Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Війна у Іраку та майбутнє світу

Тарас Возняк

Сьогодні всі підійшли до ще однієї важливої поворотної ситуації, що має як реальне наповнення, так і знаковий характер. Однополюсний світ з його одноосібним лідером – США, який постав після краху совєцької імперії, здає черговий іспит на ефективність та зрілість. Вже було декілька політичних колізій, у яких єдина надпотуга – Сполучені Штати Америки, довели свою дієвість.

Не завжди це виглядало бездоганним з огляду на міжнародне право чи з морально-етичної точки зору, та майже завжди ефективно (крім поразки у Сомалі).

США показали свою ефективність у балканській кризі. Безсила ООН та неконсолідований Європейський Союз, який до того ж ще не мав (і не має) такого ефективного у час загального гуманізму та торжества прав людини інструменту політики, як мобільні військові сили, не змогли забезпечити вирішення конфлікту на Балканах. Зрада у Сребрениці, коли браві голландські військові кинули напризволяще, чи точніше, під ніж, мирне населення міста довершила картину загальної европейської ганьби. Европейці не мали иншого виходу, як тільки потягнутися ключем за США. Щоправда, вирішення проблеми на кшталт заміни депортації косоварів з Косова на практичне вигнання сербів з того ж таки Косова теж виглядало не найкраще. Відносне перемир’я наступило, щоправда, під дулами автоматів, до сьогодні і надовго.

США доказали свою ефективність та право на світове лідерство. Тепер реальне лідерство у політичній, військово-технічній, економічній сферах вступило у конфлікт із політичними деклараціями про рівність усіх країн чи то у рамках НАТО (де Люксембург рівний США), чи то у рамках агонізуючої ООН. США почали претендувати і на формальну більшу рівність – у відповідності із тим внеском, який вони реально вносять у світовий баланс. США, врешті решт, мають свої інтереси. Однак, що ж робити з тими і так завжди слабкими міжнародними інституціями, які намагались створити щось на кшталт міжнародного права, хоч насправді для сильних країн воно завжди мало тільки рекомендаційний характер, натомість для слабких та переможених – зобов’язуючий.

США задекларували, що вони діють з огляду на самозахист після теракту 11 вересня 2001 року, а тому міжнародних санкцій не потребують. Однак цього явно не визнає частина міжнародного співтовариства і навіть союзників США у НАТО!

Ба навіть більше – почався розкол двох чільних наддержавних утворень. Вперше настільки спектакулярно відбувся поділ НАТО. Частина членів НАТО не вважають, що слід надавати військову допомогу Туреччині з огляду на майбутню війну в Іраку, оскільки їй ніхто не загрожує.

Так само оговталась після сорому на Балканах „стара Европа” – держави-засновники ЕС (Франція, Німеччина, Бельгія). Франція та Німеччина закликала инші „рівні їм у Европейському Союзі” країни інституційно консолідуватися та виробити спільну зовнішню політику ЕС. Вони теж відмовились брати участь у війні в Іраку без належних доказів загрози з його боку та відповідних санкцій міжнародних організацій.

Традиційний ЕС-івський опортуніст, країна, що завжди каже „ні” кожній ЕС-івській стратегічній ініціативі – Велика Британія, однозначно зайняла проамериканську позицію. Постсоціалістичні нові члени НАТО та кандидати на вступ до ЕС , а також так звана „нова Европа” (країни нещодавно прийняті у ЕС ) не мали вибору, тому відважно „пішли на прю з Іраком” своїми медичними та тиловими батальйонами.

Росія, відчувши, що теж має шанс щось сказати у великій політиці та будучи зацікавленою у розподілі іракської нафти, прагматично приєдналася до Франції та Німеччини.

Україну, Богу дякувати, не запитували, тому вона блаженно спить. Бути марґінесом це теж певний люксус. Завжди би так. Можемо чутися як у нейтральній Швайцарії.

Таким чином під загрозою опинилися:

1. Принцип міжнародного права

2. Єдність та майбутнє НАТО

3. Єдність та майбутнє ЕС

і врешті решт:

4. Ефективність міжнародного співтовариства в опорі чи тероризму, чи якимось иншим загрозам, оскільки неефективне ООН, неконсолідований та мілітарно безсилий ЕС і, що найгірше, розполовинене НАТО не можуть і ще довго не зможуть забезпечити цієї ефективности. Ефективними є тільки США. Що і було доведено в Афганістані. І не тільки.

Маємо колізію між ефективністю та правом, між міжнародним правом та правом на самооборону. Не буду наводити аргументів на кшталт того, що насправді боротьба йде виключно за іракську нафту. Йдеться про принципи облаштування майбутнього світу. А тому США, як безсумнівний світовий лідер, та світове співтовариство опинилися перед набагато важливішою проблемою, ніж просто боротьба за нафту чи зі світовим тероризмом – питання стоїть про майбутню політичну констеляцію світу. Чи ми матимемо його і надалі однополюсним? Чи має якийсь шанс проєкт створення Европейського Союзу? Чи насправді НАТО переживе падіння СССР? Чи має якийсь сенс, окрім гуманітарного, ООН? Чи це механізм вирішення проблем, чи просто місце гомінких та ялових міжнародних зустрічей?

Отож, завдання полягає у тому, щоб зробити міжнародне право ефективним, забезпечити безпеку світу, враховуючи інтереси кожної зі сторін. Чи може це також неможливо?

Кілька тисячоліть історії „цивілізованого” людства радше свідчать, що це завдання виконати неможливо.

15 лютого 2003