Ї:
дискусія |
Ї:
дискусія |
|
Написати відповідь
Петро ТимаЧи можливе примирення за схемою: “Не вибачаючи, вимагаємо вибачення”У середині 2003 р. у Польщі відзначатимуть 60 роковини масових антипольських акцій на Волині. Як показали емоції навколо відкриття львівського кладовища “орлят”, історичні події можуть у вагомий спосіб вплинути на двосторонні відносини між державами, можуть також вплинути і на не такий вже й привабливий образ українця у польському суспільстві. Здається, що мало хто з українців з-поза Польщі усвідомлює собі те, як багато значить для поляків, для їх образу сучасної України та українців, пам’ять про події (часто викривлена), що розігралися протягом воєнних та післявоєнних років на територіях, на яких до 1944 р. спільно проживали українці і поляки. Ці події, які передаються з покоління в покоління, мають, окрім питань історичної пам’яті, ще політичний контекст (а навіть багато контекстів). Сучасний (з останніх місяців) польський політичний контекст пам’яті про жертви на Волині показує – розробка державними органами програми відзначення подій на Волині, фінансування книжки Владислава та Еви Сємашків Канцелярією Президента Кваснєвського, Бюро національної безпеки і Радою охорони пам’яті та мучеництва, депутатські запити і заяви до міністра закордонних справ Влодзімєжа Цімошевича чи маршалка Сейму Марека Боровського з вимогами офіційного засудження державою злочинів на поляках. Що проблема є серйозною і не обмежується до вузького кола тих, які полюбляють нею загравати, можна переконатися на різні способи, для прикладу, в книгарнях Варшави, Кракова, побіч об’єктивних видань на польсько-українські теми (з різних періодів), зразу помічається безліч видань – збірників свідчень, документів, спогадів та публіцистичних праць, в яких автори відносяться до проблеми польських жертв українсько-польського конфлікту в 40-і роки. Навіть неозброєне око не історика помітить, що загалом ці видання відображують виключно одностороннє бачення подій, звичайно, виключною виною за різню в час війни обвинувачують українців (точніше ОУН та УПА). Видання, про які мова, інколи стають загальновідомими, особливо після надання їх авторам престижних нагород. Одним з таких видань, які формують образ конфлікту, слід вважати названу вже книгу Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistuw ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945 Еви та Владислава Сємашків. Диктат історії Причини того, що до сьогодні події 60-літньої (а навіть більшої, як показала справа “орлят”) давності можуть загрожувати двостороннім взаєминам між Польщею й Україною, різні. Перша – це те, що за часів ПНР в обмеженому ступені дозволялося писати не лише про злочини совєтських чи польських комуністів, але і про перебіг та наслідки воєнного протистояння між поляками та українцями на територіях, які після 1944 р. увійшли до складу СРСР. Проте за часів ПНР завжди можна було таврувати буржуазних націоналістів, українське підпілля, яке діяло на території т.зв. Закерзонського краю, описувати звірства українців, знімати кіно, видавати багатотисячними тиражами книжки з найбільш відомими “Загравами у Бєщадах” Яна Ґерхарда (які до 1989 р. з’явилися загальним тиражем майже 1 млн. примирників). Про деякі аспекти українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни на Волині, а згодом у Галичині можна було, щоправда, згадувати у спогадах, але з одною умовою, що позитивними героями були радянські партизани або представлялося польські партизанські відділи, які тісно співпрацювали з совєтами. Проте в часи ПНР заборонялося появу наукових, дослідницьких праць на цю тему і при тому точного встановлення розмірів польських жертв. Від 60-х років писання про злочини інородців стало одним з елементів народової орієнтації польських комуністів, їх укорінення та концепції побудови однонаціональної держави. Результатом цих експериментів стало не лише вигнання у 1968 р. з Польщі більшості жидів, але і планова політика розбудження ворожості до інших націй за допомогою кіно, літератури. Дозована і формована цензурою інформація про історію немалої території, яку до 1 вересня 1939 р. заселяла численна група поляків (за обрахунками істориків лише на території Волинського воєводства біля 350 тисяч), разом з приватними (родинними й сусідськими) спогадами породжувала численні міфи й мала превеликий вплив на посилення негативного стереотипу українця у післявоєнній Польщі. Треба взяти до уваги також те, що серед поляків негативний стереотип українця, постійно, від кінця ХІХ ст., наростав й охоплював навіть тих поляків, які не те що не воювали з українцями, але й ніколи живого українця на очі не бачили. Мирослав Трухан, автор книжки “Негативний стереотип українця” перераховує в ній безліч видань, в яких в негативному плані згадується або описується українців – від подій вересня 1939 р., війни до післявоєнних змагань поляків з УПА. Історичні книжки, спогади чи т.зв. жовті тигриси, а також ігрові фільми з 60-х років – все це підсилювало однобічний образ відносин поляків з українцями. Варто при цьому додати, що образ українця, формований офіційною пропагандою, постійно модифікувався. І так у 80-х роках воїнів УПА та членів дивізії “Галичина”, яким вдалося перейти на Захід, звинувачувано в участі у кривавих імперіалістичних війнах, у службі в секретній поліції генерала Піночета та інших диктаторів. Українцями-націоналістами пробували лякати поляків також у час запровадження у Польщі воєнного стану (згадаймо виступ у Сеймі ген. Оліви чи акцію польської СБ – арешт, нібито, емісара ОУН Ірини Зелений). Картини українських звірств, злочинів, зрад тощо міцно вкарбувалися у польську суспільну пам’ять, про що засвідчують ведені у Польщі соціологічні опитування чи, наприклад, всякого роду публікації або медійні акції навколо фільму Д. Генді “SS in Britain ”. Не лише на УПА, а й на польсько-українську війну за Галичину у 1918 р. й на інші події, як наприклад, на польсько-жидівські відносини в час німецької окупації, загал поляків, попри спроби інтелектуалістів, дивився і надалі дивиться за чорно-білою схемою. До 1989 р. про ніякий діалог по відношенню до питань історії, взаємних польських та українських провин в широкому масштабі не могло бути і мови. На жаль, для немалої частини польського суспільства, державних мужів і сьогодні ця тема є лише одним з елементів щонайвище антипольської змови. Після ліквідації у 1989 р. у Польщі цензури побіч з появою об’єктивних наукових робіт, досліджень, у статтях у пресі, в офіційних документах почали з’являтися висловлювання про 500 тисяч польських жертв, які впали з українських рук, емоційні вислови про не засуджений злочин, запланований і здійсненний українськими націоналістами геноцид поляків (підкреслення – ПТ). Частина кресових лідерів почала вести кампанію, метою якої було донести до відома всієї громадськості правду про воєнні події на Кресах та узаконити термін “геноцид” на окреслення того, що відбувалося на Волині і в Галичині в 1943-44 роки (а навіть до 1947). Публічно озвучувалися погляди, мовляв, не так німці, не так совіти нищили поляків, як націоналісти з ОУН та УПА. Звичайно, ці середовища ніколи не згадують, що був колись якийсь польський націоналізм, переслідування інших націй з боку поляків, заперечують українські жертви. Такі переконання до сьогодні розповсюджує немала кількість громадських об’єднань, їхні пресові й книжкові видання, прихильні їм політики. За посередництвом загальнодоступних, що видаються великими тиражами книжок ці погляди постійно потрапляють до суспільства. До того ж у Польщі доволі розвинута мережа кресових організацій, окрім тих, які хочуть займатися т.зв. сентиментальним туризмом, наданням допомоги полякам, що залишились на територіях колишнього СРСР. Є й такі, що переслідують іншу мету – їхньою метою є не лише висвітлювання історичних питань, але й повна дискредитація українського самостійницького руху як в минулому, так і сьогодні. Такі організації, як Товариство увіковічення жертв українських націоналістів з центром у Вроцлаві і відділеннями у різних містах Польщі, Товариство Перемиських орлят не раз давали доказ того, що ні потреба діалогу, ні навіть інтерес Польської держави, ні інші рації не є важливим перед тим, щоб саме їхня схема україно-польських відносин протягом віків стала єдино вірною. Сил і наснаги додає цим середовищам мовчання, а, буває, й відверта підтримка з боку державних органів Польщі, подекуди реакції влади не викликають навіть найбільш фантастичні цифри польських жертв, чи найбільш абсурдні звинувачення, адресовані українцям. Що справа має серйозний вигляд, хай послужить те, що Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва майже від року тісно співпрацює з Komitetem Obchodow 60. Rocznicy Ludobojstwa Dokonanego przez OUN-UPA na Ludnosci Polskiej Kresow Wschodnich 1939-1947. І назва комітету, і періодизація не залишають ніяких сумнівів. Для Ради, як видно, поняття “націоналізм” та “шовінізм” притаманні лише українцям. Успіхи й поразки спроб діалогу Від середини 70-х років серед польської еміграції, опісля у самвидаві в Польщі, а зараз в нормальній дистрибуції з’являються насправді історичні, вартісні опрацювання, які пробують показати не лише перебіг окремих конфліктів, польські жертви, але також вказувати інші його причини, ніж лише дії та ідеологію українських націоналістів. У доволі об’єктивних виданнях, окрім вичислення українських провин, вказується на промахи довоєнної польської політики, німецьку окупаційну політику, провокації НКВС, причетність частини поляків із кресів до антиукраїнських каральних акцій здійснюваних німцями (в тому відділами поліції, в яких служили поляки), а також підґрунтя, на якому визріло криваве протистояння. Деякі польські автори починають писати про українські жертви в час т.зв. відплатних акцій, внаслідок яких також гинуло мирне українське населення. Однак слід зазначити, що суто наукові видання не з’являються великими тиражами, стають відомі певному обмеженому колу читачів й не користуються великою популярністю серед загалу суспільства. Натомість праці таких авторів, як Едвард Прус, Віктор Поліщук чи інші, з огляду на тиражі, нетрадиційні (наприклад, за допомогою кіосків у костелах) способи розповсюджування, а також пропагандивне представлення подій, краще промовляють до уяви статистичного громадянина ІІІ Речі Посполитої. На цих авторів посилається частина депутатів Сейму, також деякі держані службовці, їх рекомендується (як це мало місце у 1996 р. в Перемишлі) школам. Часто поміщені в них тези поділяють і ті, хто на щодень усім і всюди заявляє, що вони друзі України і українців, прихильники діалогу. Лише деякі журналісти ставлять запитання про те, як це склалося, що частина авторів цих видань в часи комунізму мала доступ до совєтських архівів, до яких перед 1991 р. не мали права зайти інші польські історики, чому їх біографії рясніють від білих пля. Деякі вказують на прямі маніпуляції, як, наприклад, при вичислюванні польських жертв враховувати усіх убитих українцями з німецьких формацій, невідомими (збірно усіх називаючи націоналістами), по українських жертвах наводиться поодинокі випадки т.зв. індивідуальної помсти (без жертв, які впали з рук поляків в німецькій формі, поляків з совєтських партизанських відділів). Проблема українсько-польського протистояння в час ІІ Світової війни – це однак не лише проблема тиражів історичних видань, статей чи дій окремих груп ворогів справжнього примирення. Є ще сучасний, так би мовити, правовий і медійний контекст. Зараз у Польщі, так як в інших країнах – Чехії, Литві, Румунії проходить, повільно бо повільно, але проходить процес розрахунків з історичним минулим, держава пробує дати оцінку злочинам, які з політичних причин не переслідувалися. Окружні відділення Головної комісії дослідження злочинів на польському народі з Вроцлава, Любліна, Білостоку, Ряшева ведуть слідства у справах “злочинів українських націоналістів на поляках”, газети рясніють заголовками у стилі “Смерть ляхам, смерть – незабаром ІПН поставить звинувачення конкретним націоналістам, винним злочинів на Волині”. В той час про українські жертви в медіа майже абсолютна тиша, жодне з “українських” слідств, де часто мова про факти вбивства поляками сотень мирних українців (на Холмщині, Перемищині), не завершується. Про факти вбивств поляками українців на Волині у рамках, як це називається, відплатних акцій польського підпілля тим більше не може бути і мови. В історичних виданнях теж не краще, одні пишуть про 2200 (В. Філяр) інші про 15-20 тисяч (Г. Мотика). Інші кресові автори не мають таких проблем, загалом вони про них не згадують. Серйозною проблемою є також те, що про злочини українців на поляках та українцях з боку поляків й потребу вияснення, документування і діалогу щодо цих справ довгі роки офіційно не заговорила Україна. До того Українська держава у багатьох аспектах на ділі є продовженням УРСР. В роки існування могутнього СРСР головним противником для системи були не польські антикомуністичні формування (які або розбито, або самі проголосили саморозпуск), а ОУН та УПА, тому державна наукова та пропагандивна махини перш за все займалися тавруванням злочинів українських буржуазних націоналістів, про встановлення жертв польсько-українського протистояння не могло бути мови. В незалежній Україні, на відміну від Литви, не створено аналогічної до ІНП структури, не проведено цілеспрямованих досліджень на цю тему. Свідомі потреби ведення історичних розрахунків є у меншості, а і справ до вияснення набагато більше (голод, усі фази комуністичних репресій). Навіть в українській пресі статті на тему подій періоду Другої світової війни появляються відносно рідше, ніж у польських виданнях, в останніх роках з’явилося щонайвище ряд статей про акцію “Вісла”. Не лише проблема польських, а й українських жертв цього періоду є надалі мало відомою і привабливою. Для польської сторони аргумент про наявні в Україні проблеми з осмисленням мільйонних жертв комунізму не є аргументом до того, щоб розуміти відмінності українських труднощів з осмисленням історії. Навіть до подій голодомору 1932-33 років ставлення частини польських лідерів буває легковажне. Своєрідна сакралізація польської мартирології (про що засвідчує поява терміну “кресовий” або “польський голокост”) стає на заваді спробі об’єктивного розуміння іншої, ніж польська, історичної трагедії. Наше слово № 10, 9 березня 2003 року Конфлікт – різні підходи Як показує досвід організації у Польщі та Україні міжнародних історичних семінарів “Польща – Україна. Важкі питання”, про проблему польсько-українського протистояння не можуть вирішувати учасники цих подій, ні поляки, в більшості тому, що попри найновіші публікації сповідують “єдино праведну” версію причин та перебігу подій, в якій є, звичайно, багато ідеалізованого власного образу, багато про вплив вчення Донцова, колабораціонізм українців з німцями, зоологічну ворожість українців до поляків тощо. Немає натомість багатьох елементів, які показують приблизну правду про події найстрашнішої з воєн. Не можуть про це вирішувати також воїни УПА і члени ОУН тому, що більшість з тих, які керували рухом, не пережили другої “зустрічі” з комуністичним апаратом репресій, тобто загинула. До того після років звинувачень у всіх можливих гріхах з боку і совєтської, і польської пропаганди, не вирішеної до сьогодні у незалежній Українській державі проблеми статусу ветеранів УПА, досліджування українсько-польських відносин не є для середовища ветеранів УПА першочерговим питанням. Українцям-учасникам підпілля спершу треба дійти до ладу зі своїм лихом, бо як показують автори книги “Політичний терор і тероризм в Україні”, лише у період 1944-1956 безпосередні людські втрати підпілля становили 155108 осіб, до того, як згадують автори книги, “(...) пішло з життя, втратило волю або примусово змінило місце проживання 445 тис. громадян” – це лише за післявоєнний період, без втрат на війні, втрат українців, які проживали на теренах, що від 1944 р. стали частиною ПНР. Сучасні українці мали б насамперед ці втрати осмислити, потім відкривати свої білі плями. Так це відбувалося (інколи надалі відбувається) у більшості європейських народів. Для порівняння у Польщі усіх жертв змагань комуністичної влади і польського антикомуністичного підпілля в 1944-1949 роках було 21 тисяча, а як показали пристрасті в Сеймі РП у минулому році навколо прийняття документа у справі роковин об’єднання ВіН, внутрішньопольські емоції навколо жертв протистояння теж немалі. Частина українських істориків, які пробують віднайти об’єктивний образ минулого, пояснюють ці події спадщиною довоєнних польських пацифікацій, польською акцією проти українців на Холмщині у 1942 р. та політикою лондонського уряду, який недобачав, що повернення у 40-х роках до територіального status quo ante bellum неможливе, і там шукають основні причини пізніших подій на Волині і виникнення масових антипольських акцій. Вони вказують також на німецьку та совєтську інспірацію злочинів. Проте слід зазначити, що українським авторам бракує багато чого: часу й фондів, які мали польські дослідники, знання польських джерел, публікацій, а інколи свідомості, що кожне необґрунтоване, сперте на незнання фактів, проте сказане або написане слово, публікована стаття чи книжка, уважно простежується польськими дослідниками. Буває, що частина українських авторів, які не в силі змиритися з польським образом подій, повністю заперечує фактам насильства над поляками з боку українського підпілля. Попри проблеми в Україні з опрацюванням концепції національного примирення і вшанування тих, які воювали за українську державність, українці все ж таки будуть змушені розробити схему ведення справжнього діалогу, також на тему тих епізодів історії, в яких постраждали кількадесят тисяч поляків. Діалог повинен проходити не в дусі, запропонованому в заяві 95 депутатів Верховної Ради з 1997 р., якою лякали всю Європу відродженням українського націоналізму. В подібному дусі нещодавно виступав один відомий, як сам заявив, колишній українофіл з Варшави (до речі, він не виняток). Українська влада повинна, навпаки, позбуваючись комуністичних схем, розкривати і ясні, і темні картини історії, волею й неволею якої жертвами було часто і українське, і польське населення Волині та Галичини. Для надання діалогу відповідного рівня, Києву також слід почати, так як це роблять інші народи, займатися питанням дослідження і засудження злочинів комунізму та злочинів з боку представників інших народів, жертвами яких стали українці. Темні хмари над співпрацею Проблема польських жертв конфлікту з українцями не є виключною внутрішньою проблемою Польщі. Польська держава ставить акцент на тому, що очікує з боку України офіційного підходу до питань польської мартирології, очікує жесту. Зараз у Польщі утворено комітет під почесним патронатом Президента А. Кваснєвського, який підготовляє програму відзначення 60 роковин подій на Волині. Про ці події більшість лідерів кресових об’єднань, ветерани 27 Волинської дивізії АК говорять не інакше, як “різня поляків на Волині”, “ludobojstwo”, “eksterminacja”. Попри те, що досі не віднайдено документів, які засвідчували б про те, що це була запланована і керована ОУН акція, то більшість схиляється до окреслювання цих подій поняттям геноцид. Про те, як проходитиме відзначення роковин подій на Волині, в якому вони пройдуть дусі – можна частково здогадатися, знаючи як відзначалися ці роковини у попередніх роках. У 1998 році в 55 роковини цих же подій у різних містах Польщі (в тому в кафедральному соборі у Варшаві), у костелах відкрито пропам’ятні дошки, у центрі міста Вроцлава відкрито пам’ятник жертв ОУН-УПА. На таблиці, прикріпленій до пам’ятника, лідери кресових об’єднань не хотіли помістити напису (первісно затвердженого варіанту) про те, що під час ІІ Світової війни поляків мордували також гітлерівці чи НКВС. Колишні жителі Львова, Луцька наполягали, щоб на таблиці написано, що не мордували, а що мав місце геноцид, десь по дорозі “стерлися” також рядки про НКВС і гестапо. Цьому протиставилася місцева адміністрація, але в інших містах Польщі (переважно у костелах) такі написи появилися (згадаймо хоча б Перемишль). У цьому році слід сподіватися більшої кількості таблиць і ще більш різких написів. З того ж самого небажання бачити складність польсько-українських відносин у 40-х роках ветерани АК і кресові об’єднання виступили й виступають проти висвітлення злочинів, жертвою яких стали українці, й засудження операції “Вісла”. Для прикладу, ті, яких вважають за поміркованих представників кресових середовищ, А. Жупанський та В. Філяр, ніяк не приховують того, що вони були і є проти, напр. Заяви Сенату з 1990 р. про засудження акції “Вісла”. Хід їх думки найвлучніше віддає книжка В. Філяра “Przed akcja “Wisla” byl Wolyn”, тобто вперше наша правда про Волинь, а опісля... наше бачення слушної з державної, політичної (і тому подібне) операції “Вісла”. Тим разом, однак менше, йдеться про виступи поодиноких організацій чи осіб, бо у відзначення включилися державні органи Польщі – президент, міністри, громадські медіа. Включення держави підносить їх ранг, означає також, що можна сподіватися різного: поміркованих дій, згідних з об’єктивними раціями, але й того, що проблема Волині буде широко висвітлюватися засобами масової інформації (з найбільш впливовим телебаченням) однобічно, а як легко вони вміють маніпулювати фактами, спрощувати, ми не раз мали змогу переконатися чи то у справі Личакова, чи звинувачень, висунутих дивізії “Галичина”. Україна, як показала історія з заявою міністра В. Цімошевича про УПА, звичайно, не запротестує, бо в неї інші проблеми. До того офіційні польські чинники завжди будуть мати виправдання – вони можуть вказати на пресію кресових середовищ. Антипольська акція ОУН, сучасний український і польський контексти У Польщі в підході до проблеми висвітлення цих трагічних для обох народів подій мало хто хоче брати до уваги те, що сучасні українські еліти не готові до діалогу на тему не лише подій з років ІІ Світової війни, але й інших епізодів історії, пов’язаних з конфліктом з поляками. Як показують виступи деяких українських політиків, які ментально живуть ще часами СРСР або надалі думають, що усі складнощі найновішої історії України й українсько-польського минулого можна прикрити фразами про потребу зосередження на праці задля майбутнього та на стратегічному партнерстві. Попри різні заяви (в тому числі лідерів нашої громади), підписання 21 травня 1997 р. президентами обох країн заяви До порозуміння та єднання, в Україні вивчення цієї проблеми не пішло від того моменту надто вперед, так як не пішло у відношенні до питань інших періодів зафальшовуваної в часи комунізму української історії – голодоморів, репресій 40-х та 50-х років чи, наприклад, депортації в Сибір представників інших народів. В Інституті історії НАН України і приватних видавництвах появляються, щоправда, фахові видання, в яких згадуються взаємні українсько-польські протистояння часів війни, є в Україні автори, які пробують відходити від радянських схем і водночас показувати українські рації, різнобічність причин виникнення міжнаціональних конфліктів, однак у порівнянні з польськими дослідженнями цієї теми, зацікавленням польських медіа – все це маленьке. Іншою проблемою є те, що про ці видання однак мало хто знає не те що у Польщі, а й в Україні, вони бо появляються переважно тиражем кількасот примірників і не викликають зацікавлення з боку політиків (їх ніхто не збирається перекладати на польську). Вони майже невідомі також польським політикам, їм – так як і кресовикам – вигідніше твердити, що усі українці повністю нехтують польські жертви конфлікту на Волині. В Україні надалі навіть гадки нема і не може бути про те, що можна вести якісь розслідування у справі дій усіх сторін конфлікту, чи врешті провести підрахунок українських жертв протистояння. Інколи може скластися враження, що, навпаки, охоче знайшлися б в Україні судді до чергового суду над УПА (попри те, що членів УПА в часи СРСР судили не лише після війни, а ще й у 60-ті та 70-ті роки). Те, що потрібно створити державну програму досліджень, розуміють в Україні одиниці. За весь період незалежності маємо зате в Україні комітети відзначення подвигів радянських партизанів (останній утворено в кінці 2002 р. за підтримки Президента Л. Кучми), книги пам’яті. На те ідуть державні кошти, ведеться пропаганда і, очевидно, ніхто з причетних до цих комітетів ні словом не згадає, що ті ж самі радянські партизани на Волині, бувало, не лише захищали польське мирне населення від німців та УПА, але також мали велику кількість гріхів на совісті. Частина українських істориків брала участь у польсько-українських міжнародних конференціях “Польща Україна. Важкі питання”, організованих Світовим об’єднанням вояків Армії Крайової та Об’єднанням українців у Польщі а після принципової відмови ОУП в участі продовжуваних Військовим історичним інститутом у Варшаві та Університетом ім. Лесі Українки в Луцьку. Конференції показали, між іншим, те, що українська сторона надалі не може бути в багатьох моментах партнером для польської сторони. Проблем і причин такого стану справ було і є багато. Однією є, наприклад, те, що у поляків було завжди більше можливостей (навіть у часи ПНР) для документування історичних подій, для прикладу подам, що середовище 27 Волинської дивізії АК почало збирати свідчення про польські жертви ще з 1985 р. (приводом була поява в газеті “Нурт” інтерв’ю з проф. Є. Томашевським, в якому він натякнув, а цензура пропустила, що були випадки вбивства українського мирного населення відділами АК). Сьогодні, спираючись на свідчення тих, що пережили, а також на польські, німецькі та совєтські джерельні документи, поляки встановили в міру обґрунтовану кількість польських жертв протистояння (подається біля 60 тисяч на самій Волині). Збиранням інформацій займалися (і надалі це роблять) як індивідуальні автори, так і громадські організації, державні установи (IPN), заклики до колишніх мешканців кресів давати свідчення друкувалися у щоденній регіональній і загальнопольській пресі. Українська сторона в той час має лише фрагментарні дані про українські жертви, не велась планова робота збирання свідчень, історики не могли розраховувати на державну допомогу, зустрічалися з байдужістю не лише з боку влади, а й українського суспільства. Отже, напередодні 60-х роковин вищезгаданих подій маємо діло з серйозним дисбалансом як у готовності й розумінні ваги цього питання для двосторонніх відносин, так і зацікавлення цією темою з боку суспільства, державних структур, науковців, політиків, медіа. З української сторони по відношенню до подій ІІ Світової війни вражає відсутність державної політики, а тим самим і фінансування наукових проектів, байдужість. Малотиражні видання, робота навіть найбільш відданого справі гурту істориків не принесе тут колосальних змін. З черги з польського боку, на думку частини спостерігачів за ходом конференції, від початку було видно бажання досягти одного визнання того, що на Волині мав місце організований ОУН геноцид польського населення. Полоноцентристське бачення подій на Волині без зв’язку з ширшим історичним контекстом дуже часто співпадало і співпадає, особливо в офіційних висловах лідерів АК, з повним замовчуванням або зменшуванням кількості українських жертв серед українського населення. Здається, що на цьому грунті має місце своєрідне єднання поляків – президент профінансував книжку Сємашків, канцелярія прем’єра Бузека надала авторам нагороду, а голова ІНП в інтерв’ю “Політиці” заявив, що у Польщі її авторів ледь не переслідують. Цікаво, що про загрозу життя з боку..., аякже ж, українських націоналістів, згадували теж Е. Прус, Я. Вільчур, а останнім часом В. Поліщук видно, це має додати їм авторитету. Варто теж пам’ятати, що серед т.зв. кресових істориків не існує проблема кадрів, на місце дискредитованих (як це було з Е. Прусом) приходять нові, з Польщі, Канади, з США. Як така ситуація позначиться на українсько-польських відносинах протягом 2003 р. та у майбутньому важко сьогодні однозначно сказати, бо багато залежить від поведінки Президента А. Кваснєвського і чільних політиків з рядів правлячої коаліції. Українським чиновникам з їхніми вічними більш важливими справами персональних розборок, дружбою з Росією та небажанням визнати УПА, відсутністю яких-небудь спроб справжніх а не під роковини Голодомору чи вибори розрахунків з комунізмом варто при цій нагоді зробити висновки і пам’ятати, що цих питань не вдасться загорнути під килим. Як показує досвід інших країн, вони і так повернуться, і то в найменш бажаному моменті, не в 60-ті, то в 65-ті, чи 70-ті роковини. Питання історії може також позначитися на європейських аспіраціях України. Невирішення багатьох питань як внутрішнього, так і зовнішнього (з іншими народами) характеру, відсутність державної політики і бажання вести справжній діалог на тему історичного минулого може призвести до постійного відігрівання живих ще стереотипів і запропащення процесу взаємопізнання між громадянами обох держав, який малими кроками здійснюється від 1991 р. Невміння подолати історичну спадщину може також плодоносити поглибленням ізоляції України. До того посередньо закликає польських політиків, між іншим, Є. Сємашко та інші авторитетні в кресовому русі особи. Як вже сказано, для поляків проблема жертв на Волині важлива – як для еліт, так і для масової свідомості. Слід пам’ятати, що кресові середовища вміють чинити тиск, дійти і до лівих, і до правих політиків, доказом і пересторогою хай стане затія навколо “орлят” чи підвищення протягом короткого часу рангу відзначення волинських подій з громадського на найвищий державний. Мементо Перспектива появи у польських медіа однобічних оцінок подій на Волині і взагалі українсько-польського протистояння 40-х років є невтішною перш за все для нас– українців Польщі. Живучи в розпорошенні, серед польських сусідів, ми будемо примушені на щодень пояснювати: хто вбивав, чому і що це не наші батьки, діди, що вони народилися не на Волині. Що справді так буде, хай засвідчить приклад з в’язнем Явожна, або упорядником книжки “Віра, надія любов”, яких прокурор питав про злочини українських націоналістів на Волині. Таких випадків було більше. Дарма, частина вини і так стане нашою. Мало кого зворушить те, що наші батьки та діди постраждали в 1942 р. в час польських акцій проти українців на Холмщині, в час депортації 1944-46 до СРСР і в акції “Вісла”. Наші виступи за ведення слідств у справах масових вбивств українців як антикомуністичним підпіллям, так і комуністичним військом і міліцією, за надання компенсації незаконно запротореним у 1947-49 роках у концтабір в Явожні засвідчують, що політичні еліти й загал суспільства залишаються глухими. Багато є обіцянок, моральної підтримки та загальних вибачень, уболівань (як в 1990 р. з боку Сенату, а в 55 роковини акції “Вісла” з боку президента), проте немає рішень. Слід також згадати, що ні римо-католицька ієрархія, ні президент Польщі не схотіли, щоб 55 роковини акції “Вісла” стали елементом ширшого діалогу про минуле, не схотіли також ветерани АК, які не прибули на дискусію, організовану в роковини. Українська громада у Польщі не раз виступала прихильником ведення діалогу також на тему трагічного минулого поляків на т.зв. кресах. У 1996 р. Об’єднання українців у Польщі стало одним з ініціаторів міжнародних семінарів польських і українських істориків, у 1997 р. в 50 роковини операції “Вісла” в посланні до поляків Конгресу українців Польщі сказано, між іншим: “Важко досвідчені історією українці Польщі розуміють страждання невинних жертв війни та післявоєнного періоду. Особливо розуміємо біль тих поляків, які постраждали з українських рук”. Хоч не завжди дії українців Польщі розуміли українські дипломати, не раз дорікали, мовляв, ви зациклилися на історії , то ми відстоювали як знали і вміли потребу врахування польським суспільством, істориками, державними органами також українських рацій, фактів. Ми також за те, щоб об’єктивно показати і зрозуміти страждання польської цивільної людності, назвати розмір загиблих, віддати їм шану. Зараз основний голос у цій справі за Українською державою, бо польська щораз більше кокетує кресові середовища, переймає їх схему подій чи просто цинічно використовує слабкість у багатьох питаннях Києва. Причини такої поведінки поляків різні частина політиків розчарована незавершеною баталією за кладовище “орлят”, інші під маскою європейців і друзів України показують приховані чисто ендецькі погляди й відчуття зверхності до всього, що українське, обидві групи умовні, здається, що саме зараз, в роковини трагічних для обох народів подій, хочуть відчути перемогу над українцями. Наше слово № 11, 16 березня 2003 року Ми у Польщі і так це зробимоІнтерв'ю з Мареком Сівцем Питання відзначення волинських подій 1943 р. набирає щораз більшої гостроти, діаметрально різних за вимовою коментарів, а відтак і спантеличення, при цьому й політичного. Зокрема галасливо з цього приводу, причому не лише у мас-медіа як українських, так і польських, стало після зустрічі президентів Л. Кучми і А. Кваснєвського в Гуті на Івано-Франківщині (13 лютого ц.р.) та робочого візиту польської делегації у Києві, яку очолював секретар Бюро національної безпеки М. Сівець (25 лютого ц.р.). У зв’язку з різноголоссям і пристрастями, які постали після цих розмов, редакція звернулася до міністра М. Сівця з проханням висловити свої міркування з приводу результатів як гутнянської, так і київської зустрічей. Пане Міністре, прокоментуйте, будь ласка, домовленості, яких досягнуто
під час згаданих двох зустрічей. Річ бо у тому, що після Заяви двох президентів,
а особливо в контексті прес-конференції, проведеної на завершення переговорів
у Гуті, польські мас-медіа майже тріумфально сповістили, що, начебто,
Президент Л. Кучма вже визнав волинські події 1943 р. злочином проти людства
і готовий вибачитися перед поляками. В українських медіа, а також у середовищах істориків, численних
громадських організаціях гутнянську зустріч президентів оцінено зовсім
по-іншому, а саме вказувано, що Президент Л. Кучма, передусім, доручив
історикам провести додаткові дослідження і щойно після цього українська
сторона зможе віднестися до обсягу своєї участі у відзначенні цих трагічних
роковин. Натомість остання робоча зустріч польської делегації у Києві
викликала великий відгомін як засобів масової інформації, так і цілого
ряду установ – заговорили історико-академічні центри, появилися відкриті
листи груп інтелектуалістів, не говорячи вже про реакцію окремих середовищ.
Що сталося? Чим це зумовлено? Появилися ствердження, що польська сторона
представила Києву жорсткі умови, наче намагаючись поставити українців
на коліна. Чи плануються ще зустрічі з фракціями Верховної Ради України, бо
все вказує на те, що це питання буде винесене на парламентське обговорення? Можна ствердити, що політична воля з обох сторін у підході до вирішення
цього питання є. Чого ж тоді не вистачає? Дякую за розмову. Розмову провів Мирослав Вербовий Наше слово № 10, 9 березня 2003 року |