Написати відповідь

Львівська газета, середа, 11 травня, 2005 року, № 81 (647)

Ярослав Сватко

Бандитам – тюрми! А ветеранам УПА?

ІДЕЯ Президента Ющенка примирити ветеранів-червоноармійців із ветеранами УПА добігла логічного завершення. Ветерани УПА не пішли на Хрещатик, бо йти туди в статусі “бандитів” їм не дозволяє ідея, за яку вони боролися.

Ветерани-герасимовці, щоб попіарити КПУ, про всяк випадок зажадали не пускати туди упівців. Примирення не відбулося. А те, яке відбулося, сталося раніше й без Ющенка. Зовнішні ознаки події дозволяють говорити про політичну поразку Президента, якої не приховати словесною еквілібристикою. Але зовнішні ознаки того, що відбувалося, також свідчать, що Ющенкові й не залежало на негайному примиренні упівців із герасимовцями. Або він заздалегідь вважав такий результат нереальним. Бо як пояснити, що, декларуючи прагнення примирити сторони, він зустрічався лише з однією з них?

Дискутуючи доволі локальне внутрішньодержавне питання про примирення ветеранів, слід мати на увазі суттєвіші проблеми внутрішньої та зовнішньої політики. У процентному відношенні червоноармійців і ветеранів УПА залишилося не так багато, щоб їх персональне замирення стало важливішим від проблем майбутнього держави. Річ у тім, що проблема примирення вкотре внесла в порядок денний питання про ідейні недоречності в нашій державі, причому у фундаментальних аспектах. Про це свідчать ті політичні послання, які проголошують під час цього процесу, та ті світоглядні компроміси, на які готові йти – ні, не ветерани! – політичні сили, які сповнюють державну владу в Україні та відповідають за характер України майбутньої. Це причина загального зацікавлення проблемою засобами масової інформації, бо дискусія точиться довкола питання: “Яку Україну ми будуємо?” Історія, що давно відбулась і котрої ніхто не в змозі змінити, повертається до нас історією, яка до нас ще прийде та не байдужа нікому, бо щодо неї кожен має якісь власні плани.

Чи має українець моральне право захищати Українську державу зі зброєю в руках: ось запитання з майбутньої історії. Звичайно ж, скажете, це записано в Конституції, ба навіть є обов’язком! Але диявол, як завжди, сидить у подробицях. Припустімо щось таке, як віртуальний Мюнхен-38: Президент, або парламент, або уряд капітулювали. Держави немає. Як тепер виглядають мої право, обов’язок і все інше? Особливо, якщо мене їхня капітуляція не звільняє від обов’язку перед “мертвими, живими і ненародженими”.

Симоненко каже, що я – бандит, можливо, додасть таке популярне нині “терорист”. Тимошенко каже: щоразу, коли братиму до рук зброю, мої дії треба вивчати окремо. Загалом ця віртуальна історія мені стає цікавою: а коли, на думку пані прем’єр-міністра, я буду терористом – коли стрілятиму в американців чи росіян? Чи є якась інша держава, котрій можна дати право забрати нашу незалежність і в солдатів якої після капітуляції стріляти не можна? Литвин каже не забивати собі голову цією філософією, важливо встановити правду: за що я борюся? А чи я буду злочинцем в очах діючої влади, чи ні – питання другорядне і технічне. Ющенко... от Ющенко, власне, нічого на цю тему не каже, а час від часу повторює відому приказку кота Леопольда. І годує кашею, щоправда, лише одну сторону. Я не на фуршет напрошуюся, а намагаюся зрозуміти логіку свого Президента, який, з одного боку, публічно визнає героїв Крут, які в безнадійній ситуації пішли на смерть у бою з більшовиками, а з іншого – не менш публічно, як партизан на допиті, тримає мовчанку щодо УПА. Бо хотів би від нього теж отримати відповідь на дуже суттєве для себе запитання: “Яку Україну ми будуємо? Ту, в якій державність є найвищою цінністю для її мешканців, чи ту, в якій держава може бути предметом торгу для політиків? І за продаж якої за підходящою ціною нікому нічого не буде?”

Дискусія навколо УПА та її місця в нинішній Україні впирається в це моральне питання для кожного громадянина. Усі розмови про те, хто в кого та коли стріляв, через півстоліття після війни недоречні та безглузді. Врешті, сам Президент говорить ветеранам: “У своїх серцях ми простили німців, японців, поляків, ми простили всіх, хто, можливо, був по інший бік окопу. Ми не встигли простити тільки самих себе”. Еге ж. Не встигли, чи це політика стосовно майбутнього нашої держави? Очевидно, є сили, для яких було б вигідно, щоб ця війна для ветеранів досі не закінчилася та переросла в сучасну чвару. Інакше важко зрозуміти, чому раз у раз очевидні історичні факти, збережені в чужих і своїх архівах, ігнорують, а природне право кожної людини боротися за державу своєї нації ставлять під сумнів?

Безумовно, проблема визнання державними органами вояків УПА борцями за незалежність України є питанням майбутнього характеру Української держави та нації. Але це також моральне питання для тих людей, які нині керують нею. Держава, яка законодавчими актами присвоює собі символи незалежності – тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн – і не визнає людей, які, отже, загинули лише для того, щоб депутати могли почепити синьо-жовті прапорці на “Мерседеси”, – така держава, з погляду моралі, чинить звичайне злодійство. Тут не можна заховатися за Конституцію України, тут діє 7-ма стаття Конституції Божої – “Не вкради”. Але проблема не в Симоненкові – він у Бога не вірить, та й чесно заявляє, що йому потрібна така “самостійна” Україна, щоб у складі Росії.

Проблема в Ющенкові. Я думаю, що йому дуже некомфортно співати “Ще не вмерла”, знаючи, що з цим гімном вмирали, але не здавались упівці, щоб він, поклавши руку на серце, заспівав його в державі, яка не визнає цих упівців. Але я розумію й іншу проблему, яка тисне на Президента: світоглядний розкол суспільства, спричинений, на мою думку, зовнішньою силою. Треба і розкол затягнути, і пожертву за незалежність пошанувати. Скоріш за все, 9 травня – не найкращий день для визнання УПА, це виглядало б як виклик, і неприродно для Ющенка перетискати ситуацію. Він хоче бути над конфліктом.

Так чи інакше, а моральну проблему, яку ставить УПА перед державною владою, доведеться вирішувати. Це та сама проблема, яку ставить перед суспільством Майдан, коли люди не питали дозволу на протест у чинної тоді влади і навіть діяли всупереч їй. Різниця лише в тому, що упівці мали проти себе владу чужу, з нею неможливо було боротися мирно.

Щоб закінчити війну, про яку говорить Президент Ющенко, необхідно законодавчо визнати, що національно-визвольна боротьба, сиріч “вооруженная борьба против Советской власти”, не є злочином у сучасній Україні. Це буде визнання державою, що війна закінчилася, а вояки УПА щонайменше – не бандити. Після цього слід визначити статус упівців, петлюрівців (хоч їх немає, але є їхні нащадки) та дисидентів у нашій державі. Цього не можуть зробити ні упівці, ні червоноармійці. Це проблема політичної волі більшості в парламенті. Здається, ця більшість нині орієнтована на Ющенка, чи не так?