Ї - Дискусія - Критика 5 травня 2003

Ї: дискусія

Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Асиметричність Волині

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

З українсько-польського експертно-журналістського форуму в Острозі, присвяченого 60-й річниці трагічних подій на Волині літа 1943 року, в моїй пам’яті залишилися два гострі запитання. Перше поставив просто в залі засідань сивий ветеран УПА, що пройшов Колиму: “Ми в сталінських таборах разом із хлопцями з АК співали одних пісень, трималися одним гуртом. То кому потрібно було посварити нас саме сьогодні?” Друге прозвучало в приватній розмові з вуст польського інтелектуала, який багато робить для справи українсько-польського порозуміння: “Ми, поляки, однозначно засудили акцію “Вісла”. Ми єдині фактично є сьогодні адвокатами України перед Європою. Нам це не просто, бо суспільні настрої в самій Польщі - різні. То чому ж українці не хочуть зробити хоч крок назустріч і покаятися в тих справді страшних речах, які чинилися на Волині?”

Відповідь на ці запитання, попри їхню позірну очевидність, далеко не проста.

Адже акцію “Вісла” здійснювали польські військові підрозділи, виконуючи наказ польського комуністичного уряду. Свідомо наголошую на слові “комуністичного”, - бо ця обставина суттєво полегшила ухвалення відомої резолюції 1990 року із засудженням акції у Сенаті, де майже всі місця належали антикомуністичній “Солідарності”. Хоча й тут не все складалося легко, - адже, попри зусилля українських послів - спершу Володимира Мокрого, а згодом Мирослава Чеха, - попри підтримку лібералів з кола “Унії Свободи”, Сейм аналогічної резолюції так і не ухвалив. Виправила ситуацію пізніша заява президента Олександра Кваснєвського, який 1997 року однозначно засудив дії польської влади півстолітньої давнини. Але, підкреслюю, - він вибачався саме як легітимний спадкоємець тієї влади, яка застосувала 1947 року аморальний принцип колективної відповідальності щодо всіх українців - громадян Польщі.

Натомість убивства на Волині 1943 року чинили не війська незалежної України (такої тоді просто не існувало). Їх здійснювала й не УПА як організована структура, - бо ж антипольські акції однозначно засудили “мельниківці”, а сам організатор УПА Тарас Бульба-Боровець відмовився підкоритися керівництву ОУН(р), заявивши: як революціонер-державник, не можу підлягати проводові організації, що розпочинає побудову держави з винищення національної меншини. Нарешті, ці вбивства у лютому 1944 року засудив найвищий тоді моральний авторитет серед західних українців - митрополит Андрей Шептицький.

Та й у середовищі “бандерівської” ОУН(р) ставлення до антипольських акцій було різне. Попри твердження окремих польських істориків, ІІІ конференція ОУН(р), як свідчать документи, рішення про етнічну “чистку” на Волині не ухвалювала. Більше того, фактичний керівник ОУН(р) Микола Лебідь (Степан Бандера ще перебував у німецькому концтаборі) був так само “проти”. Але перемогла позиція крайового проводу на Волині на чолі з Климом Савуром (Романом Клячківським), який фактично “благословив” селянську "жакерію", що розгорялася вже й без чийогось наказу... Зазначу - "жакерію", підігріту не лише тяжкою воєнною ситуацією, а й цілим комплексом попередніх національних і соціальних кривд, завданих українцям у міжвоєнній Польщі. Проте вже з 1 вересня 1944 року навіть ОУН(р) офіційно відмовилася від антипольських дій і почала шукати порозуміння з АК для спільної протидії новій, уже радянській окупації.

Свідомо вдаюся до цієї розлогої історичної довідки, аби загострити увагу на питанні: хто з українського боку мав би сьогодні вибачатися за масові вбивства польського мирного населення, які (це неможливо заперечувати - можна сперечатися лишень про цифри) справді відбувалися на Волині влітку 1943-го? Держава (яка досі не визнала УПА воюючою стороною)? Інтелектуали? Волиняки? Нащадки самих комбатантів?

Але ж будь-який крок сьогоднішньої української держави, який лежатиме суто в моральній площині (про політичну відповідальність, із зазначених вище причин, ітися не може), не буде сприйнятий позитивно самими українцями, які надто добре пам’ятають про справжнє моральне обличчя провідників цієї держави, вичерпно зафіксоване на відомих плівках. Інтелектуали в сьогоднішній Україні (хоч як це гірко визнати) не мають належного суспільного впливу, а до того ж - самі фатально поділені між різними таборами й точками зору. А волиняки з комбатантами досі обтяжені історичною пам’яттю про не менш жахливі вбивства поляками українських жінок, дітей і старих (цих убивств теж неможливо заперечувати, і знов-таки можна лишень дискутувати про число загиблих).

Отже, легко можна припустити, що Леонід Кучма вибачиться перед поляками за те, що коїлося на Волині влітку 1943 року. Але ефекту морального очищення для суспільства така заява напевно не матиме. Більше того, навіть якщо президент говоритиме цього разу цілком правильні речі, значна частина громадян апріорно сприйматиме їх із природною пересторогою...

Але не слід забувати: відзначення 60-річчя Волинської трагедії так чи інакше відбудеться у Варшаві в липні, і брак будь-якої реакції з українського боку ледве чи посилить симпатії до українців з боку польських еліт (а пересічні поляки і так часто цими симпатіями не відзначаються). То ж як усе ж таки має бути побудовано цю реакцію українського суспільства - з огляду як на вимоги християнської моралі, так і на далекосяжні перспективи українсько-польських взаємин?

Здається, українські еліти (вживаю це слово без лапок, маючи на увазі насамперед не посідачів вищих державних посад) мусили б виходити сьогодні з головного: ми повинні пройти свою частину шляху назустріч полякам. Але ми ніколи не зуміємо пройти за поляків їхню частину шляху. Наголошую на цій обставині тому, що українська та польська ситуації є так само асиметричні, як і питання відповідальності за Волинь.

Так, в Україні (навіть за комуністичних часів!) ніколи не був масовим, офіційно насаджуваним чтивом антипольський текст, подібний до сумновідомого антиукраїнського опусу Едварда Пруса “Луни в Бєщадах”. Але водночас уже середня школа вкладала в свідомість юних громадян запозичену ще від часів російської імперії історіографічну схему: спільна історія українців і поляків - то лише історія гноблення й визвольної боротьби (у відомому імперсько-радянському варіанті - за возз’єднання з “братнім російським народом”). Ця схема (сперта на реальні факти історії й на дбайливо добрані цитати з Шевченка, - попри наявність інших фактів та інших цитат) досі лишається панівною в ксенофобсько-комуністичному дискурсі (яскравим представником якого є хоча б поет-академік Борис Олійник). Для репрезентантів цього дискурсу поляки досі є не братами-слов’янами (як росіяни, білоруси, й серби, щоправда, лише доби Мілошевича), а “панами”, гнобителями, “католиками”...

Обов’язком українських еліт, як мені видається, є насамперед ламання цієї схеми. Місце українських (православних!) еліт в Речі Посполитій принаймні 16-го століття дозволяє говорити про плідний симбіоз двох народів, про те, що саме через Польщу тодішня Україна була органічним чинником європейської політики і європейської культури. І, слід сказати, стараннями Наталії Яковенко, Ярослава Грицака, інших істориків нової генерації чимало в цьому напрямкові вже зроблено.

Якщо нам пощастить зробити бодай частину їхнього доробку надбанням масової свідомості, - то головну проблему на шляху сприйняття Волинської трагедії українським суспільством буде подолано. Лишаться, звичайно, генетична пам’ять тих, чиї діди й батьки були в Другій Речі Посполитій громадянами другого гатунку, - вона протриває ще принаймні одне покоління. Лишаться побоювання тих, хто вважає: визнання правди про злочини українців щодо мирних поляків може зашкодити реабілітації УПА (і чим швидше УПА буде визнано в Україні воюючою стороною, тим легше нам буде розмовляти на теми Волині, чесно визнаючи очевидне - в складі УПА, як і в складі будь-якої армії Другої світової, так само були і вбивці, і мародери). Але то вже будуть проблеми, які цілком надаються до розв’язання. Важливо лишень, щоб українські інтелектуали й політики не боялися бути чесними й послідовними (навіть ціною ризику заслужити від декого закиди в “недостатньому патріотизмі”).

Що ж до польських еліт, то вони, як мені видається, насамперед повинні пам’ятати про асиметричність польської та української ситуації. Причому про асиметричність значну. Адже, якщо в польському суспільстві існує високий ступінь консенсусу щодо принаймні засадничих питань (національної історії, релігії, моралі, мови тощо), то українське суспільство ще залишається щодо всього цього трагічно поділеним. І, якщо навіть у Польщі знайшлися відверті опоненти мужнього кроку визнання польської провини за Єдвабне (нагадаю - в цьому містечку не німці, а самі поляки винищили місцевих євреїв), то в Україні критиків визнання національної провини за Волинь неминуче виявиться значно більше. І цього факту не слід драматизувати, посипаючи національні голови національним попелом (як робить сьогодні дехто із “ліберальних” львів’ян).

Просто слід наполегливо доносити до української суспільної свідомості засадниче твердження: Україна в стратегічній перспективі може бути або з Європою, або з Москвою. І хлопчики в одностроях під червоно-чорними прапорами, які в другий день польсько-українського форуму обклеїли Острог відверто провокативними листівками “Польщо, покайся!”, при всій можливій щирості їхніх дій напевно ж здобулися на оплески з Білокам’яної...

Польським шовіністам, які неминуче клеїтимуть у липні в Варшаві “ульотки” “Покайся, Україно!”, буде простіше - Польща вже в Європі. І в цьому ще один вияв асиметричності нашої ситуації. Проте польська еліта має пам’ятати, - якщо настрої реваншу щодо України стануть у Польщі настроями більшості, то в кінцевому підсумку це лишень перетворить кордон по Сяну й Бугу на кордон із новою Євразійською спільнотою (байдуже, як вона називатиметься: Слов’янський Союз, чи Організація регіональної інтеграції). Але навряд чи це відповідатиме далекосяжним національним інтересам Варшави.

КРИТИКА. Усі права застережені.
Відтворення, передрук матеріалів можливо лише за письмовим дозволом редакції.
http://krytyka.kiev.ua, пишіть нам: krytyka@krytyka.kiev.ua

Мирослав Попович

Волинь: наше і не наше горе

Печальний ювілей Волинської катастрофи – це несподіваний вияв невивершености української демократії. Проблема Волині сягає глибше, ніж може осмислити сама лише історія як наукова дисципліна: подібні проблеми є підставовими для кожної національної світобудови. Я б наважився сказати, що в осмисленні волинських подій шістдесятилітньої давности виявилася насамперед неспроможність нашого суспільства критично пережити комуністичну спадщину.

До чого тут комунізм, якщо йдеться про кров, пролиту УПА та АК, скаже читач. Я думаю, що річ саме в цьому. Чи пройшло наше суспільство через очищення покаянням, коли дізналося про скоєні в минулому злочини? Не спішіть із відповіддю. Згадайте про велике національне покаяння, пережите німцями після Другої світової війни. Кривавий кошмар недавнього минулого відкрився перед німцями різних біографій і політичних поглядів, різного фаху й різного віку, різних службових положень і різної міри відповідальности за злочини, скоєні їхньою державою чи під їхніми національними знаменами. Люди, що займали відповідні становища і несли юридичну відповідальність, дістали покарання, але залишилося питання про відповідальність кожного за свою національну історію. Не повернувшися до примітивних уявлень про колективну відповідальність, залишившись на грунті ліберальної демократії з її принципами свободи вибору рішення й особистої відповідальности за свій (і тільки свій) чин, німецьке суспільство в цілому знайшло шляхи очищення національної совісти і по-новому заслужило довіру людської спільноти.

Але потреба в очищенні національної совісти торкається не тільки німців – вона, врешті, торкається всіх і кожного. По-своєму пройшли процеси національної самокритики євреї, французи, іспанці, італійці, – нікого не минули роки деспотизму і кривавої непримиренности. Звичайно, кожен народ по-різному. І ми, на превеликий жаль, не осмислили як слід усе те страшне і трагічне, що сталося на нашому національному шляху впродовж “червоного століття”. А найлегше мислити так, щоб в усьому були винні вони, а не ми. Хто вони – це вирішується згідно з обставинами.

Так званій Перебудові передував досить тривалий період самокритики, який, пригадавши один із найяскравіших тодішніх виявів громадянських почуттів – кінофільм Тенгіза Абуладзе, – можна назвати словом Покаяння. XX з’їзд КПРС відмежувався від Сталіна, але не став з’їздом партійного Покаяння. Всі наступні роки партія-винуватиця крутилася навколо Покаяння, то наближаючись, то віддаляючись, але неспроможна була до кінця піти шляхом ані логічного аналізу причин трагедії сталінської епохи, ані емоційного переживання-очищення. І в перші роки Перебудови вся духовна енергія суспільства пішла на доведення до завершености образу сталінського деспотизму. Можна сказати, на усвідомлення масштабів злочинів комуністичного тероризму пішло більше ніж чверть століття. В результаті ми не маємо адекватної картини того, що слід поставити в вину комунізму як такому, а не лише сталінській його формі. Ми згадуємо про голодомор, про 37-й рік, про поразки перших двох років війни, а тимчасом люди, що очолювали партію в 60–70-ті роки, не мали вже на сумлінні тих давно минулих злочинів, скоєних клікою Сталіна. До речі, головною жертвою Великого терору стали старі кадри лєнінської партії й ті фанатики і радикали, які організували криваві “великі перелами” на межі 20-х – 30-х років. Зваливши все в купу і не виявивши глибинних пороків ідеології диктатури навіть у її м’яких і нетерористичних формах, суспільство не зняло з себе тягаря аморальности того подвійного життя, яким воно жило у відносно благополучних 50–70-х роках і з яким воно вступило в нову, пострадянську епоху. Зрештою, виявилося найлегше почати посткомуністичний період із таким відчуттям, ніби всі ми вийшли звідкись із лісової боївки, а не з первинних парторганізацій. І очищення вимагають вони, а не ми.

Для України це мало додаткові моральнісні наслідки. Визволення від партійного деспотизму ми й досі сприймаємо передовсім як торжество ідеї самостійности України. Ми святкуємо день незалежности, ми не святкуємо перемоги демократії. Але самостійність можна було б вибудовувати і за зразком Чаушеску, і це не розв’язало би всіх національних моральнісно-політичних проблем.

Якось так сталося, що автоматично було знайдено в минулому альтернативу комуністичному режимові. Нею виявилася Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія, що – і це, безумовно, правда – безкомпромісно боролися проти сталінського режиму зі зброєю в руках. Це, здавалось би, проблема минулого і проблема радше історичної науки, ніж актуальної самосвідомости. Але наша громадська совість утішена, ми маємо справжніх українців, які не схилися перед жодним зарубіжним загарбником, були єдиною силою, яка вела війну на два фронти, – проти червоних і проти коричневих окупантів.

І раптом виникає прокляте питання про Волинь.

Воно псує всі ідилічні уявлення про героїчну боротьбу українських партизан. Кількість убитих польських дітей, жінок, стариків вражає: їх було від 70 до 100 тисяч. Хоч би якими значними були можливі перебільшення, хоч би скільки загинуло також і мирних жителів українських сіл і містечок, загальний образ різанини залишається макабричним.

Посилаються на те, що недостатньо досліджено історичні факти, невідомо, чиїми конкретно руками скоєно кожен кривавий злочин, хто й коли був ініціятором бійні – українська чи польська сторона. Можливі провокації з боку НКВД, можлива просто кримінальщина. І справді, в описі подій на Волині, що його підготували батько й дочка Сємашки в Польщі, знаходять чимало неточностей і помилок. А українська сторона жодного опису-контрзвинувачення не підготувала, бо нічого, подібного до польського Інституту національної пам’яті, в нас, природно, немає. Є претензії української сторони до польських партизан, які – нехай навіть у відповідь на жорстокості українців – так само нещадно палили села й винищували мирне українське населення.

Українська сторона, польська сторона... Чи я, українець, маю вважати дітовбивць своєю “стороною”? Хто і як уповноважив тих катів, що поламали ручки і ніжки Стасі Стефаняк, польській дівчинці п’яти з половиною років, а потім розпороли їй животик, називатися “українською стороною”?

Чи, може, так виразив свої національні почуття той юнак, якого не прийняли до Львівського університету, бо він був не поляк, а українець? Чи, може, тимчасове й історично зрозуміле запаморочення голови настало у волинського селянина, якому не продали землі, бо він був не поляк, а українець?

Які дурниці!

Це не була протестна стихія, що всім прекрасно зрозуміло. Це було політичне рішення вузького кола провідників, ухвалене з великими труднощами чи, краще сказати, накинуте радикалами попри значний опір навіть усередині проводу ОУН(Б). І нічого дивного в тому немає, якщо зважити на терористичний характер прийнятої в ОУН(Б) ідеології інтегрального націоналізму і багаторічної практики політичних убивств, у тому числі й убивств лідерів конкурентної ОУН(М). Той факт, що обидві ОУН були дуже близькі політично, ідеологічно й організаційно до німецького націонал-соціялізму та італійського фашизму, загальновідомий, усе це детально проаналізовано, зокрема, в діяспорній критичній літературі, зокрема Іваном Лисяком-Рудницьким чи Олександром Мотилем, – але чи зробила з того якість висновки широка українська громадськість? Голос людини, яка наважилася би повторити вже відомі оцінки ОУН із демократичних позицій, у нас нерідко сприймають із нерозумінням навіть люди, щиро вірні демократичним цінностям – настільки велика недовіра до сталінщини з її агресивністю і вузьколобістю, з її НКВД, з її ворожістю до української національної справи.

Я не вірю, що звірства – хоч би скільки жертв вони забрали й хоч би хто давав наказ їх чинити – мають якийсь стосунок до очевидних несправедливостей огидної політики санаційного польського уряду щодо української національної меншини. Можна історично обгрунтовувати ненависть і бажання помститися, але не можна ані виправдати, ані навіть пояснити жахи масових убивств. Це стосується також і тих партизан Армії Крайової, які на знак помсти чи як вираз задавненої ненависти вбивали українських дітей. Немає такої ідеї і такої історичної образи, яка змусила б людину холоднокровно зарізати свого ближнього. Для того, щоб покласти всю сім’ю ниць і кожному стрелити в потилицю, або щоб зігнати всіх до клуні і живцем спалити, слухаючи крики матерів і дітей, а потім спокійно жити, – треба втратити людську подобу.

Зрештою, проти цього твердження можна сперечатися. Адже в 19-му році під Проскуровом бійці загону отамана Семусенка присяглися, що не вчинять жодного грабунку і просто виріжуть єврейську нечисть, щоб не паскудила українську землю, – і зробили один із найстрашніших погромів, переживаючи цей жах як власний подвиг в ім’я майбутнього. Але ж потім Петлюра розстріляв Семусенка! І ніхто ніколи в “петлюрівському” середовищі не говорив про погроми: так було треба, бо то була національно-визвольна війна! То чому сьогодні звучать протести проти оприлюднення деталей кривавих подій, що нібито ображає естетичні почуття громадянства? Чому такий інстинктивний опір викликають у деяких політиків і, з дозволу сказати, істориків заклики інтелігентних поляків і українців вимовити прості й зрозумілі слова: простіть нас, і ми вас прощаємо?

Річ не в складності – нібито неймовірній – волинської проблеми. Річ у тому, що ми не можемо обходитися без легенд, без ідеалізацій минулого і шукаємо собі в них опори і виправдання замість того, щоб знаходити моральне опертя в новій свідомості й новому ставленні до світу. Відсутність культури відповідальности за власний чин призводить до того, що ми шукаємо порятунку в історії. Нам дуже зручно почуватися так, ніби ми вміщені в якийсь невмолимий потік, що несе нас звідкись і кудись. Усе в такому потоці пов’язане залізними причинно-наслідковими зв’язками, і все можна пояснити, а значить, і зняти питання про відповідальність. Чим більше я читаю історичних розвідок про волинські події, тим менше я що-небудь розумію. Історики сперечаються про те, які чинники діяли на свідомість учасників подій, скільки було тих чинників. І апотеозом отих пояснень є вимога людей, що нібито є речниками “української сторони”, включити волинську різанину в багатовіковий історичний процес, розглядати історію вбивств у контексті віковічної національно-возвольної боротьби українського народу проти польських та інших загарбників. Іншими словами, навіть засуджуючи такі крайні заходи, як, гм, широке застосування сили, ми нагадуємо, що наших селян змушували відбувати панщину, а козаків саджали на палі. Але історія завжди стояла перед вибором. Історію роблять люди, і майбутнє завжди відкрите так само, як завжди закрите і заковане в ланцюги причин і наслідків минуле.

Волинська ситуація є прикладом кризи, або, як кажуть математики, катастрофи. Слово це навіює уявлення про якусь трагедію, але в математичній теорії катастроф ідеться просто про такий нерівноважний стан, коли найменший поштовх може змусити систему, сказати б, звалитися на нову структуру. Це може бути добре, може бути зле. Німецька окупація зруйнувала всі чинники, які сяк-так підтримували суспільство в рівновазі, волинські ліси сховали різні озброєні загони, і страшні події могли від непомітного поштовху набрати лавинного характеру. Статистика показує нам, що до певного часу окремі убивства і сутички стали звичним тлом українсько-польських узаємин, але не набули обвального характеру. Про обставини, які призвели до міжетнічних конфліктів, написано багато. Я говорю про катастрофу не тому, що вбачаю в подальшому спалаху вбивств селянську війну за землю, стихійну жакерію. Якби йшлося тільки про землю, так би й закінчилося все окремими кривавими конфліктами.

Але було дано сигнал, і запалали села, заповнилися трупами братські могили. Не випадковий постріл вирішив долю волинського краю, а свідоме рішення провести етнічну чистку. І коли сьогодні колишні ватажки посилаються на масовий рух селянства, то це не що інше, ніж намагання сховатися за народними спинами. Мародери й добровільні убивці знайдуться завжди, вони – гієни катастрофи, але не більше.

Відповідають за криваві злочини ті політики, які їх організували.

Ну, а якже все-таки з “українською стороною” та “польською стороною”? Чи належать до “польської сторони” поляки-колаборанти, в тому числі поліцаї? І чи не належать до “української сторони” ті червоні партизани, волиняки зі східних лісів понад Горинню, що їх безкомпромісні захисники ОУН називають “зграями агентів НКВС, що ховалися під назвою “народних месників””?

Якщо хочете, то трагедія Волині також у тому, що ліквідацію загонів УПА командування Червоної армії доручило українським червоним партизанам, хлопцям із таких же, тільки східних, волинських сіл і містечок, як і ті, кого їм належало зліквідувати.

Трагедія Волині полягала в тому, що більшість партизан з УПА не мала жодного стосунку до етнічної чистки на волинській землі. Одна річ – бойове життя солдатів, інша – політична відповідальність партій і штабів. Юнаки та дівчата, що пішли воювати за свободу й незалежність своєї батьківщини, чесно служили їй і в переважній більшості полягли в боях.

Когось із них втягнули в ці криваві події, і, я думаю, нелегко було їм пережити травми участи в масових убивствах. Були й такі, які застосовували до вбивств усю свою винахідливість і навіть своєрідне доступне їм почуття гумору. Наприклад, змусити ляхів наварити обід, поїсти і випити з ними, а потім порізати.

Хай там як складалося в кожному конкретному випадку, кваліфікація вбивств мирного населення може бути одна: злочин.

Хто мусить бути відповідальним?

Існує досі уявлення про колективну відповідальність. Родову, національну, іншого роду групову. З цієї давньої парадигми виходить і християнське уявлення про взаємне прощення, уявлення давнє і шляхетне, але архаїчне.

З ліберально-демократичного, західницького погляду відповідальність може бути тільки особиста – за гріхи і злочини, вчинені кожним особисто. Виконання злочинного наказу теж тягне за собою особисту відповідальність.

Ніхто з людей, які ще живі й мали б відповідати за волинські вбивства – як з українського, так і з польского боку – вибачатися не буде.

І що ж, хай так усе поросте травою забуття?

Ні, нікому не вдасться пустити все в непам’ять. Із цим смертним гріхом доведеться якось жити. І жити непрощеним неможливо.

Однак із погляду індивідуалістичної моралі західного типу безкарне забуття якраз і неможливе. Адже людина – член сучасного суспільства – сама обирає собі своїх духовних предків, свою історію, свої витоки. Навіть вибір національної приналежности стає результатом вільного рішення вільної особистости. А вибираючи собі своє історичне Я, свою ідентичність, людина має повністю відповідати за свій вибір. За всю історію.

Інакше – племінна свідомість, племінні в суті, хоч, може, европеїзовані зовні, зв’язки індивіда зі своєю спільнотою і своєю історією. І відповідно до племінної свідомости – колективна, групова відповідальність, темна племінна ворожнеча.

Це не просто атавізм, це – соціяльно-психологічна хвороба. Бо вона пов’язана з нечутливістю до чужого болю. Люди, в тому числі й діти, з аутичною психікою, нездатні до співчуття, до переживання чужого болю, вважаються психічно нездоровими. Національний аутизм, націоналістична нечутливість до болю чужих є хворобою соціяльної психіки.

Ось чому залишається вічним християнський заклик: простіть нас, і ми вас прощаємо.