Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Уроки національної гідності

10 липня 2003 р. http://postup.brama.com

Тему досліджували Ольга ІГНАТОВА та Антон БОРКОВСЬКИЙ

Маємо наголосити, що і в Україні, і в Польщі волинська трагедія таки набула виразного чіткого політичного забарвлення. Наукові принципи у цьому питанні якщо і не були забуті, то принаймні відсунуті на другий план. Небагато істориків змогли зберегти свою наукову цноту та вірність історичній справедливості, -- суспільний тиск був величезний.

В Україні майже всі обіцянки дотримуватись об'єктивності в інформаційних ресурсах були провалені, а суспільство не захотіло сприймати інформацію від політиків, що не мали ані всенародної підтримки, ані довіри. Політики, які намагалися залагодити (чи використати) вшанування волинської трагедії наражалися на опір, пов'язаний із підозрами у черговій зраді національної гідності. Тут уже як ведеться: не важливо, що доводять, -- важливо хто. На жаль, це твердження спрацювало й цього разу. Опиралися не вшануванню пам'яті невинних жертв, а насамперед тим силам, що вирішили скористатися з функції національної "совісті і честі". Водночас, не все так просто...

Маємо не лише ніби добру волю певних політичних сил і не лише чіткий політичний розрахунок, пов'язаний із підтвердженням демократичних орієнтирів. Спостерігається чітке бажання дискредитувати представників правих сил, а насамперед представників так званого "правого центру", -- блоку "Наша Україна". У цій грі підставляється конкретна особа -- майбутній кандидат у президенти В.Ющенко. Електорат західних областей України вже показав свої симпатії у парламентських виборах і, враховуючи консерватизм населення, збереже ці самі симпатії до президентських виборів. Політичні сили боротимуться насамперед за електорат східного та південного регіону, який так само відзначається політичною штивністю, незмінними пріоритетами та простотою у передвиборчих маніпуляціях. Цього разу, зрозуміло, опудалом, стане УПА та сили, з якими вона асоціюється у пересічного східняка.

У разі спроби виправлення ситуації компромісними заявами та поступками польській стороні представників національно-демократичного центру необхідно звинуватити у непатріотичності, зраді національних інтересів, пропольськості, проте вже на заході України. Українська правиця була досить активна і сліпо кинулась у вир відстоювання тих, хто "здобув нашу свободу своєю кров'ю", використовуючи аргументи, які часто лише шкодили справі.

Представники правого сектора у Польщі прагнуть реанімувати "труп" у чужій "шафі" та максимально ґлорифікувати трагедію, а відповідно, аналогічні організації в Україні -- не дозволити їм цього. І хоча з одного і з іншого боку -- це доволі марґінальні середовища, які кількість компенсують політичною активністю, ми не маємо права забути, що жахливі події на Волині дійсно мали місце і що кривавий польсько-український конфлікт Другої світової війни справді був. Проте якщо українське суспільство досі мало заанґажоване у волинську трагедію, то польське демонструє одностайність у прагненні вшанувати жертви і покарати винних.

Пам'ятаймо

Україна не наважилась визнати: у 1943-44 на Волині сталася кривава трагедія, яка досі є незагоєною раною для поляків і навіть через 60 років потребує ліків. Проте ці події болять і українцям.

Незважаючи на гріхи військового лихоліття, на можливі злочини з українського боку -- ми проти колективної відповідальності. Ми готові позбутися сліпої ідеалізації солдатів, проте це не означає заочного визнання їх злочинцями. У Східній Європі, зокрема на територіях сучасної Польщі та України, Друга світова війна відзначилася винятковою жорстокістю, і це не могло не відбитись на суспільній свідомості людей, що не були особливо освіченими. Тим паче, важко, а то й неможливо було контролювати загони, які у своїх діях керувалися хижими воєнними інстинктами, а не християнськими почуттями. Ніхто не наважиться припустити, що вбивство невинних несе свободу, проте хто скаже, що злочин месника менший?

Кривавий вир польсько-українського протистояння не розпочався і не завершився на Волині. Сліпа ненависть часто заступала розум і перешкоджала роззирнутися навколо. Селяни прагнули майна та землі багатшого сусіда, а владні амбіції ставали на заваді як українським, так і польським підпільникам своєчасно шукати компромісу та шляхів до можливого примирення. Тому лилася кров, а села перетворювалися на братські могили. Фонтан крові не перестав бити на Волині, він перемістився на Захід, де поляків була більшість, але там він також не перетворився на християнський струмок живильної скорботи та всепрощення. І не українцям про це забувати, проте вшанування мертвих, впорядкування могил та сльози родичів, ніколи не принизять національної гідності.

Безконечно можна перебирати причини і наслідки, проте ще живі учасники тих подій. Маємо родичів загиблих на Волині, яким за часів комуністичних режимів у Польщі та Україні було відмовлено у християнських ритуалах та не надано можливості вшанувати пам'ять невинно убієнних. Часом одна сумнівна публікація викликає гострий біль. Ті, чиї близькі загинули у цій, зазвичай, нічній війні проти цивільних, ніколи не зможуть погодитись із поясненнями, що тата чи маму було вбито людьми, які не погоджувалися із дискримінаційною політикою ІІ Речі Посполитої або яких спровокував німецький окупаційний уряд та провокаційна політика Москви. Українцеві з Лемківщини чи Холмщини не збагнути, що його родичів вбивали чи просто виганяли, бо був повоєнний переділ кордонів, або, що невинно вбиті під час акції "Вісла", стали заручниками помсти за чужі смерті. Цей ланцюг злочинів немає ані виправдання, ані кінця.

Польська правиця і уряд

У Польщі маємо певне коло у взаєминах між правицею, суспільством та урядом. Польська громада одностайно радикальна в оцінці волинських подій (панує тенденція на виокремлення "волинського злочину" із польсько-українського конфлікту Другої світової війни і перекидання всієї відповідальності на членів боївок ОУН та солдатів УПА). Проте уряд прагне зберегти добрі стосунки з Україною і готовий до компромісних формулювань. Проте часто не в змозі уникнути інших думок у формуванні офіційної позиції, пропонованої добре організованими правими. Крім громадської підтримки, вони мають кілька харизматичних постатейів, що відчувають священний біль за замордованих та волають про помсту.

Праві середовища у Польщі є основним експертом і водночас суспільним контролером за діями влади, яка, незважаючи на всю свою проукраїнську, спрямованість не може зробити "неправильних" кроків, бо одразу згадають всі "непатріотичні" гріхи: від комуністичності президента до видурювань на адресу Святішого Отця, Папи Римського Івана Павла ІІ. Тому польський уряд намагається балансувати в такий спосіб, аби і пам'ять вбитих поляків вшанувати, і живих українців не змушувати відхрещуватися від одного з етапів державотворення, прагнучи зберегти своє акторське лице, в умовах, коли партнерський акторський колектив з України грає на диво зле, постійно фальшивить, забуває текст та інколи, кокетуючи, навіть погрожує не вийти на сцену.

Об'єднання вихідців з "кресів" та братства різноманітних воїнів за незалежність Польщі мають серйозний вплив на польський уряд не тому, що постійно радикалізують вимоги, а тому, що польське суспільство провело декомунізацію ідеології і змусило свій державний провід зважати на свої потреби. Польське суспільство гідно вшанувало Армію Крайову, в той час як українське, мало того, що не вичистило совєцькі основи з історії та суспільної теорії, але й досі влаштовує огидні торги з приводу вшанування пам'яті воїнів УПА, які на межі людських сил робили все, -- і правду, і кривду, аби дати шанс своїм політичним наступникам одержавитись.

Протистояння часом набуває ґротескних форм. Добре організована польська правиця як речник постраждалих у волинській драмі тисне на уряд та використовує потужні політико-наукові інституції, у той час як українська правиця спирається на розрізнених істориків націоналістичного вишколу, зле організовані громадські об'єднання й апелює до багатовікового гноблення українського народу польськими панами та до світлої державницької мети українських націоналістів, а за аргументи визнаються покатоличення, Ризький договір та пацифікації. І тут ми виходимо на ганебну непідготовленість української держави як до формування своєї національної позиції, так і до ведення гідного польсько-українського діалогу.

Вкотре... не підготувались

Непідготовленість якнайяскравіше проявилась у відсутності дієвих інституцій між урядом-парламентом та нагальними проблемами національного значення. Це і проблеми національної пам'яті, і можлива потреба у адвокатській діяльності у справах подібних до волинської. При погляді на тих, хто обстоює позиції української сторони, вражає різнобарвність персонажів -- від депутатів до політв'язнів, проте напозір -- брак істориків, що у фаховий непараноїдальний спосіб тлумачили би конфлікт. Безперечно, не можна не відзначити праці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича, очолюваного академіком НАН Я.Ісаєвичем, проте ця установа наукова і вирішити всі політичні проблеми порозуміння з минулим їй забракне потужностей.

Польща ж має два потужні механізми, що опікуються вшануванням та обстоюванням свого історичного минулого й національної гідності. Це Інститут національної пам'яті та Рада охорони боротьби та мучеництва. Обидві структури спрямовані на створення виваженої державної позиції та впорядкування минулого. Перша займається проблемою, з якою зустрінеться й українське суспільство, -- розслідуванням злочинів, які були вчинені проти польських громадян, незалежно від їхньої національності. І тут варто чекати на різноманітні несподіванки, бо кримінальні справи відкриватимуться незалежно від позицій уряду, українського чи польського, бо "прокурорський" відділ інституту працює політично незаанґажовано, і це доводять засуджені нацистські злочинці. Слідчі справи відкрито і з приводу волинських подій, щоправда, злочинців все одно каратиме суд. Допитуються не лише свідки, великий комплекс робіт триває в архівах. І тут вже виникає внутрішня українська проблема -- не лише відсутність українських інституцій, що мали би досліджувати подібні злочини у своїй історії, -- непокоїть відсутність суспільної потреби покарати своїх колишніх катів, які отримують замість принаймні пониження у правах (на більше наївно сподіватись) добре забезпечення.

Інститут національної пам'яті Україні необхідний як повітря. І не лише тому, що варто готуватись до можливих скандальних судових позовів, наприклад, з боку єврейських організацій. Бо варто нарешті сформулювати претензії і почати збирати докази щодо злочинів Совєтського Союзу, аби пізніше ознайомити з ними його правонаступника -- Російську Федерацію. І тим мають перейматись не ентузіасти з Верховної Ради, а фахівці, знайомі з усіма бюрократичними процедурами. Те саме стосується і взаємин з Польщею: за наявності претензій українського народу з приводу акції "Вісла", ця інституція збирає свідчення, формує доказову базу, а за ознак злочину -- передає справу до суду. В разі виявлення злочинців -- притягає їх до кримінальної відповідальності. І все тихо так, -- без галасу, голодувань і пікетів. А то ми маємо постійні підміни тези: замість виявлень народного гніву, обурення та незгоди з приводу невизнання УПА воюючою стороною, одержуємо народно-марґінальні погрози, проте щодо... жалобних процедур. До речі, річний бюджет Польського інституту народної пам'яті складає 12,5 мільйонів доларів. І хто скаже, що цього забагато для обстоювання національної гідності?

Окрім вищеназваної інституції маємо Раду охорони пам'яті боротьби та мучеництва, очолювану паном А. Пшевозніком. Львів'яни мали змогу зіткнутися з її гідним дітищем -- впорядкованим цвинтарем "Орльонт Львувських". У той час як меморіал воїнам Української Галицької Армії досі перебуває в явно програшній ситуації, і не тому, що проти уряд, і не тому, що не було виділено коштів. А тому що так як завжди...

Світ не цікавлять українські поховання. Всі мають своїх героїв, свої могили і свої "трупи в шафі", за якими треба приглядати. Необхідно забути абсурдне припущення, що національно стурбовані поляки мають турбуватись також і за розвій української національної пам'яті. Ініціативи на державному рівні мають йти з українського боку. Не треба бігати за представниками польських комітетів із вимогами "скромніше" вшановувати своїх мертвих, погрожуючи обтраскати фарбою надгробки. Треба тиснути на своїх урядовців і вимагати впорядкувати українські пам'ятки національної боротьби та мучеництва. Бо ж відсутність польських хрестів не означає автоматичної появи українських, а впорядкованість польських цвинтарів не означатиме, що українці не розкрадатимуть коштів.

Мирослав Маринович: Ми не маємо права йти шляхом прикрих ювілеїв

10 липня 2003 р. http://postup.brama.com

Мирослав Маринович -- віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії та суспільства УКУ

- Пане Мирославе, чи не змінилася Ваша позиція щодо подій на Волині з часу підписання Вами та іншими інтелектуалами толерантної заяви щодо подій 60-річної давності?

-- Ні, не змінилася. Мало того, я лишень утвердився в правильності наших дій. Вважаю, що цей голос мусив прозвучати. Демократична держава передбачає наявність різних голосів. Я б ніколи не відбирав права і в "непримиренних" висловити свою позицію, обстоювати її. Але на той час бракувало позиції людей, більш схильних до примирення.

-- На Вашу думку, ця дискусія про трагедію постала тому, що не могла не постати, чи її спровокували і підтримують окремі крайньо праві групи України та Польщі?

-- Думаю, що ця тема не могла не постати. Історично так склалося, що цю тему було загнано вглиб народної свідомості. Вона мусила вийти назовні і зайти в людське сумління. Люди мусили скласти іспит тому сумлінню. Я вважаю, що дискусія, поміж того, що вона часом набуває гострих форм, є позитивною для України. Переконаний, вона піде на користь.

-- Як Ви гадаєте, чи справді поляки (як це стверджує сьогодні багато визначних громадських діячів та політиків сучасності) свідомо приховують факти, які свідчать про їхню провину у виникненні волинської трагедії?

-- Треба розрізняти дві категорії поляків -- науковці та політики. Отже, на рівні науковців, на рівні історичних досліджень, поляки сказали про свою провину значно більше, ніж українські історики про провину українську. Вони дослідили цю проблему раніше, ніж ми, хоч, ясна річ, передовсім зосереджуючись на провині українців. Це природно. Але, разом з тим, сьогодні поляками накопичено достатньо підтверджень, фактів участі польської сторони у тих кривавих злочинах. Я свідомо вирізняю категорію політиків, оскільки для них більш характерно бачити скалку в чужому оці, а колоди у своєму не бачити. Отже, з одного боку, дав би Бог, нам так добре вивчити історію подій Волині, як це зробили поляки, і, з іншого боку, нам треба просто зрозуміти, що політики мають свої певні інтереси, які вони захищають. Крім того, дуже логічно для будь-якої нації спрямовувати критичний погляд у бік іншої нації. Уся людська історія доводить, що існує певна аберація зору, і нація, як правило, не бачить власних гріхів, тому що має для них виправдання, має пояснення, чому була змушена вдатися до тих чи інших кроків. Ще один момент. У сучасному польському сприйнятті історії події Волині й події Єдвабного певним чином накладаються. Єдвабне -- це польська місцевість, де поляки знищили певну кількість євреїв. Є докази безсумнівної вини поляків щодо невинного єврейського населення. І я дуже добре розумію оте підсвідоме прагнення поляків знайти в інших народів, зокрема в українського, факти, які б і їх поставили в таку саму ситуацію однозначної вини. Тобто, в свідомості поляків Волинь має бути для українців явищем рівноцінним Єдвабному -- для поляків. Для польської свідомості логічно, що Волинь -- це злочини передовсім українців, а для наших "правих" Волинь -- це символ злочинів поляків. Тут немає нічого іншого, крім полярного бачення історії. Для поляків Волинь -- це дублікат Єдвабного, де абсолютну вину несуть українці. Для українців Волинь -- це символ вини як українців, так і поляків. І мене дуже хвилює в майбутній зустрічі президентів, яку з цих моделей буде взято за основу. Якщо буде взято за основу модель одностороннього вибачення українців, то я скажу, що це лише напівправда, яка спотворює історію. У випадку Волині вибачитися мають обидва президенти. Вони повинні підвести риску, і на цьому історія Волині має бути спокутувана і віддана Богові.

-- Які причини -- як з польського, так і з українського боку -- виникнення конфлікту на основі історії сьогодні? Кому це вигідно?

-- Я трошки відкоригую Ваш висновок. Це не є проблема винятково сучасного чи майбутнього. Це є проблема неспокутуваного минулого, яке через те, що воно неспокутуване, чіпляється за живих. Адже мертві чіпляються за живих доти, доки злочин, пов'язаний з їхньою смертю, не буде спокутуваний. Якщо говорити про сучасність і майбутнє, то в Польщі, і в Україні, є певна категорія політичних сил, які не зацікавлені у покращенні стосунків між державами. Це сили, які орієнтуються на Росію. У Польщі це звучить так: "Досить нам уже оглядатися на цих непрогнозованих слабких українців. У Росії є Путін, що вміє вибачитися, як це було зроблено, наприклад, за Катинь. Це сильний політик, який економічно вигідний Польщі. Отже, Польща повинна переорієнтувати свої акценти на Росію".

В Україні, відповідно,є багато політиків, які орієнтується власне на російські інтереси. А для Росії поліпшення українсько-польських стосунків є однозначно небажаним. Я не кажу, що вона зацікавлена у війні між нашими державами, але надто гаряча дружба також є небажаною. Отже, крім інерції образи, інерції ворожнечі поляків до українців і українців до поляків, ще діють власне ці політичні інтереси, які потрібно вчасно побачити та обов'язково враховувати. Було б дуже сумно, якби саме ця інерція ворожнечі призвела до того, що галичани своїми руками зіграють у ту партію, яка вигідна Москві.

-- На Вашу думку, в разі взаємного вибачення чи невибачення президентів, як розвиватимуться події надалі? Чи після 11 липня про цей історичний факт всі просто забудуть, чи громадські обговорювання продовжуватимуться і надалі?

-- Це залежить від того, наскільки бездоганною буде ця зустріч. Якщо на зустрічі не буде зроблено великих помилок, тобто якщо не буде спотворено історичну правду в бік одного чи другого гріха, тоді про цю тему забудуть. До речі, польські журналісти зі здивуванням виявили, що інтерес до цієї теми в Польщі вже впав. Це природно і нормально. Так як людина не може весь час спокійно переживати біль фізичний, так і нація не може весь час переживати біль історичний. Я не маю на увазі, що потрібно забути про Волинь. Однак ми повинні відпустити цей біль, віддати його Богові, залишити Волинь історії.

-- Який факт, на Вашу думку, у польсько-українській історії -- після Личакова та Волині -- може стати наступним "каменем спотикання" для сучасників?

-- Я не історик, щоб визначити, яка найближча до нас у часі подія, що може викликати відповідні емоції. Саме тому група інтелігентів, спілкуючись зі своїми польськими колегами, відзначала, що ми не маємо права йти шляхом прикрих ювілеїв. Українсько-польська історія переповнена тими ювілеями. При бажанні можна щороку знайти якусь дату, подію, яку ми будемо відзначати голосними пропагандистськими акціями. Щоб уникнути цього, бодай на рівні прихильної інтелігенції хотілося б підвести риску під цією історією. На рівні Церкви існує те саме бажання -- поставити крапку.

-- На Вашу думку, чи такі факти минулого, як Волинь, Личаків, потрібно обговорювати, як це відбувається зараз, чи все-таки їх варто просто залишити історикам?

-- Ні, я переконаний, що такі речі треба осмислювати загальнонародно. Якісь дрібніші факти мають осмислювати історики -- долучати їх до загальної картини. А такі події як війни, військові сутички -- це слід виносити на всенародне обговорення. У цьогорічних дискусіях щодо теми Волині є, мені здається, якийсь акт Божого провидіння -- навіть якщо визнати, що двигунами цього були не завжди доброзичливі політичні сили. Просто настав час українцям осмислити історію 60-річної давності, і ми почали це робити. Я не знаю, чи ми впораємося з цим під час зустрічі президентів. Я хотів би, щоб вона була настільки добре продумана, аби після неї все стало зрозумілим й очевидним. Якщо ні, тоді нам доведеться ще далі працювати, далі вслухатися у факти історії. Втім, слухати нам треба не тільки істориків, а ще й Христа і Євангеліє.

Лист Івана Павла ІІ

10 липня 2003 р. http://postup.brama.com

Дорогі сини братніх народів України та Польщі!

1. Мене поінформували, що 11 липня цього року у 60-ту річницю трагічних подій на Волині, пам'ять про які донині все ще жива серед Вас, мешканців обох народів, що так дуже мені дорогі, відбудеться офіційне відзначення українсько-польського поєднання.

У завірюсі Другої світової війни, коли потреба у солідарності та взаємодопомозі повинна була бути такою потрібною, темне діяння зла затруїло серця, а зброя допровадила до пролиття невинної крові. Тепер, коли минуло шістдесят років від тих сумних подій, у серцях більшості поляків та українців все більше утверджується потреба глибокого рахунку сумління. Відчувається необхідність поєднання, яке дозволило б поглянути на сучасність та майбутнє у новому дусі. Те схиляє мене до вдячності Богові разом з тими, котрі у роздумах та в молитві згадують усі жертви тих актів насильства.

Нове тисячоліття, у яке ми нещодавно вступили, вимагає, щоб українці та поляки не залишалися поневоленими своїми сумними спогадами про минуле. Розглядаючи минулі події у новій перспективі і беручись за побудову кращого майбутнього для всіх, нехай подивляться одне на одного поглядом єднання.

Якщо Бог пробачив нам у Христі, треба, щоб віруючі вміли пробачати взаємно пережиті кривди і просити про пробачення власних недоліків, і в такий спосіб приєднуватися до будівництва світу, в якому шанується життя, справедливість, згода і мир. Крім того, християни, які знають, що Бог "учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім!" (2 Кор 5,21), покликані, визнати помилки минулого, розбудити власне сумління щодо нинішніх компромісів і відкрити серця для справжнього, тривалого навернення.

2. Під час великого ювілею 2000 року Церква урочисто і з усвідомленням всього того, що сталося у минулому, просила перед світом вибачення за про- вини своїх синів, пробачаючи одночасно усім, котрі заподіяли їй різну кривду. Прагнула через це очистити пам'ять від сумних подій, від усякого відчуття болю і помсти, щоб зміцненою і довірливою розпочати нову справу побудови цивілізації любові.

Цю саму поставу пропонує Церква світській громадськості, заохочуючи всіх до щирого поєднання, усвідомлюючи, що немає справедливості без пробачення, а співпраця без взаємної відкритості була б нетривкою. Це є ще більш важливим, коли розглядається потреба виховання молодих поколінь у дусі поєднання і розбудови майбутнього без застережень історії, нагромадженої недовіри, без упереджень та насильства.

Польща й Україна -- землі, які протягом багатьох століть знають євангельські заповіді і які дали незліченні свідчення святості стількох своїх дочок та синів -- тепер, на початку нового тисячоліття, прагнуть зміцнити свою дружбу, звільняючись від гіркоти минулого, і відкритись для братерських виявів у сяйві Христової любові.

3. Висловлюю радість, що християнські спільноти України і Польщі взялись за організацію цих заходів, аби спричинитись для зарубцювання і лікування ран минулого. Заохочую обидва братні народи, щоб незмінно та витривало рухались шляхом пошуку співпраці та миру.

Присилаю сердечні вітання для всього єпископату, духовенства та вірних обох країн; переказую вирази поваги панам президентам та світській владі, а за їх посередництвом народам Польщі та України, які є завжди присутні у моєму серці і молитві. Бажаю постійного поступу в побудові згоди та миру.

Ці побажання супроводжує моє спеціальне Апостольське Благословення, яке приділяю усім учасникам урочистостей.

Іван Павло ІІ

Ватикан, 7 липня 2003 р.

КОМЕНТАРІ

10 липня 2003 р. http://postup.brama.com

Тарас ВОЗНЯК, головний редактор журналу "Ї", радник голови Львівської облдержадміністрації з міжнародних питань

Я думаю, що в даному випадку два президенти діють в інтересах двох держав. Це банальність, але в цьому випадку вона абсолютно справедлива. Я думаю, що насправді той акт, який відбуватиметься у с. Павлівка, є тільки початком серйозної дискусії двох суспільств, тому що справжнє осмислення того, що відбулося, українці розпочали лише цього року. Але за ці півроку дискусія в українському суспільстві відбулася. І мені здається, що це одна з перших громадських дискусій щодо якоїсь історичної події, яка досить швидко розгорнулась і була достатньо ефективною. Хоча були різні думки. Щодо можливості якихось конфліктів, то ніяких конфліктів не буде. Будуть просто спроби окремих політиканів -- не політиків -- зробити собі якийсь маленький політичний капіталець на цих справді сумних подіях, які відбулися 60 років тому. Як правило, ці люди нічого ґрунтовно не знають про дану подію крім того, що вони вже наперед мають про це свою думку і вони вже "проти" будь-чого або "за" що-небудь без огляду на те, що б там насправді не відбувалось.

Володимир СЕРЕДА, голова культурного товариства "Надсяння"

Святий обов'язок кожного, хто сповідує християнські засади, ступаючи на місце вічного спочинку померлих, полеглих, як і невинно убієнних, - помолитися за них, вшанувати їхню пам'ять. Будь-які відкриті чи заувальовані спроби здобути при цьому односторонній політичний зиск варті хіба що жалю.

Сподіваюсь, що присутність президентів України і Польщі на жалобних урочистостях у Павлівці послужать справі кращого взаєморозуміння між нашими народами.

По всій Холмщині, Надсянню і Лемківщині також чекають на належне їм вшанування тисячі невинно замучених українців та українок. Дуже хочу, щоб у 60-ту річницю трагедії у Павлокомі над Сяном Президенти Польщі та України так само як завтра у Павлівці, своєю присутністю вшанували пам'ять 366 українців цього села, які разом зі своїм священиком були жорстоко замучені у березні 1945 року. Павлівка і Павлокома повинні асоціюватися в пам'яті двох народів не тільки як символ страждання, але й бути гарантією того, що для сучасного та майбутнього поколінь наших народів страхіття 40-х рр. ХХ ст. безповоротно канули в Лету.

Гжегож Мотика, доктор історичних наук, працівник Інституту Національної Пам'яті Республіки Польща

Лише українці мають вирішити, як зараз реагувати на те, що тоді сталося на Волині. Чи відповідальність за трагедію падає на всю державу? У Польщі нещодавно точилася дискусія на тему Єдвабного - такого собі маленького містечка, в якому поляки замордували місцевих євреїв. Ці поляки були звичайними людьми, які не репрезунтували жодної політичної ані сили, ані організації. І хоча ці люди, швидше за все, діяли з німецьких інспірацій, але в Польщі визнано, що це були поляки, отже, моральна відповідальність лягає на всю Польщу. Чи польський досвід Єдвабного можна застосувати говорячи про Волинь? На це питання мусять відповісти самі українці. Натомість, на мою думку, найважливішим є те, щоб назвати речі своїми іменами - сказати, що тоді дійшло до вбивства поляків, що мало місце винищення, що це стало результатом рішення провідників УПА - це, по-моєму, найголовніше. Чи по тому буде якийсь жест - це вже справа українська. Важливо, щоб відбулося погодження засадничих моментів.

Еміль Лєговіч, голова головного управління Товариства польської культури Львівщини

Мене не лякає те, що після зустрічі президентів 11 липня наші стосунки можуть погіршитися. Є , звичайно, люди, які роблять на цій справі політичні спекуляції. Якщо вони це використають, їм все-одно не допоможе, бо більшість людей є мудрими і виваженими. Що б хотілося побачити на такій зустрічі? Я нарешті хотів би, щоб і українці, і поляки зрозуміли, що це була трагедія, і щоб кожен оцінив ситуацію не для користі лише свого народу, а для користі загальної. І якщо хтось винен, то повинен все ж таки сказати якесь слово. Я не говорю вибачитись, але хоча б визнати свою провину, що це все ж таки не було по-людяному зроблено. Ніхто не має права у когось забирати життя. Я -- не історик і не буду говорити, чия провина, хоча як поляк я для себе це вже визначив. Хочеться вірити, що після зустрічі президентів 11 липня ми нарешті перестанемо говорити неправду одне одному, перестанемо викривляти історію.