Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Волинська трагедія 1943 року. Яким має бути український крок до примирення з Польщею

http://www.analitik.org.ua [21.05.03]

Комментарии экспертов: Антон Борковський, Тарас Возняк, Ігор Ільюшин, Андрій Павлишин, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Антон Фінько, Наталія Яковенко

Подолання наслідків Другої Світової війни, що позначилися на відносинах між європейськими народами, зайняло всю другу половину XX сторіччя. Непростий шлях пошуку взаєморозуміння пройшли німці і французи, німці і чехи, німці і поляки, німці і євреї. Визнання історичної відповідальності Москви за знищення польських офіцерів у Катині дало змогу значно поліпшити російсько-польські відносини.

60-річчя українсько-польського етнічного конфлікту на Волині змушує поставити питання: які кроки з боку України можуть виявитися потрібними для досягнення примирення з Польщею в контексті наближення 60-річчя волинської трагедії.

Волинська тема обговорювалась вже неодноразово. Сьогодні ми надаємо слово групі громадських діячів і науковців, багато з яких мають погляди відмінні від тих, які висловлювалися представниками Волинського земляцтва.

Антон Борковський, співредактор незалежного культурологічного часопису "Ї", співкуратор числа 28 "Волинь 1943. Боротьба за землю"

З боку українського уряду мають бути проведені такі кроки: допущення поляків до проведення своїх релігійних служб. Також мають бути допущенні поляки, які мешкали в той час або родичі загиблих, до волинських селищ, до волинського регіону. І з боку українського уряду їм має бути надана гарантія їх безпеки та відсутність можливих провокацій з боку представників певних українських правих сил.

Водночас має бути досягнута домовленість про створення можливих спільних пам'ятників у межах відзначення всього українсько-польського конфлікту 20 століття. В таких місцевостях як Завадка-Морохівська, де були винищенні українці, але звертаючись до Волині... На Волині мають бути поставлені пам'ятники з написом "Жертвам братовбивчої війни", де не було б загострено увагу на тому, що це були жертви українців, оскільки й українці гинули окрім поляків. Це просто би знайшло негативний відгук, негативний резонанс серед українського населення, але безперечно, поляки мають бути допущені і гідно вшанована їхня пам'ять і церковними службами, і пам'ятниками, і визнанням того, що насправді трагедія була, і жертв було багато - переважно цими жертвами були поляки. Хоча безперечно, була велика кількість загиблого цивільного населення у відповідних акціях.

Оскільки одного примирення президентів явно не достатньо, мало би послідувати максимальне примирення серед представників, репрезентантів українців. Тобто певні громадські організації мали би на себе брати сміливість і говорити про те, що, вшановуючи пам'ять жертв, ми не принижуємо національної гідності України. Оскільки вшанування жертв - це насамперед християнська, богоугодна справа. І таким чином переведення всього цього в християнську площину, максимальне виведення з-під політичної амбіції буде сприяти налагодженню стосунків, які можуть дуже погіршитись, оскільки в Польщі нікому не треба доводити, що на Волині була насправді трагедія, бо родичі живі і досі. Саме як і українцям не треба доводити, що вони постраждали внаслідок цього конфлікту. Поза як акція "Вісла" була наслідком того всього. Але пам'ятники повинні бути встановленні незалежно від того, чи будуть шовіністичного змісту пам'ятники встановлені у Варшаві з написом - "Жертвам українських націоналістів". Тобто пам'ятники мають бути з узгодженими написами, максимально віддаючи шану загиблим.

Тарас Возняк, філософ, головний редактор культурологічного часопису "Ї"

Що найперше, треба побачити складність цієї проблеми. Вона насправді перед українським суспільством постала, можна сказати, зненацька. Фактично тільки з цього року почалась якась дискусія. А до того практично не було жодної інформації. Мало того, ситуація с цією волинською трагедією асиметрично сприймається і в Польщі, і в Україні.

Якщо у першій інформація про цю трагедію, про цей українсько-польський етнічний конфлікт є загально відомою - вона широко висвітлювалася впродовж багатьох років в пресі: видані монографії, зроблені історичні й статистичні дослідження, то в Україні цей процес тільки розпочався.

З огляду на це дуже важливо, щоб, по-перше, державні влади й України, і Польщі зайняли відповідну позицію. Мені здається, що в даному питанні ми маємо абсолютно позитивну і конструктивну позицію обох улад. Інша сторона справи - взаємного вибачення наших президентів не достатньо для того, щоб врегулювати власні стосунки між двома народами. Це може, що найбільше бути тільки початок, тільки моральний приклад. Натомість і українське, і польське суспільства повинні провести ревізію своїх поглядів на дану трагедію. Причому, я ще раз наголошую, ревізію повинні провести обидва суспільстві. В Польщі уже встановився стереотип, що поляки були виключно жертвами, натомість українці були тими, що вчинили даний акт щодо поляків.

На інших територіях - на Холмщині, Підлящі - де теж було змішане українсько-польське населення, ця ситуація була фактично дзеркальна. Інше питання, що в результаті власне волинських подій 1943 року польських жертв було набагато більше. Якщо оцінювати в цифрах, то пропорція була, напевно, 1 до 5 або 1 до 6 - важко про це говорити в абсолютних цифрах.

Таку саму ревізію повинно провести й українське суспільство. По-перше, воно повинно озброїтись якимось знанням - просто узнати, що таке було. Бо для більшості населення України це абсолютно новітнє відкриття. Або, друге, воно повинно, особливо на Західній Україні, провести ревізію того, як ми бачимо власну історію. Що історія не є тільки білою або чорною. Дуже часто вона є змішаною, дуже часто багато актів політичних лідерів не є виправданими.

І тільки після того, як обидва суспільства усвідомлять, що відбулося, може відбутися те, що називається загальне примирення. Мені здається, що отакі кроки мали би бути.

В сенсі технічному, що цьому могло би допомогти - звичайно, якісь наукові дискусії, висловлювання церковних лідерів. Українська Греко-Католицька Церква (хоча вона менш за всього причетна до цієї ситуації) висловилась і почала діалог із Римо-Католицькою Церквою у Польщі. Натомість на даний момент я не чую голосу власне православного духовенства (треба не забувати, що Волинь є краєм із переважною більшістю власне православного населення). Українські православні церкви повинні були б зреагувати на цей виклик, який постав перед усім українським суспільством. Цього кроку поки що не зроблено. Але надіюсь, що невдовзі воно буде.

Дуже важливе, що висвітлення цієї проблематики повинно також бути не стільки в пресі та наукових конференціях, скільки на телебаченні. В цьому напрямку теж зроблені певні кроки - буде показуватися документальний фільм Сергія Буковського в серії "Український рахунок" на каналі 1+1.

Ігор Ільюшин, кандидат історичних наук, доцент Київського Славістичного університету, автор монографії "Волинська трагедія 1943-1944 років"

По-перше, в документах, які будуть прийматися спільно українськими і польськими державними діячами - спільні заяви президентів чи парламентів - має бути записано (це повинна бути українська ініціатива) і визнано факт убивств кількох десятків тисяч поляків на Волині, в тому числі жінок, дітей і літніх людей. Це повинно бути визначено злочином, бо це злочином і було. Запровадження колективної відповідальності - це завжди злочин.

Щодо вибачення. Це мені здається справа церков - справа української церкви.

Якщо з нашого боку це буде зроблено, я сподіваюсь, що це буде оцінено польською стороною як шлях до компромісу, і це обов'язково сприятиме тому, що відзначення 60-річчя цієї трагедії відбудеться в гуманітарній сфері. Мені здається, що поляки не наполягатимуть на тому, щоб хтось вибачився - президент чи парламент, якщо буде зроблено хоча б це.

Це сприятиме надалі зникненню тих стереотипів, які досі існують у свідомості поляків по відношенню до нас. Це сприятиме зростанню довіри до українського суспільства.

В нас, в Україні, більшістю наших громадян, державними службовцями і деякими політиками розуміється так, що поляки підняли цю проблему і поставили питання про відзначення 60-річчя волинської трагедії на державному рівні, щоб тиснути на Україну, втручатися в її внутрішні справи, щоб перешкодити реабілітації УПА. Але це не так. Особливо це торкається тих поляків, які стали свідками тих подій, у яких там загинули родичі. Люди хочуть, щоб належним чином були поховані жертви цього українсько-польського національного конфлікту, щоб на могилах були поставлені хрести. Більш поляки нічого не хочуть.

Йдеться про засудження саме антипольських акцій, серед діячів яких були УПА і ОУН, оскільки вони були найвагомішими, найрепрезентатівнішими в військовому і політичному форматі в західноукраїнському регіоні в ті роки. Звичайно, вони мали відношення до антипольських акцій. Але з боку Польщі йдеться тільки про засудження цих акцій, а не про засудження УПА як національно-визвольного повстанського руху в роки Другої Світової війни. Я хочу, щоб це добре зрозуміли і добре розділили.

Андрій Павлишин, історик, журналіст, керівник відділу коментарів "Львівської газети"

Для того, щоб стосунки між Україною й Польщею розвивалися в майбутньому на достатньо інтенсивному рівні потрібно досягнення взаємопоразуміння не лише між політичними елітами, як це ми маємо на сьогодні, але і між суспільствами наших держав.

Людям легко порозумітися тоді, коли вони між собою співпрацюють у політичній, економічній, науковій чи мистецьких галузях, коли займаються одним фахом або об’єднані одніми цінностями. Натомість, коли йдеться про досягання спільної моральної парадигми чи спільної точки зору на минуле, на світ, в якому ми живемо, то тут їм буває важко. Насамперед Україні потрібно було би усунути асиметричність, яка існує в підходах до аналогічних проблематик.

Також Україні варто було би вирішити нарешті питання з офіційнім визнанням статусу УПА як воюючої сторони у Другій Світовій війні, а також визнати заслуги цих людей в антикомуністичній боротьбі, яка була рівнозначною боротьбі за незалежну державу. Таким чином, ветеранські та комбатанські середовища будуть поставлені у ближчі умови ніж є зараз, коли вояки польського, навіть антикомуністичного підпілля, зробили нормальні і військові, і політичні кар’єри ще навіть у соціалістичній Польщі, і тепер відчувають себе захищеними й рівноправними громадянами, ушанованими за те, що вони зробили для своєї Вітчизни в минулому.

Другий момент - це широкі, незалежні, незаангажовані дослідження проблематики, публікація документів, відкриття архівів, особливо архівів служби безпеки, яка досі широким фронтом блокує до них доступ, роблячи виключення тільки для не багатьох істориків, а це не дозволяє створити широкої, об’єктивної картини. Ми як дослідники бачимо якійсь хобот чи хвіст слона, але не бачимо всієї картини. Не озброєні широким знанням ми в дискусіях з польськими колегами не можемо досягти якогось рівня взаємодії й адекватності.

Держава нічого не допоможе, коли йдеться про подолання стереотипів мислення і певних реакцій. Мусить змінитися світ, в якому ми живемо, а після того зміняться люди, які в тому світі живуть. Керівники держави й України, і Польщі повинні робити, звичайно, максимум доброзичливих кроків. Так само і парламентарі. Я думаю, що не варто загострювати, навіть, стану власного серця і власної душі через події, які сталися 60 років тому, і які дуже малою мірою впливають на те, що ми маємо сьогодні.

Натомість основний тягар порозуміння (і це природно) лягає на громадські організації, структури громадянського суспільства. Тут особливо важливу роль мала би відіграти церква. Між поляками й німцями процес порозуміння почався ще в 1965 році. Він пройшов дуже складні випробування і досі неакцептований повністю. Зокрема, варто згадати, що тільки кілька тижнів тому через більш ніж 30 років після ініціативи польських єпископів німецькі єпископи позитивно відповіли їм.

На жаль, такого роду процеси дуже тривалі. Їх не треба ні пришвидшувати, ні форсувати, а просто використовувати весь потенціал доброзичливості й людяності в намаганнях розв'язати їх.

Мирослав Попович, академік Національної Академії наук України, директор Інституту філософії імені Сковороди

Насамперед треба зробити так, щоб громадськості України було повною мірою ясно, що відбулося на Волині. Це не оцінкува робота, а чисто фактографічна, тому що в переважній більшості люди не знають, не кажучи про те, що вже прийшли нові покоління.

Людей, які зараз пам'ятають те, що сталося, залишилось дуже мало. Треба, щоб усе це було відомо загалу "від Путивля до Карпат". Це означає, що потрібні такі спеціальні видання, як, наприклад, книга Ігоря Ільюшина "Волинська трагедія 1943-1944 років", розраховані на читача більш-менш підготовленого. Це може бути конференція істориків, яка була би показана по телебаченню. Короче кажучи, повинні бути якісь програми, які би зробили загальновідомим той жахливий факт, що жертв терору - поляків - було (як зараз оцінюють) від 70 000 до 100 000 чоловік. Хоча є й інші оцінки - значно менші.

Так само повинно бути сказано і про українські жертви. Вони були не такі чисельні, оскільки поляки становили десь 12-15% населення Волині. Тим не менш, ці цифри повинні бути відомі, і не тільки цифри, а і конкретні факти, конкретні жахливі деталі. Хоча викликають жах, але мають бути сказаними.

По-друге, безумовно, в тій історії замішані обидві сторони. Хоча, без сумніву, польські акції були відповіддю на український терор, але тим не менш, вони були також саме нещадні. Це не можна приховувати, тому що це руйнування легенд з українського боку має бути таким само нещадним, як і з польського.

То вже польська справа, як вони будуть до того ставитись, але ми повинні це сказати зрозумілою мовою, щоб це було відомо.

Потрібна, на мій погляд, і реакція громадськості. Якісь такі акції, як отой лист українських інтелігентів http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidkr-lyst.htm (в основному тільки львівських, хоча там є і мій підпис), що був видрукованний в журналі "Ї". Треба провести і більш широкі акції такого типу, яка була організована нещодавно в Острові - українсько-польська зустріч. Вони повинні бути на більш високому рівні, з залученням більш відзначеного кола української і польської еліт - не політиків.

Політичні партії самі будуть визначатися в цьому відношенні і від них не так багато, до речі, вимагається. А от держава, яка є представником нації, і виражає загальнонаціональні інтереси не може бути поза грою. Вважаю, що президент держави повинен висловити свій жаль. Я не знаю, яка форма може бути з цього, але є стара християнська формула - "Простіть нас, і ми вас прощаємо". Така великотна фраза, яка проголошувалася дуже серйозно. Щось такого типу має бути сказано державним керівництвом.

Було б дуже добре, щоб це зробив і парламент. Не знаючі, знайдеться тут одностайна реакція, бо, скажімо, частина партії "Собор" (її лідер Анатолій Матвієнко) підписала того листа, про який я згадував, а частина виступила проти. Це партійна справа, але державна акція має бути на самому високому рівні.

Вадим Скуратівський, доцент кафедри історії Києво-Могилянської Академії

Я вважаю, що в оцій ситуації є тільки один вихід - сторони мають попрохати пробачення одна в одної за те, що трапилося в той час, за ті страхіття, що мали місто в ті роки. Іншого виходу я поки що не бачу. Тобто десь на найвищому державному і на міжконфесійному рівнях має бути кілька відповідних жестів у режимі взаємного вибачення й пробачення.

Але ця фабула на урядовому рівні вслід за цім буде поступово входити в масову свідомість і з того, і з другого боку. І маю надію, що через півстоліття два народи забудуть те, що вони натворили тоді на Волині 60 років тому назад. На інший термін я не розраховуваю, але навіть на це півстоліття треба працювати вже

Антон Фінько, експерт Київського Центру політичних досліджень і конфліктолології, політолог

Вважаю, що Україна має засудити знищення польського цивільного населення, яке сталося під час подій 1943-1944 років на Волині. Знищення та мордування цивільної людності належить до воєнних злочинів. Будь-який злочин, тим паче воєнний, неминуче має бути покараний. Адже бандит, як відомо, повинен сидіти в тюрмі. Політична або етнічна належність злочинця значення не має. За радянських часів, зокрема в 70-х роках в Україні злочинців, які брали участь у катуванні мирних громадян під час "волинської різанини", розстрілювали. На то були юридичні підстави. Зараз інші часи. Але належність до національно-визвольних формувань, зокрема до УПА, не може бути індульгенцією, що звільняє людину від моральної і правової відповідальності. Сьогодні більшості причетних до тих злочинів давно вже нема в живих. До того ж смертна кара в Україні скасована. Найбільш слушною формою висловлення ставлення українського народу до тих подій нині буде, на мою думку, однозначне моральне засудження.

Не думаю, що праві ті, хто побоюється, що засудження вбивць цивільних поляківзавдасть непоправної шкоди репутації УПА. Ставлення до УПА та до волинської трагедії - речі, хоч і пов’язані між собою, але відмінні. У першому разі йдеться про загальну оцінку збройної національно-визвольної боротьби, яка велася з озброєним супротивником. У другому разі мовиться головним чином про участь в терористичних акціях зі знищення цивільного, неозброєного населення, що є воєнним злочином. У цих акціях брали участь ті чи інші формування УПА за активної ролі функціонерів Служби безпеки ОУН (у випадку з репресіями проти польського населення села Гута Пеняцка звинувачуються військовослужбовці 14 дивізії військ СС "Galizien"). Однак звідси не випливає перенесення на все УПА якоїсь колективної провини. Йдеться про провину конкретних людей та конкретних підрозділів. Так само ніхто, принаймні з морально відповідальних людей, не буде ставити у провину ветеранам Вітчизняної війни терористичні операції, здійснювані СМЕРШем або іншими підрозділами НКВД (наприклад, депортація кримських татар).

Хоча, ясна річ, певна корекція ставлення до власної історії в Україні має відбутися. Очевидно, що безглузда спроба замінити радянський героїчний міф з прославленням доблесних чекістів, які радо винищують імперіалістичну змову, на націоналістичний міф з уславленням політиків, які все своє життя молилися на "Майн кампф", зазнала поразки. Це й не дивно, адже вона грунтувалася на замовчуванні фактів, які рано чи пізно мали б відкритися. Для будь-якої елементарно грамотної людини зрозуміло, що ідеологія ОУН мала виразно тоталітарний та терористичний характер. І функціонери ОУН та її Служби безпеки являли собою аж ніяк не лицарів у блискучому обладунку.

Сьогодні з боку багатьох людей, навіть дуже шанованих, доводиться чути, що ми нібито тому на повинні засуджувати "волинську різанину", що це "непатріотично". Ми, мовляв, не маємо права дати моральну оцінку її учасникам, бо тоді наша молодь не матиме героїчних зразків поведінки для наслідування (!) у боротьбі за національні інтереси. Прихильники такої позиції мають знати: в незалежній Україні ніхто й ніколи у здоровому глузді не буде навчати молодь патріотизму на прикладах осіб, які заплямували свої руки кров’ю жінок та дітей.

Правда також полягає в тому, що жертви під час тих трагічних подій були обопільними. В межах численних "відплатних" та "превентивних" акцій АК загинуло чимало мирних українців, серед них діти й жінки. Терористичні акції, як вважають історики, здійснювались не лише проти польських сіл та колоній на кшталт Гайового, Ганачової, Ігровиці, Гути Пеняцької, але й проти українських сіл, таких як Іваничі, Клечковичі, Стриженець, Турковичі та інших. Антиукраїнські акції проводились у багатьох регіонах, зокрема в Томашівському та Грубешовському повітах Любельського воєводства. Щоправда, згідно з поширеною оцінкою, ці жертви були меншими, ніж польські; але це знову ж таки не змінює того факту, що вбивства були спрямовані проти цивільного населення.

Також впадає в очі, що у міжвоєнний період політичний режим ІІ речі Посполітої проводив щодо української меншості політику, яка мала репресивне й шовіністичне спрямування. Належність західних земель України до Польщі широкими верстами українського населення не сприймалась як легітимна. Слова першого Президента України Л.Кравчука про те, що "то була окупація", з цього погляду, напевно, найбільш адекватно віддзеркалюють ставлення українського населення до тогочасної політики офіційної Варшави.

Тому, ясна річ, було б дуже добре, якби засудження знищення цивільного населення було б обопільним: Україна беззастережно засуджує вбивство мирних поляків, Польща однозначно засуджує загибель мирних українців. Якби така позиція була зафіксована в рамках офіційного двостороннього документу, то це, напевно, найкраще зарадило обом країнам розв’язати волинську проблему.

Як приклад гуманного й морального ставлення до трагедій минулого можна розглядати слова Президента А.Квасневського з осудом антиукраїнської операції "Вісла". Його вчинок, на мій погляд, може правити за взірець політичних діячам і в Україні, і в Польщі. Причому було б дуже бажано, якби українська сторона наважилася на "симетричну" з морального погляду відповідь на доброзичливий жест польського лідера. Україна звісно, зацікавлена й у тому, щоб жертви "Вісли" набули рівні права порівняно з іншими жертвами репресивних акцій, здійснених у Польщі за часів комуністичного часу.

Мені доводилось чути, що у 1990 році польський Сейм також засудив операцію "Вісла". У будь-якому розі залагодженню історичних суперечок дуже сприяла резолюція Верховної Ради України, яка б містила засудження загибелі мирного польського населення під час волинської трагедії.

Гадаю, що Україна й Польща мають торувати шлях історичного примирення, який є типовим для більшості європейським країн. Особливо наочним є з цього погляду приклад Франції та Німеччини. Відмова від акцентування претензій, готовність вибачити усілякі історичні кривди, взаємне узгодження посібників з історії, придушення спроб створити з сусідньої країни образ ворога - весь цей інструментарій європейського порозуміння має особливе значення для України та Польщі, у зіткненнях яких раніше часто точилася кров.

І йдеться в кінцевому підсумку аж ніяк не лише про якісь там високі вимоги моралі. Політика взаємопримирення має цілком прагматичний зміст. Лише дотримуючись її, можна збільшити як сукупний економічний та стратегічний потенціал європейських держав, так і міць кожної з них окремо. Протистояти їй безглуздо й безперспективно.

Вищі національно-державні інтереси України та Польщі вимагають досягнення максимального історичного примирення. Дехто в Україні цього явно не розуміє, вважаючи, що їх "патріотичний обов’язок" полягає в тому, щоб максимально роз’ятрювати історичні образи, провокувати взаємні суперечки та за будь-яку ціну захищати осіб, причетних до воєнних злочинів. Ще якось можна зрозуміти, коли таку позицію обстоюють люди, які походять з сімей, втягнених у ті події. У багатьох загинули родичі, зокрема від рук польської колабораціоністської поліції, що була на службі у німців. У інших сім’ях, навпаки, напевно, досі зберігаються на горищі залишки речей, викрадених з пограбованих польських сіл та колоній. Однак в будь-якому разі не можна виправдати політичних діячів, які сьогодні заважують українсько-польському примиренню, та намагаються довести, що "поляки самі себе повбивали".

До речі, впадає в очі, що в той час як польська сторона, зокрема через заходи "Національного інституту пам’яті", уважно задокументувала десятки тисяч справ щодо "волинської різанини", наші так звані "професійні українці" не наважилися вивчити історії жодного українського села, простежити долю хоча б однієї української сім’ї, що постраждали під час тих трагічних подій.

Вважаю також, що, якби історичні спадкоємці тогочасної ОУН знайшли у собі мужність визнати, що далеко не все в історії їх організації відповідало уявленням про високі моральні стандарти, то це б зняло з України значний тягар моральної відповідальності за, скажімо так, ексцеси, пов’язані з минулим цієї структури. Впродовж останніх років ми багато чули про наджорстокі репресії радянської доби, особливо коли йдеться про штучний голодомор початку тридцятих років. Цілковита більшість цих жахливих звинувачень справедливі і відповідають історичним фактам. Однак звідси аж ніяк не випливає, що всі супротивники радянського режиму безгрішні й святі і їх сьогоднішні наступники мають право претендувати на те, щоб віщувати від імені всієї України та її історії.

Є ще один аспект цієї проблеми - внутрішньополітичний. Не є великою таємницею, що останнім часом в Україні помітно погрішився клімат міжетнічних відносин. Показовим з цього погляду є зафіксоване соціологами в рамках загальноукраїнського опитування раптове істотне посилення 2002 р. ксенофобських забобонів та настроїв "етнічного дистанціювання" (дослідження Наталії Паніної, Інститут соціології НАН України).

Особливої уваги, на її думку, "вимагає "стрибок", зафіксований 2002 року від національної толерантності й відособленості до ізольованості та ксенофобії". Питома вага толерантних громадян з 1992 р. до 2002 р. знизилася більше ніж утричі. Навпаки, кількість ксенофобів, підкреслює Н.Паніна, збільшилася за цей час більше ніж учетверо.

Все це тим паче неприємно, що Україна впродовж усіх років незалежності мала підстави пишатися доволі високим рівнем міжетнічної толерантності, що вигідно нас вирізняло на тлі деяких інших пострадянських країн. Зрозуміло, що насправді йдеться аж ніяк не лише про етнокультурні та моральні відносини. Підтримання нормального міжетнічного клімату в Україні є питанням великої політики, адже зважаючи на особливості регіонального устрою, будь-яке погіршення ситуації в цій сфері наражає її на великі ризики.

Сьогодні не існує якогось достовірного пояснення, зафіксованої соціологами тенденції зміцненням ксенофобських передсудів і забобонів. Однак не буде великим ризиком припустити, що форсована пропаганда радикального етнічного націоналізму, яка спостерігалась останніми роками, являє собою аж ніяк не останній чинник негативного впливу на міжетнічну ситуацію. Днями я зайшов до однієї з центральних київських книгарень, і те, що я побачив на полицях, призначених вітчизняної історії, не могло не вразити: принаймні половина книжок з цієї тематики становила література відверто маргінального, агресивного та екстремістського спрямування. Певна річ, в демократичному суспільстві ніхто не може заборонити видавати та продавати авторів на кшталт Д.Донцова, який цю саму демократію зневажав і ненавидів. Однак незрозуміло, що саме спонукало державні структури видавати зібрання його творів державним коштом. Така ситуація в національній історичній свідомості склалася, незважаючи на те, що в Україні існували цілком нормальні демократичні традиції, а в західному регіоні діяли доволі потужні демократичні партії, однак про їх історію сьогодні чомусь ніхто згадувати особливо не хоче.

У розгляді історичного контексту трагічних подій на Волині не можна оминути також тієї обставини, що в цьому регіоні міжетнічні комплекси українсько-польських образ формувалися впродовж тривалого часу. Польська меншина займала привілейоване становище, традиційно більшість великих дідичів були католиками. На початку ХХ століття цією обставиною скористалися російські націоналістичні кола, які спиралися на полонофобські настрої та підживлювали їх. Вони перетворили Волинь на один з своїх головних електоральних оплотів у всій Російській імперії. Досить лише згадати, що з 91 депутата ІІІ Російської Думи, які належали до правих, націоналістичних фракцій, 10 було обрано у Волинській губернії. Загальна кількість членів "Союзу російського народу" (головної російської "чорносотенної" організації), згідно з підрахунками дослідника російського націоналізму І.Омельянчука, становила на Волині 99936 чоловік (у той час як на Поділлі їх було 14673 чол., на Київщині - 10976 чол.; на Полтавщині - 8564 чол.). Зокрема, у Острозькому повіті Волинської губернії чисельність російських націоналістів 10996 чол.; у Ковельському повіті - 8815 чол.; у Луцькому повіті - 4121 чол. і т.д. Основною соціальною базою цього руху були звичайні українські селяни. Велику роль у його духовному окормленні відіграв митрополит Антоній (Храповицький), який у 1902-1914 роках був волинським єпископом, а у 1921 році очолив найбільш націоналістичну гілку у російському православ’ї - Російську закордонну Церкву.

Підбиваючи підсумки маю зазначити, що нині нашому суспільству конче потрібно сформувати новий погляд на власне минуле, позбавлений штучних міфів і апології екстремізму. Важливо також нейтралізувати небезпечну тенденцію зміцнення ксенофобських настроїв.

Наталія Яковенко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Києво-Могилянської Академії

В цьому безмежно складному з клубків, де ще є і до сьогодні живі люди - нащадки тих, хто пережив цю трагедію, я бачу один єдиний спосіб виходу з патової ситуації. Спосіб тривіальний - формула "Простіть нас, і ми вас прощаємо".

Тому що ні порахунок кількості жертв, ні порахунок, хто винуватіший, нічого тут не змінить і нічого тут не дасть. Такі речі можливо буде робити, коли пройде 200 років, коли вже і пам’яті від неї не має. І, то складно. А в такій ситуації я бачу вихід тільки один - формула "Простіть нас, і ми вас прощаємо".