Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Яка Україна потрібна Польщі?

Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора “Сучасності”

Звісна річ, стаття на таку проблематику мала б бути спрямована до якогось із знаних польських видань. Але зважаючи на сьогоднішню реальну ситуацію в польському суспільстві, коли відчутним є майже загальне розчарування в Україні та її провідних політиках – від Леоніда Кучми до Юлії Тимошенко – внаслідок того, що вони так і не попросили вибачення у польського народу за Волинські події, шанс для подібного тексту з‘явитися у серйозному варшавському чи краківському виданні практично нульовий. Тим більше, що автор цих рядків уже мав честь сподобитися на негативну пресу у Речі Посполитій, оскільки дозволяє собі критикувати таких знакових для польського інтелектуального середовища авторів, як Богдан Осадчук чи Олексій Толочко. З іншого боку, розмова на зазначену тематику на шпальтах “Українського слова” не може лишитися непоміченою не тільки в самій Україні, а і в Польщі.

Отже, кілька висновків, які можна зробити на основі численних розвідок й інформацій польської преси останніх місяців стосовно України (а цих публікацій було значно більше, ніж звичайно, і були вони значно ґрунтовнішими і гострішими, ніж звичайно, - спонукали роковини Волинських подій). Перше. Польща (як на державному, так і на суспільному, громадському рівні) зацікавлена у дружбі та співпраці з Україною і готова бути її промотором щодо об‘єднаної Європи. Ідеться не про якусь суто романтичну настанову (хоча й остання присутня – якому поляку не подобається уявляти себе на білому коні попереду лави вершників?), а передусім про тверезий розрахунок. Якщо Польща стане чільним посередником у стосунках “Україна-Європа”, її власна вага у ЄС та НАТО де-факто зросте на 48 мільйонів українських громадян. Друге. Польща зацікавлена у стосунках з демократичною та ринковою Україною, де діють нормальні, цивілізовані правила гри – однакові для всіх. Отож у протистоянні демократичних сил України з олігархічними кланами та корумповано-цинічною владою відверті симпатії польського суспільства і приховані – політичної еліти – завжди будуть на боці перших. Третє. Польська інтелектуальна й мистецька еліта охоче встановлює стосунки зі своїми українськими колегами – але майже виключно тими, хто працює чи то у відверто полонофільскому, чи то у властиво постмодерному ключі. Це також зрозуміло. Постмодерн, котрий розглядає національні проблеми як щось міфологічне і навіть небезпечне для сучасного людства, легко надається до сприйняття у польських інтелектуальних колах, оскільки йдеться про український постмодернізм, щиро байдужий до українських же проблем (один із київських теоретиків цього напряму навіть назвав власне ставлення до всього національного “пофіґізмом”; інший зауважив, що він лише “часом згадує про свою україномовність” – коментарі зайві). Межі таких дискурсів легко надаються до порозуміння груп польських та українських інтелектуалів; виходу ж за ці межі практично немає. Четверте. Ставлення до пересічних, конкретних українців у Польщі є відчутно гіршим (якщо не сказати поганим), аніж ставлення до України на загал і до українського народу. Парадокс цей розгадати легко: адже конкретний українець, з яким у повсякденному бутті стикається конкретний поляк – це заробітчанин, це проститутка, це мафіозі. Україну ж репрезентують своїми текстами, скажімо, Юрій Андрухович (книги котрого у Польщі, здається, вже мають більший наклад, аніж на Батьківщині), Василь Шкляр, Микола Рябчук тощо. І, нарешті, п‘яте. Йдеться про ті засадничі речі, які входять (чи мусять входити) до історичної пам‘яті обох народів, а відтак вони об‘єктивно є найбільш проблемними для польської сторони. Волинь, ОУН-УПА, дивізія “Галичина”, український націоналізм.

Як же дивляться політично активні поляки та польські інтелектуали на ці речі? (зазначу у дужках, що, на відміну від України, у Польщі процес формування державної політики починається “знизу” – як це і належить, - і думка “високочолої” публіки аж ніяк не може бути проігнорована владою). Спершу – про громадську думку. Широкі кола польських громадян щиро переконані: Українська повстанська армія – це різуни, палії, ґвалтівники, негідники, нацистські попихачі тощо; українські націоналісти – це люди, котрим місце на смітнику історії; дивізія “Галичина” – недобиті фашисти; у Волинських подіях провина на 99% (ну, може, на 98%) лежить на українській стороні. Відтак закономірний висновок (артикульований чи лише ний “за кадром”, на рівні підсвідомості) – Польщі конче потрібна Україна, яка буде ненаціоналістична, незлобива, завжди готова визнати істотний польський вплив на її історичний розвиток (чи, принаймні, промовчати у відповідь на слова про цей уплив). Україна, якій не болітимуть старі рани, для якої стануть несуттєвими трагічні події минулого, здатні вплинути на майбутнє стратегічне партнерство.

Іншими словами, під цим оглядом польському суспільству потрібна неосовєтська Україна, чи, як зве її Максим Стріха, “государство Украина”. Ринкова, в міру демократична та правова, і... національно невизначена – щоб не ятрити старі польські рани. Зручно!

У цьому сенсі інтелектуальна Польща практично не відрізняється від Польщі пересічних громадян. Хіба що певною витонченістю формулювань, яка, втім, пропадає, коли йдеться про “терористичну” та “шовіністичну” ОУН, тим більше – “дивізію СС “Галичина”. Та ще щирою увагою до літераторів, змушених творити в умовах українського культурного ґетто (і від того – знов-таки, змушених задіювати неабиякі резерви словесності, що дає часто цікаві художні результати). І, звісно, слово “націоналізм” у сучасних польських інтелектуалів – лайка. Майже синонім терміну “нацизм”.

Ось тут і постає чільна проблема українсько-польських стосунків. Вона полягає в ілюзії польської сторони, наче неукраїнське за суттю “государство Украина” здатне стати надійним партнером третьої Речі Посполитої. Українському читачеві, видається, не треба особливо роз‘яснювати, що таке “государство” взагалі не може бути НІЧИЇМ надійним партнером. До партнерства надається (і то – не завжди) тільки розвинена НАЦІОНАЛЬНА держава, для якої певні визначені та сталі інтереси (і гонор, якщо хочете) важливіші за скороминущі вигоди. А національна держава властиво неможлива без поважного ґрунту, без опертя на традиції, без усвідомленого як цінність спільного історичного минулого. Отже, у випадку України надійним партнером Польщі може стати тільки країна, де саме вояки УПА будуть визнані національними героями, де не чверть, як зараз, а переважна більшість населення буде справедливо вважати український націоналізм синонімом українського ж патріотизму, де зникне культурне ґетто, в якому творять Андрухович, Рябчук та Шкляр, де, зрештою, і щодо вояків дивізії “Галичина” буде відновлена історична справедливість. Так, дійти порозуміння й узгодження позицій із ТАКОЮ Україною Польщі буде дещо складніше – але це порозуміння стане стабільною реальністю міждержавних і міжнаціональних стосунків – на відміну від декларацій лідерів й ідеологів “государства Украина”, вихованих на підсвідомих настановах російського більшовизму, де, за словами Ульянова-Леніна, “немає ані грану етики”.

Зрозуміла річ, якби в сьогоднішній Україні всі ті елементарні речі, що мають бути притаманні європейській національній державі, вже існували, польські політики, інтелектуали, та й посполита громада просто мусили б сприйняти і прийняти реальність. Наразі у тих поляків, котрі справді прагнуть в ім‘я піднесення світової ролі Польщі до стратегічного союзу з Україною (що вигідно й українцям) немає іншого виходу, аніж переглянути свої ідеологічні настанови та спрямувати свої контакти на інтелектуально-політичне середовище, яке у самій Україні (парадокс!) нерідко зі злістю звуть “украинскими националистами”. Звісно, йдеться не про нечисленних вітчизняних шовіністів, котрі маскуються під націоналістів; ідеться про тих, хто сповідує проголошений ще Імануїлом Кантом принцип: майбутнє Європи – це спільнота національних (звісно ж, демократичних) держав. Отже, й України та Польщі як рівноправних партнерів. Української України (якої поки що немає) і польської Польщі (за яку варшавські чи краківські “постмодерністи” принагідно можуть і горлянку перегризти, стаючи “раптом” питомими націоналістами).

А для тих, хто в Польщі збирається до кінця стояти на старих позиціях щодо ОУН-УПА та українського націоналізму, запитання: чому вони так радо користуються щодо українського руху (і тільки його) термінами з лексикону НКВД-МҐБ-КҐБ та “свідченнями” й “документами” ґебістської автури, але відкидають такий підхід, коли йдеться про Армію Крайову, польське некомуністичне підпілля, польську політичну еміграцію, зрештою, польський націоналізм? Це перше. І друге. Чи воліє Польща дружби з “государством Украина”, у котрому вулиці і далі будуть названі на честь члена ревкому Польської Соціалістичної Совєтської Республіки Дзержинського (і де влада практикуватиме методи “залізного Фелікса”), чи кращим партнером все ж таки стане та майбутня Україна, що вона вестиме родовід від Української Народної Республіки; країна, де постануть меморіали на честь союзу Пілсудський-Петлюра? Союзу, реальним наслідком якого стало “диво на Віслі” 1920 року і, зрештою, факт існування другої Речі Посполитої?

Вибір за польською стороною. Тільки остання має розуміти, що у разі свідомого чи підсвідомого вибору на користь “государства Украина” все справді українське в тій державі врешті-решт почне внаслідок об‘єктивної логіки обставин ставитися до Варшави не краще, ніж зараз до Москви.