Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Поділ “світового пирога” триває

Олег Демків

Хочемо ми того чи ні, а наша хата таки з краю. Геополітичні розклади, які турбують ситу та прагматичну Європу та не менш прагматичні, але спраглі крові Сполучені Штати долинають в Україну лише відлунням, спотвореним кривим задзеркаллям євразійського інформаційного простору.

І якщо навіть хтось знає, “де дзвін”, то “за ким він б’є” – незрозуміло. Аналогії в історії так само ризиковані, як і застосування умовного способу в стилі українських літераторів Василя Кожелянка чи Дмитра Білого, проте, пригадуючи синхронність операції НАТО (в основному, військових сил Британії та Сполучених Штатів) в Югославії із запровадженням євро, сьогоднішня військова істерія зоряно-смугастих видається добре спланованим у часі прагматичним кроком.

Євросоюз сьогодні переживає часи критичніші та важливіші за своїми можливими наслідками ніж запровадження спільної валюти. Низка останніх подій ніби наближає ще не сформовану інституцію Євросоюзу якщо не до виходу з нього когось із країн_членів (Жескар д’Естен: “ті хто може лише заперечувати повинні залишити Євросоюз”), то, принаймні, до значного сповільнення інтеграційних процесів омріяних будівничими нової Європи. Копенгагенський самміт, повернення до “природних кордонів Європи” (Романо Проді), кампанія франко-німецького єднання, контраверсійна конституція Жескара д’Естена, британський спротив “федеральному ухилу” в Євросоюзі – складові ланцюжка випробувань, які долає Унія.

З причини боротьби з “гідрою міжнародного тероризму” з’явилася ще одна лінія поділу – ті, кого держсекретар міністерства оборони США Дональд Рамсфельд назвав “новою Європою” (Британія, Іспанія, Італія та колишні країни соцтабору) схиляються до позиції Сполучених Штатів; натомість “стара Європа” – тобто ті, хто не розуміють, чи не хочуть розуміти, хто є who у цьому світі (Франція Німеччина та Бельгія), чітко заявили про неприпустимість військової операції проти Іраку без достатніх для цього підстав, тобто без рішення Ради безпеки ООН.

Небезпечними для Євросоюзу на цей раз є не негативний вплив близькості військових дій на курс євро, як це було під час бомбардувань Югославії, а внутрішній розкол у Євросоюзі з приводу низки питань: від принципового – “Бути чи не бути війні?” до “процедурного” – “Надавати чи ні військову допомогу Туреччині?”. Питань, які криють за собою інші “принципові” та “процедурні” питання, як от: “Якою будуть політика безпеки і оборони ЄС та загалом зовнішня політика? Чи буде вона спільною та загальнообов’язковою? Чи будуть допущені до її вироблення неофіти?” Таким чином, питань, очевидно, більше, ніж Євросоюз у його сучасному стані може дати відповідей.

Резюмував ситуацію президент Єврокомісії та великий прихильник європейського вибору України Романо Проді: "Якщо Європа не виробить спільної зовнішньої політики, наші національні держави зникнуть зі світової сцени... Якщо Європа не ухвалить спільне рішення, продовжувати співпрацю зі Сполученими Штатами, зберігаючи свою гідність, буде неможливо."

Що залишається нам – хуторянам євроінтеграційного процесу? Ми чужі на цьому святі войовничого гуманізму, євроскептицизму та європрагматизму.

Натомість позиція офіційного Києва буде традиційно по-українському послідовною: висловитися за мирне врегулювання, за необхідність відповідного рішення Ради безпеки ООН з приводу військової операції, а невдовзі після цього надати повітряний простір для зоряно-смугастих бомбардувальників, що, без сумніву, і зробить наш гарант.