Написати відповідь

Андрій Кирчів

Статус: кров, бруд і сором

Схоже, потягло цвіллю від горішніх помаранчів. Принаймні нам в досить оригінальний спосіб далося зрозуміти, що прийшов час на розчарування, прогнозовані ще під час листопадово-грудневих подій. Зручно вплетене ще перед першим туром президентських виборів в піарну кампанію на західних регіонах питання статусу воїнів УПА, знову виплило напередодні святкування 60-ліття закінчення Другої Світової. Виплило у формі, на яку лікарі кажуть: «Потребує ургентного втручання».

І дійсно: Президент ще під час кампанії неодноразово рішуче відкидав будь-яку регіональну нерівність у всіх її формах і проявах. Йому хором вторило все помаранчеве оточення на революційній сцені, відлунюючись у сотнях тисяч зігрітих надією сердець Майдану. Були серед них і вічно юні серця бувалих вояків, які (вкотре!), нашвидкуруч зібравшись, поїхали рятувати націю в столицю своєї-не своєї України. Вони не думали тоді про обіцяні визнання і необіцяні пільги, єдиним бажанням було – відстояти бодай те, що є, і дати можливість тому, що буде, бути кращим. Вони не були оригінальними чи єдиними у своїй щирій мрії. Так само, як і всі, вони уважно вслухалися в кожне слово лідерів, поклавши руку на серце, душею, немов востаннє, співали Національний гімн, затуманеними від сліз радості очима вдивлялися в трансляцію інавгурації. Просто їхня готовність віддати все до останку у цій боротьбі була не продуктом загальної ейфорії, а якоюсь впевненою, вивіреною, по-військовому суворо-спокійною – як і тоді, в далеких сорокових…

У своєму інтерв’ю 5 травня віце-прем’єр з гуманітарних питань недвозначно дав зрозуміти, що очікуваного рівного статусу з ветеранами Великої Вітчизняної війни (вживемо цю форму радянської історіографії) вояки УПА не отримають. «Громадська думка України ще не готова це сприйняти», - скрушно зазначив п. Томенко. А тому, відповідно, Хрещатиком ветеранам визвольних змагань 40-х-50-х марширувати зась, досить їм і регіонів, де «до них прихильно ставляться». Чи буде ця «громадська думка» взагалі коли-небудь готова і чи щось робиться для цього, а також, чи буде статус воїнів УПА розглядатися в найближчій перспективі – про це пан віце-прем’єр якось забув що-небудь сказати. Воно й не дивно: він, як фаховий пропагандист, добре знає різницю між громадськістю і електоратом. Вибори «не за горами», а регіони з «прихильним ставленням» до УПА далебі не найбільші в Україні…

І все-таки, бодай за останні місяці, коли на «стару систему» вже не повісиш всіх псів – що конкретно було зроблено, щоби не звести в новому протистоянні колишніх ворогів, а нині – співгромадян держави Україна? Чи було, насамперед, роз’яснено всім і вся, під якими гаслами, за що і з ким боролися всі сторони цієї страшної бойні 20-го століття? Ні. Чи зроблено спроби примирення двох сторін-антагоністів, які, як не парадоксально, були колись по один бік боротьби з інтервентами, а нині (кожна по-своєму) примирилися зі своїми “спільними” ворогами? Ні. Якщо, звичайно, не брати до уваги “неїстівний” кліп з двома ветеранами (один у радянській фуражці, другий – в упівській мазепинці), які розпивають “50 грам” під салюти перемоги, - випущений, до речі, ще вражим кучмівським режимом. То це й усе, на що здатна “енергійна нова влада”? Невже не турбує її, що не менш енергійна “стара” система дозволяє собі піднімати прапори ворожої і вже неіснуючої держави над будівлями ДЕРЖАВНИХ адміністрацій? І це у тих регіонах, де колись носії цієї зловісної барви нищили все, що мало бодай якесь відношення до українства чи самостійного господарювання! Дивно і сумно спостерігати, як з піною на устах готові захищати символи тоталітарної катівні діти і внуки замордованих, заморених голодом і гнаних без зброї на передову під цівками кулеметів «заградотрядів» батьків і дідів. Ще більше болісно, що на це удавано індиферентно дивиться згори нова влада, займаючи зручну позицію Пилата, що вмиває руки. Мовляв, самі розберуться, а ні – то просто вимруть, і на тому проблемі кінець. А наразі зі статусами – статус кво. І - новий-старий курс на дві України?

Проблема різності України регіонів – не лише міжрегіональна, вона має і внутрішні глибокі корені відмінностей, закладені логікою буття як локальною реакцією на геополітичні зміни. Ці відмінності наскрізь прошивали родини, озиваючись коли трагедіями, а коли – взірцями незбагненної толерантності і вирозуміння.

Родина автора цих рядків не була якимось винятком в обставинах тих часів. Комісований з армії за станом здоров’я дід, активіст Просвіти, після розгону українського уряду 30 червня 1941 року увійшов до складу УЦК під проводом Кубійовича і робив усе можливе для звільнення призначених до вивозу в Райх на примусові роботи молодих патріотів. Старший брат бабусі воював в складі Війська Польського у 1939 проти нацистів, пройшов пекло полону і двох концтаборів, повернувся на колективізовану Західну Україну, щоб остаточно підірвати здоров’я в праці на відібраній у нього землі. Середній брат пройшов з Червоною Армією аж до Зеєловських висот, і прибув додому на лікування після важкого поранення і контузії. Молодшого брата, тоді ще хлопчака, били смертним боєм троє НКВСівців за спробу передати «до лісу» їжу і набої. Нічого не дізнавшись, покинули вмирати, але через тиждень хлопець вперше опритомнів і остаточно вирвався з лабет смерті. Рідного брата другої бабусі, активного члена ОУН, переслідуваного польською поліцією, ще у 1939 році «визволителі» засудили до розстрілу. Декілька разів водили з камери на страту, а тоді «милостиво» замінили її 25 роками Сибіру без права повернення. Аж під час горбачовської Пєрєстройкі йому, заслуженому художникові Комі АРСР, вдалося повернутися додому, щоб невдовзі відійти у вічність.

Це не виставляння напоказ заслуг окремо взятих родичів і не політична кон’юнктура, якою нині так часто «грішать». Я пишався всіма і кожним з них, названих і не згаданих тут, як у «непопулярні» часи, так пишаюся і нині і пишатимусь завжди. З пам’яттю про їхній громадянський і суто людський подвиг був готовий йти до кінця у пам’ятному листопаді 2004-го. Єдине, чим не можу пишатися – це політикою своєї, вже «помаранчевої» країни щодо обіцяних рівностей. Низько схиляю голову перед кожним, хто йшов на смерть за Україну – таку, якою її бачили Мазепа, Шевченко і Січові Стрільці, а не Петро І, Гітлер чи НКВС. І коли сьогодні з найвищих трибун лунають заклики перевірити минуле кожного із членів національного підпілля чи шерегових дивізії «Галичина», то виглядає логічним і доцільним здійснити таку саму ретельну перевірку ветеранів «Великої Вітчизняної війни»: в яких частинах, де і коли воювали, чи не брали участі в національних чистках, розстрілах і репресіях щодо мирного населення тощо. Це не завчені штампи, це положення міжнародних правових норм, сформульованих під єдиним титулом «Злочини проти людства». Підкреслюю: ці злочини не мають ані ідеологічних виправдань, ні терміну давності, а отже містять презумпцію повної рівності перед законом у будь-якій частині світу. Підпис під цими нормами свого часу поставила й Україна. Прийшов час збирати каміння. Той, кому забаглося сортувати його, повинен мати на це беззастережно чисту совість і руки. Той, хто робить з приводу цього бурхливі кола на болоті, однозначно зацікавлений у відсутності прозорості. Той, хто скуштував фронтового хліба навпіл з кров’ю і знає тонку межу поміж життям і смертю, вже давно пробачив колишнього недруга, який мітив у нього з іншого боку лінії протистояння. Господь подарував їм, невільникам долі і великої політики, життя на цьому спільному світі в годину загибелі мільйонів – хіба цього мало для примирення щирих серцем?!

Всі європейські нації збагнули цю істину ще багато років тому. Українцям є кому «допомогти» не усвідомити необхідності остаточного примирення – як зовні, так і всередині країни. Надто ласим на вигляд видається густо змащене медом жало багнета політичної інтриги із настромленим на нього пряником для «добровільних» помічників. Надто пізно і непереконливо звучать слова Президента про спрагу умиротворення серед зібраних на ювілейні торжества ветеранів, не резонуючи у їхніх душах і серцях. Ми й далі залишаємося винними перед поколінням, яке йшло за нас в пекло війни, як, зрештою, і перед всіма прийдешніми. Залишаємо їм наразі пайку із минулої крові, нинішнього бруду і завтрашнього сорому України.