Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

УПА – герої чи бандити?

Розмова з Ярославом Грицаком, професором історії

Львівська газета, 16.07.2003 (№ 206) http://www.gazeta.lviv.ua

– Чим є УПА для українців?

– Це залежить від того, кому ви поставите це запитання. Для Львова і Західної України вояки УПА – герої, можливо, найбільші національні герої в історії боротьби українців за незалежність. Проте для Східної України УПА – група бандитів, зрадників і колаборантів. Немає суперечливішого явища в історії України, аніж УПА. Ніщо так сильно не розділює наше суспільство.

– Чи були спроби творити єдиний міф УПА, прийнятний для всіх українців?

– Було кілька таких спроб. Насамперед намагалися довести, що УПА не колаборувала з Гітлером, а воювала за свою Вітчизну. З іншого боку, зокрема мешканцям Галичини намагалися показати, що УПА не була свята і вчинила масу помилок, що від рук її бійців загинули чимало невинних жертв. Проте ці спроби не знайшли ширшого відгуку, і досі в Україні існують дві суперечливі історії УПА.

Минулого року група молодих кінематографістів з Києва створила новий документальний фільм про УПА. Це ще одна спроба утвердити міф УПА. Творці фільму намагаються показати її історію крізь призму страждань українського народу, через кількість жертв, крові та могильних хрестів, якими супроводжувалися прагнення українців здобути незалежність перед 1991 роком. На мою думку, це досі найкраща спроба оповіді про компромісну історію УПА. Фільм демонстрували на Першому каналі нашого телебачення. Після показу не було протестів зі Східної України. Це знак, що фільм сприйняли, він сподобався. В іншому випадку телебачення одразу ж засипають листами і здіймають великий галас.

– Для значної частини поляків визнання УПА ветеранами війни рівнозначне уславленню вбивць. УПА насамперед асоціюють у Польщі з різаниною на Волині, а не з боротьбою українців за незалежність.

– Не варто приховувати того, що діялося 60 років тому на Волині. Багато з нас знають про це з оповідей батьків. Проте негативний стереотип діє в обидва боки, прикладом чого є я сам. Мої батьки досі мають дуже негативний образ АК, яку вважають за убивць. Вони не усвідомлюють, що їхні однолітки з Польщі міркують так само про УПА.

– Чи українська еліта розуміє, що визнання УПА героями повинно містити і позитивну частину її міфу, і негативну?

– Не думаю, що люди, обізнані з історією, і відповідальні політики прагнуть визнати УПА героями. Йдеться про визнання її за одну із сторін, яка брала участь у війні. Такими міркуваннями керувався минулого року уряд, який підготував закон про надання воякам націоналістичного підпілля ветеранських прав. Не йдеться про глорифікацію, ані про створення ніякого міфу, а про дуже прагматичну річ – кількасот чи кілька тисяч літніх людей доживають віку, більшість із них не мають родин, вони вкрай бідні, більшість пройшли Сибір і табори, треба допомогти їм вижити. Війна закінчилася для них 40-50 років тому. Тепер ідеться виключно про побутові справи. Їхні вороги з НКВС і Червоної армії отримали пільги, пенсії, держава надає їм допомогу, вони мають спеціальний лікарський нагляд. Ідеться про те, щоб воякам УПА вирівняти шанси. Цинічно можна було б сказати, що їх визнають радше не героями, а жертвами II світової війни. Молоді люди на Західній Україні під час війни не мали великого вибору – вони могли вступити в УПА, податися до Червоної армії або втекти на Захід. У цьому й полягає драма того покоління.

– Чи уряд у Києві щиро прагне допомогти воякам УПА? Проектів законів про визнання прав ветеранів було вже кілька, але жоден з них парламент не ухвалив. Виглядає так, що уряд пропонував їх виключно з пропагандистських мотивів.

– Можливо, влада керується саме такою логікою. Проте знаю, що в Києві працює ціла група істориків, які готують такий закон. Вони ставляться до своєї справи цілком серйозно і мають якнайщиріші інтенції.

Натомість маю підозру, що адміністрація президента вдається до дещо іншої маніпуляції. Впродовж короткого часу з оточення президента, окрім проекту визнання ветеранських прав для вояків УПА, вийшов документ про святкування річниці Переяславської ради 1654 року, після якої Україна практично потрапила під вплив Росії, про відзначення ювілею останнього першого секретаря КПУ Володимира Щербицького. На мою думку, це пов’язано із тим, що вперше в Україні постала антипрезидентська опозиція, яка має вплив і в Східній, і в Західній Україні, котра єднає прихильників правих і лівих, людей, які в побуті розмовляють російською й українською мовами. Найлегше їх пересварити за допомогою історії. Адміністрація президента цілеспрямовано активізує суперечливі історичні проблеми, аби витворити поле потенційного конфлікту. Поділеною Україною легше керувати, тому влада вдається до таких маніпуляцій.

Труднощі діалогу про УПА і Волинь полягають також у тому, що польські історики досліджують ці явища вже доволі давно, натомість в Україні інтерес до Волині тільки-но розвивається. Здійснення ретельних досліджень є дуже важливою справою. Припускаю, що на Волині національний конфлікт між поляками та українцями наклався на громадянську війну з елементами кривавого суспільного бунту. Не можна дивитися на ці події виключно через національні окуляри.

Під час II світової війни з огляду на танки й літаки партизанські загони не могли діяти в степу, а мусили ховатися в лісах. Єдиний значний лісовий комплекс в Україні існує на Поліссі, на півночі Волині. Там мали власні партизанські підрозділи всі: поляки, українці, ліві, праві, комуністичні партизани, єврейські загони, фашисти і звичайні бандити. Зведення волинських подій до конфлікту двох народів було б значним спрощенням.

– Яким було ставлення керівників ОУН до цього конфлікту? Чи були відверті заклики до вбивства поляків? Чи керівники ОУН могли зупинити різанину? Чи усвідомлювали вони, що ситуація виходить з-під контролю?

– Керівники ОУН дуже прорахувалися, що, звичайно, не знімає з них відповідальності. Чи був недвозначний наказ убивати поляків? Про це можна тільки здогадуватися, але схоже, що був. Микола Лебедь, тогочасний керівник ОУН, відверто писав у своїй першій книзі про історію УПА, що поляки отримали наказ покинути Волинь. Він, ясна річ, не згадував про те, що мало трапитися з тими, хто не послухається, але можна здогадатися. Більшість представників бандерівського руху, з якими я розмовляв і які пізніше перейшли в опозицію, казали, що волинські події були однією з найбільших помилок. Тривали акції залякування, але ніхто не усвідомлював, який жахливий механізм запустили. Повторюю, це не знімає відповідальності з керівників ОУН-УПА. Може, вони й були непоганими партизанами, але не зуміли сягнути думкою в майбутнє і прорахувати його у політичних категоріях.

– Чи варто у позиції щодо Волині зважувати на голоси радикальних націоналістів, скажімо, сина останнього командувача УПА Юрія Шухевича?

– Не можна відібрати у них права на висловлення крайніх поглядів чи оцінок. Наше завдання – створити альтернативну версію історії. Я дуже боюся героїчної історії, а з іншого боку, історії, яка б представляла нас виключно жертвами. Така позиція закриває будь-яку дорогу до компромісу. Ніколи не буває так, що в історії діють самі лиш жертви чи герої. Люди прагнуть вижити за будь-яких обставин. У випадку Волині можна було колаборувати, піти до війська чи до лісу. Люди з оточення Шухевича, глорифікуючи УПА, представляють тільки незначний відтинок історії. Треба завше шукати ширшої візії.

– Чому особи на кшталт Шухевича, попри те, що минуло вже багато років від того часу, і далі дотримуються крайніх поглядів? Адже Юрій Шухевич не брав безпосередньої участі в II світовій війні. Його заарештували підлітком наприкінці 40-х років. Попри все він залишився вірним поглядам батька. Чому він не зміг їх змінити, коли навколо змінився весь світ?

– Я б не хотів бути критиком Шухевича. Я належу до табору його опонентів, але поважаю його, хоча б тому, що він майже 40 років провів у таборах. Уявіть собі 14-річного підлітка, який потрапив у табір тільки тому, що його батько був командиром УПА. У Сибіру він втратив зір. Більше половини життя провів у неволі. Важко таку людину критикувати. Шухевича сформувало оточення колишніх товаришів його батька. В останні роки інформація, яку він отримує, залежить виключно від того, що перечитають йому його опікуни. Я не хочу з ним ані сперечатися, ані засуджувати його. Це проблема покоління, яке пережило війну. Такі ж клопоти я маю з батьками, з якими мені дуже важко говорити про поляків. Вони мають цілком інший образ поляків, аніж я, бо пам’ятають довоєнні часи. Я можу з ними сперечатися, але не можу засуджувати їх. Я – людина зовсім іншого покоління, яке мало велике щастя не зазнати того, що зазнали наші батьки.

Інша річ – феномен політичних впливів Шухевича у Львові і в Галичині. Наше суспільство, зокрема в Західній Україні, поділяється на тих, хто залишається вірним радянській традиції, та націоналістів. Центристів чи лібералів тут дуже мало, бо їх десятиліттями переслідували, або ж вони емігрували. Ми маємо два полюси. Тільки віднедавна в Україні вимальовується шанс витворення поміркованого центру. Не варто засуджувати радикалів, треба створювати для них альтернативу.

– Чим для тебе – освіченого, відкритого на світ сорокарічного чоловіка, є УПА?

– Я пам’ятаю пісні, які співала над колискою мені мама, але ніколи не знав, що це за пісні. Лише коли я почав займатися історією, я зрозумів, що більшість цих пісень – пісні Січових Стрільців і УПА. Отож, у певному сенсі я виростав у атмосфері культу УПА. Ці пісні мені дуже подобалися. Вони мали лагідні мелодії, слова, говорили про важливі справи. Вони були для мене своєрідною альтернативою радянській дійсності.

З іншого боку, пам’ятаю, що багато років після війни у селах згадували про УПА далеко не в рожевих тонах. Люди одне казали у мікрофон, а щось іншого – приватно вдома. Більшість мали великий жаль до УПА через те, що, окрім поляків та вояків Червоної армії, партизани вбили також багатьох українців. Ціле покоління, яке після війни виростало в Галичині, через УПА мусило відмовитися від кар’єрного зростання. 17-18-річні теоретично могли вступити до університету, здобути освіту, із селян стати юристами, лікарями, ученими. Умовою був вступ до комсомолу, а це означало забезпечений вирок в УПА. Турбуючись про дітей, батьки не дозволяли їм учитися. Ціле покоління втратило шанс на цивілізаційний аванс. Люди, які могли прийти до влади у 60-х роках із дипломами про вищу освіту, стали землеробами, простими колгоспниками.

Отож, моє ставлення до УПА є амбівалентним. З одного боку, я шаную самопосвяту і безумовне геройство, з іншого – маю чимало застережень. Жодна армія не складається з самих лишень героїв, бо війна ніколи не є чистим явищем. У Польщі була схожа тенденція, яка стосувалася АК, яку роками переважно глорифікували. [Звичайно, не йдеться про офіційну позицію керівництва ПНР. – “Ґазета Виборча”.] Тільки в 90-х роках почали оприлюднювати інші, менш достойні епізоди. Українцям буде значно важче зробити власний порахунок з історією. Засудження чи критика УПА для багатьох стане приводом, аби звинуватити цих критиків у симпатіях до комуністів. Треба обрати іншу тактику. На мою думку, треба говорити про УПА, дивлячись з різних точок зору. Тільки таким чином може постати її новий образ, прийнятний для Східної і Західної України. Цей образ не повинен бути ані героїчним, ані трагічним. Це образ покоління, яке жило так, бо не мало іншого вибору, котре своєю боротьбою витворило ситуацію, коли й інші не мали вибору.

Ярослав Грицак – професор Львівського національного університету імені Івана Франка, викладач Європейського університету в Будапешті, мешкає у Львові

Розмовляли журналісти “Ґазети Виборчої” Павел Смоленські і Марцін Войцеховскі

Переклав Андрій Павлишин

Момент істини

Андрій Павлишин

Львівська газета, 15.07.2003 (№ 205)

ОДИН із моїх приятелів, реферуючи враження від чотирисерійного документального фільму про волинську драму, дорікнув серед іншого (це, до речі, свідчення справжньої дружби – казати у вічі те, що думаєш про вчинки приятеля), що автори (тобто і я також) зманіпулювали відеорядом. Начебто українські і польські ветерани виглядали неадекватно: українці – вбого і по-селянськи, а поляки – доглянуто і по-панськи. Я зрадів, почувши це. Значить, не у мене одного виникло таке враження, хіба що не при перегляді, а ще на зйомках.

Пояснення цього феномену дуже просте. Аж надто по-різному складалися долі одних і других. Ну хто з українських ветеранів УПА мав такі біографії, як колишні аківці, що служили у Польському Війську на високих посадах, чи колишні антикомуністичні партизани повоєнної доби, які були дипломатами нехай соціалістичної, але Польщі? Та й зараз ті, хто зі зброєю в руках боровся за її свободу, нехай навіть супроти берутівської накинутої влади, мають усі права учасників бойових дій і відповідні матеріальні засоби, які й дозволяють провадити гідне життя на схилі віку.

Колишні вояки УПА, які не полягли на полі бою, скуштували у Совєцькому Союзі тільки тортур, в’язниць, таборів, обмеження доступу до всіх царин суспільного, політичного, інтелектуального життя. І на старість вони змушені навіть у незалежній Україні залишатися свого роду суспільними паріями. Найчастіше сферою гідності цих літніх людей залишається лише сфера моральна: вони не вимагають від держави пільг, а визнання правоти своєї справи.

Справою гідності для українських політиків мало би стати прийняття відповідних законів, які б належним чином урегулювали статус ветеранів УПА. Але вони вкотре обрали полем для маневрів і просторікувань площину історичного минулого та хибно усвідомлений національно-державний інтерес. Чого варті популістські вигуки: “Слава Україні!” з уст Юлії Тимошенко, коли вона сама особисто не голосувала за ветеранський статус для упівців? Нащо нам Україна-концтабір із національним прапором на флагштоку й українськими наглядачами та в’язнями за колючим дротом, змодельована у потенціалі законами про безпрецедентні повноваження для СБУ, за які голосував Левко Лук’яненко?

Українські політики з різних партій дуже схожі між собою. Схожі способом життя і поведінковими реакціями, програмними гаслами і словесними репрезентаціями. Але є критерій, який дозволяє відокремити зерна від полови. Цим критерієм є біблійний принцип – пізнаєте їх по ділах їхніх. Під цим оглядом обговорення декларації про 60-ту річницю волинської драми та пізніше голосування стало для мене справжнім моментом істини.

Адже насправді не йшлося про те, щоб голосуванням більшості дати вичерпну оцінку подіям минулого. Як історик знаю, що минуле можна пізнавати безконечно, що завжди з’являтимуться нові факти, нові документи, нові методології інтерпретацій, які попри позірну взаємовиключність, наближатимуть нас до істини. Чи чув хто коли, щоб якийсь парламент голосував за теорію відносності Ейнштейна чи спосіб доведення теореми Фермі?

Натомість парламентські перипетії 10 липня стали для мене (і, гадаю, для дуже багатьох моїх співгромадян) суттєвим тестом на реальне ставлення українських політиків до християнських вартостей, до принципів демократії, тестом на готовність шанувати, опинившись при владі, права національних, релігійних, політичних й усяких інших меншин, тестом на те, як претенденти на майбутню владу вирішуватимуть посутні суспільні конфлікти і реагуватимуть на виклики доби. Тепер я знаю, за кого голосуватиму на президентських виборах. З цим чоловіком наша Україна ніколи не програє.

Примирення для вибраних

Поляки дивувалися, чому українців не пускають до їхнього президента

Львівська газета, 14.07.2003 (№ 204)

ВІДЗНАЧЕННЯ 60-ї річниці трагічних подій на Волині обійшлося без міжнаціональних ексцесів. Президент Леонід Кучма, який уникнув у своїй промові слова “вибачте”, все ж почув на свою адресу багато неприємного від українських правих. Натомість слова президента Польщі про “злочинну діяльність вояків УПА” залишилися непоміченими. Словом, помирилися...

Підготовку до відзначення 60-ї річниці трагічних подій на Волині в селі Павлівка розпочали задовго до 11 липня. Впродовж місяця представники Волинської ОДА щодня навідувалися в село, аби особисто проконтролювати перебіг робіт. Щоправда, зробити все вчасно не встигли: лише у ніч з четверга на п’ятницю, перед самим візитом президентів, у центрі Павлівки заасфальтували дорогу. Тепер шлях до Павлівки – причина заздрощів для багатьох довколишніх сіл.

А найбільше потішило мешканців села те, що у переддень урочистостей навколо польського цвинтаря посадили маленькі ялиночки: “Як за Союзу, коли хтось із начальства приїжджав, то садили дерева на цементі. В нас, щоправда, у землю закопали, але бідолахи мусили цілу ніч і ще сьогодні вранці поливати ялинки, аби не пожовтіли”, – сміялися павлівські жінки.

Усі подвір’я села по-святковому прибрали, як перед церковним святом: бордюри побілили, вікна та двері пофарбували. Селяни розповіли кореспонденту “Газети”, що замість стареньких чи перекошених парканчиків місцева влада поставила нові. Відчувалося, що в Павлівці витає дух свята, хоч мешканців села на свято не пустили.

– Усі, хто живе в селі, поприбирали на цвинтарі могилки, все почистили, думали, підемо на молебень, покладемо квіти, але нас не пустили, – розповіла пані Марія, у якої 60 років тому загинув дядько.

Павлівській сільраді виділили лише 30 перепусток на цвинтар на основні урочистості. Тому більшість селян залишилися за парканом і кількома міліцейськими кордонами. Цікавий момент: жодного синьо-жовтого прапора у селі не було…

Ще в четвер усі під’їзди до Павлівки перекрили пости ДАІ. А в п’ятницю у селі виставили п’ять кордонів із представників різних силових структур. Об 11.00, задовго до прибуття президентів, Павлівку оточили, тому пройти в село було важко. На кожному кордоні доводилося пояснювати, звідки і з якою метою йдеш до села. Саме йдеш, бо за півтора кілометра до Павлівки всі вимушено покидали автомобілі і рухалися пішки. Ті, кому пощастило менше, пройшли і 9, і 15 кілометрів.

Групу з 13 осіб, які прибули з села Млинівки (Рівенська обл.), на трасі затримували сім разів. Коли вони нарешті під’їхали до Павлівки і здолали пішки ще 9 км, черговий кордон відмовився пропустити їх у село. Перед групкою людей із прапором вишикували два кордони – один відразу перед ними з 20 місцевих міліціонерів, а другий – за чотири метри з 20 представників “Беркута”. Делегація з Млинівки – літні люди, які приїхали на могили до родичів, що колись жили в цьому селі, двоє депутатів і священик.

– Я отримав від владики вказівку прибути у Павлівку. Зараз я повинен бути на панахиді разом із владиками, але мене не пускають, бо не маю перепустки. Але ніхто ні про які перепустки не попереджав, – дивувався отець Тарасій Лазука з Млинівки.

Ніхто не зрозумів, чому влада не попередила про необхідність оформити перепустку. Адже люди прибули не лише з довколишніх областей, а з цілої України. Микола Починюк, підприємець із Ковеля, який приїхав у Павлівку з власної ініціативи, аби глянути на президентів, обурювався, що нічого не почує і не побачить.

– Це просто страх божий! Міліцію нагнали сюди і більше нікого не пускають. Те, що три кілометри йшли пішки, то нічого страшного, але те, що робиться тут, – це вже у жодні рамки не вкладається. Що собі думає президент і його оточення?! – поскаржився “Газеті” п. Починюк. – Місцевим полковникам дали вказівку, і вони що хочуть, те й роблять! Усюди відеокамери, знімають спецслужби. Одні спецслужби і міліція – більше нікого тут немає. А простому громадянину і не підійти!

Здається, представників силових структур і справді було більше, аніж українців і поляків разом узятих. За словами депутата Олега Тягнибока, загалом залучили від 3,5 до 5 тисяч силовиків.

Люди, які подолали багато кілометрів, висловлювалися доволі різко: “Що це за акт примирення? Хто з ким мириться? Народи чи президенти?” Поляки, які прибули на цвинтар, не розуміли, чому українців не пускають за турнікет. “Ну як це так?! – обурювалася пані Марія з Варшави. – Там ваш президент, ви ж його обирали, то чого вас не впускають?!”

...Коли на сільській вулиці з’явилася колона з 30-40 людей, яку очолювали колишні вояки УПА в одностроях, зненацька з мікроавтобусів й автомобілів, які стояли на узбіччі, повиходили працівники міліцейського спецпідрозділу з кийками і в бронежилетах. Їх було значно більше, аніж людей у колоні. На щастя, до сутички справа не дійшла, але скандування: “Кучму – геть!” та “Кучмо! Не принижуй Україну!” президенти чули дуже виразно.

Після півгодинного скандування представники СНПУ, УРП “Собор”, УНА-УНСО розвернулися і колоною рушили до церкви в центрі Павлівки. Там священики, які не потрапили на цвинтар, відправили панахиду за загиблими українцями, а політики провели мітинг.

– Президент обіцяв нам не перешкоджати, але він і його адміністрація не дотримали слова – ми не змогли потрапити на цвинтар, – сказав “Газеті” депутат Василь Червоній. – Ми просили, щоб силовики не зачіпали наших людей, не дратували їх, не перепиняли, не арештовували. У ніч на п’ятницю загін “Беркута” арештував молодих людей із польового табору “Молодого Руху”, які здійснювали історичні дослідження у довколишніх селах.

– Битися ми не можемо. Розвивати ворожнечу – теж не доречно. Гнітить усе це, – розповів “Газеті” 85-річний Володимир Повстанський, член Братства УПА Рівенської області, який теж не зміг потрапити на цвинтар. – Нам треба погасити ворожнечу, хоча це важко, бо історія відносин українців і поляків є дуже складною. Але ж ми сусіди! Поки ми сюди приїхали, то нам разів десять перекривали дорогу вантажівками, кранами, а тепер ще й тут не пускають. Це дуже неприємно.

Не потрапили на урочистий акт примирення і деякі польські журналісти. Їхні перепустки були в представників польського посольства в Україні, але через численні затримки на дорозі у призначений час до Павлівки вони не прибули.

– Коли розпочалась акція, журналісти з Польщі залишилися без перепусток за турнікетом, – розповів Степан Мігус, журналіст української редакції “Радіо Ольштин”, який із колегами з польської та німецької редакцій цього радіо також не потрапив до місця зустрічі президентів.

У середині дня всі зрозуміли, що із заходами безпеки переборщили. Акту примирення не вийшло, бо більшість патріотично налаштованих українців трактували дії української влади як зневагу до себе і підлабузництво до поляків.

Це враження підсилювало те, що українську делегацію на цвинтарі становили переважно представники райдержадміністрацій і силових структур.

Єдиною сатисфакцією для тих, хто залишився за турнікетами, стало те, що президент Леонід Кучма у своїй промові все ж уникнув слова “вибачте”. Нагадаю, саме підозра у тому, що президент особисто вибачиться перед поляками, спонукала представників правих політичних сил їхати у Павлівку. Навпаки, у своїй промові Кучма нагадав Кваснєвському про трагічні події на Холмщині у 1942 році, під час яких загинули чимало українців. Зі свого боку, Александр Кваснєвський багато говорив про “злочинну діяльність вояків УПА”, що викликало незадоволення у присутніх українців. Проте загалом президенти зійшлися на тому, що нині потрібно будувати міждержавні стосунки в новому ключі.

Та й поляки, які після урочистостей вийшли на вулиці Павлівки, спілкувалися з місцевими мешканцями без ворожнечі.

– Те, що тут сьогодні відбулося – дуже позитивна річ, – запевнила “Газету” пані Косма Якімєйська, яка приїхала у Павлівку з Варшави. — 60 років тому в цьому костелі вбили мою матір, тітку, її чоловіка і двох дітей. Тому я їхала сюди з двоякими почуттями. Я не знала, як нас тут приймуть, але коли поспілкувалася з місцевими мешканцями, вони показали мені місце, де колись була наша хата. Ніякої ворожості в людей немає. Український і польський народи стільки пережили, що повинні зблизитися хоч тепер. Але щоб це було не на словах, а ділі.

Валентина Люля, Павлівка, Волинь