Написати відповідь

Наша поразка у Другій світовій війні

Ірина Магдиш, співредактор журналу "Ї" (Львів)

Дорогі співвітчизники, брати і сестри, помаранчеві і співчуваючі, чи не переслідує вас відчуття поразки у Другій світовій війні? Не в її історичних часово-подієвих рамках, а у гігантському російсько-імперському самопіарному процесі, що склав суть відзначення 60 річниці її закінчення? Мене переслідує нав’язлива думка, що все мало бути інакше, бо було гірше, ніж завжди. Бо завжди – читай у далекому дореволюційному минулому, у доцитрусовий період кучморежиму – завжди відзначення болісних і неоднозначних історичних дат було пропагандистськи однозначним: совєтський народ переламав хребет нацизму і приніс визволення народам Європи. Усі події, запитання, людські долі, помилки, що не вкладалися у цю схему, викреслювалися з історичної й життєвої хронік, а нагадування про них каралося у той чи інший спосіб. Страх правди і справедливості панував всеохопно. Страшна річ тоді діялася – ми звикли до страху.

Від листопада 2004 року страх здавалося був витіснений з домінант українського суспільства. Принаймні для якоїсь, доволі істотної його частини. Прапор (бо слово «гарант» дискредитоване кучмізмом) цього відновленого почуття гідности і безстрашшя українського народу став Президентом України і тому чекалося, вірилося, що 60 річниця завершення Другої світової війни буде слушною нагодою, аби загладити бодай частину історичних і людських кривд, що були завдані Україні та її народові, і що найважливіше, – моментом відваги інавгурованого під пам’ятником Незалежности бути врешті незалежним.

Гадалося, що будемо говорити і про пакт Ріббентропа-Молотова, як про початок репресій проти населення Західної України, і що воїни ОУН-УПА перестануть бути пасинками держави, за яку вони воювали і завдяки яким великою мірою ми її тепер маємо, і що, врешті, офіційним центром святкувань буде 8 травня – в історичну дату завершення війни.

Наївно очікувалося, що акцент у відзначенні буде довкола трьох основних слів: Пам’ять, Відповідальність, Примирення. І тоді зовсім не обов’язково було б пану Президенту їхати до Москви, аби ще раз оглянути імперське шоу на Красній площі. Бо Пам’ять, Відповідальність і Примирення можна осягнути і досягнути серед своїх і для своїх. До речі, не всі прибалтійські лідери виявилися прихильниками трибун під мавзолеєм, навіть одіозний бєларуський бацька, і той не поїхав до бацьки масковскава.

Не так сталося, як гадалося. Президент наш сердечно благав ветеранів подати один одному руки. А кому їх було подавати, якщо там була тільки одна, давно привілейована, обтулена соціальними пільгами частина ветеранів? Вони могли подати руку хіба Вам, пане Президенте, за те, що їхні страхи співпали з Вашими, і Ви знову не поділили соціальні блага між ветеранами і не віддали належне ветеранам УПА. Українська народна мудрість, до якої Ви так часто апелюєте, гласить, що ситий голодного не розуміє. Ви закликаєте подати руку примирення людей, які перебувають у різних «вагових категоріях». Урівняйте їх, визнайте заслуги тих, хто того вартий, а тоді закликайте до примирення!

Шановна пані Тимошенко великодушно визнала заслуги усіх, хто воював у тій війні, але одразу зауважила, що біографія кожного упівця має бути досконало вивчена, і тільки тоді він буде визнаний «воюючою стороною» з усіма наслідками. А хто, шановна пані прем’єр-міністр, перевіряв біографії та діяння тих ветеранів, які сьогодні є елітною соціальною групою? Хто відсепарував НКВДистів, воєнних злочинців, що без закону і слідства за вказівкою сталінської тоталітарної машини масово нищив мешканців України? Погоджуюсь, що і з одного, і з іншого боку були люди, що переступали закон, але чому сьогодні закон закликають застосувати до одних, надаючи все більші пільги іншим?

Шановні панове ветерани «Вєлікой Отєчєственной войни», Ви цілком переконано говорите у телевізійні камери, що піднімати питання про визнання УПА воюючою стороною «нє своєврємєнно». Дивно чути таку цинічну фразу з уст немолодої людини. Несвоєчасно приходить тільки смерть, а справедливість є завжди своєчасною. Окрім тих випадків, коли смерть робить цей акт запізнілим. Хто-хто, а Ви, сивочолі, мали б це розуміти.

Шановні панове журналісти, перед очима стоять телевізійні кадри з часів помаранчевої революції: старий упівець з Івано-Франківська приїхав на Майдан у перші дні революції зі своєю старою, зі своїми синами і невістками, поставив намет і жив там, як колись, мабуть, у боївці. Тоді, «дорогі мої», у вас не виникало бажання перевіряти його минуле, натомість ви тиражували потрібний – без сумніву потрібний! – на той час сюжет у всіх випусках новин. Тепер же новини заполонили репортажі з військових парадів у чужій країні і глибокодумні роздуми нами обраної демократичної влади на тему «цьому ветерану дам, а цьому не дам».

А що в основі?

А в основі все той же страх. Можливо я перебільшую, але видається, що Україною зараз править саме він, страх. Страх перед виборами 2006, страх перед втратою однодумців по сцені на Майдані, страх перед окремою від Росії позицією, страх перед Україною – такою, якою вона є насправді, а не з курганами і революційними гаслами.

Однак, попри все, в Україні починають діяти сили, які неодмінно наповнять сенсом поняття Пам’яті, Відповідальності, Примирення. Наразі те, що вони роблять, не надто цікавить ЗМІ, чи боягузливо подається у новинах на 1+1 як акція простого селянського співчуття. 8 травня 2005 року у прикордонному селі Потелич Жовківського району на Львівщині сталася подія, яка явно вибивалася з партитури постсовєтського хору, диригованого з Москви. Єпископ німецького міста Трір Райнхард Маркс, голова комісії «Справедливість і мир» єпископської конференції Німеччини, спільно з вищим духовенством Римо-Католицької, Греко-Католицької Церков, а також за участи представників УПЦ КП, УПЦ МП та УАПЦ провели спільний екуменічний молебень на військовому цвинтарі, де поховані солдати вермахту, а також на військових поховання совєтських і українських воїнів. У маленькому українському селі зібралася громада, яка душевним зусиллям збудувала і запропонувала великій Україні метафоричний корабель, своєрідний Ноїв Ковчег примирення і порозуміння, на якому врятуються ті, хто зрозуміє війну як велетенську машину зла, яка, будучи запущеною, набирає обертів і перемелює своїми жорнами усіх, кого досягне. І серед тих, кого вона захопить, все менше окремих і свідомих Особистостей, а все більше бездумного, сліпого фаршу у страшній м’ясорубці.

Мабуть, усвідомлення такої правди про війну, а не політичні резони, торги чи страхи сьогодення і мали б бути лейтмотивом відзначення в Україні 60-ї річниці від дня завершення Другої світової. На офіційному рівні так, на превеликий жаль, не сталося. На рівні інтелектуальних еліт і свідомої громади подано знак, зроблені перші креслення корабля гуманізації історії. Важливо, щоб нова влада вміла відчитати ті креслення, інакше ми приречені на все нові поразки у віртуальній війні за право бути гідним народом гідної держави.