Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

 © «Критика-Коментарі», 23 травня 2003

Чи мусить український націоналіст ненавидіти поляків?

Богдан Олексюк, волинянин,
Інститут відкритої політики (Київ)

У розмовах із земляками, які пережили українсько-польський конфлікт на Волині в 1943-44 рр., я часто чув про те, що до цього українці і поляки жили мирно і дружно. Родичалися, шанували свята одні одних і не було жодної ненависті чи ворожнечі. Багато очевидців згадує, що вони не розуміли, що робиться, коли 11 липня запалали польські колонії.
Дехто зі свідків вважає, що все почалося за Бугом, де поляки палили православні церкви і українські села, де загинуло багато українських родин. Але постають питання: по-перше, чому поляки з добра-дива почали нищити українців? Отож, ще влітку 1942 року фашисти почали реалізовувати план виселення 200 тис. поляків з чотирьох повітів Люблінського дистрикту. У виселені німці задіяли українських поліцаїв. А на відібраних землях селилися українці з навколишніх територій. Польське підпілля зреагувало на це відплатними акціями, в яких загинуло 2 тис. українців, тисячі стали біженцями. Втікачі поселялися на Волині, розпалюючи тут антипольські настрої.

Та, все ж, це не дає відповіді на друге питання: якщо антипольська акція на Волині була відповіддю на антиукраїнські акції поляків на Холмщині і Підляшші, то чому її місцем не стали ті ж землі за Бугом? Чому в жертву було принесено невинне волинське населення? Провідники ОУН(р) не могли не усвідомлювати, що акції проти поляків призведуть до відплатних акцій, в яких постраждають мирні українські родини. Керівники і польського, і українського підпілля не могли не розуміти, що на польсько-українському конфлікті скористаються німці і совєти, а, відтак, прагнутимуть роздмухати його. Тому сьогодні прагнення знайти винних в тому, що сталося, серед німців, чи енкаведистів – це свідчення браку мужності визнати свої власні помилки і свою власну провину.
Вчителька школи в селі Павлівка (на місці колишнього містечка Порицьк) розповіла, що за вказівкою місцевої влади дітям дали завдання зібрати спогади свідків і учасників трагедії 1943-44 років. Однак, найчастіше діти наштовхувалися на небажання старших людей щось розповідати. Вони усе ще бояться. Вони, очевидно, не певні в нинішній владі. Вони не хочуть ворушити минулого. Дехто, можливо, відчуває свою провину. Декому й досі не дає спокою передсмертний крик дітей і плач старих...

Але є серед живих ще й ті українці, які рятували поляків. Чомусь про них тепер майже не згадують. А саме вони, ризикуючи власним життям, проявили тоді не лише свою людяність, але й далекоглядність. Бо ж тільки їхні вчинки можуть виправдати український народ в очах поляків.

На старому польському кладовищі Порицька серед залишків поруйнованих склепів кінця ХІХ століття постав монумент з трьох високих хрестів на пам’ять трагічно загиблим мешканцям Порицької _міни. Мене вразив напис: "Нехай спочивають в мирі земляки". Так, саме земляками були для нас ті поляки. Але... поряд з українською читаю таблицю польською мовою і розумію, що помилився, переоцінив українців. Цей пам’ятник встановлено поляками і підпис – від земляків-поляків.

Поруч – могила полякам, які загинули в Порицькому костелі. І подумалося, що, можливо, саме в тому причина багатьох наших негараздів, що безкарними залишилися злочини комуністів проти українського народу, безкарними залишилися й ці злочини проти земляків, єдиною провиною яких було – народитися поляками.

А де ж пам’ятники полеглим від рук поляків мирним українцям? Вже 12 років ніхто нам не боронить вшанувати їхню пам’ять. Чому ж не шануємо?
І, нарешті, головне: чи вистачить сьогодні українським інтелектуалам і політикам сміливості бути в цьому питанні чесними і послідовними? Хочеться вірити в українську еліту, яка, як Фенікс, відроджувалася з попелу незлічених русифікацій, полонізацій, терорів і голодоморів. Хочеться вірити в її щирість і далекоглядність.

Натомість, викликає сумніви щирість і далекоглядність українських політиків, які звикли керуватися кон’юнктурними засадами. Як сказав у одному з інтерв’ю верховний архієпископ УГКЦ Любомир Гузар, "є багато пустих політиканів, які вважають, що бути українцем – це значить бути проти поляків. Цим вичерпується вся їхня національна свідомість".
Вичерпується також і їхня далекоглядність, бо ж очевидно, що в стратегічній перспективі Україна може бути або з Європою, або з Росією. І розпалювання сьогодні антипольських настроїв є не менш вигідне російському імперіалізмові, ніж шістдесят років тому.

Але сьогодні йдеться, насамперед, не про поляків, а про нас, про нашу самосвідомість. Виправдовуючи злочини минулого, ми беремо на себе відповідальність за їхнє можливе повторення в майбутньому. Засуджуючи помилки власної історії, ми зарікаємося перед світом чинити подібне. Чи можемо ми говорити про приєднання до Європи, виправдовуючи етнічні чистки? Звичайно ні.

Оцінюючи сьогодні нашу непросту історію, ми маємо керуватися сучасним національним інтересом. А цей інтерес ми бачимо в побудові демократичної національної держави, інтегрованої в Європейські структури. Значну роль у цьому відіграють наші добросусідські відносини з Польщею.
Сьогодні, на думку владики Любомира Гузара, "нашим обов'язком є зробити так, щоб український і польський народи підвели риску під минулим. Ми не можемо змінити того, що було. Ми не можемо цього забути. Але треба сказати: нам прикро, що це сталося. Де ми зробили зло – просимо прощення. Де нам зробили зло – прощаємо. І це мусить бути з обох сторін", - підкреслив Блаженійший Любомир Гузар.