Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Двi правди

Як позбутися стереотипів “чорно-білого” бачення історії?

№114 08.07.2003 “День”

Сергій МАХУН, “День”, Київ — Варшава — Вроцлав — Казімєж Дольни — Люблін — Київ.

Студійний візит українських журналістів до Польщі, що проходив наприкінці червня, мав на меті ознайомити громадськість обох країн з поглядом польської сторони, а також версіями українськими ЗМІ щодо двох питань. По-перше, це підготовка до вшанування загиблих під час кривавого конфлікту між українцями та поляками в 1943 — 1944 рр. на Волині (11 липня у селі Павлівка заплановано зустріч Президентів України Леоніда Кучми і Республіки Польща Александра Квасневського). По-друге — вступ Польщі вже 2004 року до Європейського Союзу за результатами національного референдуму, що пройшов 7 — 8 червня.

Найважчий період українсько-польських відносин у ХХ столітті — це майже три десятиліття — з листопада 1918 року до кінця 40-х років. Він увібрав чимало болючих епізодів, що складають строкату картину. Тож розглядати трагедію на Волині без урахування попереднього контексту українсько- польських відносин, на чому наполягає значна (і достатньо впливова) частина польських політиків і науковців, як мінімум, недоречно.

Тому й історична довідка не завадить. Друга Річ Посполита постала в листопаді 1918 р. на руїнах колишніх імперій — Російської, Германської та Австро- Угорської як найважливіша складова Версальської системи на сході Європи (“Мала Антанта” стала тим буфером, який відокремив “цивілізований Захід” від більшовиків; одночасно він виконував роль стримання майбутніх агресивних устремлінь знекровленої й приниженої після Першої світової війни Німеччини). Україні на мапі Старого Світу місця не знайшлося. Розколота політично й соціально, незконсолідована країна стала ареною громадянської війни і була розділена між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією.

Спроби українців здобути омріяну незалежність як на сході, так і заході завершилися катастрофою. Одна з найчисельніших націй Європи стала об’єктом, а не суб’єктом політики. Волинь, Східна Галичина (на цих землях українці складали більшість населення) увійшли до складу нововідродженої Польської держави. Майже десять місяців (листопад 1918 — серпень 1919 рр.) існувала Західно-Українська народна республіка; нерівний поєдинок із поляками, які мали значну допомогу європейського співтовариства, в першу чергу Франції, завершився анексією українських земель до Збруча.

Після польсько-більшовицької війни 1920 року і підписання Ризького договору 1921 р. на Волині і Східній Галичині настала епоха панування поляків. “Східні креси” на цей час стали ареною конфліктів, які торкалися буквально всіх сторін життя. “Полонізація”, особливо за режиму “санації” маршала Юзефа Пілсудського (з травня 1926 р.), постійні утиски національної освіти, закриття греко-католицьких і православних церков, зухвала діяльність численних польських напіввійськових товариств, проблема “осадників” (сотні тисяч поляків, в основному військових, у рамках державної програми переселялися на Волинь і, меншою мірою, на Східну Галичину, отримували кращі землі і обіймали абсолютну більшість посад в державному секторі), контрибуції, ревізії на селі і в кооперативному русі, придушення культурно-автономістських устремлінь, i, нарешті, просто кричуща соціальна нерівність — усе це викликало спротив українців, і, як результат, акти громадянської непокори.

Відповіддю радикальних елементів українського суспільства стало створення у 1929 році Організації українських націоналістів. Фактично ОУН знаходилася у стані війни з Другою Річчю Посполитою. Спроби знайти порозуміння серед поляків і українців (діяльність Волинського воєводи Генріка Юзефського, митрополита УГКЦ Андрея Шептицького) знаходили розуміння серед пересічних громадян, але наштовхувалися на шалену опозицію радикалів по обидві сторони барикад. Польський публіцист Збігнєв Залуський писав: “Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща “А” і Польща “Б”. Це стосувалося не тільки економічної політики держави, але й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували у своїй діяльності східні окраїни”. Додамо, ця проблема стосувалася і білорусів, і литовців. Політика Варшави підживлювала ідеологію українського інтегрального націоналізму, фактично кидаючи ОУН в обійми Берліна.

1 вересня 1939 року — найтрагічніший день в історії людства. Напад нацистської Німеччини і розпочатий 17 вересня “Визвольний похід радянських військ” в Західну Україну і Білорусію (події ці освячені злочинним пактом Ріббентропа — Молотова) призвели до втрати Польщею незалежності. Ілюзії українців на покращання свого становища за радянської влади не справдилися. Масові депортації до Сибіру поляків, а потім і українців стали відповіддю на запитання, який порядок принесли із собою більшовики. ОУН у цій ситуації продовжувала спиратися на нацистів, як органічних супротивників і Польської держави (уряд Польщі діяв у еміграції у Лондоні), і Радянського Союзу. Польсько-український конфлікт на деякий час опинився на периферії, але, як влучно сказав професор історії Юрій Шаповал, “фермент протистояння ніколи не зникав”.

22 червня 1941 року ситуація кардинально змінилася — успіхи нацистів на радянському фронті і просування їх далеко на схід викликали у значної частини українців надію на відновлення незалежної держави. “Медовий місяць” ОУН (Бандери) з окупантами продовжувався лише до вересня 1941 р.; через два місяці поза законом опинилася і друга фракція ОУН — мельниківці. Фактично ці внутрішньо антагоністичні сили вели боротьбу на всіх можливих фронтах — з німцями, радянськими партизанами та формуваннями, що підтримувалися польським урядом в еміграції (в основному частини Армії Крайової). Все це, підкреслюю, відбувалося на теренах Волині, Галичини, Холмщини.

Восени 1942 року на теренах Волині постала Українська Повстанська Армія. Саме цього року проаківське польське підпілля розпочало насильницькі акції проти українців на Холмщині; значна частина українських дослідників вважає, що винищення і депортації українців стали “детонатором” подій на Волині.

Розміри кривавого протистояння від Збруча до Бугу важко уявити без всього комплексу причин — політичних, етнічних, соціальних, військових. Польський історик Гжегош Мотика вважає, що “поляки хотіли відродити контроль над землями Другої Речi Посполитої, а українці — незалежність на тих самих землях” (нагадаємо, що поляків на Волині було не більше 17%. — С.М. ). На теренах Волині діяли різновекторні сили: АК, Народові збройні сили, Воля і Незалежність... — у поляків, ОУН (Бандери), меншою мірою — ОУН (Мельника), “Поліська Січ” Бульби-Боровця — в українців; підживлювали конфлікт радянські партизани і німецька поліція, що проводили політику збереження і поглиблення антагонізмів серед українців і поляків.

Питання про кількість жертв з обох боків i досі залишається відкритим: за різними даними, як польськими, так і українськими, — загинуло від 18 до 100 тисяч поляків та від 2,5 до 30 тисяч українців. Достовірних джерел, що погоджені обома сторонами, не так уже й багато. Потрібні розмови з фактами в руках. Причому майже увесь післявоєнний час (із середини 50- х рр.) поляки вели дослідження; здобутки українських істориків набагато скромніші. Дослідження ведуть лічені науковці з Києва, Львова, Луцька. Дуже часто емоції, чутки й припущення стають “допоміжним” засобом при “доведенні” своєї правоти. Цей закид однаковою мірою стосується і поляків, і українців.

І от уже на першій зустрічі на польській землі — в Інституті національної пам’яті (IPN) його директор Лєон Кєрес окреслив те величезне коло проблем, якими опікується ця державна, підкреслюю, установа зі штатом понад 1000 осіб в десяти містах Польщі: “IPN — це нова установа, яка започаткувала свою діяльність 2000 року рішенням Сейму; є три організаційні підрозділи — архівний, науково-навчальний і слідчий. Хочу підкреслити й запевнити, що коли ми проводимо слідчі дії, то не керуємося принципом національності... Для нас важливою є оцінка заподіяних злочинів. Важливим елементом нашої роботи є виставка, яку ми відкрили рік тому — “Поляки і українці в роках 1939 — 1947”. Під час її демонстрації проходять всілякі освітні презентації, конференції. Пан Кєрес, відповідаючи на запитання кореспондента “Дня”: “Чи не вважаєте ви, пане професоре, що, чекаючи на політичну оцінку подій 11 липня 1943 р. (а зробити це треба раз і назавжди, щоб сусідні народи перестали “готувати” примирення) до якоїсь дати, нарешті необхідно перевести дискусії з суто політичної площини в історичну, визнав, що “останнім часом польсько-український діалог просувається дуже важко... Ми намагаємося говорити про кривди не тільки поляків, але також і українців, хоча, безумовно, масштаб цих кривд був різний по обидва боки, зокрема в 40-х рр. поляки таки більше потерпіли... Вважаю, що не можна залишати якнайважливіші справи двох народів виключно в руках політиків. Зацікавленість і декларації політиків — це щось не дуже глибоке і не дуже промовляє до нашого суспільства. Натомість більш глибока дискусія, яка насправді могла б дати добрі для наших народів результати, повинна вестися між істориками і журналістами, які мають великий вплив на громадську думку”.

Як відзначив Кшиштоф Голашевський, диктор секретаріату ІPN, “зараз проводиться по Волині і Східній Галичині 51 слідство, де потерпілими були поляки, і 7 — українці. У світлі польського закону, потерпілими вважаються не тільки ті, хто був безпосереднім учасником подій, а й їхні спадкоємці. Ми працюємо у дуже важких умовах, через те що свідки, по- перше, надто емоційно ставляться до всього, що відбувалося; по-друге, це люди, які через вік і здоров’я, можливо, не завжди об’єктивно розповідають про справу. Тому ми й намагаємося перевіряти свідчення за допомогою архівних документів... Через те, що події відбувалися 60 років тому, ми оцінюємо емоційний бік справи на основі Польського кодексу 1932 року, але одночасно беремо до уваги кодекс РП 1997 року, який дає нам можливість кваліфікувати, оцінювати злочин як геноцид, тобто вбивство, що скоєне з причин релігійних, національних... Взагалі IPN розслідується 1260 справ про злочини проти людства (справи про нацистські злочини, злочини комуністичного режиму, злочини під час міжнаціональних конфліктів. — С.М. ). У 2002 році розглядалося 12 справ проти представників польської комуністичної влади. Обвинувачувані були покарані ув’язненням до 5-ти років”.

На думку відомого польського історика Гжегоша Мотики, “конституція Другої Речі Посполитої гарантувала всім націям, у тому числі й українцям, рівні права, та на практиці українці були людьми другої категорії. Але я не вважаю, що то була система на кшталт тоталітарної. І антиукраїнські акції — пацифікації, викликалися терористичними акціями ОУН. Політика Другої Речі Посполитої щодо українців — образлива, але жодним чином вона не виправдовувала акцій українських націоналістів на Волині”.

Є в Республіці Польща інституція, якій дуже важко (якщо взагалі можливо) знайти аналог в Україні. Це Рада охорони боротьби і мучеництва, яка опікується об’єктами національної пам’яті, музеями, могилами поляків по всьому світу (від Сибіру, України, Литви, Білорусі, Франції, Великої Британії до Іраку, Ірану, навіть країн Африки); крім цього завдяки Раді в належному стані утримуються могили німців, радянських солдатiв, що загинули в Другій світовій війні. Для нас, українських журналістів, було важливим почути від генерального секретаря Ради Анджея Пшевозніка, що “таких питань, як трагічні події на Волині, не можна розв’язати лише протягом двох-трьох років. Ще треба працювати над менталітетом і поляків, і українців. Ми — інституція абсолютно аполітична, що не має жодних зв’язків iз партіями.

Пан Пшевознік (до речі, за освітою професійний історик, який не полишає роботи з архівними матеріалами доби Другої світової війни) зазначив, що в Польщі “література і преса за комуністичної влади намалювали образ українця-різуна і польських праведних воїнів, які боролися з українськими бандами. Важко змінити цей образ. З iншого боку, учасники цих подій мають дуже емоційний підхід до справи. Найважливіше, що дискусія відбувається. Хотілося б, щоб 11 липня вшановування жертв пройшло в атмосфері уваги, спокою, пошани до тих, хто загинув. Важливим для поляків є те, що буде сказано, але на те ми вже мусимо почекати.

На запитання журналістів, як буде виглядати пам’ятник, пан Пшевознік відповів, що “не буде окремої споруди з антиукраїнським текстом; це будуть свічки, що символізують повіти міжвоєнної Польщі. Текст на монументі — узагальнюючого поетичного змісту (на час розмови він ще не був утверджений ані в Варшаві, ані, тим більше, в Києві. — С.М. ). Була пропозиція написати на монументі про кількість людей, якi загинули, спалених сіл, костьолів; але дані істориків — українських і польських — різні! Буквально кожен історик має свій погляд на цю трагедію. Довести якісь цифри вже, мабуть, ніколи не вдасться. І пам’ятник будується з ініціативи людей, які втратили на Волині близьких, держава не має ніякого відношення до його встановлення.

Пан Пшевознік відзначив, що “погано, коли науковці — і польські, і українські — на сторінках преси залишаються у меншості. Часто цим питанням займаються публіцисти, які не мають справи з матеріалами, фактами з архівів, а керуються емоціями.

З українського боку залишається невирішеним украй болюче питання — держава досі не визнала УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, і цей факт “грає” і проти порозуміння між поляками і українцями. “Важко спілкуватися з поляками на рівних, поки ми не пройшли болісний тур внутрішнього діалогу”, — підкреслював Юрій Шаповал у “Дні”.

Також журналісти зустрілися з пані Євою Сємашко, співавторкою (разом iз батьком — Владиславом Сємашко) двотомної (1434 стор.) праці “Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945”. Але книга ця, видана, до речі, чималим накладом (5 тисяч примірників — для наукової монографії це просто вражаюча цифра) фактично розглядає події на Волині без урахування всього складного комплексу протистояння українців і поляків на території спільного проживання в роки Другої світової війни (1939 — 1945): на Східній Галичині, Волині, Холмщині, Підлящиці, Лемківщині, Надсянні. Наклад книги підкреслює радше політичне, аніж наукове значення книги. На зустрічі прозвучала вимога одностороннього вибачення української держави (як співвідноситься це з тим, що УПА чи ОУН не є репрезентантами сучасної України; як не були ними і в роки Другої світової війни, на відміну від 27- ї дивізії АК, що підпорядковувалася законному уряду РП у Лондоні і брала безпосередню участь у кривавому протистоянні на Волині?).

Одностороннього каяття бути не може апріорі. Існували і існують дві національні правди; тому, мабуть, час вимагає засудити насильницькі дії з обох сторін (без намагання виявити більш чи менш винну — політичні екстремісти тільки і чекають такого кроку). То ж і пам’ятник українцям, що загинули в кривавій різанині на Волині в 1943 — 1944 рр., має стояти поряд iз польським. Чи не найвищий у Польщі авторитет Яцек Куронь писав у “Дні”: “На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам’ятати. Однак якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту, і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин”. Прислухаємось до його слів.

Автор дякує Посольству Республіки Польща в Києві за допомогу при підготовці матеріалу.