Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Привид Гамлета

Григорій Комський

Констатація того, що 11 вересня 2002 року світ радикально змінився є вже затертою. Світ, втративши точку опори, захитався. Цей день став часом “Х” найновішої історії. Слід нагадати ще про дві події, що не пов’язані ні з цим днем, ні між собою, проте мали і мають серйозні наслідки. Перша з них лежить на відстані 10-ти років і зветься “розпадом Радянського Союзу”. До цього світ поділявся на два ворожих один одному табори, дві ідеологічні системи – демократичну (Захід) і тоталітарну (СРСР та Варшавський блок) і доповнювався “третім світом”, що відзначався непостійністю та змінював форму під впливом двох перших. Після розвалу соціалістичний світ нібито злився зі світом демократії і “західних християнських цінностей”. Частково – de facto, частково – de jure, частково уявно, частково – ніяк. Однак, цей світ перестав існувати і “другим” (а можливо, спаси Господи, вже й першим), став “третій”, що досі перебував на периферії світової уваги, не дивлячись на нескінченні міжусобні і релігійні війни, в яких Радянський Союз підтримував “прогресивні”, з його точки зору, світські групи, а Сполучені Штати – опозиційні до них, фундаментально ісламістські. Радикалізація ісламу здійснювалася на американські долари і з ковбойськими “кольтами”. Знекровлюючи одне одного, підсилювали іншого. Саддам, Бен Ладен, Талібан та інші – американські креатури.

Вперше я пошкодував про розпад Радянського Союзу коли НАТО, підбурюване Сполученими Штатами, бомбардувало Бєлград, своїх “молодших” християнських братів. Мова йшла про загальнолюдські (читай західні) цінності, а метою було знищення останнього соціалістичного динозавра Мілошевича. Мети було досягнуто, але довго радіти не довелося. З’ясувалося, що статус–кво в регіоні (Боснія, Косово, Албанія) можна підтримувати лише за допомогою “блакитних касок”, та й то невідомо, наскільки довго. Водночас з’ясувалося, що Захід, сам того не підозрюючи, викопав котлован для найбільшого та найсучаснішого дитячого майданчика фундаменталізму в Европі. Коли котлован був готовий, почали завозити пісок – його там, хоч греблю гати– з Саудівської Аравії, Ємена, Еміратів, і незчулися, як вже виріс Магометленд, що виблискує позолотою мінаретів та манить скарбами тисяча й одної ночі. Алладінами у цій казці стали найрадикальніші ісламісти і терористи з таборів Ель–Каїда. Віртуальна (казкова) тінь двох башт WTC впала на Європу. Про це тут згадувати не люблять.Другою подією, що відбулася за півроку до 11 вересня, стало обрання американським президентом Джорджа Дабл“Ю Буша, „свого хлопця”, суміш бонвівана та ковбоя (пастуха). Те, що більшість американців купилася на його невибагливу риторику, не віщувало нічого доброго ні для світу, ні для цієї легіслатури, ні для самих американців. Прикуп виявився не в дугу. І можна було починати нову здачу, як раптом прийшло 11 вересня. Добре відомо, що страх – поганий порадник. Який же тоді порадник жах? Буша з його доктриною “добра і зла” можна зрозуміти, лише переселившись у його “інтелект” і повернувшись у часі до 11 вересня 01 року (на щастя, нам не дано ні те, ні інше). Буш мав щось говорити і діяти без зволікань. І він говорив те, що знав, і діяв, як умів. Немає нічого парадоксального в тому, що його приваблива простота, простота Джона Ячмінне Зерно, так припала до смаку нажаханим до безумства американцям. А ви у таку мить слухали б якогось ритора в стилі Макіавеллі?

Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
І Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.

Настало літечко жарке –
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи –
Ніхто не зачіпай!

(Тут і далі переклад М.Лукаша)

Як би іронічно це не звучало, проте скажу, що 11 вересня стало “зоряним часом” Джорджа Ячмінне Зерно. Його рейтинг виріс до небувалого в Америці 91 відсотка. Усі були готові разом з ним бомбардувати кого завгодно і скільки завгодно, лиш би здолати внутрішнє заціпеніння від жаху. Ми не були в їхній шкірі, і тому не можемо їх зрозуміти. Якщо б Господь Бог був психоаналітиком, Адам та Єва досі жили б у Раю. А у нас з вами не було б жодних проблем.

Відбомбардували Афганістан. Жодних кінців Ель–Каїди не знайшли. Талібанських полонених звезли в Гуантанамо і тримають їх у ланцюгах, як диких тварин. Ось він – тваринний жах первісної людини Нового світу перед незбагненним. Рецесія стає все глибшою. Заворушилась опозиція. Все частіше у снах став з’являтися привид майбутніх виборів. Рейтинг популярности знизився до звичайного середньоамериканського. Перед Джоржем постало запитання: Що робити далі?

Настигла осінь клопітка –
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.

Але наш Джордж не з тих, хто здається. Упертість – хребет ковбоя. Він береться за перо і, натхненний працями Й. В. Сталіна, на одному подиху складає баладу “Про вісь зла”, і кожному, хто її прочитав, стає ясно як божий день, кого потрібно бомбардувати – для початку Ірак, а далі – буде видно. Багато оглядачів бачать у цьому лише наркотичну залежність США: причиною війни є нафта. Думати так було би надзвичайним спрощенням. Бушу в жодному випадку не можна зупинятися: “зупинишся--і колективний американський жах зжере тебе”. Війна є досить дорогою кампанією, але і тут йдеться про рентабельність. Оскільки Буш – людина з Техасу, то на галонах і барелях знається. Нафта – серйозний аргумент у цій війні, але не головний. Не встигли ще на руках автора висохнути чорнильні плями, як авіаносці вирушили до Перської затоки. Залишалося небагато – “розкрутити” твір Джорджа, зробити йому Пі–Ар, тобто легітимізувати війну в Раді безпеки ООН і заручитися підтримкою союзників в Европі. Прізвиська „Джордж-Нафтова вишка” чи „Джордж-Демократичний плуг” відскакують від нашого героя. Душа Джорджа Ячмінне Зерно переселяється у плоть Джорджа Переможця. Тероризм – повзучий нелокалізований ворог, і як з ним воювати ніхто не знає. Оскільки це так, залишається лише вдатися до доктрини превентивного удару, з тим, щоби, посіявши жах у мусульманському світі, перекласти відповідальність, тобто вину за воєнні негаразди і страждання населення, на терористів, відлучивши цим самим останніх від грудей, які їх годують, тобто від населення. Така, як мені видається, логіка американських “яструбів”. І запозичена вона, як це не парадоксально, у мусульман, проте оснащена при цьому парадигмою християнського мислення. А Ірак – єдина на сьогодні легітимна мішень у мусульманській ойкумені. Однак, проблема полягає у тому, що мусульманський світогляд не знає почуття вини, бо практично не сповідує доктрину первородного гріха. Зиґмунд Фройд стверджував, що почуття вини є важливим елементом культурного розвитку. Регуляція соціальних взаємовідносин перебуває в руках над–Я (супер–Его), тобто сумління – інстанції, яка займається почуттям вини. Згідно з Фройдом, західна людина присвоїла вину, поселивши її у своїй душі. Первородного гріха у західному розумінні в ісламі немає. Вигнання з Раю – прохідний, периферійний мотив у Корані. Аллах прощає всі гріхи, великі і малі, якщо грішник кається і демонструє готовність виправитися. У Корані немає вічної боротьби Добра і Зла з невизначеним фіналом. Сатана в західній традиції може спокусити людину (мотив Фауста). В ісламі ж Сатана викриває сам себе, визнаючи в сурі 14,22 те, що він не має над людиною жодної влади. Практикуючий мусульманин переконаний у тому, що досягнути блаженства, дотримуючись усіх заповідей Аллаха, можливо. Такий підхід звільняє його від мук сумління, притаманних християнству. Вина, в ісламському розумінні, хоч і тяжіє над людиною, однак від неї можна звільнитися шляхом суворого ритуального виконання заповідей. В ісламі є поняття “му“амарах”, що означає глибоко закорінене в культурі уявлення про віру у власну долю – “кісмет”. Мається на увазі трактування ударів долі, як таких, що спричинені незбагненними спалахами божественної волі. Якщо Аллах приготував мусульманину долю, впливати на яку він не в змозі, та й не має на це права, мусульманин не несе за неї жодної особистої відповідальности. Таким чином, виникає схильність пояснювати негативні події втручанням зовнішніх сил, замість аналізу власних недоліків. Синдром змови звалює вину на когось иншого, переважно на Захід. Мусульмани завжди готові визнати себе жертвою, але ніколи - винуватцем. (Тут напрошуються галицькі, і не лише, алюзії) Тому американська стратегія докорінно помилкова, а відтак безперспективна. Як пояснити агресивність та експансивність ісламу, наростаючі протягом останніх років? Історичних причин достатньо, я не буду їх називати, тому що вони нічого на загал не пояснюють. Причина, як це не парадоксально звучить, у прагненні мусульманських народів до демократії. Вони втомилися від своїх диктаторів та шейхів, від переслідування та знищення одних кланів іншими, від безконечних воєн, в т. ч. і релігійних. Біда в тому, що прийняти демократію вони не можуть. На їхньому шляху – стіна Корану. Ісламісти зневажають демократичні цінності як такі, що йдуть від людини, а тому суперечать шаріату, що має божественне походження. У цьому полі напруги між електродами прагнення та усвідомленої неможливості його реалізації генерується енергія гніву та люті. Гніву безсилля та люті відчаю. Вони не можуть “поступитися принципами”. У цьому трагізм сучасного етапу мусульманської історії, що потягла у пекло іудеохристиянську цивілізацію. Мусульманський світ –піч для плову з тліючим вугіллям, до якої варто лише долити масла, як займеться апокаліптичне полум’я. Звичайно, війна – повний ідіотизм і слід протистояти їй усіма силами. Але що робити, якщо зупинити це безглуздя не вдасться? Умити руки, як Пилат, чи що? Визнати право сильного, яке ніхто не скасовував, а за собою залишити право “гавкотіти на караван”? Варіантів небагато. Найпростіший – померти чистеньким. Проте, політика не є справою цнотливиць з товариства любительок орхідей, а брудна чоловіча робота, найчастіше за межами моралі.

Я висловлю крамольну думку, від якої самому незатишно. Якщо війну зупинити не вдасться, у ній слід стати союзником США, хоча б de jure. По–перше для того, щоби не протиставляти Америку всьому світу, не створити образ ворога і зберегти цілісність західної цивілізації. По–друге, для того, щоби мати хоч уявний вплив на рішення, які прийматимуть ковбої. По–третє, для того, щоб продовжити спільне протистояння терористичній загрозі, котра повсюдно і незмірно зростає безвідносно до того, будемо ми брати участь у війні, чи ні. По–четверте, для того, щоб зберегти всесвітні демократичні інституції, які впорядковують світ і дають змогу його регулювання. По–п’яте, щоби зберегти єдину Европу, яка тільки–но починає формуватися. По–шосте, щоби не привести світ до тяжкої економічної кризи, яку можуть потягнути за собою санкції Сполучених Штатів проти деяких непокірних партнерів, та до розриву економічних зв’язків, вбивчих, в першу чергу, для Европи. На карту поставлено надто багато, щоби впадати в політичну прекраснодушність і не бачити наслідків.

Ось такі непопулярні висновки. Ми повинні протестувати проти цієї війни, але не п’яніти від власного благородства та переваги. І не забувати, що деякі миролюбці, прийшовши з демонстрації додому, б’ють дітей і, сп’янівши, лупцюють жінок. Незбагненні істоти – люди. У цьому місці, згідно з драматургією, Джордж Ячмінне Зерно залишає сцену, і перед західною цивілізацією з’являється привид Гамлета, який питає: “Чи молилася ти на ніч, Дездемоно?”.

Heidelberg , 16.02.2003

Переклад з російської
Журнал Ї