Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Волинський урок: післямова до урочистостей

Олександр ЗАЙЦЕВ

Львівська газета, 18.07.2003 (№ 208) http://www.gazeta.lviv.ua

ПРИСТРАСТІ довкола 60-річчя волинської трагедії потроху вщухають. Усі заплановані акції відбулися, споруджено пам’ятник жертвам трагедії, а президенти і парламенти двох держав спромоглися-таки на спільні заяви, що засуджують масові вбивства і закликають до взаємного прощення.

Та чи відбулося справжнє порозуміння і примирення? Чи пережило суспільство катарсис – очищення національної совісті переживанням спільної – таки спільної – трагедії?

На жаль, нічого такого ми не спостерігаємо. Наше суспільство виявилося не готовим до критичного осмислення уроків власної історії. Судячи з усього, те ж можна сказати і про польське суспільство. Попри зусилля жменьки інтелектуалів, як і раніше, залишаються дві “сторони” давньої суперечки – українська і польська, кожна зі своєю правдою. “Сторони” навчилися досягати компромісу, але як же тяжко він дається!

Заяву Верховної Ради про річницю волинської трагедії прийняли мінімальною більшістю (227 голосів), причому опозиція, за винятком 16 членів “Нашої України” і трьох членів БЮТ, не голосувала або голосувала “проти”. З лідерів опозиції тільки Віктор Ющенко, всупереч більшості своїх прибічників, мав мужність проголосувати “за”.

Кладовище в с. Павлівці, де два президенти вшановували пам’ять жертв трагедії, оточили щільним кільцем міліції, яка на гарматний постріл не підпускала всіх, хто міг зіпсувати урочистість своїми протестами. В результаті учасниками “примирення” з українського боку стали тільки офіційні особи і представники силових структур.

І в польському, і в українському суспільствах залишилося багато невдоволених: одні розчаровані тим, що президент Кучма так і не вибачився, а українці колективно не покаялися, інші твердять про національне приниження і висувають зустрічні рахунки полякам.

Чимало є й “прагматиків”, які кажуть: так, нам довелося поступитися принципами, але заради польсько-українського порозуміння це необхідно. Та чи тільки заради стратегічного партнерства з Польщею потрібно злочин назвати злочином? Гадаю, правда про волинську трагедію і про інші, як висловився один народний депутат, “не дуже приємні речі”, потрібна насамперед нам самим.

Суперечка довкола волинської трагедії є частиною ширшого історіософського питання: чи можлива однакова для всіх правда історії, хай навіть неповна в силу обмеженості історичного пізнання, чи існує безліч “національних” правд? Скидається на те, що більшість істориків переконана в другому, навіть коли декларує принципи об’єктивності та історизму. Що вже й казати про патріотично налаштованих політиків, які переконані: історичні факти тільки тоді чогось варті, коли слугують вихованню національної гордості, якщо ж ні, то тим гірше для фактів.

Перефразовуючи старий анекдот, “історіософію” ура-патріотів незалежно від національності можна звести до двох пунктів: 1. “Наші” завжди праві. 2. Якщо “наші” не праві, див. п. 1. Згідно з цією логікою “наші” можуть бути або героями (коли б’ють “чужих”), або невинними жертвами (коли їх б’ють “чужі”). Третього не дано.

Однак існує й інша система моральних координат, у якій убивство мирного населення, а надто жінок і дітей, безумовно визнають злочином проти людяності, незалежно від того, хто його скоїв, “наші” чи “чужі”. Зрештою, що таке “наші”? “Чи я, українець, маю вважати дітовбивць своєю “стороною”? – запитує Мирослав Попович. Особисто для мене “свої” – це ті українці і поляки, які рятували невинних людей, а не ті, хто мордував їх, нехай навіть в ім’я національного ідеалу.

Історики ще довго будуть досліджувати обставини волинської трагедії. Однак основні факти встановлено вже давно, їх можна лише уточнювати. Нині мало що можна додати до оцінки, яку в 1982 р. сформулював український історик Іван Лисяк-Рудницький: “Поскільки можна судити, вина падала на обі сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в цьому випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН(р)”. За 20 наступних років цю гіпотезу спростувати не вдалося, зате знайдено сотні нових фактів, які прямо чи опосередковано її підтверджують. Одночасність і масштабність акції, яка почалася 11 липня 1943 р., виключає будь-які твердження про її стихійний характер. Слід називати речі своїми іменами – це була етнічна чистка. І те, що поляки згодом чинили те саме на Закерзонні, аж ніяк не применшує вини організаторів і виконавців масових убивств.

Боротьба, яку вела УПА за волю України проти гітлерівського і сталінського режимів, була справедливою і заслуговує на шанобливу пам’ять нащадків та на визнання з боку Української держави. Історія цієї боротьби повна прикладів справжнього героїзму і жертовності. На жаль, люди, які силою обставин опинилися в українському військово-політичному проводі у критичний період II світової війни, не завжди були на висоті тих завдань, які стояли перед нацією. Те ж саме можна сказати і про польський провід. Замість того, щоб погасити полум’я стихійного польсько-українського конфлікту (а це було цілком у їхніх силах), вони розпалили його ще дужче, втягнувши підрозділи УПА й АК у криваву різанину, яка завдала величезної шкоди обом народам, зате нею повною мірою скористалися їхні вороги.

Не маю наміру очорнювати націоналістичний рух: він зробив вагомий внесок у розвиток української нації і в боротьбу за її свободу. Однак було б помилкою ототожнювати український визвольний рух 1930-50-х рр. тільки з однією організацією, приписуючи їй всі можливі чесноти і відкидаючи будь-яку критику. В історії революційного націоналізму були героїчні сторінки, але були й такі, що не принесли доброї слави українцям. Не маємо права заплющувати на них очі, щоб трагедії минулого ніколи більше не повторилися.

Олександр Зайцев – кандидат історичних наук, мешкає у Львові

Не так усе просто

Орест ДРУЛЬ

Львівська газета, 17.07.2003 (№ 207)

ВІДДАВНА зрозумів второпність іншомовних слів до означування абстрактних понять – згущень чистої думки – без жодної побутової асоціації, що псує своїм втручанням хрустку семантику умоглядної категорії. Щоб намацально відчути цю здатність лексичних запозичень, варто прочитати свідчення очевидців наруги над українцями владою пізньої Другої Речі Посполитої і порівняти враження із делікатним окресленням цих злочинів абстрактним і відстороненим словом “пацифікація”. Щоб зрозуміти силу впливу слова, ще краще порівняти цю абстрагуючу дефініцію з кривавим означенням “різня на Волині”. Хто володіє правом називати речі – той володіє світом. Стара, але надалі актуальна істина.

Зараз нам оцінювати події минулих літ – це десь те ж, що й знайти вчорашню воду в Опорі: “Не можна двічі увійти у ту саму річку”. Ми можемо намагатися реконструювати дискурс, що згенерував ті чи інші події, ми можемо старатися шукати мотиви дій наших попередників, хоч наше нинішнє розуміння світу, а тим паче знання наслідків колись минулих подій влазить і влазить в оцю реконструкцію, суттєво її деформуючи.

Може – через, а може – попри розуміння цього, але я не вмію беззастережно засудити волинського селянина, донька чи дружина котрого була збезчещена і котрий десять років носив і плекав безсилу ненависть у собі, щоби виплеснути її на тих, з ким ідентифікував кривдника. Тобто для блага добросусідських відносин засудити зумію, але відчуваю змогу зрозуміти й історично конкретну лють рільника, в якого забрали колись його землю, зрозумію, бо бачив очі селянина, плуг сусіда якого (в часи колгоспної власності!) переорав межу. Руки його стискали вила.

Зрозуміти і виправдати суть різні речі: життя людське занадто цінне, щоб ним розплачуватися за чужі гріхи. “Не убий” – ця максима, а особливо в її мінімалістському трактуванні “не убий беззбройного” чи “не убий дитину, жінку”, проходить стержнем усіх історичних дискурсів післямойсеєвих цивілізацій, об’єднуючою засадою моральних імперативів нинішньої та минулих епох. Як H2O є підставовою основою ріки вчорашньої та завтрашньої.

Я прощаю історичні кривди абстрактному поляку, визнаю, що він для мене не несе колективної, польською це звучить навіть краще – “збірної” відповідальності за злочини того здичавілого часу. Зрештою, мені це прощення порівняно легко дається – пас, на якому повісили мого діда, не витримав ваги його тіла, знайшлися поляки, що зуміли пояснити натовпу своїх соплемінників, що вдруге вішати – суперечить традиції (як добре мати певну традицію!); не знаю, чи дідо мій полюбив усіх поляків, ненависті до них мені не прищепив, але пояснив – всюди є різні люди, головне, щоб люди були людьми навіть у натовпі.

Отож, прощаю успадкований жаль мого діда узагальненому полякові, навіть без його на те прохання, і тільки цинізм конкретної особи польської національності може стримати мене поширити на неї моє збірне прощення. І моє (хай суб’єктивне) усвідомлення непаритетності кривд лише посилює значимість факту прощення – рівно як і суб’єктивне усвідомлення поляком того, що біль, завданий його народом, дрібніє порівняно з болем зазнаним, мало б ублагородити потенційний факт його християнського прощення.

Але гризе мене в’їдливе питання: “Чи успадкував вину отой загальний поляк, що його мною пробачено?” Підозрюю, що в’їдливість питання має особистий вимір: чи маю каятись у гріхах, що їх чинили співносії моєї ідентичності, чи маю просити прощення – якщо не публічно, то хоча б у рамках нашої спільної конвенції – в молитвах до душ убитих? Виглядає, що коли так легко успадковуються історичні жалі, то мали б успадковуватися й національні гріхи; усвідомлення своєї приналежності до рідної нації не тільки надає нам гордощів за її велич, але й кладе на плечі хрест покути за її гріхи (не завше баланс виходить позитивним, і для його доведення до прийнятної кондиції стосують або самостійне розгрішення історичних провин, або роз’ятрювання національних кривд – державні прапори висять у нас із жалобною стрічкою чи не частіше, ніж без неї, а ще ж на черзі з півсотні державно невідзначуваних Скорботних Днів).

Аналогія не прояснює механізмів дії спільної етнічної відповідальності. Із співгромадянством простіше. Народ держави, що тихо мириться зі своїм урядом, несе відповідальність за дії свого уряду – він його вибирав. І зняти цю відповідальність може лиш активний протест – геть до “народ має право на повстання”. Ми всі несемо відповідальність за літак, збитий державною ракетою України, навіть ті ми, хто не голосував за президента чи урядотворчу більшість. Як і польські громадяни відповідальні за злочини державної пацифікації. Але чи винен поляк/українець за звірства одноплемінника в часи чужої влади? Чи ми несемо відповідальність за вчинки Онопрієнка?

Не маю однозначних відповідей, не знаю, чи існують вони в дихотомії особистого/колективного. Християнство вчить особистої відповідальності, але разом з тим, нам не байдужий гріх співвітчизника, оскільки він деморалізує суспільство, а через суспільні впливи – й нас. Канал цих впливів двосторонній – ми теж впливаємо на суспільство, тому несемо відповідальність за адекватність своїх впливів своїм можливостям, за змарновані шанси і за мовчання. Як і у випадку з поганим урядом, який легалізується нашим терпінням, ми несемо відповідальність за пануючі в українському суспільстві стереотипи, точніше не так за стереотипи, як за злочини, на їх ґрунті вчинені.

Можна доводити – “не ми перші почали” чи “нам більше кривди вчинили”, тільки це невдячний фундамент для взаємопрощення: стереотипи змінюються не бухгалтерією минулих кривд, а гарантованою неповторюваністю етнічних кривд у майбутньому. Направду, краще відзначати не 70-ліття етнічних чисток, а готуватися до святкування сімдесятирічного терміну без етнічних убивств. А гарантією його сто-двісті-тисячу років тривання стане, мабуть, не пам’ятник, що не дасть забути полякам у Варшаві про волинські події 43-го, а простий хрест, поставлений на польському цвинтарі у волинському селі з власної волі селянина – щоб не забути про плач невинних дітей, які б могли зараз прощати.

Орест Друль – публіцист, давній шеф-редактор “Поступу”, мешкає у Львові