Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Волинський геноцид. Це модно!

Ігор ЧОРНОВОЛ

http://postup.brama.com 24 вересня 2003 р. 

Ось уже майже два роки провідною темою в польсько-українському діалозі є проблема терору на Волині під час другої світової війни. Причиною цього став вихід з друку в 2000 р. ґросбуху Владислава й Єви Сємашків "Ludobojstwo, dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia" (т. 1-2). Його видання фінансувала Канцелярія президента Польщі, Бюро національної безпеки при Канцелярії президента Польщі, міністерство культури та національної спадщини. Крім того, книга отримала нагороду часопису "Przeglad wschodni", який так багато попрацював для встановлення приязних контактів із вченими з країн на схід від Польщі та пропаганди центральноєвропейської ідентичності. Що ж, як пише Олександр Ліпатов, сучасний російський історик, політика -- "пані мінлива, примхлива та підступна, часом і не пані зовсім, а поверхова, обмежена, сварлива молодиця, іноді ж, як із солдатською прямотою прорік Пілсудський, -- просто курва".

Праця Сємашків -- це збірка свідчень жертв терору і є, по суті, односторонньою візією тих подій. Автори книги, схоже, не мають фахової історичної освіти, а тому -- й елементарних понять про критичні засади наукових досліджень. Крім того, текст розпочинається із шовіністичної передмови Ришарда Шавловського, який приписує українцям демонічний потяг до кровопролиття та покладає відповідальність за Волинь-1943 на всю українську духовність. Здивування викликає також термінологія, якою оперують автори. Польська Армія Крайова -- "патріоти", "солдати", "герої"; УПА -- "націоналісти", "банда", "різуни"; загони озброєної гітлерівцями польської "самооборони" заслуговують на схвалення, натомість члени ідентичних українських формувань -- "колаборанти"; мордування поляків -- геноцид ("ludobojstwo"), а мордування українців та ганебна "Акція "Вісла" -- нормально ("akcje odwetu") і т.п. Словом, "наши" -- "разведчики", "ихние" -- "шпионы".

Утім, Сємашкам треба поспівчувати. Навіть якщо хоча б 10% свідчень відповідає дійсності, то зрозуміло, що вони пережили і чому писали цю книгу.

Дивує інше. Несподівано книга стала напрочуд вдалим медіа-проектом. Колись ми дізнаємося, чому польські урядовці й журналісти "розкрутили" саме її, іґноруючи натомість численні видання Віктора Поліщука, який розпочав розвивати популярну нині тематику набагато раніше (nota bene, йому навіть пощастило потрапити до знаменитої "Європи" Нормана Дейвіса, а на багатьох його працях вказаний наклад у сотні тисяч, а то й мільйон!). Чому польська влада не відзначила, наприклад, п'ятитомне(!) видання Південно-Східного інституту в Перемишлі "Polska -- Ukraina. 1000 lat sasiedztwa", яке чи не вперше започаткувало традицію наголошувати на тому, що зближувало, а не зіштовхувало наші народи? Між іншим, Південно-Східний інститут у Перемишлі, починаючи з цього року, не фінансується зовсім...

В Україні, так само як і в Польщі, про волинську трагедію заговорили всі. Як повчав мене відомий у Львові шоумен, "основнe -- успіx мeдіяльний". І це попри те, що українські історики виявили просто катастрофічне незнання проблеми і заперечити чи підтвердити аргументи Сємашків було нікому. Тому публікації здебільшого зводяться до заморалізованого самокопирсання на тему "просити", чи "не просити" -- в одних, або повернення до обговорення проблеми, з якої розпочинався діалог з поляками на початку 90-х -- "kto pierwszy zaczal?" "kto mordowal wiecej" -- в інших. Найспритніші навіть встигли заробити на цій тематиці (як і в Польщі, до речі) -- кому війна, а кому мама рідна. Бррр... Та особливо огидно читати підрахунки жертв терору: 38 000, 39 000, 700 000, 2 000, 10 000. Що стоїть за цими нулями, які, попиваючи кавусю, так зимно виводять новоспечені фахівці з геноциду? Чи кримінал -- це лише вбивство людини, а вбивство тисяч, як стверджував наш спільний тато Йосиф III Сталін, -- статистика?

Бабця з мамою любили мене повчати, що мудрий завжди змовчить. Що ж, мудрі мовчать, а керують ними вар'яти. Оскільки я досі здебільшого спеціалізувався на польсько-українських стосунках (хоч не на сутичках, а співпраці), то дозволю й собі докинути кілька слів до дискусії.

Успіху видання сприяли, безумовно, стереотипи історичної пам'яті. Ще в середні віки розпочав формуватися міф про расову вищість поляків та їхню цивілізаційну місію на сході, а водночас -- про біологічного людиноненависника українця, що мріє про "зарізання" ще якоїсь частини поляків вже з пелюшок. Така бібліографія нараховує тисячі позицій, тому закономірно, що вона вплинула й на історичну пам'ять суспільства, хоча більшість це й не усвідомлює. Так, якщо інформація про кримінальний злочин потрапляє в медії, і якщо підозра падає на українця, то коментують це особливо жваво. Маємо приклад звірячого вбивства українця польським поліцаєм тільки за те, що він не зупинив на його вимогу автомобіль. Я сам двічі зазнавав нападів п'яних поляків (у 1991р. у Перемишлі і 1992р. у Любліні, щоправда, вони кричали, що я москаль, а випадкові перехожі допомагали мені втихомирювати своїх буйних співвітчизників). Заради справедливості відзначу, що проукраїнська бібліографія також нараховує тисячі позицій, і на загал я не маю підстав звинувачувати польську націю в шовінізмі, а тим більше інтеліґенцію, яка створила найпотужнішу в світі неукраїнську україніку. Але те, що частина суспільства все ж його плекає -- факт незаперечний. Зайдіть у Польщі у будь-яку книгарню і зверніть увагу на велику кількість шовіністичної літератури. І обов'язково полистайте будь-який "кресовий" часопис типу "Narubiezy" -- їх зараз десятки. У львівських кулуарах вже шкодують, що українські магазини не пропонують набору антипольських книжечок і кажуть, що свідчить це не про нашу толерантність, а про брак патріотизму. Варто зауважити, що ось уже близько 15 років ніхто з поляків не береться з'ясовувати стосунки з німцями, хоча підозрюю, що в численних війнах з ними поляки пролили-таки більше крові, ніж з нами. Натомість, згаданий Поліщук на всі лади вихваляє українських комуністів і картає Єжи Ґєдройця (nota bene, людину, яка символізує польський інтелект ХХ ст.) за українофільство. Бо якась його далека родичка одружилася з родичем одного з провідників ОУН. Тому паризька "Kultura" -- це верхівка ледь не масонської ложі з загадковими й містичними прагненнями.

Найбільше Україна постраждала від російського імперіалізму й комунізму. Тому для мене солдати УПА -- це герої, які боролися за визволення від німецького й російського ярма. Боляче це усвідомлювати, але сучасна Україна -- не плід їхньої боротьби, а пасербиця СРСР. Треба визнати, що УПА входила до основних сил антикомуністичної опозиції й у Польщі. Тому треба було продовжити політику, розпочату в 1946р. спільною атакою загонів УПА й руху "Wolnosc i Niepodleglosc" на постерунок польської комуністичної служби безпеки в Грубешові. І замість планувати етнічні чистки на Лемківщині, надати тим лемкам, що воювали в УПА, титул "honorowych obywateli Polski".

Я зараз скажу прописні істини, які знають всі, проте вдають цнотливих. Солдати -- не для того, щоб змушувати мліти панянок та пускати салюти. Армія існує для того, щоб убивати ворога, a la guerre commea la guerre. Найжорсткіші війни громадянські: out ofcontrol і таке інше. У цьому сенсі польсько-українська війна 1943 р. нічим не відрізняється від попередніх зіткнень. Наші предки різали вас жорстоко, але й ваші предки здирали з живого Гонти шкіру вже в епоху Просвітництва. Щоправда, у цьому сенсі війну 1918-1919рр. слід зарахувати до категорії "гуманних" (звісно, якщо війни можна вважати "гуманними" взагалі). Але це не тільки наша спільна заслуга. Просто австрійська спадщина була гуманніша, ніж спадщина міжвоєнної Польщі.

Безумовно, проблема має й правовий характер. Все впирається у правову оцінку УПА -- армії без держави, яка не визнана учасником другої світової війни і обтяжена обвинуваченнями передовсім в Україні. І тут справа заходить у глухий кут. Бо комуністи, прихильники яких становлять близько чверті нашого суспільства, ніколи на це не погодяться. До того ж, насправді національною меншиною в Україні є не росіяни, а ми, україномовні. І вони також на це не погодяться. Як і ми, україномовні, не погодимося на засудження УПА.

Справа ще й у тому, що під час другої світової війни здичавіли не лише наші чи ваші предки, а вся Європа. Чи волинські селяни справді читали Донцова з Дмовським і Ніцше? Учасникам дискусій варто було б прислухатися й до фахівців у галузі селянського етосу. Вони стверджують, що традиційна селянська спільнота завжди була авторитарною, а самі селяни найбільше поважали насильство. Звідси -- традиційна жорстокість жакерій. У цьому ракурсі волинські селяни нічим не відрізнялися від селян Західної Галичини, які 1846 р. придушували чергове польське повстання "вогнем і пилками". Ненависть до панів тоді була настільки істотною, що ще на початку ХХ ст. у ментальності польських селян слово "поляк" асоціювалося з термінами "панщина" й "сваволя", себе вони називали "мазурами", "цісарськими". Оскільки історія ще не закінчилася, то колись, можливо, знайдеться людина, яка напише ґросбух "Ludobojstwo, dokonane przez nacjonalistow mazurskich na ludnosci polskiej Galicji Zachodniej" (т. 1-2), її видання профінансує Канцелярія президента, шоумени витягнуть "Тарнів-1846" на шпальти медіїв, а інші розшукають нащадків "мазура" Якуба Шелі й вимагатимуть вибачень перед "поляками".

Безумовно, на популярність теми до певної міри вплинула й духовність після 11 вересня 2001р. Стимульованe eпоxою Рeнeсансу розкріпачeння особистості нині трансформувалося в звичайнісіньку розпeрeзаність. Насильство і сeкс -- улюблeна тeма найтиражованішиx культурниx зразків сучасності. Скільки разів за день ми бачимо насильство на екранах телевізорів? "Цeй світ існує тільки тоді, коли вибуxають бомби, -- говорить Віслава Шимборська, -- в бeзкінeчність простягаються війни, якиx ніxто нe xотів, підписуються мирні угоди... коли ріки виxодять з бeрeгів, урагани зривають покрівлі будинків, пожeжі спалюють ліси, вулканічна лава покриває поля і пасовища". Інакше кажучи, плебейські смаки зумовлюють відповідні духовні запити. Читаючи матеріали про волинський геноцид, хтось, може, уявляє, що бавиться в " Counter-strike".

Тож що робити? Як вважає Ярослав Ісаєвич, найкраще, якби про історію дискутували лише історики і поляки говорили б про провини польської сторони, а українці -- української. На жаль, це майже ідилія. Хоча істотний фаховий діалог на цю тему мав місце ще до появи праці Сємашків. Просто справжні фахівці не схильні до шоуменства: мудрість пізнається з бесіди, а мудреці -- з мовчання. Тож припинімо шоу на цвинтарі, вшануймо всіх загиблих, не лише своїх, і промовмо: "Отче наш..."