Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Плюси і мінуси визвольного руху

Юрій КИРИЧУК

Поступ 23 квітня 2003 р.

Рік 1943 був ознаменований кривавою українсько-польською боротьбою. Вона розпочалась на Волині. Які причини спонукали до цього?

Причини

Насамперед слід брати до уваги весь попередній складний і суперечливий історичний розвиток польсько-українських взаємин, у яких українці виступали економічно, політично й культурно поневоленим народом, що змагався за свою незалежність. В українській свідомості того часу переважало бажання реваншувати після поразки 1918-1920 рр. До того ж, у 40-х роках поляки також ні під яким кутом не бажали відмовитись від територіальних претензій до західноукраїнських земель.

Нерідко ті дослідники, які пишуть про українсько-польський конфлікт 1943 р., наголошують лише на національних мотивах, забуваючи, що соціальні фактори були також надзвичайно вибуховими. Роль міни сповільненої дії на Волині відігравало співвідношення земельної власності. Ще з довоєнних часів більша частина земельних угідь належала польським колоністам. Осадник, який був живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському населенню, вніс роздратування, загострив відносини між поляками й українцями, він став тою сіллю, яка завжди ятрила рани і ніколи їх не гоїла на українському тілі. Тому українське сільське населення Волині із задоволенням сприйняло декрет УПА від 15 серпня 1943 р. про перехід земель колишніх польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств.

Німецька влада підігрівала антипольські настрої українців, постійно підкидаючи в багаття українсько-польської конфронтації нові в'язки хмизу ненависті. Еріх Кох наголошував: "Нам треба домогтись, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його убити, щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його убити...". Ставлення німців до польсько-українського конфлікту підтверджує відповідь сарненського гебітскомісара на скарги поляків: "Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну, і бийтеся між собою". Часто на зібраннях голів сільських управ представники німецької влади закликали українців: "Бити ляхів, де тільки хто їх зустріне".

На Володимирщині німці на мітингах, облудно виступаючи в ролі "оборонців" українського населення від польського терору, обіцяли розстрілювати по 10 поляків за кожного вбитого ними німця. Полонені вояки УПА пізніше на допитах у радянських слідчих органах свідчили: "Німці самі одягають шинелі з тризубом і йдуть на польське село, спалюють його. Ніби то є ми. Так трапилось у Гуті Степанській. Німців було чоловік з 250 у цивільному. Дітей кидали у вогонь живими". Одночасно в гітлерівській пресі почали з'являтись знімки з трупами цивільних людей, а під ними напис: "Партизани вбивають польських жінок і дітей".

Після відходу української поліції в ліс окупаційна фашистська влада ще більше загравала з поляками. На місце української поліції прийшла польська. Крім того, гітлерівці перекинули на Волинь польські батальйони "Шупо", а свою жандармерію вивезли з краю. У Луцьку всі німецькі адміністративні установи були опановані поляками. Літопис УПА (Т. 5) наводить факти, що в уряді генерал-комісаріату з усіма його відділами чиновників польської національності налічувалось -- 80%, гебітскомісаріаті -- 60% , центральній установі для торгівлі зі Сходом -- 60%, господарському банку -- 30%.

М.Хрущов, аналізуючи в червні 1943 р. загострені українсько-польські стосунки на Волині, встановив діагноз: "Моя думка, що все це -- справа рук німців".

Свою лепту в напруженість між польськими й українськими народами вносили радянські партизани. С.Ковпак зі своїми загонами опинився на Волині 1943 р. після виснажливого рейду в Галичину, де він позбавлений через антиукраїнську політику підтримки місцевого населення, змушений був провадити бої одночасно і з нацистськими карателями, і з Українською Народною Самообороною1. Зазнавши значних утрат у Галичині, радянські партизани розпочали мобілізацію поляків до своїх відділів. 8 травня Т.Строкач передавав по рації у ліси Волині: "Польські загони організовувати можна, і чим більше, тим краще". У з'єднанні О.Сабурова поляки творили самостійну бойову одиницю під командуванням Р.Сатановського. Загін отримав право воювати під своїм національним прапором, особовий склад носив форму польської армії. На Рівненщині також оперували загони ім. Т.Костюшка і В.Василевської. Таким чином, як зазначав згодом у своїх спогадах А.Сабуров ("Отвоеванная весна"), польський антифашистський рух на Волині опинився під керівництвом більшовиків.

Хто ж перший?..

"Спроба вияснити, хто ж першим на Волині розпочав збройну боротьбу, як правило, є безнадійною. На міжнародній науково-практичній конференції 1997 "Україно-польські взаємини періоду Другої світової війни: інтерпретації істориків і політиків" у м. Івано-Франківську відомий історик Ярослав Ісаєвич сказав, що відповіді на це питання не дасть ніхто навіть у Судний день.

Перші напади українських повстанців на поляків зафіксовані наприкінці 1942 р. Вони відбувались під знаком помсти за події на Холмщині. Однак тоді ж мали місце розправи польських військовиків над мирними українськими жителями. Так, на католицьке Різдво польська боївка напала на с. Пересоловичі. Над трупами замордованих українців польські партизани колядували. На початку 1943 р. вбивства українцями поляків мали спорадичний характер. Це засвідчує звіт одного з представників польського еміграційного уряду на Волині. Він стверджує, що знищували "поляків, які були на німецькій службі як адміністратори маєтків, лісова і шляхова служба і т.п. Вбивства... були викликані прагненням помсти особам, що вислужувалися перед німцями і не раз у зв'язку з характером своїх обов'язків мусили виступати проти інтересів місцевого населення". Антипольська акція набула етнічного характеру з кінця лютого. Відбулися масові вбивства у Сарненському і Костопільському повітах на Рівненщині. Упродовж березня на Волині поширились чутки: "Великдень українці відсвяткують по селах без поляків".

Головні події стались влітку 1943 р. Журнал УПА "До зброї" писав: "Будувати Польщу хай ідуть на польські корінні землі, бо тут зможуть тільки приспішити свою ганебну смерть". Бандерівці вирішили очистити від поляків Волинь. Їх представники повідомляли кожне польське село, щоб його мешканці за 48 годин вибралися за Буг або Сян -- інакше смерть". Польське підпілля віддало наказ: сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь. На боці українців була історична та реальна справедливість. Але треба враховувати емоційні, психологічні мотиви польських мешканців Волині. Для них ці землі теж були батьківщиною. Обидві ворогуючі сторони обрали не політичне вирішення проблеми, а біологічне.

11 липня 1943 р. УПА розпочала кампанію деполонізації Волині. АК та інші польські збройні угрупування вчинили опір. Від різні поляки масово залишали свої оселі. Вони втікали у міста, поповнювали ряди польських і радянських партизанів, добровільно виїжджали на роботу до Німеччини.

Обидві сторони проливали невинну кров і поповнили реєстр ганебних учинків. Участь у масових акціях брали цивільні люди, з косами і сокирами. В хід пішли поліна, каміння, віджили середньовічні палі. Здавалось, що повернулись часи Яреми Вишневецького і Максима Кривоноса, у волинських селах відбувались ремінісценції пекельних сцен на вулицях Немирова 1648 р. і Умані 1768 р. Українсько-польський конфлікт мав певний відгомін давніх середньовічних релігійних воєн. У волинській трагедії 1943 р. було й щось від селянської Жакерії. Українсько-польська боротьба проходила за типом "селянських воєн", поширених у цей же час на Балканах, де відбувалось запекле протистояння між сербами і хорватами.

Втрати і наслідки

Важко вияснити кількість жертв з обох сторін. Польські історики оцінюють цю кількість з польської сторони до 50 тис., а з української -- приблизно утричі менше. На нашу думку, дані серйозно завищені. Найправдоподібнішу чисельність жертв можна відшукати у звітах Армії Крайової за 1943 р., які засвідчують, що на Волині загинуло 15 тис. поляків і дещо менше українців.

Програючи на Волині, поляки спробували далі взяти реванш на Холмщині. Тоді на допомогу місцевим жителям із волинських земель прибуло кілька загонів УПА, які започаткували українську партизанку проти польських шовіністів.

Українсько-польський конфлікт перекинувся в Галичину. Перші напади на поляків були здійснені у серпні 1943 р. Ймовірно, це зробили рейдуючі із Волині сотні УПА. У відповідь поляки вбили кількох відомих представників української громадськості: у Львові застрелили професора-медика А.Ластовецького, у Перемишлі -- популярного футболіста І.Вовчишина. Відплатні акції не забарились. Уже наприкінці літа в Галичині спостерігалися масові випадки терору проти польських сіл й українців-латинників. Мета -- заставити поляків виселитись у корінну Польщу. Робилось це під гаслом: "Ляхи -- за Сян".

Намагаючись припинити ворожнечу, Андрей Шептицький звернувся до римо-католицького архієпископа Твардовського з пропозицією видати спільне послання двох ієрархів, але той відповів, що не може втручатись до політичних справ. У Галичині жертвами збройного протистояння стали 10-12 тисяч поляків.

Українсько-польська взаємна різня 1943 р. пошкодила обом народам, ще більше посіяла зерна ненависті і недовір'я.

ПРО АВТОРА

Останні п'ять років Юрій Киричук працював над фундаментальною монографією "Український національно-визвольний рух у Галичині і Волині в 40-50 х роках ХХ ст.". Архівних джерел не вистачало, бо переважно вони мали тенденційний характер, і він почав формувати особистий архів. Збирав спогади очевидців тих подій. Йому писали й дзвонили старі люди, він домовлявся з ними про зустрічі, записував розповіді. Робота була завершена напередодні тієї трагічної події 22 вересня 2002 року, коли він дощового недільного вечора з невідомих причин опинився далеко за містом з протилежного від помешкання боку, і коли на нього наїхав автомобіль. Монографію обсягом 400 стор. Формату А-4 вчена рада Львівського національного університету ім. І.Франка рекомендувала до друку наступного дня, коли він без свідомості лежав у лікарні на Топольній. Але, на жаль, вона донині так і залишається в єдиному примірнику.

У дослідженні Ю.Киричука комплексно відображено всі проблеми українського національного руху середини ХХ ст., з'ясовано його природу, витоки, оцінено позитиви й негативи. Не оминули уваги дослідника і складні проблеми українсько-польської різні на Волині 1943 р., які сьогодні знову повстали стіною між Україною і Польщею. Одностороння подача цих подій тільки через призму української провини перед поляками, формування на міжнародному рівні образу українця-головоріза і українця-терориста не сприятиме формуванню добросусідських взаємин. Її потрібно розглядати комплексно, що, до речі, неодноразово робилося в колі польських й українських істориків.

До речі, Юрій Киричук мав дружні стосунки із польським дослідником цієї проблеми Ґжеґошем Грицюком, якому належить монографія про Львів 40-50-х років.

Олександра КИРИЧУК