Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Про примирення -- в 60-ту річницю трагічних подій на Волині

Поступ 16 липня 2003 р.

СПІЛЬНА ЗАЯВА
Президента України і Президента Республіки Польща "Про примирення -- в 60-ту річницю трагічних подій на Волині"

Зважаючи на стратегічний характер партнерства між двома державами, виходячи із загальноєвропейських демократичних цінностей та ідеалів, прагнучи зробити спільний внесок у розбудову нової об'єднаної Європи, керуючись положеннями ухваленої у травні 1997 року Спільної заяви "До порозуміння і єднання", Україна та Польща не забувають про складні та болючі моменти спільного минулого.

Багатовікова історія українсько-польських відносин знає багато світлих сторінок і чимало трагічних подій, які перешкоджали мирному співіснуванню обох народів.

У пам'яті українців і поляків роз'ятреною раною ще залишається трагедія, яка сталася у 1943-1944 роках на Волині, Холмщині, Східній Галичині, її образ пов'язаний з надзвичайно болісними долями повоєнного покоління обох народів.

З існуючої в той час ненависті, упереджень, соціальних та економічних проблем, помилкових ідеологій, політичних гріхів і застарілих образ вилилася страшна трагедія, яка поглинула життя десятків тисяч людей, перетворила на попелища села, храми і пам'ятники, принесла неуявленні страждання, посіяла глибокий біль та недовіру.

Ми не можемо змінити цієї історії, ані її заперечити. Не можемо її замовчати, ані виправдати. Натомість ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє.

Керуючись переконанням, що добросусідським українсько-польським відносинам не зашкодить оприлюднення навіть найбільш болючих фактів з нашого минулого, пам'ятаючи трагічні події на Волині, Холмщині, Східній Галичині, від імені українського і польського народів Президенти України і Республіки Польща:

-- віддають найглибшу шану жертвам кривавих братовбивчих конфліктів, а також висловлюють співчуття їхнім родинам;

-- поділяючи біль родин жертв, вважають за необхідне продовжити спільний пошук історичної істини про трагедію на Волині і здійснення публічного морального засудження виконавців злочинів, вчинених проти українського та польського народів;

-- рішуче і однозначно засуджують злочини, вчинені у минулому проти наших народів, висловлюючи глибоке переконання, що жодна ідеологія, жодні політичні інтереси і рахунки за кривди з попередніх десятиліть не можуть бути виправданням злочинів, застосовування принципу колективної відповідальності, а також помсти у відносинах між народами;

-- засуджують дії, які призвели до злочинів і вигнання українського і польського цивільного населення під час Другої світової війни. Великих жертв зазнали обидва народи. Особливо трагічною виявилася доля польського населення на Волині в 1943-1944 роках;

-- підтримують заклик Іоанна Павла II до українського і польського народів: "Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай прощення -- дароване й отримане --розіллється немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам'яті усі будуть готові поставити вище те, що об'єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності".

Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в спільній історії, ми висловлюємо переконання, що взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які повністю увільняться від упереджень трагічного минулого. Ми глибоко цінуємо і поділяємо кожне слово, яким прощають, і слово, яким просять прощення, коли воно йде від душі.

Ми вважаємо, що конфлікти минулого не можуть перекреслити те, що протягом століть поєднує Україну і Польщу. З цього місця, трагічно вписаного в історію обох народів, ми звертаємося із закликом зробити ще тіснішими зв'язки, які нас поєднують, усвідомлюючи, що кожен, хто ці зв'язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного. Сьогодні ми знаходимося ближче до правди, ближче один до одного -- разом у об'єднаній Європі.

Леонід Кучма
Алєксандер Кваснєвський

КОМЕНТАРІ

Поступ 16 липня 2003 р.

Здзіслав РАЧИНСЬКИЙ, Віце-директор департаменту Європи МЗС (Польща)

-- Це вшанування один із перших кроків на шляху поступового заглибленого взаєморозуміння обох народів, які хоча й близькі за своїм духом та географічно сусідують, проте дещо в інший спосіб розуміють свою історію. Необхідно, аби обидва народи перейнялися взаємною толерантністю у розумінні історії, хоча певні факти кожна зі сторін завжди буде трактувати по-своєму. Проте хотілося б, аби Павлівка стала, з одного боку, символом наближення до історичної правди, а з іншого, -- власне місцем єднання народів. Ви знаєте, коли я їхав сюди, то допоміг перетнути кордон трьом молодим українцям, оскільки мав вільне авто.

Для молодих людей події минулого надзвичайно далекі, вони визнають, що майже не вчили історії, проте змогли б переступити через минуле заради майбутнього. Нова генерація має своє бачення минулого, і це символічно, коли події, які були в минулому ніяким чином не закривають шляхів для майбутніх поколінь.

-- Постає питання: частина українського політикуму прагне за кілька років продовжити традицію скорботних вшанувань жертв і Холмщини, і акції "Вісла".

-- Є два аспекти цього питання. Перший полягає у тому, щоб ці історичні події не були використані в політичних іграх, у зароблянні політичних очок. Зокрема, ми таке бачили у діях української опозиції, від якої сподівалися інших позицій, що не здаються мені цілковито мудрими. Безперечно, зрозуміло, з яких причин, але... З іншого боку, необхідно бути чесним і визнати, що з польського боку є сили, які прагнуть тлумачити історію дуже однобічно і не бачити деяких проблем. Проте я все ж таки думаю, що події нинішнього дня будуть розвивати довіру, взаєморозуміння і відкриватимуть правду. Цією урочистістю ми прокладаємо певний шлях, русло ріки, з якого будь-яким політичним силам буде важко вийти, бо це стане політично неправильним кроком, нетактовністю, такою ж, як не прийнято вихваляння нацизму чи комунізму в наших країнах. Буде складно і ревним патріотично-народним силам, не кажемо "націоналістам", піти старим шляхом. Зараз зроблено крок, що стане еталоном політичної поведінки.

-- Наскільки був сильний тиск польської правиці на польській уряд.

-- У Польщі вшанування 60-тої річниці волинських подій було дещо розфокусоване поточною політичною боротьбою, коли наводилися не лише історична аргументація. Позиція уряду відрізнялася від думки правих радикалів, в основному зосереджених у парламенті, які все розуміють у необільшовицький спосіб: "Лише ми маємо монополію на правду". Вони не визнають чужих аргументів.

Якби Україна і Польща не вжили цих заходів, наслідки могли бути дуже поганими для двосторонніх взаємин. Це пом'якшило удар, і правиця не отримала поля для маневрів, їй не було де розгулятися. Зрештою, заява у парламенті пройшла, в нашому з більшою перевагою, ніж в українському, і скоро з'являться коментарі. Різні... Проте на це також не треба зважати, позаяк різні опінії -- це нормально.

-- Як Ви можете прокоментувати парламентську ухвалу?

-- Ухвалена!!! Чи не так? Ухвалена, -- це основне. Неважливо, що з мінімальною перевагою в українському парламенті, неважливо навіть, що шляхом таких гострих суперечок у нашому. Той факт, що суверен народу зміг піднестися до висоти, де проявився політичний розум, є справжнім політичним досягненням обох народів. За два-три роки ми не пам'ятатимемо, як це було ухвалено, ми пам'ятатимемо, що парламенти висловилися у спільній декларації. Ось це залишиться і в історії, і в політиці.

Ґжеґож МОТИКА, історик, один із провідних спеціалістів з волинської трагедії, експерт Інституту національної пам'яті

-- Пане Мотика, чи можна сказати, що історики остаточно відтворили загальну картину волинського конфлікту, і які причини Ви вважаєте головними?

-- Що ж... Нема єдиної причини. Є комплекс причин, що спричинили до тих подій. Проте назву кілька основних: це помилкова національна політика ІІ Речі Посполитої, інтегральний націоналізм, політика совєтів та німців, котрі намагалися посварити поляків та українців, і той приклад, який давали окупанти щодо цивільного населення, зокрема у винищенні євреїв. Показували, що можна вбивати цілі групи населення, і це зменшувало людську опірність щодо страждань, -- одного дня коїлись жахливі злочини, а наступного починався ніби черговий будень. Це руйнувало норми суспільної поведінки. Важливою причиною стало те, що польське і українське підпілля насправді не мали шансів порозумітися, -- вони стояли на протилежних позиціях. Проте треба пам'ятати, і це польські історики постійно підкреслюють, -- антипольскої акції, мордувань польського населення на Волині могло і не бути, якби не конкретне рішення провідника УПА на Волині Клима Савури. І я часто даю як приклад іншого провідника, що також вів антипольську партизанку в тому регіоні -- Тараса Бульбу-Боровця. Проте на протилежних засадах.

Хочу сказати, що поляки та українці лише віднедавна змогли дискутувати про минуле. Після того, як Польща та Україна стали незалежними, уможливилися польсько-українські контакти, наприклад, було проведено низку семінарів "Польща-Україна: важкі питання", коли протягом кількох років польські та українські історики обмінювалися досвідом, вивчали аргументацію іншої сторони. Сподіваюся, що цей діалог буде мати продовження. Думаю, що саме завдяки цим семінарам лагідніше пройшло вшанування 60-тої річниці, тому що протягом останніх місяців відбулося декілька польсько-українських конференцій. Я переконаний, якби це були перші конференції, то домовитися про щось було б набагато важче. Безперечно, на ці процеси вплинули різні інституції, проте Інститут національної пам'яті та Польська Академія Наук, будуть зацікавлені у подальшому обговоренні цієї проблеми.

-- Який доробок Інституту національної пам'яті, щодо вшанування волинських подій.

-- Ми організували конференцію за участю українських істориків у Вроцлаві "Волинь: минуле, що ділить. Екстермінація поляків на Волині 1943-44". Крім того, ми відкрили виставку в Києві, присвячену взаєминам Польщі та України у 1939-1947р.р., котра показала цілісний образ польсько-українських стосунків. Ми організували польсько-українську дискусію істориків, на котрій часом суперечило одне одному те, що говорять українські та польські історики.

-- Чи готові польські історики вести діалог з приводу подій на Холмщині та щодо акції "Вісла", і чи не відмовчуватиметься польське суспільство.

-- Переконаний, що поляки готові до діалогу. Я хочу наголосити, що ми були готові до діалогу і тоді, коли йшлося про 60-ту річницю Волині. Я думаю, що і польське суспільство не мовчатиме. Ми говоримо про це вже давно. Можна дискутувати -- добре чи погано. Дуже багато подій та трагедій українців є описаними. Зібрана інформація про конкретні села, наприклад, про Павлокому чи Вишковичі. І це не викликає у Польщі котроверсійних обговорень із сумнівами, що там гинули українці. Протягом останніх років це було досліджено, хоча навколо тих подій тривала бурхлива дискусія.

-- А чим особисто для Вас стала нинішня урочистість?

-- Це насамперед є закінченням певного етапу дискусії. Ця урочистість завершує дуже напружену дискусію в польсько-українських стосунках. І не забуваймо, що це трагедія для поляків. Найважливіше, що вона перестала бути темою-табу, її обговорюють і поляки, і українці, а сам факт цієї дискусії не стане причиною образи. До цього сам факт розгляду цієї проблеми дехто вважав антиукраїнським. Нині я розумію: можна сміливо говорити на цю тему. І це дуже важливо для польсько-українського порозуміння.

Я переконаний, що наші суспільства віднайдуть взаєморозуміння, взаємоповагу та любов, але необхідно пам'ятати, що це довга дорога, і, можливо, не варто її штучно прискорювати.

Владислав Філяр, професор історії, ветеран 27 піхотної дивізії АК, вчився у школі в Порицьку (Павлівці)

-- Вважаю, що нинішні урочистості були дуже потрібні, і вони є справді великим кроком для нашого поєднання. Я би навіть сказав, що це колосальний здобуток, бо виразно було сказано про те, що відбулося на Волині, було сказано про злочини, котрі часто замовчувалися. Треба визнати, що це заслуга обох президентів, які подолали величезний опір і в Польщі, і в Україні. Ухвалення спільної заяви означає, що нарешті було сказано правду, були створені умови, аби польські та українські історики мали доступ до архівних документів, і нарешті з'ясували, які були причини і які треба зробити висновки.

-- Які причини Ви вважаєте основними в польсько-українському протистоянні?

-- Цих причин було багато, вони навіть сягають 17 століття, -- селянських та козацьких постань та їх приборкувань. Це нашаровувалося протягом віків. Дуже важливим було те, що після Першої світової війни Польща дістала незалежність, а Україна -- ні. І це також було двигуном до пошуку інших шляхів... На жаль, дорога, яку було обрано, часто базувалася на злочинах. І очевидно, що період ІІ Речі Посполитої також не сприяв добрим польсько-українським стосункам. Треба сказати: Польща не була доброю матір'ю для українців, їх часто мали за людей другого сорту. І маємо визнати, -- це було використано радикальними українськими націоналістами, які змогли використати цю ненависть, що призвела до злочинів.

-- Чи є для Вас Волинь другою батьківщиною?

-- Так, безперечно. Я був тут минулого року, підчас конференції у Луцьку. Це було першим візитом за 60 років. Я потрапив додому, туди де народився. Прошу уявити, що люди, які там мешкають, знають мою родину і мене. Я стояв на подвір'ї, розмовляв, і тут підходить сусідка, глянула на мене і покликала, як кликала моя мама. Вони впізнала мене за жестами мого батька, бо я на нього дуже схожий. Виявилося, що вона молодша за мене на два роки. Вона була подругою моєї сестри, з якою ходила до школи. Це була емоційна зустріч та дуже хаотична розмова. Ми згадували, як ми разом співали, гуляли, гралися, і постали запитання: "Хто це зробив? Чому це сталося?". Я би хотів поїхати туди на довше, зокрема зараз. Проте тут не дуже спокійно, почекаю, поїду у серпні з сином, аби йому все показати, можливо, зустріну когось із друзів, з якими разом вчився.

Розмовляв Антон БОРКОВСЬКИЙ

Поєднання у скорботі

Антон БОРКОВСЬКИЙ

Поступ 15 липня 2003 р.

Селище Павлівка, колись Порицьк, було обрано для зустрічі невипадково: 11 липня 1943 там було скоєно нечуваний злочин -- під час недільної відправи в храмі Божому, було винищено близько 200 католиків латинського обряду, переважно поляків. До костелу вдерлися люди, які відкрили стрілянину, а потім, поклавши на солому артилерійські снаряди, підпалили споруду. Врятувалося кілька осіб. Щоправда, число вбитих потребує деякого уточнення, проте жахливості злочину це не зменшує.

Дехто нагадає, що горіли не лише костели, але й церкви, а православні зазнали мордувань і на Волині, і на всій Західній Україні та Східній Польщі, де палав вогонь кривавого змагання. Проте трагедія волинських сіл -- це окрема жахлива сторінка, яку так просто не скинеш з терезів правди і кривди поляків та українців. Те, що замовчувалося за совєтів, нарешті було офіційно вшановано. Безперечно, лише констатації трагедії недостатньо, а взаємними перепросинами не повернеш вбитих. Проте національна гідність може проявитися лише у вибаченні, і ніколи у спазматичному підрахункові заподіяного колись.

Організація

Якщо власне жалобні церемонії знаходилися у руках влади церковної, то організація решти перебувала під орудою всіляких служб безпеки, над якими верховодила Служба президентської охорони. Особливих нарікань на безпеку з боку президентів нібито не було, ексцеси, якщо й були, то не доходили до оточеного цвинтаря. Хоча інколи закрадався сумнів, чи все це не було влаштовано лише задля того, аби силові відомства змогли продемонструвати свою бадьору боєздатність.

Цвинтар, який розташований на краю села, був оточений неймовірною кількістю співробітників різних підрозділів. З них же і складалася "масовка", яка організованими колонами прокрокувала із однотипними "першотравневими" транспарантами з невибагливими текстами, що всіляко схвалювали всі починання на ниві польсько-української дружби і пророчили світле(?!) майбутнє двом братнім народам. Щоправда, звиклу совєтсько-київську ідилію дещо порушували члени СНПУ, проте виявити незгоду на контрольованій території не могли.

Асфальт було покладено нещодавно, кавалки дерну аналогічно. Апогей підготовки почався, як ведеться у постсовку, за днів чотири до початку. Щоправда, були навіть біотуалети та безкоштовна їжа -- горохова чи то каша, чи то зупа. Але доступ до води та ятки з продуктами були за щільним кордоном охоронців.

Сонце припікало несамовито, а захист від нього передбачався виключно для осіб, які є гарантами конституцй, та для членів їхніх команд, тому решта засмагала, ризикуючи одержати сонячний удар. І якби не польські скавти, себто пластуни (велике їм спасибі), які не відомо де брали воду, то могли би бути неприємні випадки.

Що не могло не тішити, так це толерантність охорони щодо преси. Щоправда, перетин перших контрольних застав тривав довше, ніж треба, бо запускали організовані колони усміхненого "місцевого" населення з кодовою назвою "лісники". Поки преса невиправдано довго чекала, "лісники" в цивільному займали рубежі, з яких вони мали випромінювати щастя та непідробний інтерес до процедури, помахуючи вищезгаданими транспарантами та українськими прапорами.

Вшанування

Святу літургію відправляло католицьке духовенство, серед якого був і глава католиків східного обряду кардинал Любомир Гузар. Зі вступним словом звернувся кардинал Мар'ян Яворський, наголосивши, що крім вшанування загиблих, метою є поєднання у правді народів України і Польщі. Було зачитано звернення Святішого Отця, Папи Римського Івана Павла ІІ. Це звернення "Поступ" опублікував у числі від 10 липня.

Над посвяченим католицьким цвинтарем Павлівки линули слова польового єпископа Війська Польського отця Славоя Лєшека Ґлудзя: "...Тільки зустріч з правдою, навіть з трагічною, може стати підставою для побудови кращого майбутнього, до відкриття навзаєм сердець. Настав час стати перед цією правдою, не перекручувати її, як інколи це має місце, а застосувати до неї єдину міру, гідну християн і послідовників Христа. Міру примирення. Міру простягнутої в братерському жесті руки і відкритого серця.

Для того, щоб так сталося, ми, поляки, і Ви, брати українці, повинні розпочати спільну працю, докласти спільних зусиль, щоб зберегти і зміцнити пам'ять про той трагічний епізод нашої історії. Здійснити це в ім'я справедливості і надолуження тисячам мучеників Волині [...]

Ця подія в Павлівці, якої ми свідки, є важливим свідченням наших нових взаємостосунків, які формуються в дусі приязної єдності. Українсько-польська приязнь -- це єдиний шанс, шанс для нашого сусідства [...]

Також і ми, прибулі з Польщі, стаємо коло цих намогильних хрестів і молимося за трагічно померлих жителів Порицька і околиць. Молимося за жертви каїнового злочину на Волині. Молимося також за Боже вибачення і милосердя для тих, хто його вчинив, щоб та жертва, та смерть стількох невинних людей, принесла плоди благодаті, прощення, братерства і любові. Молимося також за це, щоб про ті історичні події зберігалася пам'ять, -- не для того, щоб ділити і ятрити, а для того, щоб через подолання лихого минулого. Через усвідомлення вчиненого зла, через визнання провин підготувати ґрунт під засів надії. Яку приносить Христос [...]

За декілька хвилин від Господнього престолу Ви почуєте заклик обмінятися знаком миру. Обміняйтеся ним біля цієї могили, над цією могилою, в ім'я цієї могили. І знесімо цей Божий мир незалежній Україні, і незалежній Польщі".

Наслідки промов

Якщо з польського боку делегація була чимала, то українська взагалі не була сформована. Лишається тільки здогадуватися чому. Відповідно, через аналогічні причини не було прямої трансляції з місця подій. Промова Кучми, на щире переконання присутніх, була написана Василем Базівим, бо містила стару добру поетику: "Засипаючи шанці буремного минулого, нам належить зводити бастіони світлого майбутнього".

Промови президентів безперечно були адресовані різним народам, і складалося враження, ніби вони сподівалися, що зміст заяв до правацької преси не потрапить. Говорячи про потребу поєднатись над могилами, наголошували на різних речах. У своїй промові Квасьнєвський чітко назвав винуватців "злочину", покладаючи тягар провини за Волинь на представників націоналістично-визвольних інституцій українців, а Кучма розглядав волинську трагедію виключно у контексті польсько-українського протистояння ІІ світової війни.

Відповідь польської правиці на вшанування на забарилася : вже після прямої телетрансляції поляки відчули себе ошуканими, мовляв Кучма не вибачився і не засудив злочинців. Польська преса та телевізія зарясніли звинуваченнями на кшталт, що констатація злочину не є вибаченнями за нього. Щоправда, були і протилежні відозви, мовляв нарешті вдалося полякам та українцям поєднатись, а промова Кучми містить і осуд злочинців, і перепросини за гріхи минулого, з визнанням того, що від адресних звинувачень Кучма втримався, покладаючи провину на "екстремістськи налаштованих діячів, які перебували у складі національно-визвольних рухів обох народів".

КОМЕНТАРІ

Поступ 15 липня 2003 р.

Богуміла БЕРДИХОВСЬКА, відома польська журналістка, громадський діяч

Я можу сказати, що втішена своїм перебуванням у Павлівці і змогою все почути. Хотілося б, аби це відзначення 60-тої річниці волинських подій спричинилося до потепління у взаєминах між нашими народами, але не знаю, чи так буде. Я переконана, що ми можемо подолати упередження, проте досі залишається питанням, скільки це забере часу і людських зусиль, але що так врешті-решт станеться для мене є очевидним.

Однак у тому, що це заспокоїть польську та українську правиці я сумніваюся. Вважаю, що люди, які проти діалогу взагалі, жодних аргументів не приймуть навіть до відома. А частина правих сил у Польщі і Україні однозначно є проти примирення, -- згідно з їхньою позицією ми повинні або відновити залізну завісу на кордоні, або ще краще -- розпочати нову війну. Натомість позиція громади може подолати охолодження польсько-українських стосунків. Хоча найкраща модель співпраці, коли позиція громадянського суспільства та державний курс співпадають. А зараз склалася така ситуація, коли державні інституції зробили набагато більше, ніж громадянське суспільство. Людям заангажованим у ці справи з обох боків кордону часто не вдавалося знайти якусь відповідну формулу. Але сподіваюся, що за якийсь час з'являться нові ідеї. А зараз, гадаю, взагалі не варто деякий час про це говорити. Наші суспільства повинні переосмислити те, що сталося і щодо тих подій, і щодо 60-х роковин. Що ми зрозуміли і чого ми не зрозуміли, в чому полягають позитиви, а в чому негативи. Я хочу побажати людям доброї волі в Україні та в Польщі не втрачати надії та енергії. Я вважаю, що проблема була в нас: і поляки , і українці недопрацювали над реалізацією всіх добрих ідей. Я не хочу обговорювати правих та екстремістів, проте рахунок сумління треба починати з себе.

Олег ТЯГНИБОК, народний депутат, блок "Наша Україна"

Те що виробляла влада -- це ганебно. Ці кордони, що починаються за десять кілометрів від села, зона пересування у селі, коли навіть місцеві мешканці не могли пересуватися -- це ганебно.

Я можу сказати, що у Павлівці ми зустріли обмеження конституційних прав людей, зокрема права на пересування. Також часто порушувалися права журналістів на доступ до інформації. Навіть був скандал пов'язаний із тим, що не пропускали аташе польського посольства.

Те, що Кучма не сказав "вибачте" -- це позитив. Я вважаю, це пов'язане, з тим, що впродовж усього часу відбувалися акції протесту, з тим, що 82% волинян сказали -- не потрібно вибачатися, також відіграла роль позиція парламенту. Це дало можливість українцям остаточно не впасти в болото обличчям, вибачаючись перед польською стороною.

Я думаю, що Польща абсолютно прагматично розрахувала ситуацію. Вони ж не вимагали вибачення 10 років тому. Зараз у Польщі складна політична ситуація і в Квасьнєвського, і в лівиці, яка втрачає політичну популярність. І якби Квасьнєвському вдалося здолати Україну у справі вибачення, то це би йому додало популярності. Хоча і те, що відбувалось зараз є величезним плюсом для Квасьнєвського. Я не думаю, що поляки змінять свій політичний вектор. Насправді ситуація прозора: за рік президентські вибори, і Кучма також готовий робити все, аби досягнути якихось позитивів для себе.

Анджей ЖУПАНСЬКИЙ, голова братства вояків 27 піхотної дивізії Армії Крайової

Ця подія була надзвичайна! Важко недооцінити значення цієї зустрічі. Це друга подія за значенням після ухвалення заяви двох парламентів. Я величезний оптиміст, коли йдеться про польсько-українське майбутнє, і не маю жодних сумнівів, що єдина перешкода була -- історична. Ви називаєте це "волинські події", а ми -- "різанина". Це єдина перешкода. І вона після нинішніх подій і тут, і в Варшаві, і в Києві, коли ми пояснимо все до кінця, не буде над нами тяжіти. Ніщо інше нас не ділить. Ні кордон, ні господарські чи суспільні проблеми. І поляки, і українці, що мають трохи в голові, розуміють -- ми маємо бути разом.

Я впевнений, що під час зустрічі зможу говорити з німцем, з яким воював. Але з солдатами УПА не маю про що говорити. Насамперед тому, що мене не торкнулися події на Волині. Я приїхав з Варшави на Волинь 9 лютого 1944 року і не воював з Українською Повстанською Армією. Однак говорити з упівцями, я міг би тільки після сьогоднішніх подій, а ще вчора -- ні. Тому що моє розуміння ролі УПА і розуміння Української Повстанської Армії солдатами УПА -- зовсім інше. Колись, ще у 1996 році, на семінарі я розмовляв з Василем Куком. Він був останнім провідником УПА в 1950-х роках після загибелі Романа Шухевича. Повстанська армія -- це його армія, для нього це щось прекрасне, як ще інакше солдат може говорити про своє військове формування. Ми ж уважаємо, що це є злочинна організація.

Але все, про що зараз ідеться -- це відбулося 60 років тому. Це вже історія. Це не торкається нинішніх поколінь. Є люди, що не мають із тим жодного зв'язку. Переважна більшість українців за Збручем взагалі нічого не знають про волинські події. І дізналися лише зараз. Я не бачу жодних перешкод для порозуміння. Крім того, що незавершена справа завжди буде вилазити боком. Також потрібна ще одне, -- не вибачення, але осуд. Коли станеться однозначне визнання того, що був злочин, осуджений українським суспільством і владою, тоді буде остаточний кінець.