Написати відповідь

Припинити словоблудіє!

Відкритий лист Левка Лук’яненка до голови Верховної Ради України Володимира Михайловича Литвина

Львівська газета, 9 липня 2004 (№ 445) http://www.gazeta.lviv.ua

ШАНОВНИЙ пане голово Українського Парламенту, ви підписуєте Постанови Верховної Ради, що зовсім не відповідають історичній правді та не сприяють формуванню української державницької ідеології. Ви – історик і друкуєте багато цікавих і змістовних статей у газеті “Голос України”. На відміну від історично-неосвіченої частини народних депутатів знаєте, що підписуєте Постанови, які не віддзеркалюють історичної правди.

Не думаю, що посада може звільнити від морального обов’язку говорити правду.

Як наприклад, погляньмо на текст Постанови Верховної Ради України “Про звернення IV з’їзду Організації ветеранів України щодо оголошення 2005 року Роком ветеранів в Україні”, яку Ви підписали днями (газета “Голос України”, № 115 за 24.06.04 р.).

Ось вступна частина Постанови:

“На відзначення великих заслуг ветеранів війни, праці та військової служби в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини, їх вагомого вкладу у відбудову народного господарства, розвиток економіки, науки і культури України у повоєнний період та з метою поліпшення соціального забезпечення захисників Вітчизни Верховна Рада України постановляє...”

Про яких ветеранів іде мова?

Про ветеранів війни, праці та військової служби, які мають великі заслуги в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини.

За свободу й незалежність України боролися вояки УПА, члени ОУН та учасники теренових боївок, що воювали проти німецьких, російських і польських окупантів, та ті патріоти, які в підпільних організаціях чи самостійно боролися проти окупаційних режимів за незалежність України.

Подальший текст Постанови показує, що ви, пане голово, не цих борців за самостійність України маєте на увазі, а інших ветеранів. Ось п. 1 Постанови:

“Підтримати звернення IV з’їзду Організації ветеранів України і пропозицію комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів щодо оголошення 2005 року – 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 pp. – Роком ветеранів України”.

Отже ви говорите про ветеранів совітської, по суті справи російської армії, які воювали у війні 1941-1945 років, яку Постанова називає вітчизняною.

Чи була та війна для українців вітчизняною?

Називати війну вітчизняною може той народ, який захищав свою Вітчизну. Українці захищали не свою Вітчизну, а воювали за Російську імперію (яка до 8.12.1991 року називалася Союзом РСР) проти Гітлерівської імперії.

Україна не оголошувала війну Німеччині, і не оголошувала стан війни з нею. Україна не була суб’єктом міжнародного права, і тому не воювала з Німеччиною. Україна була колонією Москви, українці – громадянами СРСР. Керівництво Союзу мобілізувало українців до імперської армії і погнало на війну для захисту загарбаних нею територій від іншого загарбника – гітлерівської Німеччини. Воювали українці, а не Україна, і були вони гарматним м’ясом у чужій для України війні.

Українці – сміливі й уміють воювати. За цю вмілу війну супроти німців за московські інтереси, Москва віддячила українцям у 1944 році наказом № 0078-42 Берії і Жукова про виселення всіх українців з України “... в отдаленные края Союза ССР”.

Наскільки треба втратити почуття національної гідності, щоб після такого плювка в обличчя цілій українській нації називати війну між двох імперій вітчизняною?!

Пане голово, Постанова встановлює Рік ветеранів в Україні у зв’язку з 60-річчям Перемоги.

Хто і кого переміг?

Україна? Вона не була учасником війни, того й не могла перемогти. (І, до речі, акт капітуляції Німеччини не підписувала).

Українці перемогли? Це була не наша війна, і наказ Берії і Жукова № 0078-42 найпереконливіше доводить, що українців не тільки у міжнародному праві, але і в межах СРСР не визнано за націю, гідну бути учасницею перемоги.

Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія та теренові повстанські боївки не дали Москві здійснити зловісний наказ про виселення всіх українців з України, і тоді Москва за зразком 1932-1933 років організувала новий голодомор, і 1946 року заморила голодом 369 тис. українців, а у 1947 році – 628 тисяч українців.

Війна Москви проти українських національно-визвольних сил тривала до 1956 року. Ось тоді націю остаточно поклали на лопатки і нав’язали Україні московський окупаційний режим.

Пане голово, ви вшановуєте як борців за свободу і незалежність тих, кого треба вшанувати як жертв війни між двома імперіалістичними хижаками, і не вшановуєте тих, хто справді боровся за національну свободу – це вкрай несправедливо. Цю несправедливість ви легалізуєте своїм власним підписом.

Ви як історик знаєте, що Ленін царську Росію називав тюрмою народів. Російська імперія в її атеїстичній комуністичній стадії була в десятки разів гіршою тюрмою від дореволюційної, і в цій тюрмі перебував український народ.

Постанова, яку ви підписали, не проводить різницю між тюремним наглядачем і в’язнем, між катом і жертвою. Вона так сформульована, ніби Україна є частиною цілого і аж до 1991 року не має своїх власних національних інтересів, а розпливається в понятті радянської соціалістичної вітчизни. Це не сприяє подоланню колоніальної ідейної спадщини та засвоєнню цінностей української національної ідеї.

Ця Постанова консервує минуле і гальмує процес виходу українських громадян із-під проімперської комуністичної ідейної облуди.

Постанова утверджує несправедливе ставлення до борців за волю України, прирікає їх і далі животіти на пенсію у 85 гривень.

І ви як голова Верховної Ради гальмуєте ухвалення нової редакції закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, бо мій законопроект передбачає визнання заслуг борців за волю України перед Україною і наближення розміру їхніх пенсій до пенсій ветеранів совітської армії.

Націоналісти, що боролися за свободу України, задля національного порозуміння простягають ветеранам совітської армії, що зброєю утверджували московську окупацію України, руку дружби й примирення, бо вони мають християнську мораль і прагнуть до національної консолідації.

У середовищі ж ветеранів совітської армії поширена формула комуністичного фанатизму: “Хто не з нами, той проти нас”, і хоч комуністична імперія зла програла змагання з демократичним Заходом, і Україна назавжди стала незалежною державою, вони не можуть звільнити свої серця від ненависті до української мови, культури, державної незалежності і тих, хто кров’ю, тюремними муками і стражданнями вивів Україну на шлях самостійного розвитку.

Ви, шановний пане голово, стали на бік цих зомбованих тотальною цензурою нещасних людей замість того, щоб стати на бік правди і справедливості та підтримати дух примирення, підтримали дух ненависті. Не думаю, що кон’юнктурна підтримка сил історично вчорашнього дня гідна поважного державного мужа.

Пора стати на весь зріст на бік історичної правди!

Залишаюся з повагою до Вас, народний депутат України Левко Лук’яненко