Написати відповідь

Марта Філь

Мазепівський аналіз крові

Остатньо похід у кіно мабуть для багатьох є подією, співставною за частотою хіба з відвідинами церкви непрактикуючими, але порядними християнами (як не прийду, то все Великдень), а за видатками – з купівлею кількакілограмового шматка доброго селянського масла (таке мірило доцільності капіталовкладень давно практикує моя мама). Та й пропозиції вітчизняного кінопрокату – вітчизняного хіба територіально, а не за наповненням – цілковито програють у порівнянні навіть з маргарином “Рама”, бо і на думку не спадає тратити кілька годин життя і зовсім не кілька гривень на перегляд якогось чергового голлівудського фаршу з людського м’яса при всякій відсутності мозку, не кажучи вже про естетичний, а що більше – мистецький бік справи.

У переліку тих речей, що чередою надгробних пам’ятників постають перед очима при словах “Ще не вмерла”, український кінематограф був чи не першим у черзі коматозників. Але, як відомо, на запитання “Хто крайній?” відповідає традиційно Надія, тому вона живе найдовше.

Приблизно з таким набором контекстних очікувань, приправлених невиразними згадками про майже річної давності шум, піднятий після показу на Берлінському кінофестивалі стрічки Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу” йшлося до кінотеатру, аби врешті на власні очі побачити те, що вже встигло обрости полярно протилежними ярликами, емоційними і безапеляційними.

Емоційність оцінок розумієш і виправдовуєш одразу на перших же кадрах, ба, навіть після перегляду ще довший час залишаєшся у силовому полі вражень, ходиш помежи люди з одним наполегливим і нав’язливим запитанням “Мазепу бачив?” у сподіванні почути ствердну відповідь і мати рятівну змогу виговоритися обом, причому незалежно від домінуючого знаку плюс чи мінус.

Медики і досвідчені пацієнти знають про існування кількох методик аналізу крові. Окрім найпростішого, є ще так званий аналіз за повною формулою. “Молитва за гетьмана Мазепу” і стала тією повною формулою, за якою визначилися стан здоров’я українського суспільства і національної душі. Відважитися пройти таке болюче тестування непросто. Значно простіше жити і не знати, ким єси, або зручно користуватися підсунутими готовими кліше, особливо не напружуючи голівоньку для власної ідентифікації. Іллєнко дав кров сам і кожному з нас запропонував ризикнути пройти проби.

Проба історична

“Я не знімаю історичний фільм”, – сказав режисер, коли його допитувалися про намічені місця натурних зйомок.

На цьому можна було б і поставити крапку, віддавши право остаточного рішення митцю. Однак, саме тільки анонсування тематики і обраного матеріалу ще до початку зйомок вщент розбили ілюзію, що у трактуванні критиками завершеного твору оминеться інколи смертельні для мистецтва рифи історичної упередженості.

За словами самого режисера, свій перший сценарій про Мазепу він написав ще у 70-ті роки, коли секретарем ЦК Компартії України з ідеології був сумнозвісний Маланчук. Залишається лише дивуватися і дякувати Богу, що тоді, після оприлюднення замислу, Іллєнко взагалі залишився живий, а не був згноєний десь у психіатричній лікарні яко ворог народу.

Часи міняються, але не всі разом з ними. Історичні стереотипи часто стають тою пеленою, що застить очі глядача і не дає сприймати фільм, як річ, приналежну до світу мистецтва, а не до науки.

Ламати стереотипи набагато складніше, аніж у них увірувати. І ми, пошукувачі своєї ідентичності, і незаражені вірусом імперського шовінізму наші східні сусіді -- всі ми стоїмо лише на початку цього далеко не битого шляху. Швидше навпаки – ми биті, й тому ще складніше не віддатися спокусі однозначного чорно-білого трактування історії. Це все ще незагоєна рана і відкрите питання.

Яке, однак, вже вирішив для себе Іллєнко. “Я не генерал. Я – кінорежисер, художник” Це також його слова. Наберемося нахабності доповнити – він не політик і не хоче ним бути. Не слід навішувати на художника вади нашої-їхньої історичної свідомості. Для Іллєнка вже давно зняті питання хто є хто на полі Полтавської битви, а те, що для багатьох такий Мазепа -- відкриття, свідчить лише про наявність у крові вірусу залежності від чужого трактування нашої історії. Усвідомлення хвороби є першим кроком до одужання.

Припущення, що для України Мазепа стане врешті загальновизнаним національним героєм, а для Росії залишиться таким же загальновизнаним зрадником не таке вже й безглузде. У кожного своя доля. Це ж цілком логічно для тих, хто стояв по різні сторони барикад, чому світова історія містить численні докази і приклади. Скажімо, той же Колумб для одних національний герой, а для інших – перший загарбник, за яким прийшли інші, що відібрали землю. Для когось Катерина є Великою, а для нас – великою нищителькою українського козацтва.

Не будемо сперечатися про вже усталений вислів щодо спільної історії. Воно може й так, але бачення повинно бути різним – національним для кожної національної історії. Інакше ми не відбудемося як спільнота.

Проба мистецька

Це найскладніше і найсуб’єктивніше. Тому вона буде найкоротша, нефахова, дилетантська, тезова.

Український кінематограф живий. Є країни, що ніколи не мали власного кінематографу, наприклад Вірменія. А ми можемо пишатися такими шедеврами як “Тіні забутих предків” Параджанова, “Камінний хрест” Осики, “Білий птах з чорною ознакою” Іллєнка. Тепер до цього переліку додалася “Молитва”, тільки треба не боятися і не соромитися її промовляти.

Українське бароко ще ніколи не було настільки соковито і барвисто унаочнене у післязавтрашній для нього постепосі, як у фільмі Іллєнка. Навіть у трактуванні бароко, як кічу тої доби з використання цілком сучасних кічових поліетиленових матеріалів.

Не знаю, який там Ступка був міністр, але тепер точно знаю, яким він був, є і буде актором. Низький уклін йому і всім, хто долучився до низки акторських робіт стрічки.

Неперевершеною є робота художника-постановника Сергія Якутовича.

Абсолютно розкішними костюмами повернувся до нас львів’янин, на жаль уже покійний художник Володимир Фурик. Це гідний пам’ятник його творчості.

Це безмежне поле для мистецького аналізу, тому й залишимо його для фахівців. Головне – щоб не мовчали, кожна подія життя повинна бути відрефлексована, а життя мистецького – і подавну.

Проба німецька

Вперше ширше коло глядачів побачило стрічку в офіційній програмі 52 міжнародного Берлінського кінофестивалю у лютому 2002 року. Фільм, як стверджує сам Іллєнко, став першим за останні сім років проектом, представленим у Берліні країною Східної Європи.

Отже, перша проба глядача була одразу європейською, а оскільки фестиваль проходив у Німеччині, то й реакція критиків та журналістів найшвидше прозвучала зі сторінок німецької преси. Здавалося б, неупереджений глядач, вишколений баченими-перебаченими кіно-експериментами, зуміє оцінити стилістику фільму, його непересічність навіть для перенасиченого європейського кіно.

Перша хвиля критики була подивовано-негативна. “Яка муха вкусила талановитого українського режисера Юрія Іллєнка, щоб з таким нездоровим інтересом і неперевершеною істерією бабратися у історичних міфах?” – це цитата з газети “Кілер нахріхтен”. А потім було просто мовчання. Дивно? Ні, закономірно. Велика німецька нація розгребла свої історичні міфи давним-давно, ще у 19 столітті, німці ніколи не знали, що таке занепад і нищення німецької мови, німецької культури, німецької історії. Їх “муха” самоусвідомлення вкусила багато століть тому, що і стало першоосновою формування німецької нації. Вони вже про це встигли забути. Тому і не зрозуміли історико-психологічного феномену українсько-російських відносин. Не збагнули, що це є адекватна реакція на статистично значущу кількість історичних поведінкових актів російського великошовінізму щодо України.

Спробуйте зараз підняти руку зі сторони на якого-небудь Максиміліана чи Бісмарка, як всі німці як один, від Альп до Балтики стануть на захист своїх міфів. І інтерес з’явиться, й істерія.

У тому то й різниця – у них всі, як один, а у нас один Іллєнко, та й того або замовчують, або обпльовують.

Проба фінансова

Кіно, на відміну від живопису, чи музики, що самодостатні, має двояку природу – це і мистецтво, і виробництво. Причому, виробництво не з дешевих.

Шокуюча на перший погляд цифра у 2,5 млн. дол., що були виділені для зйомок “Молитви” є сміховинно малою, порівняно з бюджетами продуктів світового кінематографу. На такі гроші навіть мультфільму не зроблять. Богдан Ступка потім зізнається, що хотів дати на фільм усі кошти, відпущені на українську культуру, бо “це копійки”. Суму було виділено цільовим фінансуванням урядом Ющенка. Принагідна заувага: якщо коли-небудь доведеться голосувати за Віктора Андрійовича, то не останнім аргументом на його користь буде пам’ять саме про це цільове фінансування “першого знятого за світовими стандартами, першого за статусом, першого фільму кіностудії Довженка за останні 10 років” (так визначили кінострічку журналісти російського телеканалу НТВ).

Отже, кіно – дорога забава, як сказав Єжи Гофман. І такий же ринок, як і всякий інший. Свої металургійні чи зернові ринки ми вже з бідою навчилися захищати, принаймні усвідомили необхідність цього. А от вітчизняний кінопрокат – золоте дно для швидкого збагачення за рахунок неконтрольованого ніким і нічим демонстрування низькоякісних закордонних стрічок.

У Франції діє кінематографічний закон, визнаний експертами найкращим у Європі. Власне кіновиробництво цієї країни надійно захищене. Найбільший податок сплачують ті кінотеатри, що показують невітчизняні, а особливо неєвропейські фільми. Абсолютною умовою є заборона ввозити готові копії, їх мають виготовляти тільки у Франції. За рахунок цього з’являються кошти, що дозволяють розвивати французьке кіно, знімати не лише якісні комерційні фільми, але й високохудожні новаторські стрічки, які за самою природою високого мистецтва ніколи не будуть масовими і комерційними.

“Молитва за гетьмана Мазепу” також ніколи не буде масовою стрічкою. Її перегляд вимагає розумового і душевного напруження, вимагає певного рівня підготовки, щоб зрозуміти закодовані у фільмі знаки і алегорії. Тому не варт підходити до “Молитви” з мірками “скільки витратили—скільки заробили”. Заробили дуже багато, але не у грошовому вираженні, а у цінностях, значно більш вартісних. Інвестиція у самоутвердження нації ніколи не дає блискавичних результатів, але вони завжди є визначальними для майбутнього.

Проба парадоксальна і остання

На десятигривневій купюрі з одного боку портрет Гетьмана Івана Мазепи, а з іншого – зображення Києво-Печерської лаври. Тієї Лаври, яку своїми коштами розбудував Мазепа, відновивши її монастир, збагативши її монументальним муром і прикрасивши навіки розкішними воротами у вигляді церкви. Тієї Лаври, яка стала оплотом Московського патріархату, що дотепер не зняв анафеми з гетьмана Мазепи. Тієї Лаври, де похований Кочубей. Така от мазепівка.

Шкода, що на грошах не друкують віршів.

Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єдин гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво,
А все браття – тото диво !

Автор – гетьман Іван Мазепа.