Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Люблінські зустрічі та молитви

http://www.gazeta.lviv.ua Львівська газета 12.05.2003

УЯВІТЬ собі велетенське півкругле приміщення з іконостасом у візантійському стилі, на якому, знову ж таки півколом, розміщені з лівого боку парсуни св. Войцеха, св. Королеви Ядвіґи, св. Анджея Боболі та св. Максиміліана Кольбе, а з правого – св. Ольги, св. Володимира Великого, св. Йосафата Кунцевича і блаженного Омеляна Ковча, а пов’язують їх між собою в єдине ціле ікони св. Кирила і Мефодія, моравських просвітителів, однаково дорогих серцям українських і польських християн. На стінах – сучасні розписи на євангельські теми, які стилістикою нагадують образи вітебського генія Марка Шагала. З вітражних вікон світло падає на щільно заповнену віруючими церкву. У вівтарну частину сходить урочиста процесія в латинських і грецьких ризах, очолювана єпископами. Мені вперше довелося бути присутнім на такій величній літургії, де лунали молитви польською та українською, де урочисту проповідь польською провадив єпископ Люблінської латинської архідієцезії Мечислав Цісло, а Святе Євангеліє читав українською греко-католицький єпископ, делегат Синоду УГКЦ у справах контактів з конференцією єпископату Польщі владика Софрон Мудрий.

У модерному храмі св. Анджея Боболі в новозбудованій дільниці Любліна зібралися поляки й українці, аби помолитися за упокій душі тих своїх земляків, які загинули у кривавій бойні II світової війни, під час інфернальних конфліктів, коли християни вбивали християн в ім’я цілком земних, абсолютно протилежних цілей, будучи переконаними кожен у своїй власній правоті й у своєму праві порушити Божі заповіді...

.6-7 травня у Любліні тривала низка заходів під спільною назвою “Волинь 1943 – факти, міфи, точки зору”. Їх організували Європейський колегіум українських і польських університетів (ЄКУіПУ) та Українське греко-католицьке душпастирство у Любліні, які репрезентують у Любліні українське середовище. Кількасот українських аспірантів з різних куточків нашої держави працюють у місті п’яти університетів, переважно під керівництвом викладачів Люблінського державного університету ім. Марії Складовської-Кюрі. Серед них не лише гуманітарії, але й фахівці технічних і природничих дисциплін, отож природно, що лекції, дискусії, молитви, якими були сповнені ці дні, для багатьох із них стали несподіваним відкриттям теми, про яку місцеві поляки знають багато, відчувають її доглибну біль і формують, відштовхуючись від неї, своє уявлення не лише про минуле, але й про нас, сучасних українців.

Доктор Ґжеґож Мотика з Любліна та кандидат історичних наук Ігор Ілюшин з Києва розповіли всім бажаючим (засідання були відкритими і втішалися великою популярністю у люблінців) про стан наших знань про часи кривавого конфлікту на Волині та інтерпретації тих подій, які постали в середовищі українських і польських істориків, про важкий шлях пошуку спільної парадигми образу минулого та суперечки між фахівцями, зумовлені приналежністю до різних національних шкіл, відмінностями у політичних поглядах, спробами політиків маніпулювати історією, використовуючи її для досягнення актуальних завдань.

Значно важче було наступного дня, під час панельної дискусії про суспільне сприйняття проблем минулого за участю тих же істориків і журналістів – Анни Кузьми з Польського Радіо, Марціна Войцєховського з “Ґазети Виборчої” та мене. Розмовляючи з аудиторією, ми не відчували ворожості чи напруження, атмосфера доброзичливої дискусії засвідчила, що навіть ті, хто втратив рідних і близьких у волинських подіях 60-річної давності, готові до діалогу і не пов’язують сьогочасні стосунки між поляками й українцями із трагедіями минулого. Літній аківець із пораненим кулею чи уламком снаряда обличчям зауважив у кулуарах: “Мертвих не воскресити. Їм належиться пам’ять, молитва, християнська могила. Вони не повинні розділити нас, живих, навіть тоді, коли ми навзаєм не погоджуємося і сперечаємося”. Але й після цих слів мені не стало легше. Адже в усіх тих, хто вважає себе християнами-українцями, завжди залишиться дилемою іспит сумління. Він полягає у тому, що ми не зможемо і не схочемо відмовитися від власної ідентичності, від світлих і героїчних сторінок нашого минулого. Проте водночас ми не маємо права зігнорувати того страшного і злочинного, що скоїли наші предки. Це нормальна християнська позиція, заснована на усвідомленні гріховності людської природи, не безпомильності нашої у справах земних і потребі звертатися до Господа із розкаянням у гріхах наших “вольних і невольних”.

Коли я говорив про сучасні українські моральні дилеми, то в пам’яті постійно зринали слова з есе професора Мирослава Поповича, оприлюдненому кілька днів тому на мережевій сторінці “Критика-Коментарі”: “Я не вірю, що звірства – хоч би скільки жертв вони забрали й хоч би хто давав наказ їх чинити – мають якийсь стосунок до очевидних несправедливостей огидної політики санаційного польського уряду щодо української національної меншини. Можна історично обґрунтовувати ненависть і бажання помститися, але не можна ані виправдати, ані навіть пояснити жахи масових убивств. Це стосується також і тих партизан Армії Крайової, які на знак помсти чи як вираз задавненої ненависті вбивали українських дітей. Немає такої ідеї і такої історичної образи, яка змусила б людину холоднокровно зарізати свого ближнього. Для того, щоб покласти всю сім’ю ниць і кожному стрелити в потилицю, або щоб зігнати всіх до клуні і живцем спалити, слухаючи крики матерів і дітей, а потім спокійно жити, – треба втратити людську подобу”. І далі: “Річ не в складності – нібито неймовірній – волинської проблеми. Річ у тому, що ми не можемо обходитися без легенд, без ідеалізацій минулого і шукаємо собі в них опори і виправдання замість того, щоб знаходити моральне опертя в новій свідомості й новому ставленні до світу. Відсутність культури відповідальности за власний чин призводить до того, що ми шукаємо порятунку в історії. Нам дуже зручно почуватися так, ніби ми вміщені в якийсь невмолимий потік, що несе нас звідкись і кудись. Усе в такому потоці пов’язане залізними причинно-наслідковими зв’язками, і все можна пояснити, а значить, і зняти питання про відповідальність. Чим більше я читаю історичних розвідок про волинські події, тим менше я що-небудь розумію. Історики сперечаються про те, які чинники діяли на свідомість учасників подій, скільки було тих чинників. І апофеозом отих пояснень є вимога людей, що нібито є речниками “української сторони”, включити волинську різанину в багатовіковий історичний процес, розглядати історію вбивств у контексті віковічної національно-визвольної боротьби українського народу проти польських та інших загарбників”.

Спільна молитва у храмі та хресний хід ще раз нагадали нам, що історію роблять люди, що саме вони чинять щодня свій вибір, і що критерієм цього вибору може стати гуманізм, аби лиш нам запраглося сповнити свою місію ставлення до ближнього. Церква св. Анджея Боболі була обрана не випадково. Саме тут на почесному місці знаходиться образ отця Омеляна Ковча, проголошеного Папою Іваном-Павлом II Блаженним під час візиту Святішого Отця до Львова 27 червня 2001 року. Під образом підпис: “Блаженний Омелян Ковч (1884-1944). За порятунок євреїв ув’язнений на Майданку. Цей вирок Він сприйняв як дар Провидіння Божого та покликання допомогти духовно в’язням різних національностей і віросповідань. Помер у концтаборі. Спалений у крематорії 25 березня 1944 року”. Цей греко-католицький священик свідомо обрав шлях чинної допомоги людям і любові до них, піднявшись понад національними та релігійними упередженнями і диктатом навколишнього жорстокого світу.

Я гаряче вірю, що шляхом іспиту християнського сумління вдасться пройти і нам усім. Але обрахунку з минулим не станеться, доки ми свідомо і смиренно не виставимо рахунку собі, своїй історії, своєму народові.

Зрештою, навіть не так уже й важливо, чи промовлять сакраментальну християнську формулу “прощаємо і просимо вибачення” політики з обох берегів Бугу. Головне, аби вона прозвучала у серцях мільйонів людей, віруючих і невіруючих, молодих і літніх, поляків і українців.

Андрій Павлишин