Ї - Дискусія - Критика 7-8 2003 р.

Ї: дискусія

Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Тарас Возняк

Мамай чи майбутнє?

Відзначання 60-х роковин кривавого українсько-польського етнічного конфлікту на Волині 1943 року поставили як перед українським, так і перед польським суспільствами питання, що мають не так історичну, як моральну природу. Обидва народи опинилися перед банальною для історика-постмодерніста істиною: історія ближча до літератури, ніж до точної науки, ба навіть більше – вона, принаймні у своїй оцінковій частині, перманентно переписується, деконструюється. Часи позитивізму з його раз і назавжди усталеною історичною правдою давно минули, однак, не для загалу: у шкільній історії національний канон і далі має залишатися непорушним або принаймні зміни в ньому не мають виглядати на руйнування сакраменту. Зрештою, а чи повинен «народ» знати цю банальну істину, що історія – це тільки щоразу перефразований дискурс, себто мовна практика? Може, це царина філософії історії? Чи можна постійний перегляд історії назвати терміном, що його повсякчас таврують об’єктивісти – релятивізм? З їхнього погляду – так. Проблема тільки в тому, що теорія та філософія історії давно вийшли на інші рівні, що, на жаль, не враховується в сьогоднішній історичній та політичній дискусіях щодо Волині.

Повернімося до фактів та їх оцінок. Факт убивств є незаперечним навіть для крайніх антагоністів у цій дискусії. Сперечатися можна про доказовість тих чи інших подій, про кількість жертв, місця поховання, обставини. Врешті-решт, це питання часу та докладности опрацювання історичних документів. А от усвідомити мотиви, суспільні причини та наслідки саме такого розгортання конфлікту, оцінити його, оцінюючи тим самим самого себе – це змушений буде зробити кожен самотужки.

Акт президентів України та Польщі, вчинений у селі Павлівка на Волині, є тільки пуантою, сигналом, щоб кожен із нас розпочав процес осмислення того, що сталося – він не вичерпує проблеми, не дає загальнообов’язкової для всіх настанови. Він сигналізує, що на політичному українському та польському державних рівнях, на міжнародному рівні, ці події озвучені й оцінені.

Варто зауважити, що попри постмодерністський релятивізм, який панує в сучасній історичній науці, у міжнародній практиці для загального блага – тобто з утилітарною метою – панує і пануватиме позитивістська модель об’єктивної (?) історії та об’єктивної (?) моралі, базованої зазвичай на секуляризованому християнстві, якщо таке можливе. Водночас доволі рідко ухвалення політичних рішень спирається саме на мораль, хоча а-моральна/поза-моральна політика тільки ситуативно може бути успішною – на далеку перспективу вона програшна. Акт примирення 11 липня 2003 року є чи не однією з перших спроб морального політичного рішення влади, і тому ми, українці та поляки, маємо прийняти його попри всі недосконалості його творення.

Натомість на персональному рівні кожен із нас має оцінити ті події самотужки. Як це робити, на що опиратися, що взагалі означає «оцінювати»?

Оцінювати в історії означає робити судження, судити. Але чи кожен із нас має право бути суддею? Та й кого ми судитимемо? Ще живі учасники подій на історичній Волині (від Холмщини до Житомирщини), і наша думка про ці події, хоч би якою вона була, не має щодо них жодної юридичної сили. (Щоправда, польська влада зініціювала проведення справжнього слідства у цих справах, і можливі реальні позови до суду – національного польського чи міжнародних – хоча сьогодні відповідних міжнародних судових інституцій немає.) До кого тоді спрямоване моє судження, моя оцінка цих подій? Почасти до учасників конфлікту, хоча я не знаю нікого з них. Отже, я мав би бути максимально відстороненим, оскільки події не стосувалися моїх кревних. Натомість кожного з нас – у тому числі й мене – опановують емоції, а це означає, що оцінка стосується не стільки реальних учасників, скільки кожного з нас. Мене, українця і мене, поляка. Чому? Адже ми, середня та молодша генерації українців і поляків, не брали участи в цьому конфлікті. То в якому сенсі ми причетні до цих подій?

Ми, українці та поляки, чуємо себе дивним чином безпосередньо причетними до людей, втягнутих у ті криваві події. Понад те – емоції свідчать (кров то холоне, то закипає), що ми чуємо себе ними! Саме це робить той конфлікт не історичним фактом (який, іще раз наголошую, неможливо й абсолютно непристойно заперечувати), а нашим сьогоденням.

Не всі ми походимо з Волині, але наш зв’язок із «нею» має іншу природу – ми творимо спільноти тих, хто признається до українства та польськости, спільноти українців і поляків. Вкотре наголошую, що ці спільноти не конче пов’язані кровно. Слово «признається» стосується тих, хто вважає себе причетним до українськости чи польськости, хто чує «спільність долі» – як історичної (спільного минулого, хоч мої безпосередні предки можуть бути, скажімо татарами чи гебреями – однак я чую себе, скажімо, росіянином – і я маю повне право на це), так і спільного сьогодення, і, що найголовніше – хто погоджується на «наше» спільне майбутнє. В усій цій причетності найістотнішим елементом є момент вибору – адже саме я вибираю цю «спільну долю» з усіма трьома її складниками – саме я вибираю моє спільне з українцями чи поляками минуле, саме я вибираю спільну з українцями чи поляками теперішність, і саме я прирікаю себе на спільне з українцями чи поляками майбутнє. Водночас мільйони громадян з українським паспортом та українським етнічним походженням насправді не відчувають саме цієї спільности, а отже українцями у моєму сенсі слова вони не є. Їх і не зачіпатиме трагедія Волині. Як і тих поляків, що відцуралися своєї польськости як спільної долі.

Признаючись до українства, я не тільки поділяю нашу долю, але й розбудовую її. Я обираю шанс не тільки її прийняти, але й змінити. Я користуюся всіма матеріяльними та духовними надбаннями попередніх поколінь українців. Я користаю з «нашої священної (?!) землі» (назвім її Волинню) – живу на ній, претендую на неї, навіть маючи аргентинський паспорт – закріплюю її за собою у сакралізованій мітологічній формі Батьківщини. «O Litwo, Ojczyzno moja» – тестамент настільки сакралізований, що в жодного поляка, який признається до своєї польськости, не закрадається сумніву щодо певної невідповідности даної фрази – і я погоджуюся з тим, що ця поетична Литва Адама Міцкевича ( згадаймо мітологічну Святую Русь і т.д.) насправді є вітчизною, землею спільного спадку всіх поляків. Як і Україна Юліуша Словацького. У національних мітах це «наша земля» – земля поляків чи земля українців, Польща чи Україна. Локалізація успадкованої нами українцями та нами поляками священної землі доволі умовна. Географічно ці території можуть покривати одна одну, перетинатися (і саме тут джерело реального, а не поетичного конфлікту). Не тільки для Адама Міцкевіча та Юліуша Словацького, але у мітологізованій формі й для посполитого сьогоднішнього поляка такі мітологізовані і Україна, і Литва справді є батьківщинами. Часто віртуальними спільними долями, часто уявлюваними в романтичних конструкціях, що постали після розподілів Речі Посполитої.

Однак віддавна ця польська пропозиція до спільности долі зустрічала, особливо після етнізації поняття народу у XIX сторіччі, глибоке нерозуміння. Бо не бачилося іншости Іншого та його іншого шляху. Натомість сьогодні українське прагнення до спільної долі з Европою (Европейським Союзом) не знаходить розуміння з боку европейців. Спільнота та спільна доля, що їх нині разом вибудовують усі европейські народи, окрім нас, зупиниться на теперішньому польсько-українському, а згодом – европейсько-українському (=евразійському?) кордоні. Зрештою, для мене завжди було нонсенсом ділення землі за давнім селянським звичаєм на «мою» та «їхню» – людина народжується у світі, що належить кожному з нас. Аргентинські пампаси належать мені, як людині, так само, як і аргентинським гаучо. Волинь – це також земля для людей. Різного роду сакралізацією українськости чи польськости цієї землі, як і інших, займаються ті, хто дуже далекий від власне гуманного та християнського розуміння життя людей на землі.

Водночас, признаючися до українськости чи польськости, я приймаю український чи польський конструкт моєї національної, звичайно шкільної, історії (конструкт, актуальний саме на цей момент, бо він змінюється). Я пишаюся нашими гетьманами, натомість поляки – своїми, я пишаюся нашими князями, натомість вони – своїми. Однак у всій цій грі є й певна нечесність. Якщо я вважаю себе спадкоємцем того достойного, що вони вчинили і що складає суть буття українцем чи поляком, то чому я волію не згадувати про те недобре, а інколи і злочинне, до чого вони також були причетні? Згадувати, знати, говорити – замало. За це треба відповідати (не юридично, звісно, – хоча німецький народ відповідає за злочини німецькости і юридично, виплачуючи компенсації гебреям та іншим жертвам саме німецькости у її нацистській перверсії).

І саме в цьому сенсі і поляки, і українці мають відповідати за свою і добру, і погану польськість чи українськість. Саме у цьому сенсі різанина на Волині ставить перед нами – поляками та українцями – запитання до самих себе і до свого українського та польського майбутнього. Головна проблема полягає не в тому, щоб тільки оцінити минуле і зревізувати наші національні версії історії. Проблема полягає в тому, щоби вилучити, через осуд та каяття (як засоби очищення, а не покарання, про що всі забули) усунути з українськости та польськости ті елементи, що можуть повторно спровокувати щось подібне. Соромно знову повторювати фундаментальну християнську істину, що каяття є не покарою чи поразкою, а навпаки – перемогою.

У цьому сенсі абсолютно промовистим є тестамент, майже ікона українства – народні мальовидла, що зображують Козака Мамая. Кожен, хто признається до українства, отримує його як спадок та своєрідну програму до дії. Якої? По-турецьки та у турецькій ноші сидить Козак, пляшка горілки, шабля, тютюн та люлька – жінка, кінь – товариш, а також Жид/Поляк на гілляці та підленький панок (певно теж Поляк, бо Пан), що пробує його на щось намовити чи підпоїти.

Задля майбутнього, ми маємо усунути з нашої програми дій власне ці фігури на полотні – Жида/Поляка на гілляці. Тоді відбудеться очищення, що зветься каяттям задля прийдешнього. Майбутній український чи польський проєкт не може крити в собі цих «кістяків на гілляці». Засобом усунення цих елементів із нашої ментальности є прощення і каяття. Ми не можемо тягнути у майбутнє старі історичні порахунки та злоякісні пухлини ксенофобії. Маємо перервати їх нескінченну вервицю раз і назавжди.

То в чому ж завдання? Признаватися до українства, чорного і білого, вершинного і болючого, і не збочувати зі шляху, що веде до справжньої зміни щонайперше самих себе.

Ярослав Грицак

Наше і дуже наше горе

Мені дуже близька і симпатична позиція, яку висловив Мирослав Попович у своїй статті «Волинь: наше і не наше горе» («Критика», 2003, ч. 5). Ця стаття заслуговує на щось більше, ніж просто похвалу – у той час, коли більшість заяв наших політиків та інтелектуалів із приводу Волині уражені недомовленістю й відсутністю відваги, ця коротка публікація виразно говорить про потребу визнати свою вину і в такий спосіб рятує національну гідність українців. Погоджуючись із головним закликом статті «вимовити прості і зрозумілі слова: простіть нас, і ми вас прощаємо», не можу погодитися, однак, до кінця з авторською аргументацією. Перегляд цих аргументів є конче потрібним з того погляду, що, на мою думку, дозволить розширити коло тих, хто може приєднатися до цієї заяви.

Почну зі статистики. У статті Мирослава Поповича вона приголомшує: кількість убитих польських дітей, жінок і стариків дорівнює 70–100 тисяч. Насправді це число є непорозумінням. Якщо припустити, що у кожній сім’ї на троє-четверо осіб припадав хоча б один дорослий чоловік, то виходить, що у волинській різні загинуло щонайменше 125 тисяч людей. Очевидно, жертви 1943 року не вичерпують списку втрат, яких зазнала польська спільнота під час Другої світової війни – вони лише складають пік цієї сумної статистики. І якщо довіритися статистиці Мирослава Поповича, то польські втрати сягають цифри, з демографічного погляду просто неможливої. Насправді, 70–100 тисяч – це максимальне число всіх поляків (не лише дітей, жінок, стариків, але й дорослих чоловіків), загиблих від рук українців за весь час Другої світової війни. А загальна кількість жертв 1943 року, за підрахунком польських дослідників Сємашків, яких навряд чи можна запідозрити в українофільстві, складає 38–39 тисяч осіб. Звісно, і це число вимагає перевірки й уточнень, але хіба що в бік зменшення, а не збільшення.

Те саме стосується твердження, що «головною жертвою Великого терору стали старі кадри лєнінської партії й ті фанатики і радикали, які організували криваві “великі перелами” на межі 20-х – 30-х років». На ці слова можна лише сказати: якби ж то!.. Якби головними жертвами совєтського терору були лєнінські кадри, то напевно набагато легшими були б демографічні, політичні й навіть психологічні наслідки, скажімо, голоду 1932–1933 років. Терор мав тотальний характер, не оминав жодної соціяльної чи етнічної групи. І головних жертв зазнало українське селянство, котре було водночас найбільшою і соціяльною, й етнічною групою.

Пишу це не заради того, щоб применшити українську вину. Події на Волині сягнули би рівня національної польської та української трагедії, якби там невинно вбили хоч би й тисячу людей. Зрештою, не беруся навіть обговорювати, скількох людей треба позбавити життя, щоб це переросло межі звичної статистики. Насильне забирання кожного життя є великою трагедією. Але у такій важливій справі, як міжнаціональне примирення (так само як і примирення між нами самими, українцями), аргументи мають бути точні та виважені. Інакше ми додаємо сили тим, хто не хоче ніякого примирення і критикою деталей може його підважити.

Мирослав Попович пише, що волинська різня «не була протестна стихія, що всім прекрасно зрозуміло». З цим твердженням можна погодитися лише наполовину. Це правда, що волинську справу не можна звести до «боротьби за землю». Але роль соціяльної стихії не можна так легко виключати. У подіях на Волині навесні-влітку 1943 року маємо справу з кількома факторами: «макровійна» між нацистською та совєтською державно-військовими надпотугами, «мікровійна» між польським, українським і совєтським підпіллям, мала громадянська війна між різними групами в українському підпіллі (як-от протистояння між бандерівцями, бульбашівцями і мельниківцями чи конкуренція за владу в новопосталій УПА між галицькою та волинською групами), селянська війна за землю і, зрештою, елементарне бандистське шумовиння, котре паразитувало на війні й котрого було багато у волинських лісах. Для повної картини можна додати сюди також винищення нацистами волинських євреїв, яке хоч і не мало прямого впливу на різню 1943 року, але непрямо привело до страшного знецінення людського життя у свідомості багатьох волинян. Вибудувати ієрархію факторів – що було важливішим, а що менш або взагалі не важливим у запущенні машини людиновбивства – можна лише завдяки кропітким досліженням. У кожному разі, висновки мають слідувати за аналізом, а не передувати йому.

Вдамся до порівняння з темою, вивченою набагато краще: катастрофою европейського єврейства, Голокостом. Самих монографій на цю тему написано сотні, якщо не тисячі. Але мало хто навіть по майже 50 роках інтенсивних досліджувань наважиться сказати, що причини, механізм і наслідки цього явище є «прекрасно зрозумілими». У порівнянні з цим вивчення волинської трагедії перебуває поки що «в пелюшках». Поле «незрозумілого» залишається дуже великим, і правдоподібно, як і в справі Голокосту, ми ніколи нічого не зможемо «прекрасно зрозуміти». Масовий терор не надається до повністю раціональних пояснень. У ньому завжди є і залишається щось ірраціональне – як і в самій людській природі.

Мирослав Попович відмовляє безпосереднім винуватцям волинської різні навіть права називатися людьми: «Для того, щоб покласти всю сім’ю ниць і кожному стрелити в потилицю, або щоб зігнати всіх до клуні і живцем спалити, слухаючи крики матерів і дітей, а потім спокійно жити, – треба втратити людську подобу». На мою ж думку, спосіб поведінки безпосередніх учасників акції є дуже навіть людським, якщо людську натуру не героїзувати й не моралізувати, а брати як таку, що здатна водночас і на найблагородніші, і на найпідліші вчинки. Немає сумніву, що головна відповідальність падає на ту частину провідників УПА, хто ухвалював злочинне рішення у 1943 році: вони добре знали, що робили – хоча, як виглядає, дуже прорахувалися у своїх планах. Але в контексті волинської дискусії найбільше йдеться про оцінку дій місцевих жителів, втягнутих у цей конфлікт не «наказом згори», а логікою розвитку подій «знизу». Немає сумніву, що на руках багатьох із них – кров їхніх сусідів. Можливо навіть, що кількісно саме вони й спричинилися до таких страшних масштабів: важко уявити, щоб самих сил ОУН-УПА вистачило на винищення не те що сорока, а навіть і двадцяти тисяч.

Вони стояли під тиском надзвичайно складного вибору, коли грань між колаборацією і спротивом, геройством і зрадою, моральною величчю і моральним падінням була дуже тонкою і часом ледь помітною. Найчастіше вибір цей не робився заради високий класових ідеалів «захисту соціялістичної батьківщини» чи заради перемоги «національної революції», у чому нас старається переконати «героїчна» совєтська чи націоналістична історіографія. Мета була набагато приземленіша, але не менш благородна: забезпечити виживання собі та своїй сім’ї у цій гобсівській ситуації «війни всіх проти всіх». Залежно від умов, шлях до виживання міг іти через колаборацію чи спротив, геройство чи зраду, моральну велич чи моральне падіння – а часом через і одне, і друге.

З перспективи теперішнього дня я можу тільки тішитися, що українці більше не доконують своїх життєво важливих рішень під тиском таких страхітливих обставин. Але коли я бачу мільйони своїх співвітчизників, які без жодної серйозної життєвої загрози легко піддаються на маніпуляції сучасного політичного режиму, я мало вірю, що людська природа за останні 60 років суттєво змінилася. Тисячі моїх сучасників, потрапивши в екстремну ситуацію, напевно вели б себе не інакше, ніж мешканці Волині 1943 року. Легко оцінювати й судити вчинки людей, коли сам перебуваєш у відносно комфортній ситуації, у тиші свого кабінету (пишу про себе): ніхто не прийде вночі різати твою сім’ю за статтю в газеті, чи сім’ї інших інтелектуалів, тих, хто нічого не написав, але може щось написати.

У цьому, власне, й полягає, як на мене, головна причина, чому ми мусимо просити пробачення за дії наших співвітчизників у далекому 1943 році: між «нами» і «ними» існує генетичний зв’язок, і ми пов’язані ниткою моральної відповідальности. Мирослав Попович називає поняття колективної відповідальности, включно з його християнською версією, «уявленням шляхетним, але архаїчним». Йому він протиставляє ліберально-демократичний, західницький погляд, що відповідальність може бути тільки особиста. Дозволю собі не погодитися з таким протиставленням, а особливо на наклеювання на кожну з цих позицій наліпок «архаїчна, християнська» чи «західницька, ліберально-демократична». Ця незгода є головною причиною, заради чого я сів писати цю статтю. Я думаю, що щось таке, як моральна колективна відповідальність, усе-таки існує, і саме інтелектуали покликані до того, щоб в особливо критичний момент її відчувати й маніфестувати – як, на мою думку, це блискуче підтвердив Мирослав Попович своєю статтею.

Я розумію, що не можу претендувати на роль ідеолога лібералізму. Тому заради підкріплення своєї позиції покличуся на тих, хто такими ідеологами були чи є – Ернеста ўелнера, Єжи Єдліцького та Єжи Шацького. Свою позицію вони заманіфестували у збірці під промовистою назвою «Політична відповідальність інтелектуалів» (The political responsability of intellectuals. – Cambridge, 1990). Не можу тут переповісти всіх їхніх аргументів – але в контексті нашої дискусії наведу думку Єжи Єдліцького. Твердження «я відповідальний за свої власні вчинки; я не відповідальний за вчинки інших, і ніхто інший не відповідальний за вчинки мої» (твердження, котре має свої коріння, до речі, і в «архаїчній» Біблії) мало революційні значення у моральній еволюції людства. Але чи наш модерний світ справді схожий на сцену, де індивідуалні актори, вільні від соціяльних зв’язків, грають свої ролі відповідно до свого власного вибору й відповідають тільки за свою власну гру? Індивідуалізація відповідальности конче потрібна у сфері юридичній, і саме там вона найбільше зреалізована. Інакше у сфері суспільній, де реальність є соціяльно сконструйованою і де ніхто не вільний від приналежности до великих груп. Вибір приналежности до кожної групи пов’язаний з емоціями, котрі ця група у нас викликає. І якщо я емоційно відчуваю гордість за найкращі й найгідніші вчинки цієї групи, чому би я мав уникати моральної відповідальности за її гріхи та злочини?

Без визнання цієї простої істини ми будемо приречені на замовчування й ретушування своєї історії. І лише з її визнанням формула «простіть нас, і ми вас прощаємо» набирає глибокого і ненапускного змісту.

Гжегож Мотика

Волинь 1943 року

Авторизований переклад з польської Олега Маєвського.

Цього року ми відзначатимемо 60-ту річницю подій, що є однією з найважчих історичних проблем у Польщі: знищення польського населення на Волині в 1943–1944 роках. І варто уважніше придивитися, що сьогодні ми знаємо про ці події, а що досі залишається предметом дискусій польських істориків і публіцистів. Варто також роздивитися, які судження можна визнати перевіреними і певними, а які залишаються більш-менш імовірними гіпотезами.

Я хотів би підкреслити, що говоритиму про дискусію саме польських істориків. Припускати, нібито існує лише два протилежні погляди на волинську тематику – польська та українська – немає підстав: польські дослідники дуже неодностайні в оцінках і коментуванні цих подій, а їхня дискусія часто робиться дуже емоційною. Замість ретельної критики аргументів опоненти вдаються до звинувачень у партійності, у браку об’єктивности, навіть у ксенофобії чи моральному релятивізмі.

Втім, за останні роки польські науковці досягли чималого поступу в дослідженнях, результатом чого стало відчутне зближення позицій. Незаперечним фактом на сьогодні є те, що 1943 року на Волині мала місце різанина польського населення. Напади на польські села, які розпочалися на початку 1943 року (одними з перших знищено мешканців села Парослє), посилилися в березні-квітні (саме тоді серед інших спалено Янову Долину), апогею різанина досягла в липні – серпні 1943 року, коли зокрема було знищено Гуту Степанську та Волю Островецьку. Найкривавішим днем стало 11 липня, коли одночасно нападу зазнали більше ніж 100 селищ. Чергова хвиля атак на Волині відбулася наприкінці 1943 року. На переломі 1943–1944 років поодинокі напади розпочалися у Східній Галичині, а згодом вони набули тут масового характеру. Польські історики одностайні в тому, що напади та вбивства були надзвичайно жорстокі. Вони також не сумніваються, що антипольські акції зорганізувала й провела Українська повстанська армія, тісно пов’язана з бандерівською фракцією ОУН. Ці твердження підтримає переважна більшість польських істориків і дослідників, але кожен додасть до них іще чимало застережень, доповнень і зауваг.

Щодо кількости жертв історики в цілому погоджуються, що в 1943–1947 роках від рук українців загинуло 80–100 або 75–90 тисяч поляків. Найбільше жертв було на Волині: щонайменше 30–40 тисяч, деякі вірогідні оцінки збільшують ці цифри до 50–60 тисяч. Ще донедавна дехто говорив про 500 і більше тисяч жертв, але сьогодні жоден науковець не сприйме такі твердження серйозно.

Натомість чимало незгод викликає питання, як дійшло до різанини. Що насправді було причиною дій УПА? Чому сталася така велика трагедія?

Частина істориків, зокрема Ришард Тожецький та Влодзімєж Менджецький, уважають, що ці події великою мірою зумовила національна політика передвоєнної Польщі. Хоча конституція II Речі Посполитої гарантувала рівні права всім громадянам незалежно від національности, на практиці представники національних меншин, і серед них українці, вважалися громадянами «другого сорту». Польська влада, особливо після смерти Пілсудського, провадила рішучий курс на полонізацію національних меншин. Українцям перекрили шлях до багатьох державних посад. Особливо вражало знищення понад 100 православних церков на Люблінщині, а також примусове навернення православних Волині на католицизм. Ситуацію погіршувало й те, що польська влада у відповідь на терористичні акції ОУН спрямовувала репресії проти невинних людей, не пов’язаних із цією організацією, і таким чином підштовхувала українців у бік радикальних угруповань. А польські сусіди часто не помічали кривд, завданих українцям. От, скажімо, вояк 27 Волинської дивізії Армії Крайової на псевдо «Дик», оцінюючи освітню політику польського уряду, наводить очевидний факт нерівноправного становища українців на Волині, де їх перед війною мешкало 68% проти 16,6% поляків, але вважає його доказом їхньої упривілейованости! «Під час розподілу стипендій поляки були цілковито дискриміновані, – категорично твердить «Дик». – Їм діставалося не більше ніж 40% фондів» .

Наступним фактором, на який посилаються історики, є прийнята ОУН ідеологія інтегрального націоналізму, котра відверто проголошувала, що задля добра нації можна здійснити злочин. «Декалог українського націоналіста» (його, мабуть, уперше переклав польською Ришард Тожецький) виразно це засвідчує. Ясно, що фашистська ідеологія була лише інструментом, яким провідники ОУН (Б) хотіли вибороти власну державу, але вона, без сумніву, впливала на їхні рішення. І частина польських дослідників і публіцистів, сперечаючись про те, чи була ця ідеологія вирішальною причиною вбивств на Волині, а чи лише одним серед інших рівнозначних факторів, схильні вбачати джерела всього зла і причини антипольської акції саме в ній. ОУН, твердять вони, прийняла фашистську доктрину, яка планувала постання етнічно гомогенної української держави й нібито передбачала винищення всіх осіб неукраїнської національности, тож події на Волині й у Східній Галичині – логічне втілення в життя цієї ідеології. Вплив політики II Речі Посполитої на позицію українців прихильники цієї гіпотези заперечують. На їхню думку, якщо факти дискримінації українців і мали місце, то були «чимось маргінальним».

Серед інших причин знищення польського населення історики називають також підбурливу діяльність німців і совєтів, зацікавлених поглибити польсько-українські незгоди. Деструктивно впливали на суспільну свідомість і жахливі злочини, що їх коїли окупанти. Масові арешти й депортації совєтського режиму й тотальне знищення євреїв німцями притупили чутливість до людських страждань. Вони навіювали думку про можливість цілковитого усунення цілих суспільних та етнічних груп і про фізичне насильство як найважливіший чинник, який регулює суспільне життя.

Всі ці обставини лише пояснюють жорстокість щодо поляків, але в жодному разі не виправдовують її, бо ніщо не може виправдати вбивства невинних людей. Історики сперечаються про інше: хто і як ухвалив рішення про антипольську акцію. На це запитання є три різні відповіді.

Віктор Поліщук певен, що провідники ОУН вирішили знищити всіх поляків на теренах, які вважали українськими, вже в момент її заснування в 1929 році й відтоді лише чекали слушного часу, щоби виконати цей план. Але цього не підтверджують жодні документи, доказом тут можуть бути хіба пісні, що їх співали оунівці. Прихильники такого погляду ніяк не пояснюють і поведінки мельниківців, які чомусь чинили опір антипольським акціям ОУН-УПА всупереч постанові, яку буцімто іще 1929 року ухвалила фактично єдина і нерозколота ОУН.

Згідно з іншою, мабуть, найпоширенішою концепцією, це рішення ухвалила III конференція керівництва ОУН у лютому 1943 року. Тоді покладали сподівання на те, що повториться ситуація 1918 року: Німеччина й Росія однаково виснажаться, обидві зазнають поразки, й це напевно спричинить польсько-українське зіткнення. У зв’язку з цим Центральний провід ОУН постановив збільшити кількість збройних підрозділів. Можливо, «принагідно» ухвалили також зліквідувати поляків на Волині.

Третя гіпотеза, до авторів якої я залічую й себе, висуває іншу можливість. Недавно відкриті в архіві Служби безпеки України документи дають підставу припустити, що провідники ОУН (Б) на Волині (передовсім Дмитро Клячківський – «Клим Савур») прийняли рішення самостійно, без консультації з Центральним проводом. Можна припустити, що Клим Савур постановив зліквідувати на Волині всі «небажані елементи», які перешкоджали діяльності його підрозділів. Для тисяч поляків це означало смертний вирок. Рішення Клима Савура спочатку викликало контроверсії, але згодом з ним погодилися, і далі було вирішено застосувати «волинську тактику» в Східній Галичині. «Масова антипольська акція», як її назвали в повідомленнях УПА, розпочалася тут у лютому 1944 року, і без сумніву, вона проводилася за наказом Центрального проводу ОУН (Б).

Певні сумніви викликає кінцева мета дій ОУН-УПА. Історики сперечаються про те, чи українське підпілля лише хотіло всілякими способами вигнати всіх поляків (Ришард Тожецький), чи мова йшла про цілковите знищення польського населення (наприклад, Владислав Філяр, Ева Сємашко). Однак, здається, що цю суперечку вже розв’язано. Як виявляють новітні дослідження, УПА на Волині мала наказ винищити всіх поляків, натомість метою антипольської акції в Східній Галичині було вигнання поляків під загрозою смерти (тому в цьому регіоні часто розкидалися листівки з наказом виїздити). З’ясувати це питання можна, хіба що знайшовши нові документи.

Наступним дискусійним пунктом є питання польської відповіді. Довкола нього точаться надзвичайно сильні суперечки, і тут немає нічого дивного, адже справа стосується вини поляків. Згідно з поширеною версією, польська відповідь була чимось маргінальним і обмежилася окремими вилазками, що їх зорганізували відчайдухи. Якщо навіть і траплялися випадки вбивства цивільного населення, то польська громадськість негайно засуджувала їх. Польські партизанські підрозділи знищували лише вояків УПА. Навіть реквізиції худоби подають як повернення добра, награбованого українцями. Такий опис дійсности є психологічно неправдивий. Польське населення зазнало найжорстокішого терору і в тій ситуації відповідь мусила бути рішучішою й масованішою. Значно ближчими до правди є спомини безпосереднього учасника подій Вінцента Романовського. Тут читаємо: «За знищення, грабунки і смерть відплачували тим самим найближчим селам, що їх підозрювали в участі у нападах». Поляки прихильно сприймали ці акції, які, хоч і могли викликати моральну гризоту, давали також і якесь відшкодування за завдані кривди .

Особливу стурбованість викликає служба близько двох тисяч поляків у німецькій допоміжній поліції. Німці почали вербувати їх туди після того, як до лісу втекли українські поліцаї. Польські поліцейські, головно 202-й стрілецький батальйон (Schutzmannschaftsbataillon 202) у складі 360 осіб поряд із німцями брав участь у пацифікаціях українських сіл, спаливши серед інших Підлужне, Злазне, Яполоць. Оскільки ця поліція була підпорядкована німецькому командуванню, вважається, що за ці злочини відповідають німці.

Загалом від польських рук на Волині загинуло (не рахуючи вбитих польською поліцією) 2000–2200 українців. Щодо Східної Галичини, то тут можна говорити про число від однієї до п’яти тисяч вбитих українців (але все-таки ближче до однієї, ніж п’яти тисяч). Цілком інакше виглядала ситуація на землях нинішньої Польщі. В 1943–1948 роках українців тут загинуло більше, ніж поляків, найвірогідніше – 10–12 тисяч проти 7–8 тисяч. Особливо трагічними були дві найбільші антиукраїнські акції. Перша з них відбулася в березні 1944 року на Люблінщині, де польські партизани знищили кількадесят сіл – Сагринь, Бересть, Ласків тощо, вбивши близько 1500 українців, самі втративши 1-2 убитими й 5-6 пораненими. Згодом у лютому – квітні 1945 року вбито було близько 3000 українців, серед іншого в Піскоровицях, Павлокомі, Малковицях тощо. Навіть Ева Сємашко, пишучи про ці події, визнала, що польське підпілля на цих теренах «застосовувало акції відплати й напади, що попереджали українські акції» .

Польські напади на цивільне українське населення (в цілому ймовірно близько 15–20 тисяч убитих) за звичайних обставин викликали б серйозну стурбованість, але ці цифри никнуть, коли їх зіставити з числом жертв із польського боку. Історики сперечаються, чи можна їх виправдати, чи ні, але назагал усі погоджуються в тому, що трагедії не сталося б, якби не починання УПА, а також на тому, що не можна ототожнювати польські та українські акції – принаймні на Волині.

Говорячи про польську відповідь, ми торкаємося, хочемо того чи ні, наступної проблеми, котра, можливо, найсуттєвіше розмежовує польських істориків. Ідеться, звісно, про акцію «Вісла», тобто про виселення близько 140 тисяч українців із південно-східних земель Польщі та переселення їх на західні землі. Хтось, як-от Збігнєв Пальський і Ева Сємашко, вважає, що на акцію «Вісла» треба дивитися крізь призму попередніх волинських подій. На їхню думку, в 1945–1947 роках антипольська етнічна чистка, яку провадила УПА, тривала далі, і припинити її можна було, лише примусово переселивши українців. Відтак виселення було цілком необхідним і обгрунтованим, а здійснили його гуманно, й українське населення від того навіть виграло, бо його перемістили на цивілізаційно розвинутіші території. Те, що виселення проводили комуністи, цих дослідників не бентежить, бо, на їхню думку, до такої акції вдався би кожен польський уряд. Ева Сємашко в згаданій тут статті запевняє, що «будь-яка група українців, залишена на місці свого компактного проживання, стала б незабаром базою для ОУН-УПА і тереном безперервних терористичних дій».

Друга група істориків – Богдан Скарадзинський, Тадеуш Анджей Ольшанський, а також і я – висловлює переконання, що примусове виселення виправдати не можна. Очевидно, слід було зліквідувати УПА, але задля цього не конче було виселяти цивільне населення. Ці історики вказують на те, що при виселенні йшлося не лише про ліквідацію українських партизанів (яких можна було зліквідувати в інакший спосіб), але й про вирішення проблем з українським населенням та їх асиміляцією. Про це свідчать, наприклад, додаткові чистки, що мали місце 1950 року, вже після ліквідації УПА. На думку цієї групи польських істориків, даючи оцінку операції «Вісла», не можна забувати, що вона була лише частиною комуністичного «впорядковування» Центральної Европи, – отже, виселення відбулося б незалежно від раніших дій УПА на Волині.

Важливою також є дискусія щодо термінології, яку використовують, описуючи те, що сталося між поляками та українцями в 1943–1944 роках. Історики вдаються до різних означень: «польсько-український конфлікт», «братовбивча громадянська війна», «антипольська акція ОУН-УПА», врешті, «геноцид». Усі ці означення мають свої підстави: «конфлікт» – бо в цей час справді існував очевидний польсько-український антагонізм, точилася боротьба за землю; «громадянська війна» – бо йдеться про виступи частини громадян II Речі Посполитої проти інших своїх співгромадян. «Антипольською акцією» називали свою операцію проти польського населення самі українські партизани. В документах УПА цей термін є відповідником кодової назви, наприклад, акції «Вісла». Натомість термін «геноцид» відсилає до юридичного означення тодішніх подій. Немає жодних сумнівів, що в 1943–1944 роках поляки на Волині та в Східній Галичині гинули лише за те, що були поляками, отже, в дефініціях права це був геноцид. Правда, слід згадати, що під означення «геноцид» потрапляють також деякі акції польського підпілля (наприклад, згадувана пацифікація в Піскоровицях).

Одначе всі ці терміни, крім переваг, мають і вади, а навколо їх використання точиться гостра дискусія. На думку деяких дослідників, наприклад, Ришарда Шавловського і Еви Сємашко, терміни на зразок «конфлікт» чи «антипольська акція» пом’якшують оцінку злочинів, що їх скоїли українські партизани. Вони відкидають будь-яке означення, крім «геноциду». Важко погодитися з таким категоричним розумінням проблеми. «Геноцид» – це юридичний термін, який зводить усе, що сталося свого часу на Волині, до проблеми кримінальної відповідальности. Таке обмеження погляду на тодішні події не сприяє всебічному їх дослідженню, а отже, розумінню. Це звичайне звуження історичної перспективи. Термін «геноцид» можна використовувати, але, підкреслю, як один із багатьох, оскільки будь-які спроби накинути його як єдино можливий є нічим іншим, як обмеженням свободи наукових досліджень. Інша річ, що таким самим обмеженням було б апріорне виключення цього терміну з дискусії. У вислові «на Волині ми маємо справу з польсько-українським конфліктом, під час якого скоєно злочин геноциду» важливою є і перша, і друга його частини.

Багато емоцій та суперечок викликає питання оцінки УПА й загалом українців у контексті волинських подій 1943 року. На думку Ришарда Тожецького чи Богдана Скарадзинського (а також і мою), УПА боролася за незалежність України з Німеччиною, Совєтами і Польщею, але методи цієї боротьби, зокрема на Волині, заслуговують на моральне засудження, тому що не можна виправдати вбивство цивільного населення. З іншого боку, не можна також не помічати, що дії УПА проти комуністичної влади 1944–1960 мали аналогії в Литві, Латвії та Естонії. У певному розумінні вони нагадують повоєнні дії польських партизан. Боротьба з комуністами за незалежну Україну, а також захист цивільного населення від виселення з Польщі до СССР пояснює, чому так багато українців ставиться з симпатією до цієї організації.

На думку інших істориків і публіцистів (наприклад, Фелікса Будзіша й Александра Кормана), УПА була бандитським і злочинним формуванням, оцінкою діяльности якого може бути лише однозначне засудження. Отже, позитивне ставлення до цієї організації можуть мати тільки українські націоналісти. За такого підходу до категорії націоналістів легко можна зарахувати таких ліберальних українських істориків, як Ярослав Грицак і Богдан Осадчук, але також цілі організації, як-от Об’єднання українців у Польщі й тижневик «Наше Слово». Не менш дивним є список українців, яких зараховано до категорії «порядних». Корман у своїй останній книжці «Stosunek UPA do Polakow na ziemiach poludniowo-wschodnich II Rzeczypospolitej» (Вроцлав, 2002) зараховує до таких осіб, приміром, комуністичного письменника Ярослава Галана, вбитого УПА 1949 року у Львові. Галан, званий «совістю Галичини», – пише він, – «був підступно вбитий» після того, як опублікував твір, у якому гостро засудив злочини кривавої бандерівщини. Після таких слів читачам уявляється кришталево чиста постать Галана, замордованого за свої погляди. Тим часом у його памфлеті «Грань історії» читаємо: «Влітку 1941 року з благословення гестапо бандерівці відходять у своєрідне підпілля. Польські бандерівці – АК і НСЗ – давно вже прилучилися до такого методу роботи <...>. АК стає допоміжним загоном гестапо у боротьбі з антифашистським патріотичними елементами. НСЗ – його винищувальною групою. І ось АК влаштовує різню українського населення Холмщини. Бандерівці, мовби в помсту, приступають до знищення поляків» . А коли до цього додамо, що один зі своїх текстів Галан назвав «Плюю на папу», то не важко зрозуміти, що маємо справу радше з комуністичним пропагандистом, аніж із моральним авторитетом.

Польських істориків можна поділити на дві групи, які умовно я назвав би «лібералами» та «консерваторами». Ті, хто належать до першої групи, частіше вживають термін «конфлікт», «антипольська акція», рівнозначно трактуючи всі названі причини волинської різанини, засуджуючи дії УПА, але утримуються від осуду цілого формування. Вони також відкрито дискутують про польську відповідь, уважаючи акцію «Вісла» не виправданою. Інші, пишучи про Волинь і Галичину, єдино прийнятним терміном уважають «геноцид» або «акт геноциду» і засуджують УПА як військове формування. Причини цього вони вбачають лише, або передовсім, в ідеології інтегрального націоналізму. У взаємних звинуваченнях «лібералам» нерідко приписують релятивізацію злочинів на Волині, а «консерваторам» – антиукраїнську настанову, поширення етнічних упереджень і національних стереотипів. «Консерватори» закидають «лібералам» політичне лизоблюдство та затушовування історичної правди задля досягнення політичних дивідендів. Вони скаржаться також на цензурування їхніх праць, недопущення до мас-медій тощо, але насправді прагнуть не рівних можливостей проголошувати своє бачення, а надання йому офіційного статусу й заборони говорити всім, хто думає інакше. Скаржачись на цензуру, вони водночас домагаються цензури для інших.

Закидаючи іншим політичні міркування, вони самі формулюють суто політичні вимоги, вимагаючи узалежнити польську політику щодо України від сплати нею історичних рахунків. Яскравий прояв такого мислення – стаття Еви Сємашко «Передовсім правда» в газеті «Жечпосполіта» від 22–23 лютого цього року. Авторка, здається, вірить, що Польща може формувати політичні погляди та історичну свідомість українців. В тому разі, якщо українці не погодяться переглянути свою історію, вона пропонує трактувати українську державу як ворожу, а також розірвати контакти й з опозицією, демократичною «Нашою Україною» та її лідером Віктором Ющенком, бо той позитивно ставиться до боротьби УПА із совєтами. Щоб уважатися гідним партнером Польщі, українці повинні не лише засудити вбивства на Волині, але також визнати УПА злочинною організацією, визнавши, що все, або майже все, що є злого у стосунках між нашими країнами, лежить на совісті УПА. Авторка виступає за науковий обмін, а однак належить до тих, хто засуджує семінари «Польща–Україна: важкі питання», що їх спільно з українцями зорганізували вояки 27 Волинської дивізії піхоти АК, зробивши їх в останні роки одним із найважливіших місць зустрічей польських та українських істориків.

Намагання Польщі добитися вшанування пам’яті поляків, убитих вояками УПА на Волині та в Галичині, дискусії не підлягають. Слід докласти зусиль, щоб на польських могилах (а також на менш численних, але не менш трагічних могилах українських) нарешті було поставлено хрести. Так само необхідним є далі досліджувати волинські події 1943–1944 років, щоби виявити всі їхні передумови, і продовжувати діялог наукових середовищ. Про історію слід пам’ятати, але вона не повинна визначати наше майбутнє.