Написати відповідь

Антон Борковський

Молюся із гетьманом Мазепою

Мазепа. Яке солодке прізвище винищеної нашої історії. Соковите прізвище справжнього екзистанта високої моди українського історичного контексту. Людини неоднорідної, яку годі було навіть оббрехати.

Освічений Воїн. Шляхтич. Українець. Бачив перспективу, знав ціну погорди, пізнав смак кохання і крові. Людина-пісня, Леґенда, що гарматним ядром вдарила по всій вєлькорускій національній ідеї і чи-то з реготом, чи-то з плачем проломила чужі паранойяльні мрії вписувати нас у спільний культурний контекст. І покотилась далі, засіваючи романтичні голови цілої Європи, покотилась, змусивши шукати постійних прокурорів від ідеології, проте завжди знаходячи лише апологетів від історичної правди. Хто вирішив, що історична правда має бути конче солодкавою та пофарбованою в триколор? Чому правда має конче слугувати лише рагулюватому історикові задля написання мертвонароджених псевдонаукових опусів та нав’язувати лише його марення з приводу історичної героїки? Правда вийде ерегованим мазепинським шилом із мішка імперської брехні!

Ким був Мазепа, – зрадником, крадієм, поетом-трагіком, патріотом? Про що він мріяв? Чи був він месією в українському варіанті? Чи посміхався він, коли рубали голову Кочубея, чи топтав він конем чернь? Чи плакав він? Чи Мазепа взагалі був? На ці питання відповіді висувались переважно в трьох традиціях. Досвідченому читачеві нема потреби пояснювати, що це була романтична, патріотична та російська.

Єдина постать, історично співставна за неоднозначністю з Мазепою – Ричард ІІІ, король Англії (1483-1485). Загинув від рук французьких інтервентів, очолюваних претендентом на престол Генріхом Тюдором (згодом Генріхом VIII) у битві при Босворті. Опісля подій був старанно оббріханий істориками зі стану переможців (Т.Мор), на свідчення яких посилався Шекспір у славнозвісному „Ричарді ІІІ”. Мазепа не загинув на полі битви. Він залишився жити. Для одних, аби нищити Україну, для инших, щоб її берегти. А насправді, аби показати, що Ми і Вони є двома різними світами. Ми є ми, а вони є вони. Решта – демагогія. Є український ранок і Мазепа на коні. Є вуса і анатема московських схизматиків. Є понищені його портрети, – в спробах позбавити лиця. Є шляхетний клич і поворот ключа в поневолених головах мільйонів одурманених жертв колективізації національної історії, честі та гідності. Але вкрасти і поділити – цього завжди було замало, треба знечестити, випалити очі. А потім подавати, окраденій, шматки хліба, правди, свободи.

Мазепа ж плюнув. Він був вже літній чоловік. Шляхетний мудрий володар. Один із небагатьох не холопів від українській історії. Аристократ, – не сіромаха-бунтівник і не орач-зарізяка. Творець, що знав ціну свого творіння. Знав про плоди і пагони. Знав, що сіє він. Знав про майбутні декалітри крови за незгоду плазувати. Знав і робив своє, Гетьман.

Він і вони

Чому Іллєнко зміг? Бо так судилося. Талановитий тим, – чим Бог нагородив. А чому знаходяться глядачі, що намагаються спиратися піарним нав’язуванням і зрозуміти цей непростий сюжет? Бо Бог нагородив і цих людей.

Можна подарувати зараз людові патос, бо вийшов Він із рядів ворожої маячні і, не схиляючи голови, мовив: „Я, МАЗЕПА”. Як виявилось, можна зробити кіно, де Мазепа погордливо скаже „Я, МАЗЕПА”. Й увіруєш. І згадаєш. І забурлять у крови співставлення побаченого в кіні з ґенетично закладеним у пам’яті.

Як добре, що збереглися в Україні люде, вдостоєні дару знімати добрі фільми. Не гура-патріотичні, чи до несмаку комерційні. А такі, що співставляти зі світовим кіном не гріх. Не соромишся. Приємно ділити Україну із таким Гетьманом Режисером та Акторами. І важливо долучитись до таємниць високого мистецтва, ба навіть королівського мистецтва, – арт рояль.

Приємно відчути, як чужі слова відпадають від нашого історико-культурного контексту і падуть донизу, а промовлене Твоєю мовою летить догори, огорта ноги Творця і шепоче: „Є вона, твоя Україна, жива. Досі жива”. Добре стає на серці, спокійно на душі.

Іллєнко наважився. Вголос сказати правду, тому фільм відбувся. Фільм український. Фільм світовий. Не рекомендований до перегляду в Росийській Федерації. Але будуть дивитись. І ми, і вони. Бо гордою поетичною мовою було знято цей фільм, бо в метафізиці правди більше ніж у фізиці, бо за кров нашу ми ще не повернули страшного боргу.

Заслуга і велич трактування Ю.Іллєнка в тому, що воно продовжує у часі полеміку Мазепи з Пєтром, коли випнулися гострі кути, які неможливо загорнути ні в саван, ні в лаштунки вічних переможців над Україною.

Мазепа і Мазепа

Іван не зцурався своєї ідентичности і тим визначився зі своєю долею. Чи вірив він у свенско-українську перемогу – питання досі відкрите. Dum spiro spero. І кров невинно убієнних волає до неба про помсту.

Важливий вибір, – Гетьман переглянув очевидність історичної даности та не погодився з нею. Не схвалив чужого перекрою нашої землі. Мазепа став проявом тотальної незгоди. Незгоди, яка не має адекватного омовлення у словах, але яка знає, що таке кривоприсяга, випатрана українська земля і перехрещена віра.

Критики

Чому не цікава критика фільму, – бо безплідна вона. І недолуга. Фільм породжує інобуття української історичної душі, яку давно так не мацали об’єктивом. Можна закидати одне, друге, третє. Але фільм перекреслює критичні історико-естетичні розмазування. Мене не обходить, що треба було додати, що забрати, де прибрати дим, а де доставити людей під час зйомок, – пуста балаканина. Не варто казати про часову розтягнутість, – мало. Дивишся фільм, а все мало. Хочеться завтра, позавтру. Надовго. Від Сяну до Дону. Нарешті в Україні в широкому форматі була публічно задекларована наявність гнійних ран суцільної історичної любові та споконвічної дружби.

Чому фільм гроблять – стає ясно одразу. Не сподобався Москві та прихильникам постмодернізму. Бо як не банально це прозвучить – тому що фільм складний. Глядацька авдиторія на Заході буде зацікавлена фільмом-як-фільмом, але для неї лишиться нерозв’язаною складна система образів, які зрозуміють навіть не до половини, – разом із квитками треба давати лібрето з історичними коментарями, що, на жаль, є мало реальним. Росийський ринок лишається закритим із причин очевидних, – нашу історію вони розуміють по своєму, не визнаючи за нами права власної візії. В Україні, якщо і збагнули історичні колізії, то площина фільму „за Фройдом” не те, що злякала пересічного глядача – без перебільшення перевернула світ його уявлень про все, – від історії до актора екс-міністра культури. Це свідчить про одне – фільм шедевр.

До фільму треба братись із великим багажем історичних відомостей та тогочасних ментальних настанов. І відчувати біль за розірваність українського буття в найніжнішому місці. І постійно переживати страх, аби це не повторилося. І прагнути щось змінити.

Позиціонувати Мазепу, себе та їх. Ступка зробив це. Він викрикнув, аж загуло небо, слова, яких уже кілька років очікують від усіх українців, мало-мальськи подібних на героїв, – „ЙЙА, Мазеп-п-п-А”. Треба мати неабиякий душевний порив, аби вихлюпнути це, зберігаючи при цьому самототожність. Бути Мазепою, точніше Мазепами, і гнати коня все далі й далі засніженим лісом свого життя. Від Мазепи до Ступки, від Ступки до Мазепи і разом із Іллєнком назад. Породити діалектику мазеп, наповнити її живим екзистенційним поривом і впрягти глядача в фіру української історії. Треба БУТИ Мазепою, щоби грати роль Мазепи (тим більше зараз), і Ступка ним не лише став – він, певно, ним і є.

Не варто підраховувати гроші, зусилля та таланти. Фільм п’янить, перебирає частину душі твоєї і, разом із нею, творить істинний діалог між коханням, героєм та історією. Але фільм потребує свого глядача, бо лише хоробрий плавець відчуває велич моря. Іллєнко ж створив океан, і треба чимало інтелектуальної відваги, аби подолати його. Основна біда не за фільмом, – проблеми з авдиторією.

Цей фільм добре би умістився в межах якогось серіалу (серій на двадцять), породив би подальші версії та продовження. Може від цього він став би ще кращим. Але він є власне таким, яким він мав стати. Він пропонує свої розв’язання наболілої проблеми, – чому ніхто нас досі не рятує. Бо ніхто і не рятував. Мазепа рятував честь України і свою гетьманську гідність. Він не думав рятувати українців та їхні зрадливі душі. Він жертвував Батурином і Січчю, прокладаючи шлях у вічність. Він рятував національні символи, що лишалися покинутими. Бо місце в історії, – це не лише філософія гранітного кургану, чи засмальцьовані сторінки історичних праць, вічність є радше піснею від історії, яка вимагає не лише ствердного покашлювання, але й готовності втратити голос, її співаючи .

Вона

Вдалося. Їй вдалося стати поруч. Він і Вона. Мазепа і Смерть. Мазепа і Кохання. Мазепа і Зима. Мазепа і Ніщо. Герой та її до нестями гарні очі.

Вона змогла крутити фойєрверками образів, даруючи дрімучому глядачеві надії на вічність та спасіння. Вона змогла винести тягар, вона прагла і сповнилося. Мазепа перетнув межі вічності. Він, Вона і вічність. Ступка провокує, вона відгукається, плаче і мріє. Ії очі та груди потребують чоловічої визначеності, але Мазепа пам’ятає за свою смерть. Визначеність і означає смерть. Вона пінить його славу своїм коханням, вона збиває перину Батурина, потопленого в крови. Вона в нестримній жалобі приносить у жертву свого чоловіка, себе та Мазепу. І перероджує – і Мазепу, і себе. Вона – сама земля, навіть богиня землі. Вона плодюча як пшеничне поле, її лоно набухле готовністю рекрутувати сотні стрільців української слави на вівтар мазепиної гонитви за вітром. Вона прагне, вона, – вічна жіноча туга інь за великим полюсом, що єдиний надає їй сенсу. Ні, не за чоловіком. За Мужем.

Герої

Весело було би спостерігати за носіями російського національного міту під час перегляду ними фільму. Підняли руку на їхні фетіши – Пєтра, Пушкіна та Жукова. Замахнулись на носіїв різних мітологічних ознак, які щонайкраще відповідають трійці рускої душі – винахідливий стратег, що і на балалайці збацає і до Европи вікно прорубає і „до баб-с охоч, чертяка”. Бо чому має конче поставати в уяві режисера образ мудрого Пєтра, що розробивши належну методологію виграє Полтаву, чи, навпаки „образ богонатхненного”, що несе історичну місію Імперії зрадникам-хохлам. Чому ні? Нехай продукують свої власні історичні візії, втілюють їх у образи та самі й дивляться. Така тенденція вже й так протривала не одну сотню років. Най триває й надалі. Їхнє життя – їхнє кіно.

Те, що Арап (у сенсі негр) Пєтра Вєлікого міг бути йому вірним і в інших питаннях не викликає сумніву. І не потребує пояснень чи виправдань. Ганьби тут нема. Грішив Петро часто, і по-різному. Але йдеться про інше. Чому фільми світової слави Режисерів мають узгоджуватись із прилизаними підручниками, затвердженими редколегією полковників фесебе. Чому хтось може рекомендувати чи не рекомендувати фільм до прокату чи перегляду? Чому маємо підлаштовуватися під пропозицію розробки спільної візії спільно прожитих літ? Нащо нам те? Вкотре нав’язують пропозицію передивлятись нашу історію. До такого ж треба доробитись – ладно кореспонденцію перевіряти, але ж пропонують перлюструвати цілий п’ятдесятимільйонний світогляд, аби згодом подарувати підручник писаний абеткою Брайля. Спалити півукраїни, а потім звинуватити Мазепу.

Своїм життям, своєю Полтавою Він помолився за нас, вже тоді помолився. І можливо, лише завдяки цьому, ми можемо інколи підводити очі й дивитись зі спокоєм в обличчя темряві, кажучи: „Він нас відмолив”.

Але він невловимий, політичний предтеча Сковороди. І Мазепу „ловив світ та не впіймав”, ба навіть з труни не вигризти. Нема труни, нема могили. А в тому разі, як розрита вона, віримо, що прах його, розвіяний вітром від Батурина до Стокґольму, ще принесе свої плоди.