Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Волинь: за крок до примирення

Віктор ЗАМ’ЯТІН, “День”

№116 10.07.2003 “День”

Напередодні голосування у Верховній Раді та Сеймі кореспондент “Дня” поспілкувався з одним із авторів спільної українсько-польської заяви, заступником голови української частини Міжпарламентської асамблеї України та Республіки Польща, народним депутатом України Сергієм БИЧКОВИМ.

Сьогодні, як очікується, Верховна Рада України і Сейм Польщі синхронно ухвалять текст спільної заяви двох парламентів з приводу 60-ї річниці трагічних подій на Волині. Про це, як повідомляється, домовилися спікер ВР Володимир Литвин і маршал Сейму Марек Боровський. Завтра президенти двох країн Леонід Кучма і Александр Кваснєвський планують взяти участь у церемонії вшанування пам’яті жертв цих трагічних подій. Таким чином, дві країни наблизилися до того, щоб продемонструвавши на практиці примирення, залишити історію історикам, політику — політикам, а добрі двосторонні відносини — народам. Напередодні вернення парламентів і зустрічі президентів зi своїм зверненням виступив Папа римський Іван Павло II, авторитет якого в Польщі — незаперечний. Понтифік стверджує, що в серцях і українців, і поляків збільшується потреба до “глибокого рахунку сумління”, закликає обидва народи до поєднання, до того, щоб вони могли і пробачити вдіяні ним кривди, і попросити пробачення за власні хибні вчинки. “Пробачаємо і просимо пробачення” — саме з такою формулою в 60-х польські єпископи звернулися до німецьких колег, саме цю формулу українцям і полякам сьогодні пропонують дипломати, парламентарії, представники громадськості. У всякому разі, сьогодні вже не йдеться про односторонні вибачення українською стороною.

Непростий процес знаходження прийнятних для обох сторін компромісних рішень уже широко коментувався в пресі обох країн, уже багато говорилося, про те, що з самого початку проблема була надто політизованою (зокрема, з польського боку нею опікувався шеф бюро національної безпеки Марек Сівєц, один iз найближчих радників президента Кваснєвського). На початку відчувалася жорсткість лінії польської сторони, неготовність вислухати іншу сторону, яка межувала з небажанням визнавати, що трагедія на Волині мала свої коріння. Натомість наполягала на визнанні волинської трагедії етнічною чисткою.

Спільна заява парламентів давалася дуже непросто. В опублікованому узгодженому сторонами проекті документу говориться, що події 1943—1944 років на Волині були трагічними для обох народів — польського і українського. “Не може бути виправдання терору, насильству і жорстокості. Правда про ті драматичні роки є болісною для всіх, однак поляки й українці повинні її пізнавати”, — стверджується в документі. “Хай уміння пробачити стане фундаментом нашого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби”. В тому, що ця заява ризикує не бути сьогодні ухваленою, винні вже зовсім не проблеми з текстом. Опозиційні фракції пообіцяли блокувати засідання в разі, якщо не буде знайдено компроміс навколо проблеми двох законопроектів з конституційної реформи. Представники польської сторони зізнаються, що стежать за подіями в українському парламентi не без певного занепокоєння. Йдеться про авторитет держави, і про це варто пам’ятати всім депутатам.

“Сьогодні немає жодного сигналу, який би вказував на те, що робочий візит президента Кваснєвського до України 11 липня може не відбутися”, — сказали “Дню” в МЗС. Зустріч президентів жодним чином не ув’язується зi спільною заявою парламентів. Президенти планують взяти участь у молебнях на католицькому і православному цвинтарях у селі Павлівка Волинської області (колишній Порицьк), відкрити пам’ятник жертвам, виступити із спільною заявою і короткими виступами. У останній версії зi спільної заяви звучала вже згадана формула “прощаємо й просимо вибачення”, відомо також, що президенти планують закликати не рахувати кількість жертв з кожної сторони і не планують робити односторонніх вибачень. Щоправда, правки в текст заяви можуть вноситися до останньої миті.

Сьогодні ситуація виглядає зовсім не так, як це було у Львові навколо цвинтаря польських орлят. Тоді, з одного боку, “забули” спитати львів’ян, які почуття в них викличуть написи на пам’ятнику, на яких безапеляційно наполягали поляки. З іншого боку, безкомпромісну позицію тоді зайняла і Львівська міськрада. В результаті планований візит Кваснєвського було зірвано.

Проблема навколо відзначення роковин Волині наближається до розв’язання. Два народи, очевидно, здатні зробити все, щоб подібних проблем не поставало навколо 60-ї річниці акції “Вісла” та інших, не приховуючи при цьому історичної правди, але й не вдаючися до переносу проблеми у сферу політики. Де вона легко може стати знаряддям різних радикально налаштованих угруповань з обох сторін.

КОМЕНТАРI

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— Як ви оцінюєте рівень готовності до відзначення 60-річчя подій на Волині у Польщі і в Україні?

— Щойно я повернувся з Варшави, де перебував кілька днів у складі української частини спільної українсько-польської робочої групи, що працює над виданням “Польща і Україна у 30—40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб”. Видано вже два томи, третій підготовлений до друку, а четвертий — присвячений саме волинським подіям — підготовлений значною мiрою і має бути завершений до кінця цього року.

Так ось, побачене і почуте у столиці Польщі дає підстави сказати, що поляки більш готові до відзначення трагічної річниці. Було проведено широку публічну дискусію, видано книжки на документальній основі, надруковано свідчення очевидців, позначено і зіставлено різні (у тому числі, крайні) підходи до оцінки волинських подій. Важливо те, що таке обговорення не розкололо польське суспільство, а зцементувало його, стало важливою складовою сучасного польського державницького дискурсу.

Для України події 60-річної давнини стали відкриттям для більшості суспільства і — що найбільш прикро — для нашого істеблішменту. Ба, більше, кволе обговорення (виняток тут становить хіба що газета “День”, яка активно стимулювала дискусії) волинської трагедії супроводжувалось гаслами “Кому це потрібно?!” і “Наш народ має нині стільки проблем — при чому тут історія?!” Для мене як для історика це було дуже сумно, адже незнання і небажання під будь-яким претекстом обговорювати власне минуле — це ознака відсутності самоповаги. А коли немає самоповаги, хто ж буде нас поважати?

Ще гірше було те, що голосно заявили про себе “неофіти” від історії, які оголосили волинську різанину “останнім козацьким повстанням” і почали нас повчати, що у всьому винні лише поляки, а “ми їх вбивали на своїй землі і у своїй хаті”. Але ж добре відомо, що на своїй землі і своїй хаті не смітять, не говорячи вже про вбивство жінок і дітей, якої б національності вони не були... Почитайте у документах описання макабричних сцен різанини на Волині у липні 1943-го за участі і українців, і поляків і переконайтесь, що не буває “праведного” насильства. Останнім часом з’явились відверто пропольські публікації, які беззастережно роблять винними лише українців.

Документи переконують: волинська різанина стала наслідком обопільних злочинів і обопільного насильства, а обопільні злочини і обопільне насильство підлягають засудженню.

— Від чого ви б хотіли застерегти українців і поляків?

— Коли ми були у Варшаві, то відвідали Інститут національної пам’яті, який працює з 2000 року. Ми зустрічались з президентом Інституту паном Леоном Кєресом, віце-президентом Вітольдом Кулєшею, іншими співробітниками. Згадана установа досліджує злочини проти поляків, вчинені (звернімо увагу!) у 1939—1989 роках. Однак це не просто подолання історичної амнезії. Інститут провадить слідство, а пан Кулєша є заступником Генпрокурора Польщі. Головна комісія у справах злочинів проти польського народу — як підрозділ Інституту — веде 1260 справ, 51 з яких стосується злочинів проти поляків на Волині, а ще 7 — проти українців на цій самій території.

Добре, запитав я, нині між нашими державами добрі стосунки, а якщо зміниться ситуація і до влади у Польщі прийдуть інші сили? Що буде тоді? Адже увесь “вибуховий” матеріал, накопичений в Інституті, за нової кон’юнктури можна відповідно “повернути” проти України? Нас запевняли, що цього не станеться, однак саме проти цього я хотів би застерегти польську сторону.

А нам в Україні, на мою думку, слід утримуватись як від скороспілих односторонніх “вибачень”, так і від псевдопатріотичного ригоризму в оцінках волинських подій. Нам ще належить попрацювати над встановленням того, що було. І нехай би про це подбали не лише окремі ентуз іасти, а наша держава.

— Як один із учасників переговорів, як ви оцінюєте остаточний варіант українсько-польської заяви, приуроченої до 60-річчя Волинської трагедії?

— Я вважаю, що нам вдалося вийти на взаємоприйнятне рішення, хоч далося воно не без великих зусиль. Спочатку з обох сторін було достатньо пропозицій, які явно не влаштували б партнерів. Наприклад, із самого початку польська сторона наполягала на тому, щоб визнати воїнів УПА головними винуватцями волинської трагедії. Слід визнати, що польська сторона в ході дебатів виявила більшу монолітність позиції, ніж наша делегація.

— У яких питаннях українці пішли на компроміс, а у яких наша позиція залишилася непорушною?

— Польська сторона наполягала, щоб у заяві були присутні терміни “етнічні чистки”, “геноцид”, “злочини проти людства”. Але ці пропозиції ми одразу відхилили, у підсумковій заяві такого різкого висловлювання немає. Також вдалося наполягти на знятті ще одного неприйнятного пункту, який звучав таким чином: “натхненники, організатори і виконавці злочинних дій проти мирного населення заслуговують на засудження й справедливе покарання”. Потрібно віддати належне і полякам, які підкреслили, що вони жодною мірою не ставлять собі на меті розпочати “полювання на відьом”. Після тривалих дискусій вирішили відмовитися і від використання терміну “екстермінація” — це незвичне для широкої громадськості слово означає знищення, масове вбивство людей певної групи за національною, расовою або релігійною ознакою. Саме цим терміном поляки хотіли класифікувати тогочасні дії українців по відношенню до своїх земляків. По суті, єдине зауваження, з яким поляки не погодилися, це була наша пропозиція обійтися без словосполучення “українські воєнізовані формування”. Але у результаті ми прийшли до наступного варіанта: “Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього помешкання озброєні формування українців, супроводжували такі самі страждання українського мирного населення — жертв польських озброєних акцій”.

— Якого рішення, на вашу думку, слід чекати від українського парламенту? Чи немає у вас побоювання, що заява може не здобути підтримку більшості депутатів?

— Особливих причин для неспокою немає. Сподіваюся, в ім’я майбутніх добросусідських відносин між нашими народами “за” проголосують як центристи, так і праві та ліві. Що стосується політиків правого напрямку, то деякі з них вбачають у документі зайві поступки польській стороні. Але низка відомих представників правих сил — зокрема Андрій Шкіль, нашоукраїнець Василь Червоній, — активно брали участь у роботі комісії. Тому є всі підстави розраховувати на підтримку документа з боку цих фракцій. Позиція лівих поки що невідома. Проте їхні представники протягом останніх днів дуже цікавилися текстом заяви.

— Який висновок ви зробили для себе після закінчення україно-польських переговорів?

— Українським і польським політикам усе-таки вдалося порозумітися у найскладніших, заплутаних питаннях нашої спільної історії. Потрібно розуміти, що ця історія бере свій початок не від сорокових років, а обчислюється багатьма століттями. Були різні періоди, але часи конфронтації не приносили користі ані полякам, ані українцям, і нині достеменно всі це розуміють. Водночас ми не маємо права замовчувати якісь негативні моменти. Ми з поляками погодилися на думці, що історія не має умовного способу і Волинську трагедію слід вивчати на автентичності фактів, а не на емоційних висновках. Слід відзначити, що поляки значно далi за нас просунулися у систематизації історичних фактів, в описі давно минулих подій, в оформленні юридичних документів, що дають правові оцінки минулим епохам. І тут ми маємо, чого в них повчитися. Як приклад можна навести діяльність у Польщі Інституту народної пам’яті, який займається актуальними історичними дослідженнями і який фінансує держава. Сподіваюся, річниця трагічних подій на Волині, яку відзначатимуть 11 липня з участю президентів України і Польщі, послугує для нас поштовхом до подальших, серйозніших досліджень нашого ми нулого.

Михайло МАЗУРІН, Володимир СОНЮК, “День”