Написати відповідь

Михайло Яворський

Пошана Мертвих, чи Некрофілія

Випадок – рушій життя, бодай мого. На столі у “Світі Кави” лежав Поступ, відкритий на сторінці зі статтею «Будинок замість Катівні».

“У подвір’ї СІЗО УСБУ, що розташований за адресою вул. Бандери, 1, планують побудувати житловий будинок. На місті, де катували людей і де були знайдені фрагменти людських кісток... має бути сучасний 6 – поверховий будинок із підземними гаражами.”

Адреса Бандери,1, була мені відома. Там був потужний, понурий будинок, на розі вулиць Коперніка і Бандери. Свого часу я пробув в ньому пів року, у підвальній камері номер 9. Нас там було в ній 11, всі дорослі, “провідники Бандерівських Похідних Груп”, за винятком мене і мого однокласника, Богдана – ми були чотирнадцяти літні хлопці. (Як ті “діти”, що ми бачили на Майдані).

Стаття збудила в мені спектр спогадів. Я розсміявся, бачачи у моїй уяві, як елегантні пані і панове в чорних мерседесах, а може навіть Maybach – 57, в’їжджають до моєї колишньої камери, у майбутньому гараж.

На щастя мої кістки не залишилися на подвір’ю СІЗО УСБУ. Ланцюг випадків завів мене до в’язниці у Кракові, опісля до Німеччини, в Америку, а тепер до Львова.

Після дзвінка до Поступу, я довідався що в суботу буде протест, віче, проти СІЗО УСБУ проекту.

З далека лунало “Господи помилуй!!!”. Під могутньою залізною брамою відправлялася панахида за змордованих у тій в’язниці.

Нас везли через цю браму, у вересні, 1941-го. Дивлячись на неї, я ще тепер відчував скрегіт заліза, як вона розкривалася і закривалась.

Ледве наш охоронець вистрибнув з вантажівки, ми почули крики “HERAUS! HERAUS”. Водночас, як ми вискакували, на нас травили добермана і вимахували нагайками. Все діялось так швидко, що я не відчув болю від удару нагайки, хоча на спині синяк залишався ще місяць.

Нас обшукали, забрали пояси і шнурівки, і зареєстрували як членів “BANDERA BEWEGUNG” - Бандерівський рух. Незабаром, ми були у вузькій, підвальній камері з потрісканою бетонованою підлогою, і маленьким заґратованим вікном на рівні подвір’я.

Ми чекали бодай якихось коців, але їх нам так і не принесли. Фактично, ми не бачили їх впродовж усього нашого перебування. Отож ми лягли на бетон. Десятеро вмістилися боком один біля одного, а одинадцятому довелося простягнутися між нашими ногами і стіною. Ніяк було ані повернутися, ані скулитися. Так ми «спали» пів року.

Наші дні текли однаково. Прокидалися на світанку від грюкоту в двері, вартовий вів нас до туалету, назад до камери, давали горнятко кави і скибку хліба, потім я роздивлявся стіни, пускав слинки при думці про зупу, яку приносили о 5 годині, вдавав, ніби я деінде, уявляв собі сонце, намагався не думати про маму і п. Коваля, мого опікуна, бюро якого було лише за пару кварталів.

Найчастіше я і Богдан вивчали стіни. Вони рясніли іменами, датами, непристойними малюнками, і низками хрестів. Деякі написи були вицвіло-червоні, немов виведені засохлою кров’ю, але здебільшого вони були видряпані кавалком металу або скла. На одній стіні під тонкою плівкою вапна було зображено чоловіка на шибениці, а внизу напис “Мій завтрашній день”. Ініціали годі було розібрати, бо хтось написав по верху, мабуть набагато пізніше, “Тебе легше вбити, ніж зрозуміти”. Внизу була хвиляста низка паличок, вздовж стіни. Хтось так либонь позначав свої дні у цій камері.

Через наше віконце ми бачили, як одного разу привезли малий контингент “Наших”, яких влаштували в сусідній камері. Хто вони? У нашій камері було декілька “ветеранів”. То були досвідчені підпільники, які вже роки відсиділи по польських тюрмах. Вживаючи азбуку Морзе, вони почали перестукуватися з сусідньою камерою. Це був повільний, розтягнутий спосіб комунікації, але по двох чи трьох тижнях ми довідалися, що там сидять члени нижчого ешелону Бандерівського уряду. Ми також дізналися, що найвищих членів уряду відправили до Saxenhausen за те, що ті не захотіли відмовитися від проголошення української незалежности, як того вимагали німці. А одного, який не бажав мати нічого спільного з німцями, застрілили на місці.

Одної неділі ми бачили, як на подвір’я привезли понад дві сотні чоловіків і жінок. Вони здавалися не простими людьми, а радше багатими городянами. Були добре вбрані – деякі чоловіки були у двобортних костюмах, краватках і капелюхах, а инші в зимових плащах з хутряними комірами. Більшість жінок мали на собі кожушинки або плащі з лисячими хвостами. Вони здавалися б весільними гостями, якби не їх валізи.

Виявилось, що це були євреї. Їх вмістили у камери на поверхах понад нами, у їхньому вбранні і з їхніми валізами. Ми були заздрісні - ми були вбрані по літньому – моя сорочка і штани, брудні і прочахлі запахом камери, почали дертись від спання на бетоні. Я не вмивався від дня нашого прибуття, як всі решта – тут не було жодної мийки. Не диво, що вартовий кликав нас “schwarze Teufel”. Це, коли він був в доброму гуморі, инакше ми для нього були просто “Scheisskerle”.

Наша заздрість тривала коротко. Кільканадцять днів пізніше нас збудило грюкання дверей на горішньому поверсі, і тупотіння зольняками підбитими черевиками, які носили вартові. Через наше вікно ми бачили, як вартові супроводжували на подвір’я групу похапцем одягнутих людей. Дехто ніс невеличкі валізи, однак більшість тримала на скору руку позбирані речі. Вони розгублено тупцяли.

Їх уставили в три шеренги. У сірих сутінках світанку ми бачили їхні обличчя – затуркані, занімілі, нерухомі.

Їм наказали покласти долі все, що мали в руках, зняти плащі, піджаки, взуття, чоловіки—сорочки і штани, а жінки—сукні. Потім, їх ладували у вантажівку, затягували брезент, і вивозили...

Мої долоні вкривалися холодним потом коли я це бачив – а їх вивозили щотижня.

“Kоли наша черга?”—це питання розривало стіни нашої камери....

Одного ранку, раніше ніж зазвичай, усі наші три камери розбудили. “HERAUS! SCHNELL! HERAUS!” кричали вартові, гримаючи у залізні двері. Вивели нас на подвір'я і поставили у три шеренги Позаду нас гуркотіла, здавалось, вантажівка.

Я стояв поруч з Богданом. На мить ми зустрілись поглядами – слів не треба було. Ми чули, як наші зуби цокотали від страху і холоду... Єдине, чого я бажав – зігрітися... Всі инші почуття в мені завмерли…

Вартові наказали нам обернутись. Перед нами стояв низький, важкий автобус – сірий, з вузенькими заґратованими віконцями по боках.

Нас порахували, і по одному всаджували до середини і садовили на місця. Там було два ряди дерев’яних сидінь. Коли усі ми (33) були всередині, нам наказали сидіти сумирно, тримати руки на колінах, не рухатися, не говорити. Вартовий сів обличчям до нас. На колінах тримав автомат. Офіцер замкнув двері автобуса ключем знадвору і пішов до свого авта, попереду нас.

Я сидів у першому ряду супроти вартового. Зі свого місця я бачив авто, що їхало перед нами до воріт. Виїхавши з подвір’я, авто повернуло ліворуч, а через пів кварталу виїхало на вул. Сапєги – тепер Бандери. Автобус за ним. Тепер ми їхали прямо. Автобус тримався неподалік авта ескорту.

Коли автобус підскочив на вибоїні, автомат сповз із колін вартового і його дуло штовхнуло моє коліно. Я інстинктово відштовхнув його. Вартовий підскочив і з криком “Ані руш!” схопив автомат і націлив на мене.

Автобус минав знайомі місцини. Ось моя школа! При вигляді колишнього магазину солодощів мій шлунок мало вузлом не скрутився. Нарешті костел св. Єлизавети. Його стрімкі ґотичні шпилі здавалось торкалися неба. У промені ранішнього сонця його високі вікна з кольорового скла спалахнули яскравими вогнями барв, на мить відвернувши мої думки від авта.

Вулиця Сапєги закінчувалася. Авто і автобус повернули ліворуч на Городоцьку і зупинилися, бо військова колона, що їхала із залізничної станції, заблокувала дорогу. Звідси ми могли їхати у трьох напрямах. Вперед – на дорогу до Перемишля, на Польщу, нині окуповану німцями. Трохи праворуч – на бульвар Фоша, що закінчувався залізничною станцією. Ще правіше – на вузьку вуличку, що вела до Янівського цвинтаря і до лук, які деякі називали Квітковими, а дехто – Долиною Скорботи. Цю долину традиційно використовували для масових страт. Під килимом розкішних трав і квітів лежали мертві душі. Анархісти, радикали, націоналісти, комуністи, та й просто заручники – усі вони докладалися до родючости Долини.

Я не відводив погляду від авта. Воно не рухалось. Здавалось, військовій колоні нема кінця. Мною опанувала холодна непевність, крізь яку пробивався слабенький промінчик надії. Може, все ж...

Нарешті ми рушили. За мить – фатальний поворот. Я заплющив очі.

Судячи з того, як трясся автобус, ми й далі їхали Городоцькою. Чи, може, я просто себе в цьому переконував? Не розплющував очей, то не знав напевне. Але надіявся... Розмружившись, я побачив знак “Krakau 450 km”.

Ми їхали в напрямі Польщі, окупованої німцями.

“Боже спаси їх душі!Амінь!!!” Панахида закінчилася. Молебень: три рази Отче наш, і три Богородице. Тепер черга для “Громадських Діячів” говорити до “народу” - кілька соток поважних громадян, деякі в чудних формах, що імітують однострої УПА чи дивізійників.

Повінь страждальних слів, про катування, морди, стіни, просяклі кров’ю, знущання над кістками закатованих, заклики просити Бога, Ющенка, і міську раду запобігти святотацтву, будувати каплицю, музей терору. Ще більше слів про кров, терпіння, тортури, морди, і нарікання, що молодь не є зацікавлена в “тій справі”.

Як колишній в’язень цієї в’язниці, я знав, що їм легко палко промовляти – вони ж того не пережили. Кільканадцять разів я просився до слова, але мені відмовили. Міцно тримали мікрофон, боячись, що я вирву його з їх рук.

Для мене це було неймовірне, я ж був в’язнем в тій в’язниці, і кості, над якими промовці проливали сльози, могли бути моїми... Якби я був мертвий, вони б мене ідеалізували – живого ж не допустили до слова.

Я ж хотів їм сказати:

1. Брати і Сестри, не вмішуйте в цю справу Бога, це Ваша справа і Ваш обов’язок її вирішити.

2. Не просіть міську владу – вона висловить “моральне обурення”, але нічого не зробить.

3. Не просіть президента Ющенка чистити ваші загнилі підвалля.

4. Це Ваше, Наше, місто. В’язниця – громадська власність і від Вас залежить, що і як з нею зробити. Якщо міська влада буде вас страшити новими Салами чи Курочками, запросіть її на тиждень-два до цієї в’язниці. Тоді влада Вас зрозуміє.

5. Не плануйте будувати на подвір’ї в’язниці мертвих пам’ятників, глухих каплиць, або “музей терору”. Це було б блюзнірством над загиблими.

Цю в’язницю треба перетворити на щось життєдайне, де подих життя замінить дух смерти. Наприклад, посадити квітучі дерева і кущі, збудувати фонтани і лавочки для медитацій і відпочинку. А будинки перетворити в галереї мистецтв і музики, бібліотеку, клініку, чи студентський гуртожиток, бо у студентів нема меж життєстверджуючого потенціалу. Тоді не буде нарікань на молодь. Молодь наповнить нову установу звуками життя і радости.

Нажаль, слухаючи виступи “Громадських діячів”, я не був певний, що вони спроможні зробити саме так, оскільки вже давно плекають культ мертвих і, замість діяти, нарікають і просять...

Михайло Яворський - Доктор політичних наук, Associate Professor Hunter College City University of New York