Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Війна на Волині

Криваве польсько-українське протистояння 60-річної давнини має стати уроком примирення двох народів

Володимир Данилюк
власкор “Відомостей” (із Луцька), заслужений журналіст України

Київські Відомості 14-20 березня 2003 р.

У липні цього року в нашій країні на найвищому рівні відбудуться заходи, пов’язані з 60-річчям масового конфлікту на Волині, унаслідок якого були знищені десятки тисяч мирних жителів української та польської національності. Якими будуть оцінки і політичні рішення?

Дата, пов’язана зі скорботою і смутком за тими, хто передчасно пішов із життя, все-таки вже стає предметом гострих політичних дискусій. Річ у тім, що в Україні та Польщі й нині існують діаметрально протилежні думки стосовно того, як гідно відзначити події “волинської різанини”, які давно пішли в минуле. Деякі наші політики ладні схилити вище керівництво України мало не до загального покаяння... Але, як справедливо зазначив в Івано-Франківській області глава нашої держави Леонід Кучма під час лютневої зустрічі зі своїм польським колегою Александром Квасневським, слід навчитися не лише казати правду, а й сприймати її як данину. І якщо це так, то навіть скромні можливості газети надати місце для аргументів і фактів уможливлюють сказати про те, що і як було насправді в ті роки. Ми можемо лише сумувати за десятками тисяч загиблих у 1939–1945 роках на території Волині українців, росіян, євреїв, поляків, німців, угорців, представників інших національностей.

Але як усе-таки пояснити, від зіткнення яких твердокам’яних інтересів і догм у липні 1943 року тут виникла іскра, котра запалила полум'я українсько-польської різанини?

Лондонський слід

Заарештована 1947 року за незаконний перехід кордону органами радянської держбезпеки уродженка м. Володимира-Волинського Ванда Хоміковська з 1942 року входила до загону “Грома”, що дислокувався в Ковельському районі Волині. Про те, які завдання висувалися перед цим збройним формуванням, вона знала не з чужих слів, бо Грім – прізвище її чоловіка. Так от, пані Хоміковська вже на одному з перших допитів так розповіла про цілі й завдання, які ставилися їм з туманного Альбіону. “У брошурах, газетах і листівках повідомлялося: “Боріться сміливіше і відважніше за відновлення колишньої Польщі в кордонах 1939 року...” Скидалися ці матеріали з літаків у ліс біля с. Смоляри. Крім цього, у кожному загоні був свій радіопередавач, через який підтримувався зв’язок із Лондоном”.

Відомо було про істинні завдання Армії Крайової та її рядовим учасникам. Зокрема, житель с. Юліанин Ківерцівського району Микола Суходольський, 1890 р.н. (у січні 1945 р. був також заарештований НКДБ) зазначав:

“Я був учасником польської націоналістичної організації, так званої “пляцувки”, до якої навесні 1943 року вступив за таких обставин. До мене зайшов комендант “пляцувки” Шиллер і сказав, що в селі за завданням німців створюється “пляцувка”, або так званий загін самооборони, який нестиме охорону села від нападів українських повстанців, виявлятиме і спостерігатиме за появою радянських партизанів.., а також затримуватиме всіх підозрілих осіб і передаватиме їх до німецької поліції.., яка в особі коменданта забезпечуватиме “пляцувку” усім необхідним”...

Однак у ті роки головуючі військових трибуналів стосовно членів організації Армії Крайової діставали однозначне орієнтування. Там, зокрема, було сказано: “Основним завданням організації є підготовка кадрів для збройного виступу проти Радянської влади з метою відновлення буржуазної Польщі в кордонах до 1939 року на чолі з емігрантським урядом у Лондоні”.

Німці будували для себе “третій рейх”. А слов’яни ними розглядалися як “підйомна сила”. Щоб приборкувати непокірних, покірних, “новому порядку” довелося дедалі частіше споряджувати каральні команди, які вбивали, спалювали та грабували... Союзником цих формувань була і допоміжна німецька поліція, до якої на початку 1943 року вступило й чимало поляків. І саме поліцаї нарівні з окремими представниками німецької армії проводили масові каральні акції проти мирного населення. Приміром, українське село Красний Сад у Горохівському районі бандити, одягнені в німецькі мундири та які розмовляли польською мовою, знищили ще в квітні 1943 року! Вони розстріляли понад 100 жінок, дітей і старих. І село перестало існувати!

– Вони поклали всю нашу сім’ю на підлогу в клуні, а потім почали стріляти, – згадує дивом уціліла Галина Вітюк, яка нині живе в с. Плоска Дубнівського району Рівненської області. – Мені куля розітнула шкіру на лобі, але цьоця з дитиною на руках лежала зверху, так що їхні тіла і врятували мені життя...

І таких прикладів чимало... Так що різанина на Волині розпочалася задовго до літньої спеки. До речі, у тезах наукової конференції “Волинь у Другій світовій війні і в перші повоєнні роки” професор ВДУ Костянтин Сміян так казав яро стратегічні завдання волинських поляків: “Вважаючи Волинь своєю територією, польські правлячі кола розробили план повстання, щоб узяти владу до своїх рук ще до приходу Червоної Армії і тим самим поставити Москву перед фактом, що на цих землях відновлено суверенітет Польщі... Виконуючи відповідні вказівки, 27-ма дивізія Армії Крайової застосувала до населення Волині середньовічні екзекуції... Центром дивізії було с. Білин Ковельського району. Саме звідси, за наказом командування, окремі частини роз’їжджалися по селах, грабували і знищували селян...”

Досить живучий міф про те, що “самооборонці” з “пляцувок”, які стали потім ядром для формування так званої 27-ї дивізії Армії Крайової, тривожного 1943 року займалися винятково захистом мирного польського населення від нападу оунівців. Що це неправда, свідчить безліч фактів. Навіть мій тесть - Клим Романюк, 1937 р. н., який разом із батьками, братами й сестрами жив у с. Холоневичі Ківерцівського району – неодноразово згадував, як до них на хутір несподівано нагрянув загін озброєних поляків. Вони поклали всю сім’ю на землю і готові були заколоти багнетами. І лише відчайдушний крик сусіда-поляка, а також його слізні благання помилувати сусідів-українців врятували життя численному сімейству...

Психоз братовбивства

Але не всім так щастило. Задля справедливості слід завважити, що неподовзі процес братовбивчої бійні цілковито вийшов з-під контролю штабних стратегів, і вже потекли ріки крові жертв репресій з обох сторін. Той мирний поляк, до речі, який урятував сім’ю мого тестя, був незабаром по-звірячому вбитий невідомими бандитами української національності, а його будинок був розграбований і спалений.

Психоз взаємного знищення сягнув апогею. Гинули й українці, і поляки. Не милували ні старих, ні жінок, ні дітей... Уже моя мама, Таїсія Данилюк, 1932 р.н., яка в ті роки жила в селі за 30 км від Луцька, розповідала, як 1943 року стала свідком страшної картини. До їхньої клуні з лісу для впізнання привезли останки мирних українських громадян. Чотирьох чоловіків і одну вагітну жінку поляки взяли як провідників. Вони рухалися в бік м. Дубно. Але в лісі біля с. П’яньє Острожецького району нещасних було розстріляно. Уцілів лише один чоловік. Поранений доповз до найближчих хат і розповів людям, що з ними трапилося і хто це зробив.

Про політичне підґрунтя трагедії тих років знає не за чутками й академік Микола Жулинський – родом із невеликого села, що за 30 км від Луцька:

– Для початку слід пригадати, який текст мирного договору був підписаний між Петлюрою та Пілсудським, сказати про дискримінаційну політику поляків на західноукраїнських землях, що насаджувалася до 1939 року. Пояснити, звідки тут взялися “осадники” і ким вони були насправді. Навести текст звернення ОУН до АК із закликом разом боротися проти спільних ворогів. Розповісти, яка сила першою розпочала терор. Мені, приміром, батько, який пережив страхіття трьох гітлерівських концтаборів, розповідав, як навесні 1943 року одягнені в німецькі мундири поляки знищили мирне українське село... Словом, трагедія на Волині 1943 року була дійсно дуже страшною. І немає однозначно в ній якої-небудь сторони ні винної, ні праведної. Розв’язали цей конфлікт гітлерівська Німеччина та СРСР. Ось це і потрібно засвоїти нинішнім українцям і полякам раз і назавжди! А виходити слід з основоположного принципу – Волинь є споконвічно українською землею!

А ось думка іншої авторитетної людини. Сергій Шевчук із фракції НДП входить до парламентського комітету з питань евроінтеграції. Він родом з Волині, є одним із керівників однойменного братства земляків, тому тема, як-то кажуть, для нього не чужа...

– Нашій країні дуже важливо не втратити ініціативу і здоровий глузд в оцінці тих трагічних подій. Знаю, що дехто вже нині схильний посипати наші голови попелом, штовхаючи вище керівництво держави до якихось вибачень. Ні, нам спочатку треба цю сумну сторінку історії добре вивчити. І тоді прийде усвідомлення того, що ж було насправді і які треба робити з цього висновки...

Статус розбрату

Дискутувати на тему українсько-польської різанини нині потрібно, спочатку визначившись з головними принципами. Тобто нинішні представники незалежної української держави мають чітко уявляти, що 1943 року організовані лондонським емігрантським урядом “загони самооборони” (вони ж – “пляцувки”) насправді служили не стільки базою для виникнення 27-ї дивізії Армії Крайової, скільки ударною силою для збройної боротьби за відтворення Польщі в кордонах, що існували до 17 вересня 1939 року. Оскільки ОУН-УПА билася за побудову незалежної української держави і мала від співвітчизників масову підтримку, то українське населення як таке було для керівників АК щонайменше недружньою силою.

Події розгорталися на споконвічній українській території. Таким чином, протидіючи польським збройним формуванням і, звичайно, цивільним особам, які їх підтримували, українці тим самим боролися за нашу нинішню незалежну “неньку Україну”! Не більше не менше! І якщо так, то учасники тих подій політиками двох сусідніх країн не повинні ставитися від початку в нерівні умови. А сьогодні колишні “аківці” у Польщі – шановані ветерани Другої світової. А “упівці” в Україні хто? У тім-бо й річ, що 1943 року “статус” у них був схожим, а нині одні на правах колишніх солдатів регулярної армії, а інші (з подачі радянської історіографії та її деяких вельми впливових сподвижників) – геть усі “бандформування”. За таких розкладів суперечка можлива до нескінченності. Але це, до речі, уже наша проблема. І зовсім не волинська, де облрада вже давно визнала ветеранів ОУН-УПА борцями за свободу і незалежність України і наділила їх певними пільгами. Потрібно, нарешті, справедливе державне рішення. Адже є не тільки польський досвід розв’язання цієї проблеми, а й іспанський.