Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

“Біла пляма” Волині

Українцям і полякам належить зробити ще один крок до примирення з минулим

Сергій МАХУН, “День”

№30 18.02.2003 “День”

13 лютого на зустрічі Президентів України Леоніда Кучми та Польщі Александра Квасневського була досягнута домовленість “Про підготовку заходів щодо належного, достойного вшанування пам’яті жертв трагічних подій”, що відбувалися 60 років тому на Волині — річниці братовбивчого польсько-українського збройного протистояння. Жорстока війна між частинами Армії Крайової (підпорядкованих еміграційному урядові Республіки Польщі) та Української Повстанської армії забрала життя десятків тисяч наших земляків — як поляків, так і українців.

Трохи історії. Корені конфлікту треба шукати задовго до підписання Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р.) уній. Але то були здебільшого локальні конфлікти. Після утворення Речі Посполитої та підпорядкування Римові православної церкви в Україні на Волинь, Галичину, Наддніпрянщину покотилася хвиля польської колонізації. Суть протистояння — не тільки в етнічному розбраті та релігійних утисках українців, а й, не меншою мірою, в соціальній нерівності. Попереду були жорстокі придушення селянсько-козацьких повстань XVI—XVIII столiть польською владою, і, як “відповідь”, — Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького в середині ХVII ст., ріки крові під час Коліївщини в 1768 році... А вже у 90-х роках XVIII ст. Річ Посполита як державне утворення припинила своє існування після поділу між Росією, Прусією та Австрією. Волинь на довгі 125 років опинилася у складі Російської імперії. Цей здебільшого україномовний і православний край після Першої світової війни, за рішеннями прийнятими у Версалі в 1919 році, опинився під владою новонародженої Речі Посполитої. Політика режиму “санації” Юзефа Пілсудського, жорстокі “пацифікації” (замирення) українського села стали міною уповільненої дії. З другого боку, Волинь і Галичина були “Вандеєю”, що значною мірою “завалила” державний організм II Речі Посполитої, в якому панівна нація відносилася з погано прихованою відразою до “тубільців”, будь-то українці, білоруси, литовці...

Після поразки Польщі у вересні 1939 року у війні з нацистською Німеччиною та згiдно з таємними протоколами до Пакту Ріббентропа – Молотова Волинь і Галичина увійшла до складу Радянського Союзу. Захований через постійні репресивні заходи більшовицької влади щодо і українців, і поляків конфлікт народів-сусідів вийшов на поверхню вже через кілька місяців після початку війни між Німеччиною і СРСР. У результаті у березні 1943 року боротьба між АК і УПА, що підживлювалася і Берліном, і Москвою, переросла у криваву бійню, де вже важко було знайти як “правих”, так і “винуватих”.

Як зламати стереотипи, за якими за Бугом українці сприймаються лише як “різуни”, націоналісти? Цей підхід підживлювався як Москвою, так і прокомуністичною Варшавою. З свого боку, українцям не треба замовчувати події на Волині, що мали виражені ознаки “етнічної чистки”, за даними різних польських джерел, загинуло майже 50 тисяч поляків, в основному мирних жителів. Задля наступних поколінь треба, нарешті, поставити крапку, і як сказав польський публіцист Ян Юзеф Ліпський, “необхідно розірвати це коло взаємного рахунку образ”.

КОМЕНТАР “Дня”

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

— Безумовно, варто спільно з поляками розбиратись з конфліктом 1943—1944 років, хто б і що не говорив. Однак слід уникати спрощення. Адже нині дехто з української сторони спирається лише на документи ОУН і УПА, або лише на документи НКВД, а польські дослідники — на матеріали АК і представництва еміграційного уряду в окупованій Польщі (Делегатури). Звідси і відповідний національний пафос. Гадаю, це непродуктивний шлях і сам по собі жоден з цих документів не дасть об’єктивної картини, потребує критичного ставлення до себе. Тільки знання і співставлення комплексу архівних джерел дозволить уникнути сімплістики (спрощення), покаже, зокрема, безперспективність пошуків того, хто на Волині першим почав “жнива смерті”,

Не всі мотиви волинських подій ще враховано. Наприклад, соціальні фактори. Досить згадати про співвідношення земельної власності: з довоєнних часів більша частина земельних угідь (на українській землі!) належала польським колоністам. Тому, коли УПА видала 15 серпня 1943 року декрет про перехід земель колишніх польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств, українці сприйняли це із задоволенням, а поляки — навпаки, що посилювало взаємну багатовікову ворожнечу.

Не підлягає сумніву, що німці використовували поляків проти українських націоналістів, що робив також і сталінський режим (це, зокрема, визнавав нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко). Про це багато говорять. Разом iз тим, на мою думку, невтручання росіян і німців у польсько-український конфлікт відігравало ключову роль. Криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя під “омофором” патріотичних гасел. І тут не може бути виправдання жодній стороні. Польща і Україна повинні засудити насильство, щоб цей “волинський Лефіафан” нині не прокинувся на теренах наших незалежних держав.