Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Точки зору українського і польського суспільства на Волинську трагедію

http://postup.brama.com Поступ 21 травня 2003

Чим ближче Україна і Польща підходять до 60 роковин Волинської трагедії, тим гострішою стає дискусія, тим непримиреннішими, на превеликий жаль, стають ті, хто прагне використати сумний історичний досвід обох народів для облаштування власних сумнівних політичних інтересів. Політична і громадянська безвідповідальність таких кроків очевидна.

На цьому тлі чистим голосом людського сумління звучать слова тих українців і поляків, які намагаються надати гострій, але при цьому не менш необхідній дискусії, моральних, загальнохристиянських тональностей.

Яцек Куронь і Мирослав Маринович належать до тих людей, кого називають моральними авторитетами для поляків й українців. То ж не дивно, що вони не оминули такої болючої для обох народів теми і у взаємному листуванні висловили те, що можна було б взяти за основу для вироблення спільної точки зору українського і польського суспільства на Волинську трагедію.

Дорогий Друже!

Питання приязні між польським та українським народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським та німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців. Загалом ми нічого не відаємо про німецький внесок у нашу культуру, але пам'ятаємо про те, що вони позбавили нас самостійности, поневолили, ґерманізували й окупували; ми пам'ятаємо боротьбу польського селянина за землю, якої його позбавляли німецькі колоністи. Німці, пам'ятаючи про перше, дуже часто не знають про друге. До кінця Другої світової війни, а також деякий час після неї польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомости неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.

Пишу про все це тому, що приязнь між нашими народами протягом найближчих місяців буде піддана важкому випробуванню. У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській історичній пам'яті має назву "волинської різанини". Факти відомі: у липні 1943 року бандерівське крило Організації Українських Націоналістів та пов'язані з ним відділи Української Повстанської Армії почали етнічну чистку на Волині, себто убивали польське цивільне населення під гаслом "Ляхи -- за Сян!". Польська Армія Крайова виступила з контракціями, проте число загиблих, зокрема жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало число жертв з українського боку.

На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам'ятати. Однак якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин.

Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями -- польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це. Однак майже шістсот років саме ми -- поляки -- були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли в Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійности; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.

Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається -- вірю в це! -- до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (пор. Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас -- впевнений, що не лише від свого імені -- і кажу: простіть нам.

На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку.

Яцек КУРОНЬ

Дорогий Друже!

Твій шляхетний лист черговий раз підтвердив ту думку, яка давно вже сформувалася в умах українців: Ти належиш до грона тих поляків, які підійшли до розуміння українського історичного болю найближче. І Твоє почесне громадянство Львова, і Нагорода поєднання, і титул Галицького лицаря є кожного разу новим і дещо зачудованим визнанням, що для нас, українців, у Твоєму голосі виразно звучить голос польського сумління.

Я знаю, в Україні є багато сердець, які прихильно резонують на висловлені Тобою думки. Якщо серед них є люди, стримані у своїй готовності просити вибачення, то це ще не є свідченням некритичного ставлення до власної історії. Радше навпаки: усвідомлення, що причиною нашого національного поневіряння значною мірою є наш національний характер, штовхає багатьох у бік самозневаги й приглушення свого українства. Згадана стриманість не є також свідченням зачерствілості серця. Подібно до того, як для розквіту культури потрібна певна критична маса свободи, так для вияву громадянського сумління потрібен певний простір надії. А її якраз українцям сьогодні дуже бракує.

Пам'ятаючи про трагедію Волині, я разом зі своїми однодумцями вже звертався недавно ("Поступ", № 30 від 28.02.03) до польського народу з формулою європейського примирення: "Прощаємо і просимо прощення". Сьогодні я повторюю її знову в листі до Тебе. Друзі-поляки! Побратими у нелегкій мандрівці шляхами Господнього Провидіння! Простіть нас так, як уміють прощати християни: до найдальшихглибин серця, без оглядання на обставини, не відмірюючи дози прощення -- простіть із непохитною вірою, що з тими, хто прощає, перебуває Сам Господь.

Ми всі розуміємо: якби і в Твоєму, і в моєму народах не було непримиренних, то яка заслуга була б у нашому прощенні? Легко прощати тих, хто дається любити. Значно важче здобутися на прощення тоді, коли в скронях усе ще стугонить історичний біль, коли так багато вуст усе ще вимовляють слова підозри, глуму, нелюбові. Я вдячний Тобі, Яцку, що вчиш нас усіх сприймати прощення не як почесну корону, якою увінчують процес примирення, а як початок тернистої дороги, яку потрібно здолати.

Я згоден з Тобою, Друже: неможливо щоразу видобувати з календаря сумних дат усе нові й нові ювілеї. Наші народи мусять віддати історію Богові прощеною, бо інакше наше майбутнє перетвориться на фарс. Цього року і в Польщі, і в Україні активізувалися групи, які свідомо чи несвідомо руйнують спадок паризької "Культури" і дисидентського польсько-українського побратимства. Лицарство духу поступається місцем меркантильності інтересів. За влучним висловом Вальтера Мосманна, в усій Європі відтворюється давня "драбинка зневаги", сходинки якої прямують на схід: американці знову погорджують європейцями, англійці -- французами, німці -- поляками, поляки -- українцями. Відповідно до неї у зневажених народів, зокрема в українців, формується зустрічна "драбинка образи", що не менш руйнівно підточує довіру. Видно, доля прагне зробити завдання польсько-українського примирення ще важчим, зате перед лицем майбутнього - ще важливішим.

Я надто люблю Україну, щоб залишити перед Господом її гріх нерозкаяним. Волинь - прекрасний край, і заради його розквіту неосвячені волинські могили мають бути Іменем Божим врешті-решт запечатані. Я належу до тих, хто приймає гріх предків за свій, і тому визнаю його перед Тобою і Твоїм народом. Однак я водночас належу до тих, хто вірить: "...Милосердя -- вище суду" (Як 2,13). Тому простягаю Тобі руку понад барикадами аргументів, понад схрещеністю історичних кривд: будьмо милосердні одне до одного!

Мирослав Маринович