Написати відповідь

Геннадій Друзенко

В пошуках сенсу

Останні заяви Януковича про гальмування євроатлантичної інтеграції України (в яких багато кому почулося відмова від європейської домінанти розвитку держави як такої) оголили давню проблему української національної ідеї. Одразу уточню, що в контексті цієї статті я не говоритиму про українських достоєвських, есхатологічні перспективи чи те, як Бог бачить українську націю у вічності, – йтиметься про набагато скромнішу перспективу, а саме про здатність (чи радше нездатність) українських політиків формулювати й реалізувати масштабні національні проекти, спроможні мобілізувати та гуртувати націю. Також одразу зазначу, що коли я кажу нація, маю на увазі не расову чи етнічну групу, а політичну спільноту, що живе у тій самій культурній системі координат та поділяє ті самі засадничі вартості. Ба й більше: не просто теоретично поділяє, а визначальною мірою керується цими вартостями у власному житті, а долю власної держави сприймає як значною мірою власну долю чи бодай визнає суттєву взаємопов’язаність між ними.

Для країн Центральної Європи та Балтії (ЦЄБ), що у другій половині 80-х – на початку 90-х повалили комуністичні режими і наразі по черзі приєднуються до НАТО та ЄС, певний час замінником національної ідеї було гасло повернення до Європи. Слід визнати (хоча цю причину здебільшого й поминають мовчки), що зворотною стороною тієї самої національної ідеї була втеча зі сфери російського впливу, оскільки самотужки подолати гравітацію Москви не були спроможні ані Прага, ані Варшава, ані Будапешт, ані решта центральноєвропейських та балтійських столиць.

Цей рух від Москви до Брюсселю був цілком природний, оскільки переважну більшість жителів чи не всіх європейських країн-сателітів СРСР не полишало відчуття існування в умовах напівокупації та накинутості ззовні соціалістичних та «народних» режимів. Отож слід визнати, що суттєва підтримка форсованого руху до НАТО та ЄС у центральноєвропейських та балтійських країнах ґрунтувалася на потужному свідомому й підсвідомому прагненні народів цих країн убезпечитися від рецидивів російського імперіалізму. Балкани та Румунія, що не спромоглися на щось подібне до відчайдушної спроби угорців побудувати «соціалізм з людським обличчям», Празької весни чи польської Солідарності – окрема розлога тема, втім тут за браком місця лише констатуємо, що мабуть саме тому вони пасуть задніх у черзі на втуп до НАТО та Євросоюзу.

Можна стверджувати, що процес «повернення до Європи» країн ЦЄБ добігає кінця, а процес «європеїзації» Балкан видається хоч і набагато проблемнішим, проте також невідворотним. Сьогодні навіть традиційні історичні спільники Росії – Белград та Софія з набагато більшою увагою прислухаються до того, що кажуть у Брюсселі, аніж до того, що говорять у Москві. Воднораз у вже об’єднаній Європі наростає хвиля євроскептецизму, посилюється вплив право-консервативних партій та лідерів, що дає підстави твердити: на зміну періоду романтичного та натхненного євробудівництва 90-х – початку 2000-х приходить доба Європи національних прагматизмів. Прагнення «творити дедалі ближчий союз народів Європи» (мета європейського будівництва, записана у преамбулах Договору про заснування Європейської Спільноти (1958 р.), Договору про Європейський Союз (1992 р.) та Договору про запровадження Конституції для Європи (2004р.) не окрилює сучасного європейця. Бо з останнім розширенням ЄС проблеми європейської тотожності й мети євробудівництва та похідне від них питання кордонів Європи постало як ніколи гостро. Якщо Європа – це більше, ніж суто економічний проект, якщо ЄС претендує на політичну правосуб’єктність, питання, хто є європейці і що таке Європа, стає наріжним для ЄС.

Кілька знакових подій, як-то: війна в Іраку, ратифікація Договору про запровадження Конституції для Європи, ставлення до подальшого розширення ЄС, стосунки з Росією та США показали, що розмаїтість у сучасній Європі суттєво переважує єдність («об’єднані в розмаїтті» – офіційне гасло ЄС), і цей дисбаланс недалекий від критичної межі. Без відновлення рівноваги між від- та доцентровими складовими об’єднаної Європи, говорити про якісь реальні європерспективи України зарано. А коли цей баланс буде відновлено – питання.

Зважаючи на окреслені вище тенденції слід визнати, що наша держава хоч і не залишилась зовсім осторонь євроінтеграційних процесів, але і центральноєвропейський, і балтійський, і балканський експреси поїхали до Брюсселю без неї. Такий сучасний європейський контекст об’єктивно вимагає пошуку та формулювання національної ідеї для України, відмінної від проголошеної, але так і не втіленої в життя стратегії «Європейського вибору».

Може, це й добре. Бо ситуація в Україні (крім Галичини, виплеканої в лоні Австро-угорської імперії) кардинально різниться від ситуації в країнах-новачках НАТО та ЄС. Слід визнати, що абсолютна більшість українців (це знову таки не стосується галичан, що чинили систематичний та тривалий збройний опір радянській владі) доволі природно почувалася в складі післясталінського СРСР, ідея незалежної держави не була провідною навіть для українського дисидентського руху, а вимоги українських провідників часто-густо зводилися до потреби національно-культурної автономії для українців у складі Російської імперії та міжвоєнному Радянському Союзі, а відтак до захисту прав людини в 60-80 роки в СРСР. Двічі, у 1918 та 1991 роках, українська держава поставала не так через консолідовані потуги масових національних рухів, як внаслідок розпаду Російської та радянської імперій. Значна частка громадян України й досі живе в контексті російської культури, вважає себе «русскими» або «російськомовними» й ностальгує за «великою державою, яку розвалив Горбачов».

І це не дивно, бо українці – добре це чи зле – повноцінні співтворці і Російської імперії, і Радянського Союзу. Ба більше: багато в чому завдяки нашим співвітчизникам ізоляціоністська Московія – азійська спадкоємиця Золотої Орди зі спотвореною візантійською ідеологією «Москва – третій Рим» – перетворилася на Російську імперію, яку, хоча й з певними застереженнями, приймали у європейських столицях за свою (аби переконатися у справедливості цього твердження, достатньо порівняти ставлення європейців протягом 18-19 століть до Османської імперії, що охоплювала чималу частину Європи,  та до Росії).

Саме в такому історичному та геополітичному контексті слід оцінювати (будемо відверті, ненову) українську парадигму, яку під час свого першого після повернення на український урядовий олімп офіційного візиту до Брюсселю спробував сформулювати Віктор Янукович, кілька разів назвавши покликанням України бути мостом між Росією та Європою. Не вдаючись у дослідження того, хто запропонував голові українського уряду цю алегорію і наскільки серйозно й глибоко розуміє та сприймає її сам прем’єр, слід визнати, що ця ідеологема є заявою політика, що не задовольняється роллю всеукраїнського «міцного господарника», а претендує на визначення геостратегічних пріоритетів країни або іншими словами тієї самої національної ідеї.

Відповідь Президента на брюссельські заяви прем’єра викликає лише співчуття. Заяви глави держави та його уповноважених і не уповноважених речників буцімто Янукович порушив Універсал національної єдності та Закон України «Про основи національної безпеки» під юридичним кутом зору варті приблизно стільки ж (якщо не менше), скільки постанова ВР «Щодо позиції Прем’єр-міністра України на засіданні комісії "Україна-НАТО"». Закон не встановлює жодних строків та послідовності вступу України до НАТО – лише декларує забезпечення «набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору» як один з основних напрямів «державної політики з питань національної безпеки України». Воднораз конкретніші зобов’язання щодо укладення між Україною та НАТО Плану дій щодо членства (ПДЧ) зникли з проекту Універсалу національної єдності з відома та за згодою глави держави.

Якщо бути послідовним, то МЗС мало підготувати до першого візиту глави уряду до Брюсселю не лише проект листа про бажаність для України підписати та розпочати виконання Плану дій щодо членства в НАТО, а й офіційне поданням щодо набуття Україною членства в Євросоюзі. Жодних юридичних перешкод для такого подання наразі не існує, а без нього стратегічна мета «набуття членства в ЄС» аж ніяк не може бути реалізована – незалежно від назви та змісту «посиленої» угоди, яку Україна має намір укласти з Євросоюзом наприкінці наступного року. До речі, здається ще півроку тому Борис Тарасюк прилюдно обіцяв ініціювати обговорення доцільності подання щодо набуття членства в Євросоюзі на засіданні українського уряду ще цього року. Нині пан міністр передумав? Отож, президентській стороні слід навчитися читати закон «Про основи національної безпеки» уважно та невибірково і лише потому звинувачувати опонентів у недодержанні законодавчо закріплених пріоритетів.

З іншого боку, як це не прикро усвідомлювати українським «західникам», Янукович в Брюсселі повівся як відповідальний політик, що прийшов до влади на чолі партії, одним з пріоритетів передвиборної програми якої була «підтримка позаблокового статусу України». Якщо б український прем’єр привіз до штаб-квартири НАТО офіційного листа із твердженням, що Україна зацікавлена у приєднанні до ПДЧ, в Європі мали б щонайменше запідозрити його у азійській підступності через відверту зраду як власних виборців, так і партнерів по урядовій коаліції, що також послідовно, відверто та прилюдно висловлюються за позаблоковий статус України. Ба й більше: навіть словосполука «Організація північноатлантичного договору» чи її абревіатура НАТО (не кажучи вже про якісь конкретні кроки, спрямовані на вступ до цієї організації) жодного разу не зустрічаються ані у передвиборчій програмі кандидата у Президенти Віктора Ющенко, ані у передвиборчих програмах Нашої України та БЮТу! Таким чином, маємо констатувати, що жодна поважна політична сила в Україні, йдучи на вибори, не обіцяла електоратові ані вступу до НАТО, ані схвалення ПДЧ. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Але наразі не про це. Головне, що ідея вступу нашої країни до НАТО (і меншою мірою – до ЄС) не є сьогодні ані мобілізуючою, ані гуртувальною для української нації, а отже, принаймні на середньострокову перспективу, не може претендувати не лише на статус національної ідеї, але й бути її тимчасовим замінником. Воістину, Україна – не Польща!

В цій ситуації ми спостерігаємо лише дві спроби висунути альтернативні вступові до НАТО та ЄС національні проекти. Першу спробу здійснив БЮТ, офіційно записавши у передвиборчій програмі блоку гасло солідаризму, другу – Янукович, що оприлюднив бачення української парадигми як моста, що з’єднує Росію та Європу. Не виключено, що з приходом на Банкову Олександра Чалого ми невдовзі почуємо із вуст Президента ще один проект, що претендуватиме на статус загальнонаціональної стратегії, але поки що обговорювати цю гіпотетичну можливість зарано.

Отже, міст між Європою та Росією і/чи солідаризм. Одразу зазначимо, що і першу і другу ідеологему поки лише означено, а тому обидві потребують на подальше уточнення й наповнення, аби чітко визначити, який саме зміст вкладали політичні лідери у свої знакові гасла. Можливо, згодом виявиться, що для них це були лише красиві слова... Та оскільки після «Європейського вибору України», який Леонід Кучма сформулював 2002 року у посланні до новообраного парламенту, інших національних стратегій українські топ-політики не висували, варто уважніше придивитися до двох означених вище.

Почнемо з парадигми моста. Звичайно, ідеологи Януковича не піонери у спробах подати цей архетип як національну ідею. Протягом останньої чверті століття чимало про Туреччину як міст між європейською та ісламською цивілізаціями говорили політичні спадкоємці Ататюрка. Також останнім часом Мексика намагається звести міст між Північною та Латинською Америками. Втім назвати ці спроби вдалими доволі важко. Вірогідно, через те, що (як слушно зауважив Гантінгтон) «міст – штучна споруда, що з’єднує два природних тіла, не будучи жодним з них».

Цю штучність у випадку України підкреслює інтенсивність двосторонньої співпраці Росії з ЄС і НАТО. За всіма основними параметрами (від кількості комісій в Раді Росія–НАТО до візового режиму, який ЄС вже суттєво спростив для російських громадян, а також частки ЄС та РФ у зовнішньоторговельному балансі обох сторін) Російська Федерація значно випереджає Україну. Навіть цілком виправдані претензії бути газотранспортним мостом (яким нині до Європи потрапляє до 80 % російського блакитного палива) Україна в результаті сумнозвісних газових домовленостей, схоже, може здати до архіву. Як це не прикро українському прем’єрові, можна з певністю твердити, що Росія та ЄС, Росія та НАТО самі дають собі раду й не потребують на посередника у своїх непростих, проте інтенсивних та взаємовигідних стосунках.

Що ж лишається Україні? Будучи спорідненою і з «малою Європою» і з Росією, але воднораз не будучи жодною з них, стати привабливою для обох – не як жертва, не як об’єкт експансії, а як можливість плідного синтезу цих двох цивілізацій. Стати не мостом, а одним з центрів Великої Європи, «від Дубліна до Владивостока», про яку мріяв Шарль де Голь. Але ця мегамета вимагає значної й тривалої концентрації національних зусиль для радикального збільшення суб’єктності України у внутрішній, а відтак і у зовнішній політиці. Можна називати це солідаризмом, можна по іншому – головне, аби за взірець брати не так Муссоліні чи Франко, як Цзян Цзинго чи Лі Кван Ю. Бо вільна й неспотворена конкуренція, чистий лібералізм вигідні високорозвинутим країнам та транснаціональним корпораціям – для нових країн та молодих бізнесів здоровий протекціонізм, концентрація капіталу та консолідація зусиль мають передувати виходу на вільний ринок. Врешті-решт нікому не спадає на думку проводити змагання між дорослими спортсменами та юніорами, а тим паче дітьми.

Це означає, що (дозволю собі крамолу) на певний час пріоритети електоральної демократії в Україні мають поступитися місцем пріоритетам ефективності держуправління. Буде це повернення до президентсько-парламентської моделі з концентрацією в руках президента фактично усіх важелів формування та здійснення виконавчої влади в країні, чи навпаки збільшення повноважень переможця парламентських виборів (модель, за якою партія, що набрала на виборах відносну більшість голосів, отримує 50% + 1 голос в парламенті, формує уряд й несе повну відповідальність за ситуацію в державі) – не так вже й важливо. Важливо, аби українські політик чи політична сила, що приходять до влади, мали чітку програму дій (чи, іншими словами, національну стратегію) бодай на середньострокову перспективу, відверто декларували її, йдучи на вибори, й отримували владу з рук народу задля виконання цієї програми.

Чим небезпечний похід по владу за алгоритмом «виграємо – потім розберемося», країна переконалася на сумному прикладі президента Ющенка. Схоже, будівничий мостів Янукович – стратег, не кращий за президента. Втім і Юлія Тимошенко, замість скористатися паузою між перманентними виборчими перегонами й спробувати згуртувати навколо себе команду інтелектуалів, аби чітко, крок за кроком, зрозуміти, сформулювати й доступно викласти, навіщо їй потрібна влада, створює сміховинну широку опозиційну коаліцію у форматі БЮТ+2, особисто підписує й вносить у парламент законопроект про опозицію, що викликає у вдумливого читача у кращому разі посмішку, а загалом – серйозну стурбованість за інтелектуальний рівень радників та консультантів, що працюють на ЮВТ, та відчайдушно піариться на помилках уряду. Останнє, в принципі, є природним станом для опозиційної сили, але критика хибних урядових рішень, не доповнена виробленням позитивних альтернатив розвитку країни, уподібнює опозицію птаху з одним крилом. Як відомо, однокрилі птахи не літають.

Напевно Юлія Володимирівна не така наївна, аби вважати, що достатньо поламати злочинні схеми, припинити всеукраїнський «дерибан», вийнявши, за її власним виразом, нижній горщок з колони – і Україна стане квітучою державою. Розчистити смітник – ще не означає побудувати на його місці палац та виростити сад. Та без такої позитивної програми, без копіткої праці архітектора, будівничого та садівника розчищена було земля знову поросте бадиллям. Ви бачили план палацу та саду, який лідерка української опозиції має намір звести на визволеній від «бандитської влади» рідній землі, чи може бодай чули щось про нього? Я, на превеликий жаль, ні... Невже 10 років панування будівничого, який з парламентської трибуни волав «Скажіть мені, що будувати, і я побудую!», нас так нічому і не навчили?

Україна стомилася від політиків, для яких сенс влади – власне влада. Бо влада, як і гроші, може бути самоціллю, метою в собі лише для «одновимірної» людини, яка одержима владою чи грішми через те, що боїться чи не здатна запитати себе, навіщо вона прийшла у цей світ. Лише такі відверті питання сенсу та народжені в муках, щирі, хоча й геть непрості відповіді на них карбують вартісну систему особистості. З неї та любові до рідного краю виростає розуміння та співпричетність долі своєї країни. І лише маючи в собі таку глибину та таку перспективу політик може запропонувати народу не себе, а Шлях.

Досі в українській політиці ми, на превеликий жаль, бачимо калейдоскоп до болі знайомих (і часто до нестерпності набридлих) облич і не бачимо Шляху. Допоки він не з’явиться, ми просто приречені бігати по колу невиправданих надій та прикрих розчарувань. А політики раз-у-раз переконувати народ, що в основі мистецтва можливого – лише брехня, непомірні та часто-густо безпідставні амбіції й грубі гроші...