Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Українці й поляки – національні стереотипи

Історичні граблі
Взаємне прощення давніх кривд - єдине розв’язання протиріч між поляками та українцями

Газета “Галичина” (Івано-Франківськ), 29 травня 2003

Ким виглядає українець в очах пересічного поляка і навпаки? Навіть через більш як півстоліття після останніх збройних польсько-українських зіткнень українці для значної частини поляків і далі залишаються "різунами", тоді як поширений український стереотип поляка більш миролюбний - "пан".

Саме в цьому переконували регіональних журналістів з України та Білорусі під час організованої Європейським форумом Фундації ім. С. Баторія (Варшава) програми "ЗМІ без кордонів: нові і старі стереотипи та їхня присутність у ЗМІ" відомий дослідник польсько-українських проблем Ґжеґож Мотика з Інституту політичних студій ПАН та Інституту національної пам’яті, соціолог і публіцист Серґіюш Ковальський, публіцист Адам Шосткевич з тижневика "Polityka" і Польського телебачення та інші науковці.

ІСТОРИЧНІ УПЕРЕДЖЕННЯ

Соціологічні дослідження варшавського Інституту соціології та філософії показують, що чверть поляків дивиться на українців саме з погляду історичного. Як це виглядає на практиці, демонструє публікація польської авторки Ґ. Дзедзінської під назвою "У Львові - пошепки" в одній із варшавських радикальних газет. "Сьогодні українці не тільки не виказують бажання "спільної з поляками розбудови майбутнього", але й різко їх дискримінують, - пише ця національне стурбована дама. - І це тоді, коли в Польщі українська меншина має все, що хоче: національні мистецькі колективи, будинки культури, святині, цвинтарі, школи, збудовані і відновлені за кошти польських платників податків, може послугуватися своєю мовою як хоче і де хоче, має своїх представників у владі і навіть уже почувається так упевнено, що будує пам’ятники бандитам з УПА, котрі були страчені АК (Армією Крайовою - П. П.) за вчинення різні в польських селах.

Поляки ж у Львові не тільки почуваються, як незвані гості. На вулицях, в автобусах та інших публічних місцях розмовляють по-польськи тільки пошепки, аби не наразитися на злість та зауваги українців...

Якщо ми маємо, напевно, з 500 видатних, світової слави митців, які походять зі Львова і з ним інтегрально пов’язані, то українці мають три такі постаті: Тараса Шевченка, поета, Івана Франка, письменника, та Федорова, друкаря.

Чи не ліпше замість насильно українізувати Львів, аби стерти його історичне польське коріння (чого просто не вдасться зробити, хіба що збурити все місто), нарешті визнати правду?".

Ця ілюстрація ксенофобії настільки яскрава своєю карикатурністю, що відпадає потреба коментувати її. Несприйняття національного порозуміння між нашими народами, до чого намітилася виразна тенденція в останнє десятиліття, найбільш характерне для старшої генерації поляків та українців, яка пройшла через лихоліття. А от найбільш прихильні до українців, як показують польські соціологічні дослідження, молоді поляки віком до 39 років, причому чим далі вони від східного кордону, тим краще їхнє ставлення до східних сусідів. Цей процес, схоже, навіть має позитивну динаміку.

НОВІТНІ ТЕРТЯ

Польсько-українське примирення - процес дуже делікатний, а тому вимагає особливої тактовності. Спробу Польщі спорудити на Личаківському цвинтарі у Львові величний пантеон слави польської зброї значна частина українського суспільства сприйняла як вияв великодержавної зухвалості сусідів, намірами яких є спорудження не просто військового кладовища на рівні тих, що є нині в Польщі, а чогось значно претензійнішого - у першу чергу на утвердження т. зв. польськості Львова. Схоже, що обом сторонам у цьому вистачило розуму вчасно зупинитися і шукати компромісу...

Проблеми у двосторонніх відносинах цим непорозумінням, на жаль, не обмежуються. Останнім часом у поле зору української громадськості потрапила роль Римо-Католицької Церкви в Україні. Як вказують у своєму відкритому листі до кардинала М. Яворського відомі громадські діячі І. Гель, М. Голубець, Л. Крушельницька, Р. Іваничук і Ю. Шухевич, "місійна РКЦ в Україні після вже 10-літнього перебування на українській землі повинна би бути повноправною складовою Вселенської Католицької Церкви, а не складовою частиною РКЦ в Польщі, як є нині. ...На жаль, РКЦ в Україні ревно оберігає свою польськість, її єпископи в абсолютній більшості - поляки і належать до Конференції єпископів Польщі".

Відкритий виступ польського духовенства проти беатифікації видатного українського митрополита Андрея Шептицького (за висловом верховного архієпископа УГКЦ Л. Гузара, Шептицький для поляків - що Мазепа для затятих росіян) і надання патріяршого статусу УГКЦ включно з апелюванням до папи Римського не погоджуватися на це мимоволі підштовхують до думки про двозначність ставлення (якщо не явну ворожість) певних польських кіл до ослабленої нині України. Але продовження старих колонізаційних традицій в докорінно зміненій ситуації XXI століття означає не що інше, як наступання на старі історичні граблі й автоматичне програмування майбутніх польсько-українських ускладнень.

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Справжнім випробуванням на історичну зрілість наших народів стане відзначення цього літа 60-ї річниці польсько-українського конфлікту на Волині. Ця тема не раз порушувалася й під час програми "ЗМІ без кордонів...". Було вельми цікаво спостерігати за трактуванням цих неоднозначних подій з боку польських дослідників. Тон розмові задав Ґ. Мотика, один із провідних знавців польсько-українських суперечностей у XX ст. Попри певні демократичні традиції, зазначив він, друга Річ Посполита трактувала українців як людей другого сорту і грубо намагалася їх полонізувати. Боротьбу українців за незалежність поляки вважали "зрадою", відмовляючи їм у праві на національну державу. Однак польському дослідникові попри намагання бути об’єктивним, здається, все ж не вдалося задушити в собі патріотичні пориви. Польське панування на українських землях він ніяк не погоджувався називати окупацією. На зауваження автора цих слів про те, що питання про етнічну належність волинської землі навіть попри глибоке взаємопроникнення обох культур протягом століть неминуче виникатиме в будь-яких дискусіях з означеної проблеми, Ґ. Мотика уник чіткої відповіді. Зате виніс вердикт, пославшись на якісь неозначені документи УПА: "Особисто вважаю, що на Волині було введено політику повного нищення поляків, а в Східній Галичині - вигнання їх". Польські втрати на Волині в 1943 р. він оцінив до 100 тисяч жертв, українські - 15-20 тисяч (українські джерела вказують, що число жертв із польського боку з плином часу все зростає).

Але занадто категоричне покладання вини за волинську трагедію тільки на українців супроводжується соромливим замовчуванням деяких обставин цих подій. По-перше, досі не з’ясовано впливу на перебіг міжетнічного конфлікту сов’єтської партизанки та німців, особливо це стосується перших, які були вельми талановиті на провокації. По-друге, при з’ясуванні "внеску" у трагедію кожної сторони неможливо уникнути ролі й польських колоністів на Волині, які майже поголовно пішли в 1943 р. на співпрацю з німцями та більшовиками. Як стверджував у своїх мемуарах один із організаторів УПА Поліської Січі Тарас Бульба - Боровець, українське підпілля неодноразово намагалося нав’язати контакт із польськими підпільними організаціями в Західній Україні, однак ті не погоджувалися на співпрацю із "зрадниками Польщі" і "бандитами", "По польських селах і хуторах більшовицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв’язкові та передавальні пункти і засоби транспорту... - писав Бульба. - Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може, і їх власного) зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західних союзників та СРСР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західну Україну".

Щось "подібне стверджує й останній головнокомандувач УПА Василь Кук: "Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав, як не займали представників інших національностей".

ШЛЯХ ДО ВЗАЄМНОГО ПРОЩЕННЯ

Однак нині Польща і поляки загалом навіть попри недолюблювання українців мають щодо самої України зовсім інші геополітичні візії, визнають її важливу роль для безпечного існування своєї держави. Тому за нових реалій було б абсурдним, якщо б минувшина нині визначала теперішні польсько-українські відносини.

Недавно розмову на цю тему вело духовенство обох народів і виразно показало шлях до розв’язання спільних історичних проблем. "Ми дійшли висновку, що нашим обов’язком є зробити так, щоб український і польський народи підвели риску під минулим, - розповідав в інтерв’ю газеті "Україна молода" верховний архієпископ УГКЦ Любомир Гузар. - Ми не можемо змінити того, що було. Ми не можемо цього забути. Але треба сказати: нам прикро, що це сталося. Де ми зробили зло - просимо прощення. Де нам зробили зло - прощаємо, і це мусить бути з обох сторін. Так свого часу сталося між Францією і Німеччиною, між Німеччиною і Польщею. І ми докладатимемо всіх зусиль, щоб між українцями і поляками було так само".

Петро Парипа
Варшава - Івано-Франківськ

P.S. Коли матеріал вже був підготовлений до друку, ієрархія Києво-Галицької митрополії УГКЦ звернулася із посланням до українців і поляків з метою взаємного примирення та пробачення за події на Волині 1943 р.