Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Не змішувати історію з політикою

Віктор ЗАМ’ЯТІН, “День”
№47 15.03.2003 “День”

Проблема спільного відзначення 60-ї річниці трагічних подій на Волині поступово наближається до одного з кульмінаційних моментів — адже поки що Варшава, як заявляв у кількох інтерв’ю і виступах в останні дні директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєц, який очолює польську групу, не має визначеного плану відзначення, не має готової формули заяви, яку можуть виголосити президенти Кучма і Квасневський. Їхня зустріч на одному з волинських цвинтарів попередньо планується на липень. На сьогодні планувалася поїздка міністра Сівєца по Волині для особистого ознайомлення з місцями трагедії, з тим, які думки стосовно ситуації панують в українському середовищі як серед експертів, так і серед населення. Щоправда, інформацію про дати візиту вчора не могли підтвердити ні в МЗС України, ні в Адміністрації Президента України, ні в Посольстві Польщі в Україні (Сівєц заявляв, що має наміри відвідати Волинь під час свого останнього візиту до Києва на чолі польської делегації). Зараз можна стверджувати, що принаймні в одному моменті українсько-польське порозуміння може бути знайдене: ніхто не збирається замовчувати фактів трагедії, яка сталася 1943—44 рр. на Волині, під час війни, ніхто не збирається також стверджувати, що у всьому винні тільки українці або ж тільки поляки, і ніхто не збирається (принаймні на вищому державному рівні) переносити цей тягар історичної спадщини на сучасний момент. Слова дійсно мають бути знайдені, при цьому, можливо, варто було б не прив’язуватися до дати 60-річчя подій на Волині (в яких, між іншим, гинули і українці) та акції “Вісла” (яку, до речі, проводила польська державна влада), і намагатися не надавати справі політичного забарвлення, яке вона, втім, уже отримала через залучення до неї політиків.

Стаття Марека Сівєца в українському тижнев ику “Дзеркало тижня”, яка була подана без коментарів і виглядає дуже схожою на відповідь публікації “Дня” (для кращого розумiння ситуацiї читачами ми друкуємо цей матерiал на 6-й стор.), його о станнє інтерв’ю “Газеті Виборчій” минулого тижня свідчать про те, що польська сторона, принаймні особисто Сівєц, дійсно налаштована до пошуків рішень, які були б прийнятними для обох сторін. З другого боку, дещо насторожує те, що в інтерв’ю “Виборчій” Сівєц кілька разів зробив акцент на “партнерстві” і “співпраці” ОУН і УПА з німцями — цей момент завжди активно використовував КДБ СРСР, зараз його активно вживає російська преса, свідомо чи ні замовчуючи, що ОУН і УПА на той час воювали практично з усіма сторонами — поляками, гітлерівцями, радянськими військами. Позиція, яку представляє директор Бюро національної безпеки Польщі, базується на тому, що якщо Президент Кучма навіть “не вклониться” на могилах загиблих під час різні поляків, не повинно завадити польській підтримці руху України до НАТО, що Польща не має намірів тиснути на Україну і говорити з позиції ультиматумів, що Президент України сам підбере “жести і слова”, що події на Волині не варто порівнювати з Голокостом. Однак — вся повоєнна історія Європи складається з жестів примирення. І, говорив Марек Сівєц, необхідно продемонструвати “відвагу й повагу”. Очевидно, це потрібне обом сторонам.

Позиція української сторони відома — її, зокрема, оприлюднила на засіданні робочої групи з дослідження подій на Волині на початку березня заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони Валентина Гошовська. Позиція робочої групи, яка складається з істориків, дипломатів, представників органів державної влади полягає в тому, що “заходи з відзначення річниці трагедії повинні бути сплановані таким чином, щоб уникнути ймовірних загострень суспільно-політичної ситуації, а також упередити можливі викривлення та спекуляції з боку радикальних політичних сил в обох країнах. За цих обставин українсько-польський діалог має бути максимально виваженим, а рішення — заздалегідь продуманими... Односторонні, поспішні дії, а тим більше упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько-польського співробітництва”.

На засіданні робочої групи також зазначалося, що нинішня позиція офіційних кіл Республіки Польща з відзначення Волинських роковин в Україні “не може бути сприйнятою українською стороною у повному обсязі” через те, що “польська сторона враховує, насамперед, радикальні настрої польських ветеранських та кресових організацій”. Українська робоча група вважає за доцільне виробити спільну українсько-польську Концепцію щодо відзначення роковин Волинської подій, які стали трагічною сторінкою історії як польського, так і українського народів. При підготовці й проведенні спільних заходів, спрямованих на історичне примирення обох народів, необхідно дотримуватись принципу паритетності, зокрема, з питань облаштування місць національної пам’яті на території України та Польщі. Допуск польських та українських дослідників до історичних та спеціальних архівів обох держав також має відбуватися виключно на паритетних засадах. У контексті спільної українсько-польської історії першої половини ХХ ст., що включає і Волинську трагедію, та у розвиток ухваленої в 1997 р. Спільної заяви Президентів України та Польщі “До порозуміння і єднання” пропонується ініціювати ухвалення Заяви (Меморандуму) обох Президентів “Про історичне примирення”.

На погляд української сторони, було б бажано уникати вживання в офіційних документах з приводу Волинської трагедії термінів “геноцид” та “етнічні чистки” (оскільки цими термінами може оперувати лише ООН).

Українська сторона не може погодитись з тим, щоб розглядати Волинські події виключно у вузьких історичних рамках 1943—1944 рр., без врахування двосторонніх протиріч, що мали місце між українцями й поляками протягом усього періоду 1918—1946 рр., зокрема депортації українців з Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, а також операції “Вісла”. Отже, відповідальність за цю трагедію історично ширша і її не можна покладати виключно на ОУН та УПА. “Події на Волині 60-річної давнини є лише епізодом Другої світової війни, під час якої Україна не мала власної державності, а Польща втратила її у перші ж дні війни. Це також доцільно враховувати при підготовці спільних українсько-польських заходів із вшанування пам’яті всіх жертв Волинських подій”. Таким чином, з точки зору офіційної політики крапки над “і” нібито розставлено.

З точки зору внеску парламентів двох країн — голова Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Борис Тарасюк запропонував нещодавно формулу “прощаємо й просимо вибачення”. За його словами, саме з цих позицій може бути підготовлено звернення або голів Верховної Ради і Сейму, або ж спільну заяву двох парламентів. Хоча, на думку Тарасюка, в Сеймі є депутати, які намагаються покласти відповідальність за Волинські події на Україну.

Є й інша сторона проблеми. Навряд чи можна порівняти вплив на офіційну політику з боку ветеранів Армії Крайової і організацій “кресів” у Польщі і ветеранів ОУН і УПА — в Україні. Вважається, що не без впливу “кресових організацій” ще 2000 року у Варшаві вийшов друком співфінансований канцелярією Президента Польщі, міністерством культури і історичної спадщини, Радою з охорони пам’яті боротьби і мучеництва Польщі двотомник “Геноцид польського населення, здійснений українськими націоналістами на Волині у 1939—1945 рр.”, рекомендований до вивчення в школах, і визнаний в Україні прикладом упередженого ставлення. Україна ж виявилася не в змозі на такому ж рівні представити свою позицію.

Саме за ініціативою “кресових організацій” у Варшаві планується спорудження монумента 27-й Волинській піхотній дивізії Армії Крайової, на якому Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва затвердила напис “у результаті терору і геноциду, здійсненого українськими націоналістами, переважно з ОУН- УПА, серед польського населення на Волині в роках 1939—1945 замучено близько 60 тисяч поляків”. Це, небезпідставно вважають і в українському середовищі в Польщі, і в Києві, може призвести до реанімації старих негативних стереотипів у відносинах між поляками і українцями. Повідомляється, щоправда, що польська влада ще докладатиме зусиль, щоб написи на пам’ятнику не були антиукраїнськими. Водночас повідомляється про плани розміщення таблиці з іменами українців, які рятували поляків, в одному з варшавських костьолів.

Іще один момент — публічна полеміка з приводу подій на Волині. Про увагу до неї в Польщі можна судити, виходячи з майже щоденних публікацій (різної направленості) в “Жечі Посполитій”, одній з провідних національних газет. На національному рівні в Україні можна констатувати лише практичну відсутність інформаційної політики.

За будь-яких умов потрібно знайти необхідну формулу, необхідні слова, вважають у Києві. Про те, що політику потрібно відокремити від історії, йшлося вже давно, ще під час подій навколо цвинтаря Орлят у Львові. Тоді для Варшави стало сюрпризом, що рішення державної влади можуть не збiгатися з настроями громадськості.

“День” пропонує погляд на проблему українських експертів і очевидців подій.

Чи подолано “волинський синдром”?

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук

Почну з трьох цитат.

Перша: “Нині, у зв’язку з 60-річчям волинської трагедії, офіційна Варшава вже заявляє через своїх представників, що український Президент має покаятися, попросити прощення у польського народу від імені українців”.

Друга: “Вважаю цінною ініціативою публікацію блоку матеріалів, присвячених близькій річниці деполонізації Волині... Однак часто автори цих публікацій мають тенденцію до політизації трагічних сторінок історії. Цитують слова польських представників, котрі ніколи не були висловлені. Це викликає непотрібне загострення атмосфери довкола настільки сумної та болісної річниці. Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН-УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український Президент повинен “покаятися і від імені українського народу попросити вибачення у поляків”.

Третя: “У контактах з Україною вкрай необхідним є непоступливе нагадування трагічної правди про геноцид поляків на Волині. Відхід від неї є шкідливим не лише з погляду моралі, але може бути у майбутньому джерелом загрози для Польщі, а Україні може принести шкоду”.

Першим я процитував публіциста Костя Бондаренка, який у газеті “Дзеркало тижня” (2003, № 6) надрукував статтю “Трагедія Волині: погляд через десятиліття”. Автор спирається переважно на текст праці покійного, на жаль, львівського історика Юрія Киричука, стверджуючи, до речі, помилково (і вже неодноразово), що ця праця не надрукована (насправді надрукована у Львові ще у 2000 році накладом 500 примірників). Чим Бондаренко керувався, не знаю, але він дав “добрий” приклад українсько-польського “порозуміння”. Це взявся “виправити”, як можна зрозуміти, у тому самому тижневику (2003, № 9) автор другої цитати — державний секретар і керівник Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівець, підкреслюючи, що Президенту України зовсім не обов’язково просити вибачення у поляків.

Нарешті вже зовсім всіх — і поляків, і українців — менторськи “виправляє” Єва Сємашко, яка нещодавно у Варшаві надрукувала статтю “Правда перш за все” (третя цитата з неї). Пані Сємашко є співавторкою книжки “Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945”. В принципі, книжку із такою “чорно-білою” назвою можна не читати. Все і так зрозуміло. Однак історія не буває такою “чорно-білою”. Історія, скажімо, все ще не дає однозначної відповіді на запитання, хто перший почав кровопролиття на Волині, але засвідчує, що кров’ю там були “пов’язані” не лише українці, а й поляки, німці, росіяни.

Згадана книжка, авторами якої є Владислав і Єва Сємашки фактично зображує жертвами лише поляків і тим приносить цілком реальну шкоду не лише Україні, а й історичній правді. І ця книжка видана (звернімо увагу!) за фінансової підтримки адміністрації президента Польщі, бюро національної безпеки (органу, який очолює пан Сівець), міністерства культури і національної спадщини, ради охорони пам’яті боротьби і страждання, а також приватних спонсорів. Ця книжка не лише актуалізувала у польському суспільстві сприйняття волинської трагедії, а й однозначно вказала на “винних”.

Та, як відомо, не завжди обвинувачені бувають винні, а не все написане буває правдою. Правда те, що українсько- польські контроверсії мають свою історію. З цього і розпочну. Історично у польсько-українських взаєминах накопичилось багато “вибухової” маси. Спочатку це були локальні конфлікти, але згодом — особливо польська політика колонізації і брутальне придушення селянських і козацьких рухів і повстань XVI — XVIII століть — роз’ятрили рану конфронтації. Східні землі Речі Посполитої полонізувалися упродовж трьох з половиною століть, внаслідок чого польські поселення з’явились далеко за тією межею, яку у 1920 році назвали “лінія Керзона”. Зрозуміло, все, що супроводжувало це польське просування на Схід, не могло викликати у місцевого населення лише оптимістичні почуття. Їх не могло бути за умов постійної напруги або чекання репресій з боку польської влади. Конфлікти то загострювались, то вщухали, але “фермент” протистояння ніколи не зникав . Отже, Друга світова війна лише вивела задавнену польсько-українську ворожнечу на поверхню.

Разом з тим не забуваймо, що українське суспільство на початок Другої світової війни не було монолітним. Відтак і ставлення до поляків і Польщі у різних частинах тогочасної УРСР не було однаковим. Частина людей, наприклад, схвально сприймала заяви Вячеслава Молотова у вересні 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР проти польської держави, яка, за його словами впала під ударами німецької, а потім і Червоної Армії. Хоча це були протиправні, за формою хамські заяви.

Були люди, які вважали, що Сталін і Гітлер здійснили акт злочинної змови. Я перечитав багато інформаційних повідомлень НКВД напередодні і на початку Другої світової війни про настрої різних прошарків українського суспільства. Це цікавий матеріал. Наприклад, один із мешканців Одеси казав: “Наш уряд змінив політику. Всюди ми кричали, що чужої землі нам не потрібно, а самі перейшли польський кордон”. А ось як висловлювався один iз киян: “Захоплення Радянським Союзом Західної України і Білорусії було узгоджено з Німеччиною ще у момент укладання угоди (йдеться про нацистсько-більшовицьку угоду від 23 серпня 1939 року. — Ю.Ш. ). Це не надання братерської допомоги, а захоплення чужої території”.

Окрема тема — сприйняття тих подій українцями Західної України, які намагалися зберегти свою ідентичність. Вони добре пам’ятали жорстку політику режиму Юзефа Пілсудського, антиукраїнську “пацифікацію” (тобто репресії українського населення Галичини восени 1930 року із застосуванням принципу колективної відповідальності), а відтак прагнули рішуче деполонізуватись. Ось чому те, що червоні пропагандисти назвали “братерським возз’єднанням” 1939-го, тобто входження Червоної Армії у Західну Україну і Західну Білорусію, у частини населення викликало ілюзії на покращання становища, насамперед у сенсі здійснення справедливої національної політики у порівнянні з тим, що робила польська адміністрація. Не варто перебільшувати значення цього тимчасового оптимізму. Він швидко розвіявся перед реаліями репресивної політики комуністичного режиму.

Ненависть до комуністичних окупантів стимулювала думку, що використовуючи допомогу нацистів, можна побудувати незалежну Українську державу. Втім, і ці сподівання не витримали іспиту часом. Вже після 30 червня 1941 року, тобто після невдалої і придушеної німцями спроби українських націоналістів-бандерівців проголосити відродження Української державності, стало зрозуміло: “партнери” із Заходу (як “брати” зі Сходу) не дозволять постати самостійній Українській державі. Певний час українські націоналісти намагались маневрувати. Однак 19 листопада 1941 року нацисти заборонили набирати в органи самоуправління і поліції прихильників бандерівського руху, а через кілька днів, 25 листопада, було видано наказ про їхнє знищення. Бандерівці перейшли на нелегальне становище, почали створювати підпільні і збройні структури. Восени 1942 року виникла УПА.

Цікаву характеристику УПА було дано в одному з німецьких документів, підготовленому Управлінням 2-Схід фронтової розвідки Німеччини і надісланому в Головне Міністерство окупованих східних областей 17 листопада 1944 року: “УПА — військова організація ОУН, прагне до створення самостійної Української Держави у боротьбі з “окупантами” української території. Радянський Союз (або Росія) і Польща розглядаються у даному випадку як головний супротивник і історичний ворог”.

У 1942 році польське підпілля розпочало винищувати українців на Холмщині. На думку декого з українських дослідників, це стало “детонатором” подальших подій. Перші напади українських повстанців зафіксовані наприкінці 1942 року і мотивувалися як помста за події на Холмщині. Тоді ж відбулися і розправи польських військовиків над мирними українськими жителями. Керівництво ОУН мотивувало антипольські дії політикою самих поляків, адже керівництво Армії Крайової (АК) вимагало від поляків не залишати Волинь, боячись її втратити взагалі. Українські націоналісти вказували також на те, що частина місцевих поляків співпрацює з німцями, що польські села є продовольчою базою для червоних партизанів тощо.

Зрозуміло, що акції такого масштабу, як волинська, не могли бути спонтанними з обох сторін. Вони координувалися і обидві сторони — і польська, і українська — говорили про “оборону” населення. Це засвідчує багато документів, що збереглися. Лексика близька, майже тотожня, але саме населення — і польське, і українське — стало... жертвою цієї “оборони”.

Одне слово, у кожної сторони (тобто у української і польської) були свої мотиви. Так і почалося криваве протистояння АК і УПА, дії, в яких не може бути виправдання жодній стороні. Масштаби його ще належить встановити. Звернімо увагу, яка величезна розбіжність існує у цифрах жертв. Я проаналізував те, що називалось упродовж останнього року у засобах масової інформації в Україні. Польські жертви: 80, 50, 30, 18 тисяч; українські жертви близько 100, 26, 18 тисяч. Стверджую: жодна з цифр не є остаточною і достеменно доведеною. І тому не можна змішувати політичний і академічний бік справи , пов’язаної із волинською трагедією. 60-річчя мине, а дослідники повинні і далі працювати, використовуючи всі можливі джерела для відтворення правди, яка потрібна обом нашим народам.

Людей, які загинули, треба вшановувати, але дуже бажано, щоб когось іншого не образити несправедливо. Меморіальна дошка встановлена в католицькій катедрі Варшави. Ось її текст: “Пам’яті поляків, замордованих у понад 2000 населених пунктів Волині і південно-східних окраїн Речі Посполитої у 1939 —1947 рр. українськими націоналістами ОУН-УПА з молитвою, щоб націоналізм не вів до злочинів. Року Божого 1999”

Серйозні дослідники в Україні, торкаючись польсько-українського конфлікту, уникають ригоризму, однобічності, спекуляцій, прагнуть осягнути увесь комплекс причин, що викликали волинську трагедію — територіальні, політичні, етнічні, соціальні. До цього слід додати ще й військові аспекти, якщо взяти до уваги дії таких структур як УПА і АК . Докладно досліджено те, як Берлін і Москва підживлювали конфлікт поляків і українців. Показано, зокрема, що після того, як українська поліція на Волині і у Поліссі пішла в ліси, німці набрали нових поліцаїв, переважно з місцевих поляків. Якщо додати до цього той факт, що у Луцьку всі німецькі адміністративні заклади очолювали поляки, то ми багато чого зрозуміємо. І ще такий промовистий факт: при організації баз самооборони саме німці давали зброю деяким польським селам.

Отже, доведено, що німці використовували поляків проти українських націоналістів, що робив також і сталінський режим. Це, зокрема, визнавав нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Збереглася його надзвичайна важлива доповідна записка від 5 липня 1943 року, наприкінці якої він підкреслював, що основні плани поляків у Західній Україні українські націоналісти оцінювали правильно, оскільки поляки усілякими методами проникали у державний, адміністративний і торговельний апарат німецької влади. Для чого? Щоб зберегти той плацдарм, який би дозволив зберегти ключові впливи на західноукраїнських землях після розгрому Німеччини, не віддавати ці землі. І це при тому, що польська людність на Волині становила не більше 16% населення.

Про це не варто забувати. Саме тому я завжди підкреслюю, що не лише про втручання росіян і німців у польсько-ук@TT раїнський конфлікт слід згадувати. Криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що робив людей жертвами, виправдовуючи це державницькими (геополітичними) інтересами чи патріотизмом. Тут не може бути виправдання жодній стороні і це — як і будь-яке насильство — підлягає засудженню. Тому вважаю, що президенти наших країн у рамках відзначення 60- річчя волинських подій мали б відкрити разом пам’ятники і польським і українським жертвам (відповідно у Варшаві і, скажімо, у Луцьку), максимально зблизивши у часі ці події.

Тепер — про сили, які свідомо актуалізують волинську трагедію у потрібному їм напрямі. Я згадав лише одну, але найбільш одіозну польську публікацію. Тут можна ще згадати публікації Едварда Пруса, Віктора Поліщука, журнал “На рубєжи” — орган (увага!) “Товариства дослідження злочинів українських націоналістів” тощо. У нас в Україні поки що немає таких тенденційних антипольських публікацій, але — даю слово — можуть бути. Політичних екстремістів і спекулянтів (уже не кажу про “знавців” історії) і у нас не бракує. Нині дедалі гучніше лунають голоси, що, мовляв, з поляками немає про що дискутувати, адже волинських поляків нищили “на наших етнічних землях”, “поляки прийшли на Волинь непрошені і відійшли звідти нежалувані”. Ось чому я переконаний, що і антиукраїнським, і антипольським публікаціям однаково енергійно слід давати відсіч, і ні в якому разі не можна класти такі публікації в основу політики наших держав . Потрібне “не нагадування трагічної правди про геноцид поляків на Волині”, як учить пані Сємашко, а нагадування про загибель і поляків , і українців , потрібно створити колективну пам’ять про спільну трагедію наших народів. Україна і Польща повинні засудити минуле обопільне насильство, щоб “волинський синдром” знов не дався взнаки.

№47 15.03.2003 “День”

1943 рік у пам’яті поляків і українців

Ярослав ІСАЄВИЧ, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)

Почну з поляків. Адже саме настрої значної, якщо не переважної, частини польського суспільства спонукали урядові кола сусідньої держави поставити перед українцями питання про необхідність вшанування пам’яті польських – і тільки польських! – жертв міжнаціонального конфлікту 1943–1944 рр.

Далі у цій статті я ще наведу погляди тих польських дослідників-істориків, які спираються на знання документів і враховують аргументи всіх сторін. Але поки що прихильники зваженого підходу, як здається, в меншості. Більше чути тих, хто проголошує колективну відповідальність українського народу за справжні й уявні злочини, вчинені окремими українцями. Втім, нічого нового тут немає. В колі своїх польських знайомих і друзів я не раз розповідав про розмову у варшавському трамваї навесні 1979 року під час першого візиту у Варшаву папи Івана Павла II. Того дня на зустріч з ним приїхало до столиці багато людей з різних міст і сіл. Якась стара жінка, очевидно сільська, запитала мене: А ви звідки – з села чи з міста? – З міста, – відповідаю. – З якого? – Зі Львова. – А чи там ще залишилися поляки, чи українці вже всіх вирізали? Я такий був вражений, що не знав як реагувати. Вже й не пам’ятаю що відповів. Але хоч би що не сказав, навряд чи зумів би її переконати. Ще більше я був вражений прочитаним в гарно оформленому і в змістовному путівнику по Львову, виданому у Варшаві назагал з позицій доброзичливих до нової української держави. Але при описі львівської церкви Юра прочитав буквально таке: “Тут була резиденція Андрея Шептицького. Хоч народжений дочкою Фредра, був він митрополитом не тільки уніатської церкви, але й націоналістів з ОУН, благословив ножі і дерев’яні пилки, якими українці різали поляків на Волині й Поділлі”. Мені особливо прикро, що такий погляд висловив у книжці, розрахованій на якнайширше коло читачів, Єжи Новіцький, відомий також і Україні журналіст, автор сценарію популярного свого часу і на Україні радіосеріалу “Родина Матисяків”, довголітній голова Товариства прихильників Львова і Львівської землі. І його уявлення, і уявлення моєї варшавської співрозмовниці, звичайно ж, виникли не на порожньому місці. Справжні й перебільшені інформації про трагічні події, учасниками яких були ці люди, змішалися з давніми іншими стереотипами, що відбивали не так реальні факти, як поширене в польському суспільстві ставлення до ідеї незалежності України.

У роки комуністичної влади в Польщі не дуже заохочувалися згадки про західноукраїнські землі, щоб не дратувати тодішнього їхнього володаря – Радянський Союз. Зате досить широко польські засоби масової інформації приписували українцям вбивство польської професури у Львові і придушення Варшавського повстання 1944 р. Пізніше було доведено, що ні перше ні друге твердження немає ніяких підстав, – важко, проте, сказати, чи висновки вчених з цього питання дійшли до широких кіл населення.

На якомусь етапі польська преса популяризувала твердження про вбивство “українцями” півмільйона поляків в роки війни на окраїнах Польщі (так в багатьох польських виданнях дотепер називають Західну Україну та Західну Білорусь). Хоч згодом науковці показали, що дійсна кількість жертв була в кілька разів меншою, деякі ЗМІ дотепер подають цифру 500 тисяч. Цього часу повінь масових антиукраїнських інсинуацій в Польщі започаткував Едвард Прус, який здобув сумну популярність паплюженням пам’яті того ж митрополита Андрея Шептицького. Пізніше головним “фахівцем” з антиукраїнської істерії став Віктор Поліщук. Головна його теза, що українцям перед війною до 1939 р. в Польщі жилося добре, а етнічні чистки на Волині і, меншою мірою, в Галичині були викликані рішенням ОУН і УПА реалізувати ідеї інтегрального націоналізму, сформульовані Дмитром Донцовим. На доказ він цитував гасла: “Україна для українців” чи “Геть з України займанців”, хоч сучасники розуміли їх не як вимогу винищення або вигнання з України всіх неукраїнців, а як заклик до встановлення в Україні влади українського народу, ліквідації окупації українських земель іноземцями. У свідомості поляків панівним є переконання, що головною причиною трагедії волинських сіл був прищеплений українцям націоналізм, а роль соціальних конфліктів недооцінюється. Однозначно негативно сприймається також Українська Повстанська Армія. Як вважають деякі українські історики, лише окремі повстанські загони – але не УПА в цілому – взяли участь у нищенні польських сіл, вбивствах невинного населення. За це відповідають конкретні злочинці, а не УПА в цілому. Утверджуються переконання, що й ті, які самі не брали участі у злочинах, мають розкаятися, якщо їм не протидіяли або намагалися виправдати те, що не може бути виправдане нічим і ніколи.

Як вже згадувалося, в Польщі працюють і солідні знавці складної і суперечливої історії Східної Європи періоду Другої світової війни – Ришард Тожецький, Ґжеґож Мотика, Ґжеґож Мазур, Анджей Сова і ряд інших. Цікаву статтю про польське питання в програмі діяльності ОУН і УПА опублікував свого часу Збігнєв Ковалевський. На жаль, вона залишилася не поміченою польським суспільством. Чисто наукові публікації, зрозуміло, не дуже доходять до широкого кола читачів. Це частково надолужує преса. В 1995 р. багатотиражна і авторитетна “Ґазета виборча” надала свої сторінки для обговорення теми “Правда про Волинь”. Без жодного цензурування друкувалися як сповнені щирого розпачу спогади тих, хто свого часу втратив на Волині свою найближчу рідню, так і міркування тих, для яких “найбільшим злочином” ОУН і УПА було прагнення “відірвати східні землі від Польської держави”. Зауважимо, що глибшими, більш продуманими були ті дописи до газети, автори яких розуміли значення польсько-українського діалогу, усвідомлювали, що події 1943 р. були лише наслідком всієї попередньої історії. Їхнє критичне ставлення до помилок і прорахунків політичних діячів власного народу може бути прикладом для тих українських авторів, які вважають своїм обов’язком про “своїх” писати лише приємні речі. Ось, приміром, польський історик Януш Рошковський почав свою статтю словами: “Для наших поглядів про українців характерне незнання, ігнорування фактів і панування стереотипів; історичних, сформованих творами Сенкевича, і найновіших, згідно з якими українці – це банди УПА, СС “Галичина”, помічники німців у придушуванні Варшавського повстання”. І полякам, – продовжує він – “хотілось би не пам’ятати про безперервні повстання українців, починаючи з XVI ст., жахливі умови життя селян в ХIХ ст., польську політику періоду між двома війнами. Тільки на цьому фоні можна зрозуміти вибух довго затаюваної, сказав би, атавістичної, ненависті українських селян, які становили головну нищівну антипольську силу…” Вказуючи, що за старі прорахунки платили невинні, автор цитує книгу відомого історика Чеслава Мадайчика “Фашизм і окупація 1939 – 1945 рр.”, який стверджував: “У період окупації поляки становили на Волині і Поліссі значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”. Це в ситуації, коли на цих землях вони становили лише кільканадцять відсотків населення, сприяло перенесенню ненавистi до німців на тих, кого пов’язували з їхнім пануванням.

В іншому номері тієї ж газети історик Люціян Лучковський, який походить зі Здолбунова на Волині, підкреслював: “Для українського селянина влада асоціювалася з поляками. Поліціянт, осадник. податковий екзекутор, вчитель, чиновник у ґміні і на пошті, суддя, унтер-офіцер, офіцер у війську – це все були поляки. Так само великі землевласники.

У 1937 р. на Волині було тільки 46 українців, які мали більше ніж 55 га землі”. Далі висловлюється думка про згубність для справи польсько-українського поєднання декларацій польського емігрантського уряду і його представників про те, що “східні землі Речі Посполитої ніколи не будуть Україною, а залишатимуться інтегральною частиною Польщі” і що “українці не можуть мати в Польщі ніяких політичних прав”.

Особливе зацікавлення викликає стаття-спогад Яна-Марії Шиманського – історика за освітою, працівника Центру наукового вивчення процесів глобалізації. Його батько був шефом контррозвідки Жешівського інспекторату АК, сам він з 12 років брав участь у польському підпільному антикомуністичному русі. І він і його батько репрезентують тих нечисленних діячів Армії Крайової, які не лише щиро прагнули до порозуміння з УПА, але й і працювали в такому напрямі. Унікальне значення мають його спогади про свідому діяльність нацистських і більшовицьких агентів, які робили все, щоб спровокувати антипатію і ворожнечу між українцями й поляками. Пан Шиманський теплим словом згадав ветеранів боротьби за незалежність України, з якими був разом в ув’язненні. В найважчих хвилинах слідства вони не піддавалися на катування, зберегли вірність своїй Вітчизні.

Дуже шкода, що останнім часом більше популяризують власне конфлікт між УПА і АК, а не тенденції до співпраці на заключному етапі історії цих організацій. Адже саме ці традиції, хоч вони не знайшли повного розвитку, заслуговують найбільшої пошани і продовження в нових умовах. Про посилення таких настроїв і в УПА свідчать матеріали, опубліковані в різних виданнях, зокрема в підготованому Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України збірнику “Депортації”. В одній iз листівок, виданих у підпільній друкарні УПА і підписаній, читаємо:

“Поляки! Віковий західний сусіде!
…Вже близький час, коли кожний нарід на своїй власній землі заживе своїм самостійним державним життям.
Хай живе згода, порозуміння та співпраця українського й польського народів у боротьбі з московським імперіалізмом!
За самостійні держави всіх поневолених народів!
Свобода народам і людині!”

В українській громадській думці питання про ставлення до поляків назагал не займає того пріоритетного місця, на яке воно заслуговує. Однак у наш час у середовищі української інтелігенції, політиків і бізнесменів iз вдячністю занотували проукраїнську позицію польського уряду на міжнародній арені. В Україні надто з підручників історії, зокрема радянських, і з художньої літератури загал українців виносив глибоко спрощене уявлення про боротьбу селян і козаків проти польського гніту. Не акцентувались позитивні аспекти культурних взаємин. В міру того, як переставало бути обов’язковим вихваляння Переяславської Ради, почали з’являтися і позитивні оцінки деяких рис устрою давньої Речі Посполитої. У працях окремих істориків не обходиться тепер і без певної ідеалізації цієї держави. Якщо ж йдеться про польсько-український конфлікт періоду війни, то злочини щодо мирного польського населення досить мало відомі, панує думка про основну роль німецьких і більшовицьких провокацій. Пам’ять про трагічні події часів війни зберігають в основному переселенці із земель, які після війни були закріплені за Польщею (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), а також мешканці тих волинських і галицьких сіл, що постраждали від озброєних поляків-поліцаїв на німецькій службі, бойовиків і просто селян з баз самооборони, воїнів АК та інших організацій польського підпілля. Хто з власного досвіду, а хто з розповіді своїх батьків знає, що не тільки “українські” бандити, але й бандити “польські” нерідко вбивали немовлят, відрізували людям носи, вуха, виколювали очі, відрізували жінкам груди – немає сили й бажання продовжувати перелік знущань. У наших архівах зібралося вже чимало спогадів про такі випадки, але дотепер вони публікувалися рідко і то головно в місцевій пресі. Тепер, коли почався тиск на Україну щодо вимушеного покаяння, почуття образи спонукає деяких українських авторів взятися за публікацію відкладених свого часу до шухляди матеріалів. Але чи потрібна така ескалація взаємних звинувачень?

На щастя, діалог вчених почався. Ще в червні 1994 р. відбулася зустріч польських і українських істориків на тему “Поляки і українці в 1918–1948: важкі питання”. Потім під подібною назвою проведено позмінно десять наукових семінарів у Варшаві і Луцьку. В плані науковому підготовку більшості цих семінарів здійснювали Військовий історичний інститут Академії національної оборони у Варшаві і Волинський державний університет ім. Лесі Українки. З організаційного боку більшість семінарів проводилися під егідою Світової спілки вояків Армії Крайової і Об’єднання українців Польщі. Тривав плідний діалог, піднімалися узгоджені рішення і фіксувалися документи з питань, щодо яких сторони не могли дійти згоди. На згадуваній першій зустрічі не тільки українські, але й польські історики погодилися з визначенням характеру діяльності Української Повстанської Армії, як національно-визвольного. Плідно започатковані розмови польських і українських істориків будуть продовжені на конференціях у Києві 20–21 березня і у Луцьку у червні цього року.

Утім, наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для взаємного порозуміння потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання зрозуміти аргументи всіх інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній.

№47 15.03.2003 “День”

Каятись чи ні?

Записала Наталія МАЛІМОН, Луцьк

Волинський кореспондент “Дня” Наталія Малімон поспілкувалась з людьми, які чи то особисто були свідками подій на Волині у 40–х роках ХХ ст., чи то чули від близьких про них, чи то в силу своїх професійних інтересів вивчали цей важкий період нашої історії.

Микола КУЧЕРЕПА, кандидат історичних наук, професор Волинського держуніверситету, входить у групу експертів з питань українсько-польських стосунків в роки Другої світової війни при Раді національної безпеки і оборони України:

— Вважаю, що потрібно вживати не термін “волинська різня”, а говорити про волинську трагедію... Я противник твердження, що поляків на Волині винищувало тільки ОУН-УПА. Не забуваймо, що на території Волині у роки війни діяло дуже багато військових і напіввійськових організацій. Були німецькі та угорські окупанти, польські та радянські партизани, частини Армії Крайової, польська самооборона, а ще діяли загони “мельниківців” і “Поліської Січі”, були блукаючі групи мародерів, спецгрупи НКВД... Розібратися, де чиї жертви, дуже складно.

Так, у липні 1943 р., на Петра і Павла, сталося до ста одночасних нападів українців на поляків, це був пік боротьби. Але чому так сталося? Причина в тім, що і ОУН, і УПА змагалися за створення самостійної української держави, але ж вимагали створити її на українських, а не польських землях! Проте польський еміграційний уряд з Лондона вимагав, щоб жоден поляк не виїжджав з Волині, бо “без поляків Волинь не буде наша!”.

Волинь відповідно до Ризької угоди 1921 р. ввійшла до складу Польщі, конституція якої гарантувала рівні права всім національним меншинам (хоча, звісно, українці на Волині не були національною меншиною...). Проте за звітом польського воєводи у дійсності на Волині в 1932 — 1933 рр. лишилося всього чотири початковi (середніх не було!) державні школи. У волинському держархіві я знайшов цікавий документ, який обов’язково опублікую: це політична програма польського уряду, яка ставила на меті перевести українську церкву на польську мову, сполонізувати українців і окатоличити (і це насильно робили, зганяючи людей у костели!). Слово “українець” взагалі заборонялося вживати у польському діловодстві. Можна було: етнічна група, волиняк, православний, поліщук, тутейший, русин, руський. Якби не було “золотого вересня 39-го”, ця державна політика вже б втілилася у життя.

— Назви “Порицьк”, “Кисилин” “Пшебраже” та інші стали символами “звірств українців”. Чи можете назвати аналогічні села на Волині, котрі постраждали від “звірств поляків”?

— У Волинському держархіві зберігається кримінальна справа на цивільного коменданта Пшебраже (тепер Гайове) Людвіка Малиновського, заарештованого більшовиками у 1944 р. У ній дуже багато свідчень, як поляки нападали на села Озеро, Яромиль, Тростянець, доходили і до Колок. Адже Пшебраже було у роки війни великою базою польської “самооборони”. У різні часи сюди з’їжджалися і мешкали тут від 20 до 28 тисяч людей. Прогодуватися вони могли лише грабунками. Про це поляки забувають говорити. Ми ж лише тепер починаємо займатися цим питанням, бо за радянських часів було одне поняття — польсько-українська дружба, а суперечки лише на рівні “польський пан — український наймит”. Люди пишуть спогади, які треба перевіряти. Ми історики, а не політики, й мусимо відтворити хронологію подій, скласти мартиролог жертв, щоб належно їх вшанувати.

Пам’ятаю, у 1994 році я виступав на міжнародній конференції з приводу польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни (а ми провели їх уже десять) у містечку під Варшавою. Після виступу до мене підійшов польський ветеран і каже: “Пане, віддай мені ногу!” Й показує протез. Виявляється, він колишній польський осадник з-під Рожищ. Наступив був на міну. На резонне зауваження, що міна могла бути радянською, німецькою і навіть польською, чому рахувати, що її поставили українці, відповів: “А хто інший? Тільки українці!”

На жаль, ці стереотипи (українець — різун, грабіжник, сокирник) живучі.

Микола ВЕРЖБИЦЬКИЙ, директор наукової бібліотеки Волинського держуніверситету:

— Польсько-українська різанина пройшлася і по вашій родині...

— Так. Мій дід, священик української православної церкви, у грудні 1943 р. був розстріляний у селі Осекрів Турійського району — на майдані біля церкви, з більшістю чоловічого населення села. Мій батько ще за півтора року до цієї трагедії, будучи п’ятирічним хлопчиком, ходив у дівчачій сукні, і не він один: так українці в окрузі ховали своїх малолітніх синів від поляків...

— Ви й досі тримаєте у своїй душі зло?

— Цю тему взагалі не варто було б чіпати, хай би вона загоювалася ще не один десяток літ... Зла у душі абсолютно нема. Вже нема. До 20 років я не терпів поляків, бо їх не терпіли у нашій родині... До 30-ти почав ставитися до цього більш помірковано. А тепер маю за Бугом чимало приятелів, адже наш університет має з польськими вузами наукові та виробничі стосунки. Як людина, маю тепер і приязнь до польської культури, польської інтелігенції, і не хочу, щоб ми з ними починали дискусії на давно минулі, але ще болючі теми. Це був міжетнічний конфлікт, однозначно спровокований німцями, тому на рівень сьогоднішніх міждержавних стосунків його не варто переносити. Хочуть поляки приїхати на Волинь, облаштувати свої могили — нехай їдуть і облаштовують, проте на них не повинно бути написів, котрі принижують національну гідність українців. Хай і українці матимуть можливість поїхати у Польщу на свої кладовища!

Адам СОКОЛЮК, сільський голова, село Кисилин Локачинського району:

— У Кисилині польське кладовище облаштоване досить давно, ще за радянських часів. Як ставиться до цього місцевий люд?

— У Кисилині два польськi кладовища, бо й поляків тут мешкало дуже багато. У селі навіть був великий костел, він і зараз є, тільки занедбаний. Біля нього — одне з кладовищ, адже саме тут загинуло немало поляків...

— Українці ж теж гинули?..

— Загинуло дуже багато, та ще й скільки не поховані, бо ніхто не знає, де їхні останки: приходили вночі поляки, забирали... Наші люди ніколи не перечили, щоб поляки облаштували свої кладовища, приїжджали пом’янути рідних. Але нас ображає напис на пам’ятному знаці: “Полякам, які загинули від рук української національної буржуазії”. Я за дорученням людей звертався з цього приводу у Локачинську райдержадміністрацію, але поки-що нічого ми не добилися.

— Чи потрібно українцям, як стверджують поляки, покаятися за ту трагічну різню?

— Ми повинні простити їм, а вони нам. Старожили розказують, що ту різню влаштував німець, аби легше контролювати територію... До такого висновку, пам’ятаю, прийшли в розмовах мій тато і уродженець Кисилина Святослав Демський. Він був у костелі, де ховалися поляки, там йому й ногу відірвало... По матері був українцем, поляком по батькові. Його вже нема в живих, а раніше часто приїжджав у село, робив замальовки (став художником, письменником), не тримав зла на минуле.

№47 15.03.2003 “День”

ТІЛЬКИ ЦИТАТА

Норман ДЕЙВІС. “Історія. Європа”

“У поствоєнній Східній Європі всі воєнні злочини офіційно приписали нацистам. Жертви з таких місць, як Бучач, згромадили у “двадцять мільйонів росіян, що загинули на війні”, або ж приховали їх мовчанкою якось інакше. Багатонаціональний вимір трагедії ніхто не оцінював. Кожен народ завинив тим, що оприлюднював дані про свої втрати і нехтував утрати решти народів, хоч інколи можна побачити й повідомлення про спільні страждання... Проте ніхто не зробив загального безстороннього огляду геноциду воєнних часів. Скажімо. спроби визначити польські або католицькі втрати неминуче применшують втрати серед євреїв та українців. Такі дослідження наголошують на ролі єврейських і українських колабораціоністів на радянській службі або українських формувань під німецькою командою. Зате вони не цікавляться діяльністю силезьких поляків у німецькій Schupo (охоронній поліції) і співпрацею поляків із Радянською армією, не переймаються підрахунком єврейських та українських жертв УПА. Будь-яке однобічне дослідження неминуче викривлює правду”.

№47 15.03.2003 “День”