Написати відповідь

Мирослав Тарнавський,
політолог, заступник начальника Управління з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації

Чи відбудеться примирення українських вояків?

У травні світ відзначить 60-у річницю закінчення Другої світової війни в Європі. Але хоча цьогоріч минає 60 років від часу завершення Другої світової війни, українська нація є чи не єдиною державою, де війна ще не закінчилася – досі не визнано тих людей, які так само боролися проти фашизму, як і Червона Армія. Маємо на увазі Українську Повстанську Армію.

Звичайно, історики вивчають цю проблематику і ще скажуть своє вагоме слово. Ну а політикам, на відміну від істориків, слід думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Тож чи не став би для наших політиків корисним досвід національного примирення в Іспанії? І власне тому, що іспанські політики різних напрямків винесли за дужки своїх розмов суд над історією, їм вдалося досягнути безпрецедентного консенсусу під час переходу до демократії в середині 70-их. Символом цього консенсусу стали пакти Монклоа, підписані восени 1977-го року.

Ще у 1950-их роках генерал Франко задумав збудувати меморіал. У так званій Долині Полеглих під Мадридом в скалі вирубали храм і поставили над ним гігантський хрест. Тут знайшли свій вічний спокій численні жертви громадянської війни, як прихильники Франко, так і його противники. Тут знаходиться і могила самого вождя.

Зараз більшість самих іспанців до фігури покійного відносяться в цілому спокійно, намагаючись не заводити суперечки про його роль у долі країни. Пов’язані з його іменем військовий заколот і громадянська війна – для іспанців одна із трагічних сторінок їхньої історії. І винними у трагедії визнаються усі – і республіканці, і заколотники, і зовнішні сили. Саме так зараз подаються події тих років у шкільних підручниках.

Подібне трактування лягло в основу політики національного примирення. У країні почали відходити від поділу людей на переможців та переможених. І в цілому, перехід до національного примирення після смерті Франко пройшов відносно безболісно. Ведуча роль належить тут королю Іспанії Хуану Карлосу, який став інтеграційним символом суспільства.

Однак у середовищі активістів лівих партій – соціалістів і комуністів – зацікавлення подіями тридцятих років і далі значне. Ліві, у відповідності з відомим принципом, не можуть ні забути, ні простити.

Історія – наука вкрай політизована, оскільки відповідає за формування історичної свідомості. Тому битва за політично „правильне” трактування тих чи інших подій є важливою складовою ідеологічних війн. Переписуванням історії грішать усі – і ліві і праві. Але оскільки в інтелектуальних колах ліва ідеологія більш популярна, то ці кола більш схильні до введення в обіг постійно змінних трактувань фактів із минулого.

Праві в Іспанії стоять на позиції – будемо пам’ятати, однак прах мертвих тривожити не варто. Ліві притримуються такої точки зору, що зганьблені сторінки своєї історії треба цілком стерти із пам’яті. І одні і другі не можуть відійти від того факту, що тягар минулого і далі тисне на Іспанію. Просто забути, викреслити із пам’яті та історії свої революції, свої громадянські війни не може жодна країна. Головне – зробити із них свої висновки.

6 грудня 1978 року з прийняттям на референдумі нової Конституції Іспанії було закладено політико-правовий фундамент національної злагоди в Іспанії, причому важлива роль у проведенні такої політики належить королю Хуану Карлосу – гаранту Конституції, стабільності й держави. Національна злагода стала найважливішою умовою існування та функціонування політичної системи.

Таким чином, в історично короткий строк відбувся перехід від тоталітаризму до демократії, сформувалася багатопартійна парламентська система, визначилися принципи нової моделі трудових відносин, було прийнято Конституцію, яка заклала юридичний фундамент суспільного життя нації, продемонстровано конкретні форми переходу від гострої конфронтації до пошуку консенсусу.

Також і українським політичним силам слід зробити відповідні висновки. Народний депутат Михайло Косів, говорячи про проект офіційного визнання УПА воюючою стороною, зазначив: „Тепер у парламенті формуються нові сили. До фракцій „Нашої України” та Блоку Юлії Тимошенко нині дослухаються дуже багато депутатів з інших фракцій. За винятком фракції Комуністичної партії, а також соціалістів, усі з розумінням ставляться до проблеми. З іншого боку, здається, що людям уже набридло конфліктувати. Вони все-таки хочуть жити у суспільстві, в якому панує мир, а не суцільні конфлікти між політичними силами, котрі вважають одні одних взаємними ворогами. Крім того, я думаю, що дуже суттєвим може бути вплив Президента та Прем’єр-міністра на те, щоб цей закон ухвалили”.

І далі у своєму інтерв’ю „Львівській газеті” (23 березня 2005 року) народний депутат М.Косів стверджує: „Знаю позицію Віктора Ющенка стосовно цього, я слухав його виступ 5 березня на установчому з’їзді „Народного союзу Наша Україна”. Він приділив цій темі особливу увагу”. І далі: „Але я знаю, що він ініціював зустріч із генералом Герасимовим, головою одного ветеранського об’єднання, і з академіком Юхновським. Вони розмовляли близько двох годин. Президент дуже чітко та гостро ставив це питання. Не було жодних двозначностей. Тому й кажу, що вистачило б якоїсь дуже рішучої постанови, можливо, навіть натиску з боку політиків, ветеранів і ЗМІ, аби ми нарешті закрили цю тему в українській історії. А якщо й цього разу УПА не визнають на державному рівні, вважаю, що нам треба вдаватися до судового методу вирішення питання”.

Тож вирішення питання визнання УПА воюючою стороною і досягнення примирення в українському суспільстві залежить сьогодні в першу чергу від доброї волі політиків, Президента і парламенту, а також від широкої громадськості та різних ветеранських організацій. Тож чи зможемо ми нарешті досягнути примирення між колишніми українськими вояками і досягнути через 60 років після закінчення Другої світової війни національної злагоди і консенсусу в українському суспільстві.