннего бунтовщика, терзавшегося своими русскими "неразрешимыми" проблемами. Россия только не помнит, что в конце великого романа ее героя ждало преобразование у самоосуждение за все им содеянное. У Раскольникова появился этот очистительный шанс ужаснуться своему былому и просветиться через боль и страдание. Есть ли это у сегодняшних трубил российской "великости" - не уверен?! Потому, как после всякой крикливой истерии о своей великости, после всех искушений и очарований "наполеонством", рано или поздно, но обязательно приходит великое русское отрезвление содеянным. Жаль только, что oпохмеления, господа, не будет. Сама прагматика и международно-политический, и собственной жизни призывает вас к трезвости! Во всем! Даже в таких вещах, как искусственная, безуспешная и заранее обреченная на закономерный провал стимуляция русского самосознания, ценою ссоры со всем миром, ценою разбойничинья в квартире своего соседа, ценою крови и смертей невинны, а главное ценою великих стратегических утрат. Народ России не заслужил их!

Тужанський Дмитро, Київ

Апологія війни: дегуманізація змісту

Закрийте вуха, коли вам кажуть правду – і можете відразу замовляти собі похоронну месу

Зруйновані міста, понівечені тіла загиблих та скалічені душі тих, хто уцілів, біль, благання про допомогу…

Людство ніколи не втомлювалось виправдовувати насильство. У час релігійних воєн цим «промишляла» навіть церква. Згодом естафетну паличку перейняли величезні машини з промивання мізків.

Однак, здавалося, що після спустошливих воєн минулого століття людський розум вже ніколи не дозволить шаблі та рушниці стати головними дипломатами моралі та справедливості.

Кавказ. Правда, яка «втратила людину»

Грузія першою розпочала військові дії. Підстави – відновлення територіальної цілісності. Росія витримала паузу – і вдарила у відповідь, щоб захистити своїх миротворців. Такі офіційні тлумачення.

Як наслідок, грузинські війська вщент руйнують мирне місто, а російські – без зайвих комплексів порушують суверенітет іншої країни.

«Мене не лише дивує, мене відверто обурює той факт, що, обговорюючи конфлікт на Кавказі, експерти роблять акцент, перш за все, на геополітичному вимірі – Грузія проти Росії, «російський сценарій», «імперські рефлекси», «грузинський націоналізм»… Так, це важливо. Все це необхідно аналізувати та оцінювати. Але є й інший вимір – трагедія Цхінвалі. Місто підступно зруйновано високотехнологічною зброєю. Місто, де проживало мирне населення. Це злочин, який не має територіального чи національного забарвлення. Це злочин проти людини», – так розпочинає свій коментар подій в Грузії президент Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв.

За його словами, криза гуманізму, яка розпочалася ще з «іракської кампанії» та Балкан, тепер набуває рис світового феномену. А це серйозний виклик для людства. «Виявляється, нації після Другої світової війни лише декларують гуманізм, а на практиці виходять виключно з інтересів самозахисту та самозбереження».

Вдома перед телевізором важко осягнути масштаби трагедії. Проте, коли читаєш чи слухаєш повідомлення з Грузії, спершу проймає зовсім не страх – невже ми наступні? За сотні кілометрів від лиха усвідомлюєш міру людського горя і…незрозумілу приреченість. Як все це можна виправдати?

Емоції – небезпечна річ. Коли в обіг пішли танки й літаки, чітко розумієш – потрібна інша зброя. Інтелект мусить зупинити кулі.

Парадокси чи трибунал історії?

Звісно, аналізуючи війну, важко не стати циніком. Арифметика насильства, як правило, забуває про Людину. Утім, поглянути правді у вічі та розібратись у ситуації важливо як ніколи.

Експертні оцінки, від яких уже тріщить голова, сходяться на одному: грузино-осетинське протистояння – лише «пазл» геополітичної мозаїки. Крім того, події останнього тижня свідчать – йде війна за новий світовий порядок і відновлення права однієї держави диктувати свою волю на всьому пострадянському просторі.

Зокрема, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко зазначає: «В даному контексті поставлено під питання суверенітет країн, які намагалися проводити самостійний зовнішньополітичний курс. Сьогоднішня війна – це несамовите прагнення Москви відновити свій контроль над країнами колишнього СРСР та поквитатись за попередні приниження». На його думку, головне питання, яке, до речі, досі залишається відкритим: чи погодиться Захід на претензії Кремля?

Як стверджує все той же А.Єрмолаєв, у ситуації в Грузії, спрацьовує так званий «косівський прецедент», який може спровокувати ланцюг конфліктів. У пошуках відповіді, політолог пропонує розпочинати не з наслідків чи підсумків «холодної війни». А повернутись у 1918 рік, коли визначались принципи облаштування світу після Першої світової війни.

«Ідеї, відомі під назвою «14 пунктів» Вудро Вільсона» вже тоді заклали підвалини етнонаціонального державого суверенітету та алгоритм розвитку Великої Європи. І крім усього цього, саме їх зміст став передумовою Другої світової», – зауважує експерт. Історики не дадуть збрехати, тоді світ цинічно відмовив українцям у праві на власну державу, одночасно задовольнивши клопотання поляків. Саме на Версаль 1918-го вказували і німці, виправдовуючи появу нацизму.

Хай там як, зазначає А.Єрмолаєв, а ми повинні враховувати, що світ наразі переживає тривалий період розгрупувань і перегрупувань як на етносоціальному, так і на державному, і наддержавному рівнях. «Нові можливості виникають у так-званих «малих народів», які формулюють новий запит на регіоналістику. За таких умов у цих більш динамічних, але менш впливових та менш економічно сталих спільнот є своєрідні геополітичні та геокультурні центри орієнтиру. І, як свідчить приклад Грузії, далеко не завжди правляча нація виявляється таким центром – як мінімум два народи розглядають у якості такого центру Росію».

У свою чергу, живий класик, один із засновників політичної етнології, професор Іван Варзар пояснює: ми маємо справу з цілим переплетінням політичних та етнодержавних конфліктів, які, взаємодіючи, знайшли єдино канальний вибухоподібний вихід – війна між двома країнами та між їх субсуверенними суб’єктами відповідних федерацій. Росія – офіційна федерація. Грузія – де-юре ні, але має у своєму складі дві субодниниці». Детонатор же під порохову бочку Кавказу заклала радянська влада ще в 30-50 роках ХХ століття на етапі остаточного вирішення так званого національного питання в СРСР.

«Колись Збігнев Бжезінський, – розповідає Іван Михайлович, – характеризував царсько-радянську колоніалістську модель таким сленгом: ми сполучимо аборигенні народи між собою таким чином, щоб вони ніколи без нас не змогли обійтись».

«Запатентована» сталінська манера «відмінно» спрацювала в кількох сценаріях. Перший з них – створення однієї етнодержавної автономії з вічних супротивників. Як приклад, Карабахська (християнська) автономія всередині мусульманського Азербайджану.

Наступний – поділ одного народу на дві державні одиниці за релігійним принципом і розведення їх по різних «титульних метрополіях». Яскравим прикладом може слугувати саме Осетія. Північну (мусульманську) частину віддали Росії, а південну (християнську) – віддали Грузії.

І, зрештою, третя колізія – створення державних автономій із двох утворень, які через етнічні, конфесійні та інші мотиви перебували мінімум у недружніх відносинах. В цьому випадку прикладом можуть слугувати: Чечено-Інгушська автономна республіка, Кабардино-Балкарська республіка, Хантимансійський автономний округ та ін.

«У всіх цих моделях прослідковується єдина мета – рано чи пізно ці апріорі не валентні народи посваряться і конфліктна ситуація виявиться перманентно відновлювальною. Із шести наведених мною прикладів, етноконфліктна ситуація вибухнула у Карабасі, Чечні, Інгушетії, Балкарії та Осетії», – підсумовує професор.

Далі Іван Михайлович звертає увагу на дві «дуги конфліктної напруги», які затиснули Грузію з двох сторін. Північно-Кавказька дуга – Абхазія-Балкарія-Чечня-Інгушетія-Осетія-Дагестан та Закавказька дуга – Аджарія-Карабах-Нахічевань-Сумгаїт. «З півночі пресингує Росія, а з півдня – Туреччина, Вірменія та Азербайджан. Рано чи пізно конфлікт в певній формі мав вибухнути. Ось він десятий рік поспіль і вибухає», – констатує науковець.

Згадував про «балканізацію» Кавказу й славнозвісний С.Хантінгтон, коли описував у своїй книзі взаємодію і зіткнення цивілізацій. Хоча, перечитуючи главу за главою, видається, що автор, як і більшість сучасних науковців, дещо схитрив, підігнавши власну теорію під синергію світового безладу. Вибачте, пане Самюель. Прийшов час забрати свої слова назад. Головне, щоб Ви помилились стосовно України*.

Поза чи позиція. Україна на роздоріжжі

Грузино-осетинське протистояння поставило Україну, так би мовити, у незручне становище – треба визначатись з ким ти. А і Грузія, і Росія – наші стратегічні партнери. Мало того, що Саакашвілі при кожній ліпшій нагоді тягне нас за рукав, так ще і західні ЗМІ переповнені апокаліптичними мареннями –  мовляв у списку Фінляндія-1939, Угорщина-1956, Чехословаччина-1968, Афганістан-1979, Грузія-2008, Україна наступна, питання тільки часу і приводу.

Не погоджується з такого роду прогнозами Андрій Єрмолаєв. «Я не бачу необхідності форсувати розмови про загрозу для України. Тому що відсутня пряма аналогія».

Хай там як, подібні перестороги не позбавлені логіки. У радянської влади була ще одна підступна манера, яка дотепер дає про себе знати – включення етно-окремішного народу до складу такої країни, де для нього немає історичних ойкуменних родичів, роз’яснює Іван Варзар. «Наприклад, включення Карелії до складу Росії – скасували. Включення автономної молдавської Трансністрії до складу України – скасували. А ось приклади, які не були скасовані, а тому є загроза вибуху: включення Криму до складу України, а також Абхазії та Аджарії до складу Грузії».

У свою чергу, Андрій Єрмолаєв вказує на реальні шляхи виходу з кризи і потенційну вагу України. «Звісно, всі розмови про регіональне лідерство України – вигадка. Але станом на сьогодні, в нас є можливість забезпечити собі роль одного з модераторів у переговорах на Кавказі. Для цього в України є достатньо дипломатичних зв’язків у регіоні. Тільки потрібно вести мову не про національно-територіальні аспекти конфлікту, а про питання прав людини і побудову нового балансу сил».

Так, з офіційною позицією у Києва як завжди «не склалося». Ноти МЗС звучали надто «протокольно». Але погляньмо на поведінку хоча б Німеччини. Виявляється «синдром страуса» – фішка не тільки вітчизняної дипломатії…

У час, коли треба було ініційовувати переговори, одні організовували пікети посольств, інші – писали оди НАТО та прокльони Росії. Решта, чию б думку дуже хотілося почути бодай у одній принциповій ситуації, немов води у рота набрали.

Віддамо належне главі держави. Його поведінка  заслуговує, щонайменше, на повагу. Примітно також, що Віктор Ющенко разом із главами ще чотирьох держав відразу вирушив у зону конфлікту для переговорів, а не почав апелювати до Брюсселя чи Вашингтона. Хоча на такі дії його відверто провокували.

Раніше, розповідає професор І.Варзар, геополітичні блукання України сприймалися світом побутовою лексемою – із ким би нам та проти кого слід сьогодні подружитися. У нинішній ситуації, коли всі маски знято і карти викладені на стіл, роль нашої держави кардинально змінюється.

Повернення до ідеї «мирної Ялти» могла б реабілітувати українську політику в очах світової спільноти, і, водночас, зняти напругу навколо Севастополя. «Головне, щоб наші політики не почали, мов ті гусаки, ґелґотати всілякі нісенітниці, сліпо наражаючи країну на небезпеку, – застерігає Єрмолаєв. – Які це може мати наслідки, питання риторичне».

Старий-новий світ. «Імперські рефлекси»

Доки Україна лише шукає власне місце під сонцем, чотири центри гегемоії – США, Росія, ЄС та Китай – намагаються підлаштувати наколишній світ під власні потреби та орієнтири.

Якщо вірити фахівцям, у конфлікті на Кавказі зіштовхнулися інтереси трьох центрів. Китає випадає. І зовсім не тому, що зайнятий проведенням Олімпійських ігор.

Примітно також, що саме Європа всіляко намагається втрутитись у розподіл між «вічними ворогами». Її дипломати першими прибули у зону безпосередніх військових дій, в той час як американські вельможі тільки майоріли з екранів телевізорів. Більше того, план із 6 пунктів щодо врегулювання конфлікту погодили саме Саркозі та Мєдвєдєв.

«Хоча на поверхні більшою мірою видніє інтрига США-Росія, мені здається, що саме на Кавказі Європа вперше буде розігрувати власну карту. У тому числі і конкуруючи з США», – наголошує Андрій Єрмолаєв. Адже Кавказ – це вихід до великої Азії, вплив на  процеси, інвестиційний клімат. Крім того, підкреслює експерт, це ще й своєрідний коридор, який забезпечує економічний, політичний  і культурний вплив на Прикаспійську спільноту.

Можливо Сполучені штати виглядають більш, ніж непереконливо. Утім, не варто списувати їх з рахунку. Грузія ніколи б не наважилася на різкі дії без згоди Вашингтона. Як доказ – постійна апеляція Саакашвілі до Західного світу, точніше США. Відповідною була й назва статті лідера Грузії у WallStreet Journal – Війна за Захід**.

У будь-якому разі, завдання мінімум США виконали. Грузію не втрачено, хоча Тбілісі явно розчарований інертністю власних патронатів. Стосунки з Росією можна швидко підрихтувати, списавши все на гарячу грузинську кров. А от щодо президентської кампанії в США – є підстави очікувати несподіваної розв’язки. Зрозуміло на що роблять головну ставку Обама і Маккейн. Внутрішні проблеми та економічна криза мали б автоматично перенести «суперзірку» в кабінет на капітолійських пагорбах. Але тепер – питання виглядає не настільки однозначно.

Росія ж отримала шанс вкотре підтвердити свою міць та окреслити претензії. Хочемо ми цього чи ні, а Україна опиняється в зоні імперських інтересів Кремля.

Отже, імперії повертаються. Хоча ні – повертається імперське мислення. І тут питання не в оцінці – позитивно це чи негативно. Такою є на сьогодні об’єктивна реальність. Головна проблема – чи знайдеться у новій світовій палітрі місце гуманізму та правам людини. Від цього (і не тільки) безпосередньо залежить і майбутнє України.

*У своїй монографії «Зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтон пророкував розпад України вздовж лінії цивілізаційного розколу – вздовж берегів Дніпра.

** http://www.inosmi.ru/translation/243119.html

http://reytar.livejournal.com/27495.html

Записки призрака - Мифы о войне в Грузии (1):

Итак...
В ночь с 7 на 8 августа войска Грузии атаковали позиции осетинских военизированных формирований и начали штурм Цхинвали - столицы самопровозглашенной республики Южная Осетия. На следующий день, примерно в полдень в бой в районе Цхинвали (юридический являющейся частью независимого и суверенного государства - республики Грузия) на стороне осетинских формирований вступили спешно переброшенные с севера части 58-й армии Российской Федерации. По сути дела началась интервенция со стороны Российской Федерации.
Под вечер на территорию Южной Осетии прибыли части 76-й дивизии ВДВ РФ. Действие авиации РФ по военным объектам грузинской армии на территории Южной Осетии, а затем и на территории остальных районов Грузии началось с утра 7 августа и продолжается по сей день, так же как интервенция Российской Федерации против республики Грузия.
Война еще идет, а развитие событий, как и то, что на самом деле там происходило ранее и происходит сейчас скрыто от нас плотным клубком говорильни и мифов, распускаемых как СМИ РФ, так и СМИ Грузии. Попытаемся проанализировать доступную нам информацию, что бы сложить более-менее логичную картину, а не тот сгусток маразма, который нам пытаются скормить.
Итак...

Сперва прошу всех взглянуть на карту противостояния. Что мы видим:

Территория самопровозглашенной республики Южная Осетия по договору 1992 года была объявлена демилитаризованной зоной. Для обеспечению перемирия на нее был введен миротворческий контингент армии РФ. Как видно по карте, на территории Южной Осетии находятся населенные грузинами села, расположенные как на высотах вокруг Цхинвали - столицы самопровозглашенной республики Южная Осетия, так и на север - вдоль Лиахвского ущелья, которое завершается туннелем ведущим через кавказский хребет.Этот туннель и ущелье - единственная наземная артерия, соединяющая Южную Осетию с входящей в состав Российской Федерации, Северной Осетией.
Итак, диспозиция ясна, вспомним кто стоит "у руля" самопровозглашенной сепаратистской республики Южная Осетия:
Юрий Морозов, Премьер-Министр, родившийся на территории Российской Федерации. До своего назначения в правительство в Южной Осетии в 2005 году, он занимал различные должности в Башкирии.

Минзаев. Министр внутренних дел с 2005 года. Полковник российской милиции. В 2004 году в ходе контртеррористической операции в Беслане руководил специальным подразделением ФСБ Альфа.

Анатолий Баранкевич. С 2006 секретарь Национального совета безопасности Южной Осетии. Полковник российских вооруженных сил. Он принимал участие в советском вторжении в Афганистан и в обеих чеченских войнах.

Борис Атоев. Председатель Комитета Государственной безопасности (аналог КГБ) с 2006 года, который ранее занимал различные посты в советском КГБ. После выполнения миссии в Афганистане, он был назначен в центральный аппарат ФСБ в Москве.

Василий Лунев, Министр Обороны Южной Осетии, начиная с марта 2008 года. Генерал российской армии.

Владимир Котоев. Руководитель Службы по охране правительства с 2007 года, полковник русской армии, участвовал в чеченской и боснийских войнах.

Але Чебодарев. Начальник Государственной пограничной охраны с 2005 года, полковник российского ФСБ.

А теперь выслушаем официальную позицию российских СМИ:
http://life.ru/video/4932 - особое внимание прошу обратить на видеоряд.
И вот теперь начинается самое интересное - те мифы которые нам вешают на уши. Для удобства будем препарировать их поштучно:
1."Грузины внезапно и без предупреждения открыли огонь из РСЗО "Град" по мирному городу Цхинвал(Цхинвали)":

Вынужден не согласиться и вот почему:
http://rupor-naroda.livejournal.com/?skip=20 - осетинский журналист с своей точки зрения комментирует события.
http://herectus.livejournal.com/42206.html - цитаты "отчетов в смс из Цхинвала" осетинской журналистки для osradio.ru в реальном времени - основного рупора Южной Осетии, после более поздних правок и купюр.
http://herectus.livejournal.com/42360.html - они же без более поздних правок и купюр, зачастую полностью меняющих смысл сообщений.
Наиболее интересны сообщения от 1:59, 6:42 и далее - комментарии так же представляют интерес.
Напомню, конфликт начинался и длился как грузино-осетинский, по этому предлагаю анализировать именно эти источники, как более достоверные.
Так же примем во внимание вот это:http://u-96.livejournal.com/1456829.html#cutid1 - довольно неплохой анализ доступных источников.
По приведенным ссылкам формируем вот какую картину - никакого "внезапного" ракетно-артиллерийского удара по Цхинвали со стороны грузинской армии не было. Всю ночь с 6 на 7 августа, между военизированными формирования ЮО и армией Грузии шла артиллерийская дуэль. Обе стороны применяли тяжелую артиллерию, обе стороны вели огонь по населенным пунктам. Осетины - по грузинским селам вокруг Цхинвали (см. карту), грузины - по окрестностям Цхинвали.
Вывод1:На территории самопровозглашенной республики Южная Осетия, ДО начала наступления грузинской армии шли артиллерийские дуэли, причем в пределах демилитаризованной зоны у военизированных осетинских формирований на вооружении состояли артиллерийские орудия, а возможно и РСЗО. Куда смотрели российские миротворцы, чьей прямой задачей был вывод подобных артистем с территории демилитаризованной зоны - вопрос.
Вывод2:И грузинская и осетинская сторона старательно срывала переговоры по урегулированию, очевидно потому что договориться миром возможности не было из-за диаметрально противоположных позиций сторон. Обе стороны готовились к решению территориального вопроса силовым путем, именно по этому днем и вечером 7-го августа артиллерийская дуэль достигла апогея, а затем, грузинские войска начали наземное наступление и штурм города Цхинвали.
2."Мирный Город Цхинвали разрушен до основания!!! Во время варварской бомбардировки устроенной грузинами погибло более 1400-1600-2000 мирных жителей":

Это тоже ложь, как первое, так и второе. Анализируем источники, во первых, вспомним, а сколько всего населения было в самопровозглашенной республике Южная Осетия:
http://ru.wikipedia.org/wiki/Южная_Осетия
По данным на 2008 год, общая численность жителей в ЮО - около 72 000 человек, из них осетин - около 46 000, грузин - около 18 000. Данные возможно завышенные, так как известно, что многие жители ЮО длительное время находятся на заработках на территории Российской Федерации (преимущественно осетины, непонятно каким образом получившие гражданство РФ, хотя юридически являются гражданами республики Грузия).
Теперь вновь анализируем источники:
http://community.livejournal.com/georgia_war/51235.html
Первым цифру в 1500-2000 погибших мирных жителей озвучил Кокойты, причем находившийся в тот момент - время грузинского наступления, на севере ЮО, а не в Цхинвали. Вопрос - откуда он эти данные получил, ведь в то время в городе шли уличные бои грузинских танковых и мотопехотных войск с вооруженными формированиями осетин и вставшими на их сторону российскими "миротворцами". Последние, по сообщению осетин-же, подбили 2-3 грузинских танка.
По приведенной ссылке, вторым, о жертвах среди мирного осетинского населения, числом около 2000 погибших, сообщил посол РФ в Грузии Кононенко. Возникает вопрос - откуда у него такие данные? Он находился в Тбилиси, т.е. более чем в 100 км от места боев. При том, что на тот момент город несколько раз переходил из рук в руки, кто и как мог провести подсчет потерь среди мирного осетинского населения (потери среди мирного грузинского населения, которые были понесены в ходе ночных обстрелов осетинами грузинских сел так до сих пор никем и не озвучены).
Третьим, этот вопрос поднял премьер-министр РФ Путин, на совещании во Владикавказе, при этом никакой цифры в 2000 погибших мирных жителей осетинской национальности он НЕ НАЗЫВАЛ. Напротив, речь шла о "десятках погибших мирных жителей", что куда вероятнее, особенно если учесть, что в районе Цхинвали и в самом городе двое суток шли непрерывные бои с применением, как армией Грузии, так и осетинскими военизированными формированиями, и частями 58-й армии, танков, артиллерии, в том числе РСЗО "Град", авиации. Так же Путин назвал цифру в 34 000 беженцев на вторую половину 9 августа, из ЮО, которые пересекали границу с РФ начиная с 2 августа, то есть с самого начала эскалации напряженности в этом регионе. Все эти люди были взяты на учет миграционной службой, по этому данной цифре можно верить.
Если цифра в 34 000 юеженцев-осетин верна, то возникает вопрос, а сколько всего мирного населения оставалось в Цхинвали, если 2/3осетинского населения самопровозглашенной республики ее покинули как таковую? Грузинские беженцы на территорию РФ вряд ли бы уходили, да еще и смешавшись с осетинами, потому вопрос довольно скользкий - нашлось ли бы на вечер 7 августа, т.е. время начал грузинского наступления, в Цхинвали ВСЕГО 2000 мирных жителей, а если нашлось бы, то сколько именно? Боевики военизированных осетинских формирований такими считаться никак не могут.
Еще очень интересная информация по поводу реального количества как погибших мирных жителей, так и раненых среди них:
http://community.livejournal.com/georgia_war/232592.html
Делаем выводы.

Теперь о том что Цхинвали "стерт с лица земли":
Цхинвали - город небольшой, в котором в лучшие времена обитало не более 30 000 жителей. При интенсивном артобстреле, частные дома, из которых состоит большая его часть просто перестали бы существовать. Когда артиллерия или РСЗО "Град", "Прима" и им подобные ведут интенсивный огонь по местности, данная местность больше всего напоминает лунный ландшафт.
В качестве примера - фотография города Грозный в январе 1995 года, после интенсивного артобстрела:
http://www.ljplus.ru/img3/j/a/jan_voskresensk/ugol-travyanoj-apteki-vid-na-dvorec.jpg
http://i213.photobucket.com/albums/cc32/sakateka/Untitled__-1.jpg
А теперь фото "разрушенного до основания" Цхинвали. Напомню - на фото Цхинвали ПОСЛЕ того самого мифического "варварского обстрела "Градами", который нанес городу колоссальные разрушения" и двухдневных уличных боев с применением тяжелой техники - танков, авиации и артиллерии с РСЗО "Град":
http://pics.livejournal.com/drugoi/pic/00gxxctk.jpg
http://pics.livejournal.com/drugoi/pic/00gxwech.jpg
http://evrazia.org/gal/i/599.jpg
http://evrazia.org/gal/i/600.jpg
http://evrazia.org/gal/i/601.jpg
http://evrazia.org/gal/i/602.jpg
http://evrazia.org/gal/i/603.jpg
http://community.livejournal.com/georgia_war/358264.html#cutid1
Комментарий специалиста http://ssmirnoff.livejournal.com/1020016.html?thread=12003696#t12003696 к вот этой пачке фотографий:
http://ssmirnoff.livejournal.com/1020016.html?thread=11992176#t11992176
Опять таки, для "Град" повреждения смешные - ни о каком интенсивном обстреле речи быть не может.
http://www.vesti.ru/videos?vid=143592&doc_type=news&doc_id=199991&p=1 - видео, но опять таки крупных разрушений не показывают. То ли они есть, то ли их нет?
http://community.livejournal.com/georgia_war/125198.html?thread=1360910#t1360910 - еще видео, то же самое.
Обращаю внимание читателей - на фото видны:
а)Уцелевшая листва на деревьях - при артогне от воздействия ударной волны она облетает первой.
б)Черепица на крышах, стены и заборы явно не носившие следы плотного артобстрела. Да, судя по фото в городе шел бой, судя по подбитой технике - с применением бронеединиц. Но никакого варварского обстрела, повлекшего за собой огромные жертвы среди местного населения - просто не было.

В свете всего вышеизложенного:
Конфликт, имеющий место на данной территории начался как грузино-осетинский, должен был решаться Советом Безопасности ООН, возможно путем ввода дополнительного миротворческого контингента, причем контингента страны не заинтересованной в конфликте. Российская Федерация таковой являться не может, так как заинтересована в присоединении Южной Осетии - юридически территории независимого госудраства. Ввод войск 58-й армии, участие их в боях против войск законного правительства Грузии - акт агрессии.
Так как самопровозглашенная республика Южная Осетия юридически - территория общепризнанной Грузинской Республики, вторжение 58-й армии и 76-й дивизии ВДВ РФ на территорию независимого суверенного государства является актом неприкрытой агрессии, в данном случае интервенцией.
Схема авиаударов ВВС РФ по территории Республики Грузия:

Важное дополнение:
"12 июля 2008 года, Пр-1440

КОНЦЕПЦИЯ ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
.....
твердо исходит из того, что санкционировать применение силы в целях принуждения к миру правомочен только Совет Безопасности ООН;
....."
http://www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml
И как после случившегося назвать ЭТОТ ДОКУМЕНТ?

Василь Лаптійчук: «В Генштабі РФ вже є карти об’єктів МО України, що підлягають знищенню»

19 серпня 2008, 09:03 http://www.4post.com.ua/politics/105137.html
Віктор СЛЬОЗКО

Коли я звернувся до фахівця з українсько-російських відносин Василя Лаптійчука з проханням прокоментувати російсько-грузинський конфлікт, то відразу почув таке: «На місці Президента я б готував армію до військового конфлікту з Росією».

Чому тема ворожнечі України й Росії закриває дипломатичні напрацювання? Хто в цьому винен?

Тема ворожнечі між Росією й Україною поки що – вічна. Вона триватиме аж до створення таких умов, за яких агресор, посягнувши на Україну, неминуче зазнає поразки.

У російському Генштабі вже є детальні карти всіх військових об’єктів в Україні, котрі підлягають знищенню в перші ж години конфлікту, є плани окупації регіонів та блокування й знищення українських військових частин. Є можливість перекрити наш ефір і заповнити його російським мовленням. Власне, на наших очах відгодовуються штатні й позаштатні зрадники з числа громадян України. У Кремлі вже готові зразки відповідних заяв про «захист російських громадян» для Заходу.

І що робити?

Україні слід звернутися до ядерних гарантів нашої безпеки за Будапештським меморандумом. Зрештою, чому б США не запропонувати дислокувати на нашій території кілька своїх баз? Це б остудило гарячих кремлівських чекістів. Припускаю, що тільки від інформації, що в Чорне море вирушило зо два американські авіаносці, російські мародери в Грузії запанікували б і втратили боєздатність, а Кремль відразу ж пішов би на поступки.

На Європу, значить, нам сподіватись нічого?

На німців я б не розраховував. Вони за останні сто років щонайменше двічі ділили Україну з Росією. Не виключено, що вони й досі не можуть пробачити українцям їхньої вирішальної ролі (на боці СРСР) у розгромі під час Другої світової.

Південні європейці за газ продадуть не тільки Україну, а й щось для них ближче. Слід було б пошукати союзників у Північній і Центральній Європі, в тому числі членів НАТО, і підписати з ними договори про взаємну воєнну допомогу в разі загрози територіальної цілісності одного з суб’єктів договору.

У США й на Півночі Європи ще залишилися чоловіки. Зрештою, бажаючим захистити Україну слід просто приєднатися до Будапештського меморандуму, котрий не передбачає ні процедури застосування, ні якихось обмежень у виборі засобів та сил. Аби вони тільки хотіли… Проте я на бюргерів і буржуа не розраховував би, а готував Збройні Сили України до воєнного конфлікту з РФ за схемою «один на один».

А що робити з Чорноморським флотом?

Чорноморський флот РФ в Україні слід фізично й технічно ізолювати й зробити їхнє перебування настільки некомфортним, щоб вони просилися з України ще до 2017 року. Блокада інженерними засобами орендованих бухт у Севастополі унеможливить поширення метастазів на Севастополь. А проведення міжнародного аукціону на оренду севастопольських бухт з 2017 року, акціонування цих об’єктів і роздача цих акцій севастопольцям зробить мешканців міста союзниками у справі якомога швидшого виведення екологічно небезпечного й неприбуткового ЧФ РФ з території міста.

У разі успішного проведення заходу, севастопольці будуть найзаможнішими городянами України.

Говорити на таку тему, і обійти питання НАТО...

Нині досить сприятлива ситуація для проведення референдуму щодо вступу України в НАТО. І, з уваги на реальну воєнну загрозу ззовні - з боку РФ, запитання слід сформулювати приблизно так: «Що Ви бажаєте: 1) віддати три четвертини власного прибутку на створення армії, здатної протистояти потенційному агресорові; 2) погодитись на захист України з боку світової спільноти під егідою Північноатлантичного Альянсу».

А перед цим на засіданні РНБО прийняти ухвалу про воєнну загрозу Україні з боку РФ. Приводів для цього тільки один ЧФ РФ зараз даватиме скільки завгодно. Достатньо окупації ними українських гідрографічних об’єктів та участі суден ЧФ у загарбницьких війнах.

Якщо ми не встигнемо вступити в НАТО й будемо споглядати на активність російських «дипломатів» на нашій землі, РФ нічого не завадить надати 90% населення Криму російське громадянство. Навіть за великі гроші. І повторити Південну Осетію. Згодом надати російське громадянство громадянам іншого українського регіону…

Гадаєте, у нас може повторитись осетинський сценарій?

Україні слід унеможливити осетинський сценарій у себе: ввести кримінальну відповідальність за подвійне громадянство (в тому числі – для іноземних громадян, котрі беруть участь у його наданні), передбачити автоматичне позбавлення власників чужоземних паспортів українського громадянства й позакривати ті іноземні дипломатичні представництва, котрі порушують Конституцію України, яка однозначно забороняє подвійне громадянство.

І слід мати на увазі: Росія ніколи не виконує міжнародних договорів, якщо їй це невигідно. А вигідно їй, як правило, те, що порушує права інших. Підписуючи договір, вона не збирається його виконувати, вона готує плацдарм для тиску на партнера, пов’язаного з виконанням пунктів цієї угоди іншою стороною.

Не існує договору, який би міг стримати РФ в реалізації її національних інтересів. Тож не слід боятися виходу РФ з якогось «великого» договору. Вона й так вийде з нього за день до воєнного нападу. Просто треба бути готовим захистити від агресора власну територію. Будь-які договори з РФ можуть ввести потенційну жертву лише в оману.

Виходить, стільки років дії українсько-російського «Великого» договору тільки присипляли нашу пильність?

І так і ні. Спершу це, дійсно, було спробою двох держав цивілізовано облаштувати міждержавні взаємини. Хоча ті, хто сьогодні в РФ при владі, вже тоді гостро критикували команду Єльцина за те, що вона, по суті, як їм здавалося, визнала українську правосуб’єктність у міжнародних відносинах і започаткувала «небезпечний прецедент» створення з України незалежної самодостатньої держави.

Найголовніше в шовіністів зуділо визнання кордонів. Бо Кремль там, де йому це дозволяють, або підминає під себе ту чи іншу державу з дефіцитом оборони, або, принаймні, як моральну компенсацію й урок для інших, розчленовує незговірливих і тримає їх ніби як на повідку.

Якби сьогодні Україна демаркувала весь кордон і забезпечила його надійний захист, усі україноненависники з часів Орди й аж до сучасників її нащадків у РФ попереверталися б у землі, а команда Путіна мала б певні іміджеві проблеми з захмелілим від відчуття безпокарності й грузинської крові російським населенням.

На встановлення кордонів з Україною РФ ніколи не погодиться або погодиться, забравши частину української території. Тож Києву необхідно невідкладно у відповідності з принципами й нормами міжнародного права делімітувати й демаркувати кордон з РФ на суші та на воді. Що раніше, то краще. Й забезпечити його охорону.

Хто проти НАТО, нехай платить за створення армії, здатної протистояти російській армаді

Четвер, 4 серпня 2008

Російський початок

Автор – Збігнєв Бжезінскі

Закінчення холодної війни передбачало собою перехід у нову еру, в якій сильніші більше не будуть нав’язувати своїм сусідам правила державотворення. Саме тому російське вторгнення у Грузію є настільки трагічним та потенційно зловісним. За Росією сьогодні спостерігають: чи збирається вона і далі використовувати силу для приглушення заворушень для досягнення своїх імперських амбіцій, чи буде співпрацювати із новоствореними міжнародними системами, які цінують співпрацю та консенсус?

Московські жорстокі спроби підкупити, оволодіти, узалежнити цю маленьку незалежну демократичну державу нагадує сталінські часи. Напад на Грузію схожий на те, як Сталін вривався у Фінляндію 1939 року: в обох випадках Москва свавільним, брутальним, безвідповідальним застосуванням сили нав’язувала домінування над слабшим, демократичним сусідом.

Сьогодні стоїть питання, чи може світова спільнота продемонструвати Кремлю, що за явне застосування сили під прикриттям анахронічних імперіалістичних цілей потрібно платити?

Цей конфлікт назрівав роками. Росія навмисне провокувала поділ грузинських територій. Москва підтримувала сепаратистську діяльність у кількох грузинських провінціях: Абхазії, Аджарії, і, звичайно, Південній Осетії. Вона спонсорувала повстанський уряд на цих територіях, забезпечувала збройні сили і навіть надавала російське громадянство сепаратистам. Ці спроби стали інтенсивнішими із появою у Грузії демократичного, прозахідного уряду.

Обурення російського Прем’єр-Міністра Владіміра Путіна щодо грузинського Президента Міхаїла Саакашвілі, який отримав освіту в США, стало, як виглядає, особистою одержимістю. Міжнародна спільнота недостатньо зробила для того, щоб це припинити. За останні тижні ряд інцидентів уздовж крихкої лінії тимчасового припинення вогню, що перетинають усю територію Грузії, сприяли ескалації конфлікту, як і марні спроби Грузії ліквідувати „уряд” Південної Осетії, маленького регіону з населенням близько 70 000 людей. Ці поспішні дії, мабуть, не були виваженими, але з такої військової відповіді Росії цілком очевидно, що Москва вже чекала на такі дії, і це забезпечило підґрунтя для застосування сили.

Великий російський контингент швидко захопив Південну Осетію, а потім і Грузію, направляючи танки до Горі, бомблячи Горі та столицю Тбілісі.

Російська агресія щодо Грузії не повинна розглядатися як окремий випадок. Насправді, Путін та його оточення у Кремлі, не сприймають пострадянської реальності. Путін був щирим, коли не так давно декларував, що крах Радянського Союзу був „найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття”.

Незалежні демократії, такі як Грузія і Україна, для путінського режиму є не тільки історичними аномаліями, але прямою політичною загрозою. Україна може навіть стати наступною точкою займання. Російське лідерство уже відкрито ставить питання, чи є необхідність поважати українську територіальну цілісність. Російські лідери зазначають також, що Крим, частина України, повинна знову відійти до Росії. Подібний російський тиск на Молдову привів до фактичного поділу цієї колись маленької Радянської Республіки. Москва також продовжує намагатися економічно ізолювати Центрально-Азійських сусідів, таких, як Казахстан та Узбекистан. А Балтійські країни – Литва, Латвія, Естонія стали об’єктом різноманітних загроз з боку Росії, включно з економічними санкціями та поширенням уявного страху війни.

Ставки досить високі. Врешті, у небезпеці незалежність пострадянських держав.

Росія прийшла до висновку, що слід створити наднаціональну, керовану з Кремля структуру, яка буде наглядати за більшістю колишніх радянських територій. Це частково відображає рішучі націоналістичні наміри російської політичної еліти.

Владімір Путін, колишній Президент і сьогоднішній Прем’єр-Міністр, очолює цю націоналістичну хвилю, використовуючи її політично та пропагуючи її серед російського народу. Дехто навіть говорить про відновлення російської присутності на Кубі як відповідь США за їх підтримку незалежних пострадянських держав.

Для Заходу, особливо для США, конфлікт між Росією та Грузією ставить як моральні, так і геостратегічні виклики. Моральні виміри очевидні: маленька держава, що тільки нещодавно здобула незалежність після майже двох століть російського домінування, заслуговує міжнародної підтримки, трохи більшої, ніж просто декларація співчуття. Далі – питання геостратегії. Незалежна Грузія важлива для постачання нафти. Сьогодні нафтопровід йде від Баку в Азербайджані, що на Каспійському морі, через Грузію до Турецького Середземномор’я. Ця ланка забезпечує Заходу доступ до енергоресурсів центральної Азії. Якщо доступ буде перекрито, Західний світ втратить важливу можливість диверсифікувати джерела енергії.

Захід повинен відповісти на російську агресію у ясний, сповнений рішучості спосіб. Це не означає, що слід застосувати силу, чи починати нову холодну війну з Росією.

Однак, Захід, особливо США, повинні мобілізувати міжнародну спільноту для засудження поведінки Росії. Кандидати у президенти Барак Обама (якого я підтримую) та Джон МакКейн, повинні підтримати спроби Президента Буша стати в опозицію до російських дій та сформувати позицію, яка би об’єднувала протилежні погляди на цю проблему. На жаль, оточення деяких кандидатів втяглося у непотрібну критику тверджень один одного щодо грузинської кризи. Це занадто важливо.

Наразі передчасно уточнювати конкретні дії, які повинен здійснити Захід. Але Росію необхідно змусити зрозуміти, що перед нею небезпека бути вигнаною із світової спільноти. Це повинно стати справою значного занепокоєння для нової російської бізнесової еліти, яка все більше вразлива до глобального світового тиску. Російські владні олігархи мають сотні мільярдів доларів на рахунках Західних банків. Вони багато втратять у випадку холодної війни - стримана позиція, яку імовірно прийме Захід, буде все прохолоднішою.

Певною мірою, Захід повинен врахувати і Олімпійські ігри. Якщо справа грузинської територіальної цілісності не буде адекватно вирішена (напр., розгортання у Південній Осетії та Абхазії дійсно незалежних міжнародних збройних сил замість російських військ), то США повинні обміркувати відкликання зимових Олімпійських ігор 2014 року, що планувалися проводитися у російському місті Сочі, поряд із порушеним грузинським кордоном. Для цього є прецедент. Я працював в адміністрації Президента Картера, коли ми використали олімпійський факел як символ зброї у 1980 році, бойкотуючи літні Олімпійські ігри у Москві після російського вторгнення в Афганістан. Радянський Союз планував показати пропаганду, надто схожу до гітлерівської на Олімпійських іграх 1936 року у Берліні. Американський бойкот розчарував Президента Леоніда Брежнєва та його комуністичну систему і не допустив світового тріумфу Москви.

Грузинська криза є критичним тестом для Росії. Якщо Путін і далі застосовуватиме зброю, підпорядковуватиме собі Грузію, скидатиме вільно обраного Президента – до чого недвозначно закликав путінський Міністр закордонних справ – то у такому випадку лише питанням часу буде удар Москви по Україні та інших незалежних, але вразливих пострадянських державах.

Захід повинен виважено відповісти: морально і стратегічно. Його мета - демократична Росія, що є конструктивним учасником глобальної системи, заснованої на суверенності, законності та демократії. Але таку ціль буде досягнуто тільки тоді, коли світ дасть зрозуміти Москві, що категорично націоналістична Росія не матиме успіху у своїх зусиллях створити нову імперію у нашу пост-імперіальну еру.

Переклад О.М.

Бжезінскі, колишній Радник Президента Картера з питань національної безпеки є співавтором з Брент Скоукрофт, Америка і світ, опублікується у вересні

Російсько-грузинська війна і баланс сил (STRATFOR)

Російське вторгнення в Грузію не змінило баланс сил у Євразії. Воно просто позначило, що зрушення в співвідношенні сил на континенті уже відбулося.

Сполучені Штати були втягнені у війни в Іраку й Афганістані, а також зосередилися на потенційному конфлікті з Іраном і дестабілізації ситуації в Пакистані. Вони не мають стратегічних наземних сил у резерві і не в змозі здійснювати інтервенції на російській периферії. Це, як ми стверджували раніше, відкриває вікно можливостей для росіян відновити свій вплив на території колишнього СРСР. Москва може не турбуватися про потенційну реакцію Сполучених Штатів чи Європи, отже, вторгнення в Грузію не є свідченням зсуву балансу сил. Він уже відбувся, просто росіяни зафіксували його привселюдно. І вони це зробили 8 серпня.

Давайте почнемо з огляду подій за останні кілька днів.

У ніч на четвер, 7 серпня, сили Республіки Грузія перейшли через кордон Південної Осетії, одного із сепаратистських регіонів Грузії, що функціонує як незалежна держава з моменту розвалу Радянського Союзу. Грузинські війська підійшли до столиці Південної Осетії - Цхінвалі, що розташована поруч із кордоном. Грузинські сили загрузли в боях, коли спробували штурмувати місто. Незважаючи на важкі бої, вони ніколи не змогли цілком опанувати містом, ні іншою частиною території Південної Осетії.

Вранці 8 серпня російські війська вступили в Південну Осетію, використовуючи броньовані і мотострілкові сили поряд за підтримкою ВВС. Південна Осетія була неофіційним союзником Росії, і Росія діяла з метою запобігання поглинання цього регіону Грузії. З огляду на швидкість, з якою росіяни відповіли - через кілька годин після нападу грузинської армії - росіяни очікували грузинського нападу і були готові здійснити їхні марш-кидки до Цхінвалі. Контратака було ретельно сплановане і грамотно виконана, і протягом наступних 48 годин росіянам вдалося перемогти основні грузинські сили і змусити відступити. У неділю, 10 серпня, росіяни зміцнили свої позиції в Південній Осетії.

Конфлікт у Грузії

У понеділок росіяни продовжили свій наступ на територію самої Грузії, здійснюючи його з двох напрямків. Один удар здійснювався з Південної Осетії на південь у напрямку грузинського міста Горі. Інший був нанесений з Абхазії, другого сепаратистського регіону Грузії, що має союзницькі відносини з Росією. Задача цього удару полягала в тому, щоб перерізати комунікації між грузинською столицею - Тбілісі і портами на узбережжі Чорного моря. У цей момент росіяни бомбили військові аеродроми в Марнеулі і Вазіані і, що, швидше за все, привело до виведення з ладу радарів у міжнародному аеропорту Тбілісі. Ці кроки сприяли тому, що російські війська опинилися в межах 40 миль від грузинської столиці, при цьому перегруповування і поповнення грузинських сил було надзвичайно складно здійснити.

Таємниця грузинського вторгнення

У цій простій, на перший погляд, хроніці подій є чимало загадкових моментів: Чому грузини вирішили вторгнутися в Південну Осетію в четвер уночі? Так, було багато обстрілів грузинських сіл з боку Південної Осетії за попередні три ночі, але, можливо, більш інтенсивні, ніж звичайно, обміни артилерійськими ударами вже давно були рутиною. Грузини, можливо, воювали не дуже добре, але вони мали в цьому районі досить значні сили, на розгортання яких було необхідно, як мінімум, кілька днів. Таким чином, Грузія зробила цей крок навмисно.

Сполучені Штати є найближчим союзником Грузії. Вони зберегли близько 130 військових радників у Грузії, поряд з цивільними радниками, підрядчиками, що беруть участь у всіх аспектах життя грузинського уряду і людей, що ведуть бізнес у Грузії. Немислимо, щоб американці не знали про мобілізацію грузинської армії і її намірів. Також важко уявити, що американці не знали, що росіяни розгорнули значні сили на кордоні Південної Осетії. Служби технічної розвідки США за допомогою супутникових зображень і сигналів безпілотних розвідувальних літальних апаратів не могли упустити факт, що тисячі російські війська просуваються на передові позиції. Росіяни явно знали, що грузини були готові почати війну. Хіба Сполучені Штати не розуміли, що це відомо росіянином? Більш того, з огляду на позицію російських військ, аналітики розвідувальних служб упустили імовірність того, що росіяни створювали пастку, сподіваючись на грузинське вторгнення, щоб виправдати свою власну контратаку?

Дуже важко уявити собі, що грузини почали напад на Південну Осетію не з огляду на побажань США. Грузини покладалися на Сполучені Штати, і вони були не в змозі відкинути їхньої вимоги. Це змушує нас зробити два висновки.

По-перше, це грандіозний провал американських спецслужб, що або не знали про існування російських збройних сил, чи, знаючи про їхню силу, але разом із грузинами помилялися щодо російських намірів.

По-друге, проблема полягає в тому, що Сполучені Штати, поряд з іншими країнами, розглядають Росію крізь призму 1990-х, коли російська армія була в руїнах, а російський уряд був паралізований. Сполучені Штати не бачили в Росії потенцію здійснювати рішучі кроки за межами своїх кордонів з часів афганської війни 1970-1980-х. Росіяни систематично уникали таких кроків упродовж багатьох років і Сполучені Штати вбили собі в голову, що росіяни не ризикнуть втручатися в конфлікт на Кавказі, побоюючись наслідків вторгнення.

У цьому випадку, це вказує на основну тенденцію в цій ситуації: росіяни різко змінилися, що дозволило їм приступити до зміни балансу сил у регіоні. Росіяни раді скористатися новими можливостями, які полягають у тому, що вони могли б вторгнутися в Грузію, а Сполучені Штати і Європа не можуть на це відповісти. Москва не розглядає вторгнення як ризик. У військовому відношенні немає підрахунків. З економічної точки зору, Росія, будучи експортером енергії, почуває себе прекрасно, тому що європейцям потрібно російських енергоносіїв навіть більше, ніж росіяни можуть продати їм. З політичної точки зору, як ми побачимо, американцям росіяни потрібні більше, ніж росіянам потрібні американці. Москва точно вибрала момент для удару. числення полягає в тому, що це був момент. Росіяни нарощували сили протягом місяців і поки ми дискутували, вони вдарили.

Захід оточує Росію

Щоб зрозуміти російське мислення, ми повинні подивитися на дві події. Перше - "помаранчева революція" в Україні. З позиції США і європейської точки зору, Помаранчева революція представляє торжество демократії і західного впливу. З російської точки зору, Помаранчева революція була фінансованою ЦРУ спецоперацією, втручанням у внутрішні справи України з метою утягнути Київ у НАТО і підсилити оточення Росії. Президенти США Джордж Буш-старший і Білл Клінтон обіцяли росіянам, що НАТО не буде розширювати сферу впливу на території колишньої радянської імперії.

Ця обіцянка була порушена в 1998 році, коли було прийняте рішення про прийом в НАТО Польщі, Угорщини і Чеської Республіки - і знову в 2004, коли в НАТО прийняли колишні прибалтійські республіки, що безпосередньо входили в СРСР.

Російська периферії

Росіяни стерпіли все, але дискусія щодо вступу України в НАТО була представлена як основна загроза для російської національної безпеки. Це зробило б Росію беззахисною і призвело б до її дестабілізації. Коли Сполучені Штати пішли ще далі, пропонуючи також включення в Альянс Грузії, у результаті чого НАТО проникнуло б усередину Кавказу, висновок росіян був однозначним - вони привселюдно заявили про те, що Сполучені Штати мають намір оточити і розірвати Росію.

Другим за значенням було рішення Європи і Сполучених Штатів про відділення Косова від Сербії. Росіяни традиційно мають дружні відносини із Сербією, але більш глибокою проблемою для Росії є те, що після Другої світової війни в Європі для запобігання конфліктів був проголошений принцип про непорушність національних кордонів. Якщо цей принцип був порушений у Косово, то за цим можуть піти інші зміни кордонів, у тому числі, включаючи вимоги про незалежність від Росії, що пред'являють її різні регіони. Росіяни привселюдно й у приватному порядку просили про те, що Косову не повинно бути надане формальної незалежності, а замість цього продовжити неофіційну автономію краю, що у практичному плані було тим самим. Прохання Росії були зігноровані.

Відштовхуючись від українського досвіду, росіяни переконалися в тому, що Сполучені Штати реалізують план стратегічного оточення й удушення Росії. З досвіду Косово, вони прийшли до висновку про те, що Сполучені Штати і Європа не були готові розглянути російські пропозиції, навіть якщо вони стосувалися незначних деталей. Це було останньою краплею. Якщо російські побажання не можуть враховуватися навіть у незначних питаннях, як це, то очевидно, що Росія і Захід перебувають у конфлікті. Для росіян, як ми вже говорили, питання полягало в тому, як реагувати. Одержавши відмову в питанні по Косово, росіяни вирішили відповісти там, де у них були всі карти на руках - у Південній Осетії.

Москва мала два мотиви, меншим з який було "око за око" за Косово. Якщо Косово може бути оголошене незалежним під протекторатом Заходу, тоді Південна Осетія й Абхазія, два регіони, що відкололися від Грузії, також можуть бути оголошені незалежними під російською опікою. При цьому, будь-які заперечення з боку Сполучених Штатів і Європи будуть просто підтверджувати їхнє лицемірство. Це має важливе значення для внутрішніх російських політичних мотивів, але друге обґрунтування (мотив) є набагато більш важливим.

Прем'єр-міністр Росії Володимир Путин один раз сказав, що падіння Радянського Союзу було геополітичною катастрофою. Це не означає, що він хотів би зберегти радянську державу, скоріше, це означає, що розпад Радянського Союзу створив ситуацію, при якій російська національна безпека перебуває під загрозою з боку західних держав. Наприклад, під час "холодної війни" Санкт-Петербург перебував у 1200 милях від найближчої країни НАТО. Сьогодні ця відстань становить приблизно 60 миль - до Естонії, члена НАТО. Розпад Радянського Союзу залишив Росію в оточенні групи країн, у тому чи іншому ступені ворожих російським інтересам, і які значною мірою залежать від Сполучених Штатів, Європи, а в деяких випадках, від Китаю.

Відновлення російської сфери впливу

Путін не хоче відтворити Радянський Союз, але він дійсно хоче відновити сферу російського впливу на територіях колишнього Радянського Союзу. Для досягнення цієї мети він повинен був зробити дві речі.

По-перше, він повинен відновити довіру до російської армії, як до бойової сили, принаймні, у контексті цього регіону.

По-друге, йому необхідно показати, що західні гарантії, включаючи членство в НАТО - це ніщо перед обличчям російської потуги. Він не хоче протистояти НАТО прямо, але він дійсно хоче протистояти і розгромити ті сили на пострадянському просторі, що тісно пов'язані зі Сполученими Штатами, використовують на свою підтримку американську допомогу і консультантів, і, у більш широкому сенсі перебувають під американською протекцією. З цього погляду Грузія є ідеальним вибором.

Вторгнення в Грузію росіяни зробили грамотно, якщо не блискуче. Путин відновив довіру до російської армії, але в набагато більшому ступені важливо інше - за допомогою вторгнення в Грузію Путин розкрив те, що і так не було секретом: у той час, як Сполучені Штати загрузли на Близькому Сході, американські гарантії не мають значення. Цей урок призначений не для американського споживання. З російської точки зору, українці, прибалти і країни Центральної Азії повинні це переварити. По суті, це ж урок, який Путін хоче дати Польщі і Чеській Республіці, де Сполучені Штати хочуть установити установки ПРО. Росіяни хочуть, щоб поляки і чехи усвідомили, що, дозволяючи установку американської системи ПРО на своїй території, вони скоріше збільшують загрозу, але не свою безпеку.

Росіяни знали, що Сполучені Штати будуть засуджувати їхній напад. Це фактично зіграло їм на руку. Чим голосніше кричать західні лідери, тим більше це контрастує з їхньою бездіяльністю, і росіяни хотіли б показати своїм сусідам, що суть американських гарантій - це порожні розмови.

Росіяни також знають дещо ще, що має дуже велике значення для Сполучених Штатів: Близький Схід з огляду американських інтересів є набагато важливішим, ніж Кавказ, і Іран має особливо важливе значення. Сполучені Штати хочуть, щоб росіяни брали участь у санкціях проти Ірану. Ще важливіше, що вони не хочуть, щоб росіяни продавали зброю Ірану, зокрема, дуже ефективний протиповітряний комплекс С-300. З цього погляду Грузія має другорядне значення для США, а Іран є центральним питанням. При цьому, росіяни створюють серйозні проблеми для Сполучених Штатів не тільки в Ірані, але і продають зброю іншим країнам, наприклад, Сирії.

Таким чином, Сполучені Штати опинилися перед дилемою - або вони повинні переорієнтувати свою стратегію від Близького Сходу убік Кавказу, або ж Вашингтон повинен серйозно обмежити свою відповідальність щодо Грузії, щоб уникнути протидії Росії в Ірані. Якщо ж Сполучені Штати зважаться на ще одну війну в Грузії, їм доведеться прораховувати російську відповідь в Ірані - і, можливо, в Афганістані (хоча, тут інтереси Москви в даний час збігаються з інтересами Вашингтона).

Говорячи іншими словами, росіяни загнали американців у кут. Європейці, що мають недостатньо експедиційних збройних сил і залежні від російського експорту енергоносіїв, мають у своєму розпорядженні ще меншу кількість варіантів для дій. Якщо нічого не станеться, то росіяни продемонструють, що вони повернули собі статус регіональної держави. При цьому Росія не є глобальним актором, але має значний регіональний вплив влади, що підкріплюється великою кількістю ядерної зброї і зовсім не слабкою економікою. Вона підштовхнула своїх сусідів до переоцінки свого відношення до Москви. Що стосується Грузії, те росіяни готові зажадати відставки президента Михаїла Саакашвілі. У військовому плані, вони здатні реалізувати такий варіант. Оце все, що вони хотіли продемонструвати, і вони продемонстрували.

Таким чином, війна в Грузії - це публічна спроба Росії повернути собі статус великої держави. Це відбулося не зараз, а послідовно розверталося з того моменту, коли Путін прийшов до влади, а останні п'ять років цей процес збільшує свою інтенсивність. Почасти це пов'язано з ростом російської моці, але багато в чому це зв'язано, що близькосхідні війни залишили США без ресурсів. Як ми вже писали, цей конфлікт створив вікно можливостей для Росії. Його роль полягає в тому, щоб використовувати це вікно для утвердження нової реальності в регіоні скрізь, де можливо, у той час як американці зв'язані у своїй політиці в інших місцях і перебувають залежності від росіян. Війна була аж ніяк не сюрпризом - до неї готувалися кілька місяців. Але геополітичні основи війни були закладені в 1992 році. Росія була імперією протягом сторіч і останні 15 років не були для неї новою реальністю, а скоріше просто відхиленням від норми, що буде виправлено. І зараз воно уже виправляється.

Кавказьке Го

Юрій Романенко, «Главред»
09.08.08 // 13:29 http://www.ua.glavred.com/print.php?article=/archive/2008/08/09/132912-0.html

Війна, що почалася на Кавказі, не тільки загострює конкуренцію між глобальними акторами в «новому переділі світу», а й істотним чином впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

Існує така цікава китайська стратегічна гра – Го. Її суть полягає в тому, щоб обіграти супротивника шляхом захоплення найбільшої території на дошці. Геополітичні чинники справляли величезний вплив на всю історію людства – примушуючи його постійно грати в Го. Як говорив автор роботи «Глобальна стратегія» генерал ВВС Британії Кінгстон-Макклорі: «Які б політичні зміни не принесло з собою майбутнє, основні вимоги стратегії залишаться в силі. Можуть зникнути одні держави і з'явитися інші, але географічне середовище залишиться незмінним. Час і простір як і раніше визначатимуть стратегічні ідеї і засоби їх здійснення, будь то на суші, на морі чи в повітрі».

От чому, поки умами володіють ті чи інші ідеологічні доктрини, країни і держави розвиваються за геополітичними законами. З цього погляду, війна на Кавказі є не більше ніж продовженням сторічної боротьби між Росією і США. Класик американської геополітичної думки Хелфорд Джон Маккіндер ще 1904 року сформулював ключове завдання зовнішньої політики США – той, хто контролює Східну Європу, той контролює Євразію, хто контролює Євразію, контролює світовий хребет, хто контролює світовий хребет, той контролює світ. Росія, що виконує роль «хребта Євразії», є ключовою країною континенту. До того часу, поки хребет не буде зламано, для американців завжди існуватиме «кошмар» континентальних союзів (Росія–Німеччина, Росія–Китай, Росія–Китай–Німеччина).

Тому суть війни на Кавказі не в тому, що осетини воюють з Грузією, а в тому, що росіяни і американці сходяться в черговій сутичці, прописуючи чужою кров'ю «істини» нового світового порядку.

У цьому плані, якщо говорити мовою історичних аналогій, війна в Грузії за своїм значенням і наслідками схожа на громадянську війну в Іспанії 1936-1939 рр. І той, і інший конфлікт мають (ли) «пристрілювальний характер», будучи частиною ширших стратегій.

Спробуємо зрозуміти, в чому полягають основні мотивації головних акторів конфлікту – США і Росії і які ризики це несе для України.

Слід зазначити, що перехід протистояння на Кавказі в гарячу фазу безпосередньо пов'язаний як з наявністю об'єктивних геополітичних чинників, так і суб'єктивних причин, пов'язаних з тим, що і в Москві, і у Вашингтоні по два угруповання борються за владу. Але, спеціально зафіксуємо увагу читачів, що яким би не був результат боротьби владних угруповань, їхня подальша поведінка детермінована логікою геополітичних інтересів обох держав, яка об'єктивно штовхає їх до конфлікту. Питання тільки у формі і часі цього конфлікту. Кавказька війна лише окремий випадок, що підтверджує загальну тенденцію, яка набуває все яскравіше виражених рис.

Давайте окремо розглянемо геополітичні і суб'єктивні чинники.

Зовнішні рамки конфлікту на Кавказі

США: Досягнувши піку своєї міці в 90-і роки минулого століття, американці об'єктивно постали перед найскладнішим завданням будь-якої імперії – зберегти свою гегемонію якомога довше найменш витратним чином. По суті, Америка постала перед вибором: продовжувати експансію, чи розпочати реорганізацію підконтрольного їм простору. Зазвичай, другий варіант означає початок заходу будь-якої імперії, оскільки знаменує поворот переходу до стратегічної оборони своїх завоювань. Після терактів 11 вересня 2001 року американці пішли першим шляхом – розширюючи сфери свого впливу шляхом «превентивної оборони» або як її ще називають «війни з тероризмом». Кампанії в Іраку і Афганістані ознаменували собою спробу США укріпитись у ключових районах Євразії.

У цьому контексті спробу американців зайняти кавказький майданчик слід невідривно розглядати крізь призму їх стратегічних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Там ключова мета США – Іран, за який вона бореться з Росією і Китаєм. Останні блокують будь-які спроби силового тиску Вашингтона на Іран, використовуючи для цього весь інструментарій у рамках ООН. Отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, а й посіли стратегічно важливі позиції біля «підчерев’я» Росії, одночасно підсилюючи свої позиції у Центральній Азії. Вони також поліпшили б свої позиції у Афганістані, який є тиловим районом відносно Китаю і прохідним коридором до Центральної Азії, а звідти знову ж таки в глибинку РФ. Крім того, Іран це 15% китайського імпорту нафти, а, враховуючи амбіції Китаю, який є головним реальним конкурентом США, що росте, мати такий інструмент впливу на Пекін більш ніж важливо.

У цьому розкладі сил Кавказ грає найважливішу роль. Контроль над ним дозволяє займати диспетчерські позиції відносно Каспійського регіону з його величезними нафтовими запасами, впливати на трикутник Грузія–Вірменія–Азербайджан, через який можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну. І, поза сумнівом, тримати руку на пульсі в північнокавказьких республіках Росії, які без сумнівів, зараз, нарівні з Далеким Сходом, є її найслабкішою ланкою.

Попри агресивність, Росія в цьому контексті посідає швидше оборонні позиції. Хиткість позицій федералів у північнокавказьких республіках природним чином обмежує будь-які спроби розширити сфери впливу на Кавказі. Росія втратила контроль над Азербайджаном і Грузією, та й її позиції у Вірменії не так вже безперечні. От чому підтримка сепаратистів у Південній Осетії і Абхазії стала важливим елементом російської зовнішньої політики. Через невизнані республіки Росія справляє істотний вплив на Грузію, а втрата контролю над ними безпосереднім чином позначилася б вже на ситуації всередині самої Російської Федерації.

По суті, кавказька максима Росії звучить так – втрачаючи Південну Осетію, Москва напевно втрачала б Абхазію, а вихід з останньої, напевно призвів би до активізації різного роду сепаратистських рухів у республіках Північного Кавказу. Це, природним чином обмежує свободу маневру Москви в регіоні. Тому, після оголошення незалежності Косова, Росія отримала додаткові інструмент легалізації свогой впливу в своїх кавказьких протекторатах. У свою чергу, такий сценарій не влаштовував США, які прагнуть будь-яким способом не допустити посилення конкурента в регіоні. Ці об'єктивні чинники безпосередньо впливають на суб'єктивний вибір американської і російської еліт, що опинилися перед необхідністю кардинального зламу моделей розвитку країни.

У Америці на наших очах розгортається важка криза, хід якої буде визначальним чином впливати на всю міроекономеку в середньостроковій перспективі. Він зачіпає не тільки економіку, а й практично всі сфери життя американського народу (докладніше дивіться «Глобальна суперкриза і ризики для України» ). Американська еліта шукає шляхи виходу зі складного становища і на сьогодні можна зафіксувати два головні підходи, які втілені в програмах двох кандидатів на пост президента США – Обами і Маккейна.

Обама як ставленик Уолл-стріту для виходу з кризи пропонує, перш за все, концентруватися на внутрішніх реформах. Американські економісти припускають, що у разі його приходу до влади одним із головних інструментів розв'язання кризи стане гіперінфляція, яка дозволить знецінити американські борги, здешевити робочу силу і перезапустити зрештою економіку.

Маккейн, якого підтримує військово-промислове лобі, основну увагу зосереджує на зовнішній політиці – він має намір довести війну в Іраку до кінця, він готовий йти на конфронтацію з Росією і, швидше за все, підтримає «відкриття третього фронту» в Ірані. Він втілює сучасних консерваторів у США, які бачать у ескалації конфліктів по всій земній кулі інструмент, за допомогою якого можна буде вирішити внутрішньоамериканські проблеми. Кажучи словами Джованні Арріги, цей підхід передбачає, що глобальний баланс сил США може зберегти за допомогою постійних і дорогих воєн, не забуваючи при цьому, що «секрет капіталістичного успіху полягає в тому, щоб вести свої війни чужими руками, причому по можливості без витрат або з мінімальними витратами». Слід зазначити, що подібний підхід неодноразово застосовувався впродовж історії багатьма гегемонами, починаючи від Венеції і закінчуючи тим самими США.

Ситуація в сучасній Росії, як це не парадоксально, дуже нагадує стан справ у США. Як і у Вашингтоні, в Москві назрів конфлікт інтересів між групою «реформаторів» (Путін–Медведєв) і «консерваторів» (групи силовиків в особі Сергія Іванова, Миколи Патрушева, Ігоря Сечіна).

Ще до свого переміщення на пост прем'єра Російської Федерації Володимир Путін почав проводити комбінацію, яка на виході перетворювала РФ на парламентську республіку і давала йому всю повноту влади. Наразі Єльцин його і заводив у Кремль з цією метою, але 2000 року Путін швидко зрозумів, що парламентська модель відкриває дорогу до влади Ходорковському та іншим олігархам. Тому, він зосередився на тому, щоб ослабити олігархів, забрати повноваження у могутніх сенаторів, що контролюють регіони, сконцентрувавши владу в руках президента.

Кінець другого президентського терміну Путіна актуалізував перед Володимиром Володимировичем необхідність повернення до моделі парламентської республіки, яка відкриває можливість як завгодно довго утримувати виконавчу владу. Маючи потужну підтримку «Єдиної Росії» у Держдумі, Путін має всі важелі, щоб реалізувати конституційну реформу, яка призведе до послаблення інституту президента.

Проте, у Путіна з'явилася нова проблема – силовики, чиї креатури зайняли топові позиції в інститутах влади і багатьох держмопоноліях. Група Іванова–Сечіна–Патрушева почала гальмувати процеси реформ у економіці, що створює загрозу повномасштабної економічної кризи в Росії (актуальної, у зв'язку з поглибленням глобальної депресії див. «Глобальна криза і Росія». Об'єктивно, Путін почав рухатися до часткової демократизації політичного режиму і відновлення ліберальних реформ у економіці.

Ось навіщо Путін почав потихеньку відсовувати силовиків, використовуючи при цьому Медведєва як прикриття, мовляв, ініціативи йдуть від нього. Про це свідчить ряд гучних корупційних скандалів у зв'язку з продажем неякісного російського озброєння за кордон, що призвело до втрат контрактів на понад 800 млн доларів (непрямі втрати становлять кілька мільярдів доларів). Крім того, нещодавно президент РФ Дмитро Медведєв через КРУ у форсованому темпі ініціював ряд перевірок держмонополій, де вищі пости займають ставленики силовиків. Таким чином, над групою силовиків нависла реальна загроза загубити завойовані в 2000-х роках позиції. Для того, щоб утриматися при владі став потрібним конфлікт, який би зняв путінську загрозу з порядку денного.

Так виникла ця ситуація, коли суб'єктивні інтереси американських і російських «яструбів» перетнулись у точці на Кавказі, яка об'єктивно має щонайпотужніший конфліктний потенціал.

Розіграна яструбами карта, підсилює їх потенціал, як у США, так і в Росії.

Кому вигідно?

Давайте подивимося на той момент, коли ситуація вибухнула, щоб відштовхуючись від фактів з відкритих джерел, зрозуміти логіку процесів, що відбуваються.

Отже, 8 серпня 2008 року, день відкриття Олімпіади, яка мала показати тріумф Піднебесної, перетворення її з «великого аутсайдера» на щонайпотужнішу регіональну державу, яка претендує на світове панування. Принаймні, в економічній сфері. Війна на Кавказі одним махом затьмарила цю подію, відтіснивши її на другий план у світових ЗМІ.

Побіжний аналіз у дусі «кому вигідно» очевидно вказує, що ескалація конфлікту на Кавказі, перш за все, вигідна Маккейну і групам впливу, що стоять за ним. Упродовж останніх тижнів Маккейн різко активізував антиросійську риторику, що помітно збільшило його рейтинг, який на початку серпня вперше з 3 червня наздогнав рейтинг Барака Обами. Після того, як агресивний російський ведмідь виліз з барлогу і почав жваво розмахувати пазуристими лапами, Маккейн отримав вагомі підстави для доказу російського загрози в очах простих американців. Поза сумнівом, війна в Південній Осетії піде йому на користь. І він вже на повну котушку розкручує тему в США, заявляючи, що Росії необхідно припинити військову присутність на суверенній грузинській території негайно без жодних умов. Маккейн також заявив, що Сполучені Штати мають закликати ООН зібрати спеціальне засідання Ради Безпеки, щоб змусити Росію змінити курс.

Барак Обама також висловився на користь виведення російських військ з Грузії. Він відзначив, що не можна допустити переростання зіткнень у широкомасштабні військові дії.

При цьому, якщо говорити про геополітичний інтерес американської держави, то звісно ж, вона зацікавлена в тому, щоб Росія якомога глибше зав'язла у війні з Грузією. Чим вищою і довшою буде інтенсивність конфлікту між «авторитарним Голіафом» і «демократичним Давідом-Міхо», тим менш одіозним здаватиметься образ «демократичної імперії» що зав'язла в «нескінченній війні з терором» у Іраку і Афганістані. Якщо ж Грузія почне вторгнення до Абхазії, то серіал «Хоробре грузинське серце» напевно стане одним з основних у прайм-тайм на Fox news і CNN. А в тому, що глобальні ЗМІ розставлять потрібні акценти можна не сумніватися.

У зв'язку з цим не можна виключати, що для надання більшого «трагічного лоску» ситуації на Кавказі найближчим часом не буде перезапущено ще один заморожений конфлікт – у Нагірному Карабаху. Сателіти Росії і США – Вірменія та Азербайджан, відповідно, цього року вже підходили до конфліктної межі, трохи переступивши її. Як і Грузія, Азербайджан, який за допомогою США модернізував свою армію, жадає отримати реваншу у Вірменії, яка, крім Нагірного Карабаху, зуміла захопити п'яту частину території Азербайджану. Методи «відновлення історичної справедливості», яку продемонстрував Саакашвілі, поза сумнівом, сприятимуть пробудженню аналогічних апетитів у Алієва.

Залучаючи росіян до великої гри, американці отримали стратегічну перевагу. Як відомо, сторона, яка піддається нападу, неминуче опиняється в менш вигідному становищі, оскільки їй значно важче виробити чіткіший стратегічний план. Жертва агресії може тільки будувати припущення про стратегічний задум супротивника, тоді як нападаюча сторона, принаймні, знає напрям першого удару.

Так і в цьому випадку, удар по Південній Осетії руками Саакашвілі попутно вирішує ширші стратегічні завдання Вашингтона, зокрема, що стосуються безпосередньо України.

Київ у ситуації, що склалася, опинився у більш ніж двозначній ситуації. З одного боку, близькі, мало не родинні стосунки керівництва України з Грузією, яка є стратегічним партнером Києва, зобов'язують його висловити свою негативну реакцію Москві. Проте, Росія також є стратегічним партнером, до того ж від якого Україна перебуває в критичній залежності за рядом напрямів. Враховуючи, що на території України розміщена база ВМФ ЧФ, який може бути залучений для блокування грузинських портів, Київ опинився у більш ніж пікантній ситуації.

По суті, цей конфлікт ставить Україну в ситуацію самовизначення – з ким вона? Це абсолютно нові умови для української держави, коли дві дружні держави перебувають у стані війни. І що може бути комічнішим за відповідь МЗС України, який рекомендував Росії не вплутуватись у силові дії у Південній Осетії? Чи не смішно було українським дипломатам, що вручають Владиславу Лоскутову таку ноту, коли вже весь світ з подачі керівництва російської армії знав про те, що Росія почала військові дії проти Грузії?

Очевидно, що страусяча позиція, до якої ми звикли, починаючи з 90-х років минулого століття, вже неадекватна в нових реаліях. Немає жодних сумнівів, що безпосереднім наслідком конфлікту на Кавказі буде різке посилення полеміки щодо НАТО в Україні. Тепер прихильники вступу України в НАТО, отримали чудовий приклад, що демонструє необхідність інтеграції до Альянсу. Дуже наочний і кривавий приклад, щоб просто взяти і відмахнутися від нього. Адже якщо Росія розіграла сценарій «з російськими громадянами» в Південній Осетії, що їй перешкоджає повторити подібний варіант на біс у Севастополі чи, в ширшому сенсі, Криму? Тим паче, що російські адепти «Luzhkovpolitik» невтомно сіють в Україні різного роду деструктив на кшталт «ну якщо ви не з нами, то звісно вас будемо валити».

У цій ситуації, можна констатувати, що аргументаційна база прихильників нейтралітету України (до яких також відношусь і я) у цій ситуації виявляється під щонайпотужнішим ударом. Важко бути патріотом своєї країни і одночасно намагатися знайти раціональне зерно в дурості московських божевільних, які ставлять під сумнів її суверенітет і територіальну цілісність.

Тому, можна констатувати, що американці по ходу створили щонайпотужніший виклик для України, на який у нинішньому стані вона не здатна адекватно відповісти.

У не менш цікавій ситуації опинилися європейці, перш за все, Німеччина і Франція. Тепер вони втрапили в пікантну ситуацію напередодні грудневого саміту НАТО, де знову буде поставлено питання про прийняття України та Грузії до Альянсу. Якщо в Бухаресті, двійка важковаговиків знайшла благопристойне формулювання, яке дозволило відкласти вступ України і Грузії в НАТО, то в умовах посилення конфронтації у Східній Європі і на Кавказі пошук нової формули відмови стає проблематичнішим. Крім того, переведення відносин Росії і США в конфронтаційне русло, поза сумнівом, поставить перед тим же Берліном питання про межі зближення з Москвою. Непогані відносини з претензією на дружні, зав'язані на об'єктивні інтереси обох країн, створюють передумови для тісніших зв'язків, про що, до речі, мріяло не одне покоління німецьких і російських геополітичних мислителів. Симптоматично, що заява Ангели Меркель щодо врегулювання конфлікту на Кавказі, яка мала підкреслено нейтрально-миротворчий характер.

У будь-якому випадку, саме Кавказ може стати холодним душем для німецько-російської дружби, що явно сподобалося б мешканцям Капітолійських пагорбів у Вашингтоні. Для України це само по собі непогано, тому що занадто хороші відносини між Москвою і Берліном для Києва можуть обернутися тією чи іншою редакцією «пакту Молотова-Ріббентропа», тобто домовленостями про сфери впливу в Україні, а то й її розділом, якщо ситуація тут досягне критичної межі.

Тепер торкнемося, власне, самої Росії. Як і американські консерватори, російські яструби виграли від цієї ситуації, яка кепсько пахне в прямому і переносному сенсі. Путін на пару з Медведєвим опинилися в двозначній ситуації. Судячи з усього, Путін взагалі не був готовий до такого повороту подій, враховуючи, що на момент початку війни взагалі перебував у Пекіні. Перед його від'їздом прикордонні перестрілки між грузинами і осетинами виглядали, як черговий виток напруженості, який тут вже був не раз. Проте, російська розвідка напевно знала про те, що Грузія пересуває важку техніку до кордону, що явно позначало майбутній масштаб конфлікту. Важко уявити, щоб угруповання російських супутників не зафіксувало такі приготування.

Привертає увагу ще один факт. Коли сьомого серпня бої біля Цхінвалі почали набувати характеру повномасштабних зіткнень, російська армія вважала за краще почекати. Тоді як наступного дня, росіяни оперативною почали завдавати ударів із землі і повітря і зуміли швидко перехопити ініціативу у грузинської армії. Аргумент, що грузини захопили росіян зненацька не витримує жодної критики, оскільки приготування до «бліцкрігу» Грузія вела не один день.

Звідси можна зробити один висновок – драматургам війни з російського боку була потрібна «красива» картинка війни, яка б виправдовувала вторгнення армійських частин Північнокавказького округу до Південної Осетії.

Для цього росіяни повторили маневр Кутузова під Бородіно, який віддав Наполеонові Шевардинський редут, пожертвувавши 10 000 людей, але зробив тим самим перший хід, по ходу оцінюючи наступальний потенціал французької армії. І цього разу, росіяни свідомо віддали в жертву осетинських ополченців і своїх миротворців, з тим, щоб наступного дня мати вагомі аргументи «варварства» грузин, які нібито «почали етнічні чищення».

Поза сумнівом, одним з побічних наслідків війни на Кавказі, може стати зростання ціни на нафту. На сьогодні, вона стійко падає, що не може не засмучувати російську державу, яка міцно сидить на нафтовій голці. Тому потрібний міцний струс для світової економіки, яка б підбадьорила «російську нафтянку», що перебуває в стагнації. Проте, перші дні конфлікту, поки не дозволяють побачити скільки-небудь стійкий тренд у той чи інший бік.

Грузія. Тбілісі, опинившись у ролі пішака (хай і активного) у грі Москви і Вашингтона також отримав певні дивіденди від цієї ситуації. Саакашвілі укріпив свої позиції всередині країни, оскільки навіть затята опозиція була вимушена заявити про підтримку дій президента Грузії.

Добре режисованим ходом також виглядає заява Саакашвілі про необхідність швидкої допомоги з боку США.

Проте, навряд чи Грузія була готова до такої жорсткої реакції Росії, той факт, що Тбілісі терміново перекидає з Іраку 2 тис. своїх солдатів, демонструє, що спочатку був недооцінений ступінь ризиків, пов'язаних з відповіддю росіян.

З цієї точки зору, сумнівно, щоб Саакашвілі почав вторгнення до Абхазії до того часу, поки не буде вирішена проблема фронту на осетинському напрямі. Крім того, американські аналітики впевнені, що США ухилятимуться від їх прямого залучення до конфлікту, чудово розуміючи, що це обернеться глобальною війною. США не зможуть надати значної допомоги Грузії у військовому конфлікті в Південній Осетії, стверджує американська організація Стратфор.

Що це все тягне за собою надалі

Позиція «або-або» в яку поставили силовики тандем Путіна-Медведєва кардинальним чином змінив ситуацію в Росії. Сплеск ура-патріотизму примушує відкласти серйозні перетворення в силових відомствах на кращі часи. Натомість очевидно, що Путін чудово розуміє всі ризики пов'язані з перенесенням повномасштабної війни на грузинську територію. Тому, швидше за все, Росія обмежиться зачисткою території Південної Осетії від грузинських військ і почне блокаду Грузії, спробувавши добити політичний режим Саакашвілі економічними методами. У цій ситуації цілком допустимі сутички іррегулярних війська на прикордонних територіях, благо Рамзан Кадиров публічно натякнув, що Чечня може допомогти навести лад у Південній Осетії.

Далі конфлікт перейде в уповільнену фазу, яка затьмариться періодичною ескалацією насильства в прикордонній зоні Євразійських Балкан. Основний фронт боротьби буде перенесено в царину дипломатії. Через Радбез ООН Росія намагатиметься провести прийнятне для себе рішення щодо конфлікту. Швидше за все, Росія визнає суверенітет Абхазії і Південної Осетії за косовським сценарієм, а також і Придністров'я, що вже безпосередньо торкнеться національних інтересів України.

Загалом можна говорити, що Росія вже остаточно дозріває до того, щоб на спроби американців закріпитися в серці хартленда, відповідати потужними контрударами, оскільки зрозуміла, що співіснування із Заходом не вийде.

Тому недивно, що в Росії бере гору лінія силовиків. Це кардинально міняє як атмосферу в країні, так і її зовнішню політику. Росія, яку підганяють провокації американців, натягає на себе доволі пошарпаний мундир «імперії зла», тим самим свідомо чи несвідомо дограючи роль «хворої людини Євразії». Ця рефлекторна, непродумана зовнішня політика вічних імпровізацій не обіцяє нічого хорошого Росії. Як писав вищезгаданий Кінгстон-Макклорі «імпровізація часом робить приємні сюрпризи, приносячи успіх, але аж надто часто вона вела до крупних поразок, величезних втрат у живій силі і ресурсах». Росія в черговий раз йде на конфронтацію з євроатлантичним світом, маючи розхитані тили у вигляді повзучого сепаратизму в ряді республік, ослаблену армію, незбалансовану економіку, залежність якої від зовнішніх ринків в умовах світової депресії, що заглиблюється, однозначно закінчиться погіршенням соціально-економічної ситуації в країні. Утім, не вперше. Складається враження, що російське керівництво абсолютно забуло уроки першої світової війни, яка призвела до розпаду Російської імперії. Тому починається новий акт драматичної п'єси «Загибель євразійських богів», яка розтяглася більш, ніж на сто років.

Проте, злорадство з українського боку, це найбільша дурість, яку варто б собі дозволяти. Україна не готова до такого нового конфліктного світу, тим більше, маючи всі шанси опинитись у передовому окопі. Сьогодні Київ однозначно на поганому рахунку у Москви. «Українська держава, яка останнім часом азартно озброювала до зубів грузинську армію, тим самим прямо заохочуючи керівництво Грузії до інтервенції і етнічних чищень у Південній Осетії, не має жодного морального права повчати інших і, тим більше, претендувати на свою роль у врегулюванні», – заява російського МЗС, як бачимо, чітко розставляє крапки на «і». Тому, банально, але нас очікують дуже важкі часи.

Восени під акомпанемент фінансової кризи в Україні почнеться новий політичний сезон. Потрясіння в банківській сфері, мають передумови суб'єктивного (у вигляді жорстких монетарних дій НБУ) і об'єктивного (у вигляді дії глобальної рецесії на українську економіку) характеру. Криза стане фактичним стартом виборчої кампанії президента України 2009 року. Позиціонування основних кандидатів відбуватиметься в умовах зростаючого тиску на них з боку США, Росії і ЄС. Ключовим у цій ситуації буде питання вступу України в НАТО в грудні цього року. Дії США і Росії у Південній Осетії, показали, що вони готові актуалізувати сюжет локальних воєн для просування і захисту своїх інтересів. Це дуже погана новина для Києва.

Загальне погіршення зовнішньополітичного клімату сприятиме радикалізації ситуації усередині України, змушуючи правлячий клас займати чіткішу позицію відносно пріоритетів у зовнішній політиці. Проте приблизна рівність сил навряд чи сприятиме подоланню паралічу української державності, відкладаючи ухвалення останнього рішення на після президентських виборів 2009 року. Це означає, що ми як мінімум втратимо ще два роки на внутрішні розборки, в умовах різкого погіршення зовнішньополітичної обстановки.

У цьому вся драматичність українського становища – де-факто без держави, без армії, без чіткого плану дій, з економікою, що балансує на межі інфаркту, і з озлобленим і стомленим від чвар населенням, Україна починає «критичну п'ятирічку», в яку вступає весь світ.

Українській еліті необхідне швидке переосмислення цієї ситуації. Час іти зі світу констатацій. Констації, за якими не слідують дії, марні. Настають грізні часи, коли напівзаходи тільки посилюватимуть наш стан. Глобальний конфлікт, як мінімум, у формі ланцюжка локальних воєн у Євразії, неминучий вже в найближчій перспективі. Цього вимагають об'єктивні інтереси крупних акторів, які, відкидаючи мішуру дипломатичних умовностей, розчищають коридори для прийдешніх битв. Звичний нам світ вже мертвий, тоді як ми сприймаємо передсмертні судоми як свідоцтво жевріючого життя. Чим швидше це зрозуміють у Києві, тим більше шансів у нас буде вийти з ситуації, що склалася, з мінімальними втратами.

Перш за все, потрібно різко підвищити ефективність роботи державного апарату. Україні необхідна авторитарна модернізація (про це в наступному матеріалі), щоб хоч би зберегтися. Причому, посилення авторитарних тенденцій, характерних для смутних часів, є загальносвітовою тенденцією. Концентрація влади дозволяє швидше й ефективніше відповідати на нові виклики, тому розхлябаність правлячого класу є найголовнішою загрозою для країни. Якщо ми не встигнемо зібратися, то маємо всі шанси за 5-6 років рвати на собі волосся, стоячи на згарищі.