Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Українсько-польські взаємини періоду Другої світової війни: інтерпретації істориків і політиків

Ярослав Ісаєвич, академік НАН України, директор Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України

Поступ 28 лютого 2003 р. http://postup.brama.com

Українці і поляки належать до числа народів, які найбільше постраждали від гітлерівського і більшовицького терору в роки Другої світової війни. Внесок обох цих народів у здобуття перемоги над фашистською Німеччиною був особливо важливим. Поляки вже понад 20 років мали визнану світом державу, легальним репрезентантом якої вважали підпільні установи еміґраційного уряду і підвладні йому збройні сили, а всі окупаційні органи сприймали як нелегальні. Натомість Україна залишалась, як і раніше, не суб'єктом, а об'єктом історії. За володіння її землями змагались більшовицька Росія (замаскована під псевдоінтернаціоналістський СРСР), фашистська Німеччина та її союзники (Угорщина, Румунія), Польща. Тільки під час війни виникли збройні формування, які мали за завдання боротьбу зі всіма ворогами самостійної України. Хоч у той час і в наступні десятиріччя вони не здобули підтримки більшости українців, саме незалежницький напрям виявився, в остаточному підсумку, визначальним чинником дальшої еволюції України.

Оскільки реальними ворогами незалежности польського і українського народів були ті самі сили, поляки, що боролись за відновлення своєї держави, і незалежницькі течії в українському суспільстві мали всі підстави прагнути до союзу. Однак, як відомо, не тільки не дійшло до реальної співпраці (певні кроки в цьому напрямі були епізодичними і, як правило, засвідчили неадекватне розуміння політичних перспектив обома сторонами), а, навпаки, вибухнув кривавий польсько-український конфлікт на західноукраїнських землях, який включив не лише бої між українськими і польськими озброєними формуваннями, але й злочинні примусові вигнання та екстремінацію мирного населення.

Серед фактів, що зумовили виняткову гостроту конфлікту, слід назвати соціальну та національну напруженість, спричинену як співвідношенням земельної та иншої власности в руках різних категорій населення, так і передвоєнною політикою Польської Держави* , а також свідоме роздмухування міжнаціональної ненависти німецько-фашистськими і російсько-більшовицькими чинниками. Визнання істотної ролі провокацій ззовні не знімає питання про моральну відповідальність тих, що піддалися на провокації, як і не звільняє істориків від обов'язку вияснення, що створило сприятливий ґрунт для успіху провокацій.

Навряд чи можна сумніватися, що безпосередньою причиною непримиренности позицій політичних проводів обох народів, як і значної частини громадян, був намір польського уряду, підтримуваного в цьому більшістю суспільства, включити до Польської держави землі, на яких поляки були меншістю. Така орієнтація польського керівництва була зумовлена переоцінкою ним власних можливостей і недооцінкою сили угрупувань, які протистояли планам включити українські землі до Польщі. Прагнення поширити свою територію за рахунок сусіда, якого вважають нездатним оборонятися, було донедавна загальноприйнятою засадою політики (щойно в наш час, як здається, більшість цивілізованих держав відмовились від таких зазіхань), тому не можна польську політику періоду війни вважати виявом якогось специфічно польського експансіонізму. З другого боку, для українських незалежників пріоритетом не була "ворожнеча до всього, що польське": протистояння Польщі стало політичним завданням лише остільки, оскільки польська політика була ворожа ідеї самостійности й цілісности України. Однак більшість українських керівників теж не усвідомила того, що перспектива встановлення надовго більшовицько-російської геґемонії у Східній Европі визначає необхідність ставлення до Польщі як до стратегічного партнера. Инша річ, що і за наявности доброї волі до згоди, українцям було б важко домовитися з польськими лідерами, які не вважали українців рівноправним і важливим для Польщі партнером.

У польських та українських публікаціях висловлювалися різні погляди щодо того, де, коли і ким були започатковані вбивства мирного населення на польсько-українському прикордонні. В українських публікаціях досить поширений погляд, що початком конфлікту були вбивства на Замойщині польським підпіллям українських війтів і громадських діячів, яких вважали німецькими коляборантами. У польських виданнях висловлюється погляд, що ці терористичні замахи мали зовсім иншого характеру і не мали впливу на події, які розгорталися пізніше. Якщо й справді вияви терору щодо цивільного населення були спершу спорадичними, то для вияснення обставин ескалації терору винятково важливим документом є звіт одного з представників польського еміґраційного уряду на Волині. Він неоднозначно стверджував, що першими "були спорадичні вбивства поляків, які були на німецькій службі як адміністратори маєтків, лісова і шляхова служба тощо. Вбивства були викликані прагненням помсти особам, що вислужувалися перед німцями і не раз, у зв'язку з характером своїх обов'язків мусили виступати проти інтересів місцевого населення". Документ важливий, оскільки не узгоджується з поширеним у польському суспільстві переконанням, що українці були майже виключно коляборантами і виступали за підтримки німців проти тих поляків, які з німцями боролися. Насправді, в польському й українському суспільстві були і безпринципні коляборанти, і ті, хто йшов на співпрацю з окупантами, щоби допомогти своїм землякам, і, врешті, люди, що опинились у вимушеній ситуації. До того ж ті поляки, що беззастережно служили окупантам, зраджували власну державу, натомість вибір українців не був морально однозначним: йшлося про зміну одного окупанта іншим. При цьому на початку німецько-фашистської окупації не всі змогли передбачити, наскільки злочинний характер вона матиме.

Характерною рисою польських публікацій, присвячених Другій світовій війні, є перебільшення кількості жертв з польського боку і поширення цілком фантастичних версій про винятково садистські злочини. Навіть у 1990 p. у виданій значним тиражем книзі Єжи Яніцького про Львів можна прочитати, що митрополит Андрей Шептицький "благословляв дерев'яні пилки" (якими, мовляв, "українці" живцем різали "поляків").

Пропаґанді, спрямованій на розпалювання українсько-польської ворожнечі, рішуче протиставилися польські інтелектуалісти, згуртовані навколо паризького місячника "Kultura". Згодом на шлях поєднання стали польські та українські опозиційні, зокрема діячі "Солідарности" й Української Гельсінської спілки. Після відновлення незалежности України обидві сусідні держави однозначно взяли курс на поліпшення взаємин. Ті сили, які намагаються підірвати довір'я між нашими державами, покликаючись на події часів війни, діють не в інтересах своїх народів. Якщо сучасна Польща зацікавлена в незалежності України (а в цьому не сумнівається ніхто з тверезих політиків), то відповідає польським інтересам і утвердження в сучасній Україні традицій незалежного руху. На жаль, у Польщі досить активно діють організовані групи, які намагаються цей рух всіляко спаплюжити.

В Україні, на щастя, нема антипольських організацій і органів преси, які спеціалізувались би на антипольській пропаґанді. У той же час інформація про позитивні аспекти польсько-українських взаємин явно недостатня. Українці ще дуже мало знають про тих польських діячів культури і політиків, що плідно працюють над створенням клімату довір'я і співпраці обох суспільств.

Позитивної оцінки заслуговує пожвавлення останнім часом зусиль українських і польських громадських та наукових установ, спрямованих на активізацію діалогу вчених і громадськості. Ряд польсько-українських зустрічей, проведених за останні роки, засвідчив прагнення відштовхуватись від перевірених фактів, уникати однобічних їх оцінок. Співпраця вчених і цілеспрямована діяльність органів масової інформації повинні сприяти кращому зрозумінню і в Польщі, і в Україні того, що знання історичного минулого має служити не культивуванню ворожнечі, а взаємному усвідомленню спільних інтересів і необхідности дальшого поглиблення співпраці і взаємодопомоги обох держав.

* Нерідко ті, що пишуть про конфлікти часів Другої світової війни, підкреслюють лише національні мотиви. Варто було б у цьому контексті пам'ятати, що чисто соціальні конфлікти в селах Західної Галичини 1846 p. виявились більш вибуховими, ніж соціально-національні суперечності у тогочасній Східній Галичині.