Написати відповідь

Ян Чайковський

Історія через призму власного існування

Фільм... один з перших українських фільмів, який, як і вимагає логіка кінематографічного жанру, в пошуках “святого місця” відобразив найбільш непевну і найбільш заховану під різними мітами, правилами, нормами душу українського народу – його історію. Історію, яка тісно вплетена в історії різних держав (Польща Росія, Туреччина, Крим, Румунія, Швеція та інші) як їх частина. Історію, яка не є єднісною, а тільки сукупністю окремішніх частинок певного, дещо штучного цілого, які суперечать між собою, але всупереч законам Гегелівської діалектики не творять чогось нового, власного, цілісного, а тільки приносять муки і страждання для свого носія. Історію, яку не можна розглядати ні через призму класової боротьби, ні через призму релігійності, ні через призму несформованого етнічного націоналізму, історію, що губить своє існування в своїй різноманітності, неосяжності, але кожен раз постає в трагедіях кожної людини, яка зважується назвати її своєю. Історію, яка потребує власної методологічної основи, яка могла б охопити трагедію кожної людини. Історію, в якій зуміли штучно об’єднати такі роз’єднані, різноманітні, різнопорядкові форми, змісти суспільної структури, які одночасно вміщувалися на одній території, в одному місті, в одному селі, в одній родині, в одній сім’ї, в одній людині, матеріалізуючись у культурній спадщині і виживаючи в ній. Історію, яка, трансформуючись, формує культуру, в якій зуміла вмістити всі суперечності, різнобарв’я, яка і не потребує їхнього вирішення, а тільки показ відображення, інформація для роздумів. Але це зовнішнє. Історія, яка стала традицією трагедії пошуку цілісного існування, пошуку єдності, якої немає.

А внутрішнє. І тільки культуру сприймеш, визнаєш як свою, і вона переносить в окремій людині, окремій сім’ї, окремій родині, окремому селі, окремому місту, на окремій території все різноманіття і різнобарв’я цієї історії і примушує вирішувати ці питання, на які відповіді немає, немає і ще раз немає. Вона з’являється і відтворюється в трагедії кожної людини.

Історія поглинає існування кожної людини, втягує її у свій вир, не даючи вирватися, якщо не зректися. Зректися? І постає перед кожною людиною Гамлетівське „Бути чи не бути” в модифікованій формі “ким бути і ким не бути?” “Ким бути?” дивно трансформується у “з ким бути” і, як не дивно, „з собою” серед відповідей немає. Тоді дихотомія поглинає, і знищує, не дає можливості відродитися, стати собою, а лише стати культурою в історії, великою культурою в великій історії. Втягнення і знищення стає традицією, яка відроджується і відроджується, а може, вже і не гине, а живе в кожному і в усіх, жахливою і трагічною, комічною і містичною, але вічною традицією „нашого народу”.

Традиція, що переслідує, і хоче втягнути тебе в цю систему, поглинути своєю логікою і знищити, традиція, яку не можна осягнути, і від якої не можна втекти, яку можна відобразити лише в театрі, театрі абсурду.

Театр абсурду. Тоді хто є хто? А хто є я? І вже не знаєш, чи ти вже актор, чи це ще театр, чи це вже життя. Чи роль - це те, що є твоїм, власним, рідним, знайденим тобою в тяжкій праці і муках? Та ні, тобі її визначили історія, культура і традиція. І це вже не твоя роль. А де є твоя роль? Чи є твоя роль? Чи це вже визнання? Чи це вже знову забуття?

Забуття? Невизнання. Не можна. Історична логіка каже ні. Ні фільму. Ні. Бо це буде порушення традиції, культури, історії, що так яскраво відображена в ньому, традиції знищувати, не вириватися. За традицією народ не дасть можливість йому стати культурою, так як визначає культура, згідно з логікою історії, бо це порушення, порушення, і знову порушення її закону.

І знову життя. Життя. Народ. А ти? Ні, вирвешся!!!

Народ не дасть. Традиція. Вона поглине. І життя народу, яке поглинає, і ти, людина, яка постійно втрачає на користь народу, що знищує. Але вже знаєш, що тебе немає, бо є народ, який не знає, що є, бо він народ, не „Я”, а, отже, не знає, що хоче, бо хоче, як всі, щось, чого не знає, бо він народ.

І знову питання „А я де?”

Такі перші враження від фільму Ю. Іллєнка „Молитва за Гетьмана Мазепу”, що примушує замислитися над питаннями, над образами власної історії, історії України, і, що більше, над власним місцем у ній. Головними дійовими особами фільму виступають не князі і королі, не царі і гетьмани, не народ і „бидло”, а люди, що реально живуть і переживають, люди, що діють. Люди, які є поза образами традиційних сприйняттів, та які існують, а не функціонують. Люди, що живуть, направду живуть, а не грають. Живуть як хочуть, живуть як вміють, живуть як виходить, живуть, тому що живуть, а не є гвинтиками історичної необхідності. Вона їх, звичайно, не згубить, не відпустить, але вони живуть поза нею, точніше, не усвідомлюючи її.

На цьому ґрунті виникає конфлікт, як у фільмі, так і в сьогоденні, конфлікт між історичною реальністю і власною буденністю. Історична реальність, що зникає і втрачає, переходячи в буденність, відмінну від реальності. І буденність, що живе, постійно керуючи і визначаючи місце людини і народу, але не стає історичною. Її звідти прогнали, насильно прогнали. Чи так буває? Буває. Чому?

Реальність – чужа, створена не народом, а іншими, - це не моя реальність. Буденність – своя, але створена кожним зокрема, для себе, ніколи для інших. Це тільки моя буденність. Конфлікт з ідентифікацією породжує конфлікт в собі, і питання хто ми є, хто я є. Чи Ми, чи Я? І тоді релігія, національність, державність є функцією, яка тільки означає тимчасове пристосування буденності до реальності, а не визначає її. А життя інше, і звичаї інші. Ми є Я, але Я не є МИ.

Кожна людина конфліктує, конфліктує в собі зі своїм існуванням як способом мислення і реальністю життя, яку не визначаєш, а тільки приймаєш як обов’язок дотримуватися і належати. А звідти легка зміна, зміна в приналежності, бо це не зміна внутрішнього світу, а лише пошук, марний пошук, але як дія він завжди підійде.

Конфлікт зовнішнього з внутрішнім, конфлікт, який не має і не може бути вирішеним через його невизнаність, але, на диво, постійність. Конфлікт притаманний і яскраво відображений в одній людині, і в кожній країні, і в кожній людині в цій країні, тільки ти стаєш нею.

А в інших? Нема.

Вони знають, чого хочуть, вони думають, що роблять, знають, на що ідуть? Не знають, не думають, але ідуть. Не все виходить. Але це теж дія. Дія, що не суперечить авторові, повністю відповідає йому, його внутрішній і зовнішній суті. Вона його.

А ти не свій. Ти загублений в традиції і в історії. Вчора вона каже - будеш при королі, а сьогодні вже - для царя, чи ще для/при комусь. Але завжди При чи Для, але знову серед тих “комусь” немає “себе”. Це історично неправильна відповідь. Не історична.

Конфлікт, який є внутрішнім, і йде крізь все життя, творить життя.

Спроба втекти, заховатися, заховатися… за кохання. Не вдасться, не дасть історія і фатум. Не можна. Чи можна? Але вже не можна інакше. Хоча б де-небудь знайти себе. Хоча б у своєму коханні до людини, до України. Хоча би раз, наперекір усьому. А може, вийде розірвати і зламати традицію. Хоча б раз перемогти. Перемогти раз і назавжди, розірвати пута всього життя.

Але це вже не так просто. Воно хоч і не твоє, але за стільки часу вже рідне. Ні, не можна рвати пут. Пут власної драми і трагедії, комедії і мелодрами, пут власного життя. І ти вже стаєш своїм серед чужого.

І що далі... А далі страх... Страх і забуття. Драма, що стала пострахом.

Страхом перед повторенням трагедії? Ні, страхом перед спробою повторення трагедії, бо, може, вже і не трагедії, а таки драми. Страхом перед осмисленням. І страх перед собою, тому що старався бути поза трагедією, тому що не хотів бачити трагедії, хотів бути поза нею, поза собою, і бачити тільки драму, драму однієї людини. Але страх не дасть.

Простіше забути, не знати, не визнати і жити, жити, жити не знаючи, але не можна. Історія не дає, не дає забути, забути себе, ти - її, а не вона твоя. Треба боротися і міняти, перемогти традицію і змінити історію. Треба не дати їй себе поглинути.

Це трагедії однієї людини, чи трагедії однієї країни, чи трагедія своєї країни, чи власна трагедія? Чи ні?

Це вже другі враження про фільм, осмислення.

Кажуть, що фільм недостатньо відображає загальноприйняті позиції. Він поза традицією, поза історією, його краще не бачити, його краще не чути. Це, мовляв, випадковий прояв фантазії народу, ні, не автора, а народу, який неправильно зрозумів себе. Фільм чи трагедія.

Фільм має закладену трагічну долю власного єства. Фільм про фільм. Чи задумував це автор? Не знаю, але фільм, що має автобіографію фільму. Випадковість? Ні, історична логіка, що яскраво відзначилася в неісторичному персонажі гетьмані Мазепі, який спробував змінити її, повстати проти неї, суперечити їй, стати історичним.

Не можна, тому що є страх. Він не дасть Мазепі стати історичним. Він поза історією.