Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Совість і мовні ігри

Вєслав Романовскі, Кореспондент Польського телебачення в Україні

Людське життя тече за одним і тим самим законом: Господь Бог дає нам шанс – ми його використовуємо або ні, щоб за якийсь час знову отримати цей дар. Ми, люди, – грішні; а Бог, на щастя, часто буває милосердним.

Українцям і полякам Бог і історія дали шанс жити у спокої, у власних державах. Маємо сьогодні шанс, усупереч усій трагічній історії, побудувати спільноти культурних цінностей та ідей. Увесь світ відкритий для нас. Ми повинні тільки знати, що ми хочемо разом створити. Частковою відповіддю на це питання є також наша оцінка та інтерпретація історії. Зараз, у 2003 році, – оцінка злочину на Волині. Шістдесят років тому на Волині загинули тисячі людей. Чому, заради чого, заради якої ідеї? Чи в змозі ми пізнати правду про події, які досі тінню лягають на наше життя? Мені здається, що ми повинні дійти до правди; без її пізнання не можливе поєднання, спільна, глибока молитва над могилами загиблих.

Поєднання не є актом політичним, тільки політичною маніфестацією, це – зустріч сумлінь людей, які колись були ворогами або належали до ворожих суспільств. Перш ніж іще раз, перед тим, як піти на цвинтар, звернемося до опрацювань істориків, до архівних документів, які, – як запевняє влада, – повинні бути доступними, до розмов із учасниками подій, жертвами і їх сім’ями, давайте домовимося щодо кількох справ. Що буде це розмова щира, що нам вистачить відваги цивільної і інтелектуальної, щоб злочин назвати злочином, жертву жертвою, ката катом, незважаючи на те, чи він наш, чи їхній. Давайте подивимося на історію, відчуваючи і визнаючи спільні цінності: десять заповідей і права людини.

Я оце, власне, повернувся з Волині: відвідав цвинтар в Гуті Степаньській, був біля пам’ятника в Гутвині, де знаходився штаб УПА, дістався Рівного, щоб подивитися на пам’ятник Клима Савура.

У подорож взяв із собою працю Семашків “Ґеноцид українських націоналістів проти польського населення Волині 1939 – 1945”

(“Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939 – 1945”) і звіт із засідань українських і польських істориків “Польща – Україна: важкі питання” (“Polska – Ukraina: trudne pytania”). Біля пам’ятника Клима Савура старався зрозуміти аргументи його прихильників, тому що, на мою думку, у цьому пам’ятнику криється суть суперечки між українцями і поляками про злочин на Волині. Полковник Савур, як пише доктор Ґжегож Мотика, видав директиву у “справі тотального очищення території України від польського населення” (оригінал документу – в архіві СБУ у Луцьку), говорячи сучасною мовою, віддав наказ про етнічну чистку і керував нею. З точки зору багатьох польських істориків і сімей загиблих, повинен був би, якби жив, відповідати перед судом за злочин ґеноциду проти людства. З польського боку -

злочинець, з українського – герой.

Я питав і у волинському селі, і у Рівному чому Клим є героєм. На селі про нього мало знають, живе тут легенда про його боротьбу із НКВД і про його героїчний вчинок – вбивство генерала Ватутіна. Мої співрозмовники не вірять, що Клим Савур міг віддати такий наказ. Тоді була війна, не відомо хто віддавав накази; поляків ніхто масово не знищував, конфлікт з ними був, але його розпалювала Москва; УПА – то єдина патріотична сила, яка в минулому боролася за незалежну Україну; поляки теж вбивали – це найчастіші тези людей, з якими я розмовляв. Клим Савур бився, боровся за незалежну Україну і загинув від руки Москви – так звучить його перепустка до історії у волинському селі. Цю тезу підтверджує професор Йосип Пацула з Інституту Слов’янознавства у Рівному.

Твердить, що нічого не чув про директиву Савура. На його думку, не можна стосувати сучасних понять, наприклад, поняття етнічної чистки, до аналізу етнічного конфлікту на Волині. Натомість, звертає увагу на тогочасний історичний контекст: терор II Речі Посполитої стосовно українців, злочини Армії Крайової на Холмщині і в Галичині, політику гітлерівців і “совєтів”, що підживлювала конфлікт. То правда, описуючи походження і перебіг подій, цього важко не зауважити. Але ж це УПА прийняла рішення про етнічну чистку, про очищення української території від польського населення. Навіть якщо погодитися, що поляки жили на Волині не відповідно до понять історичної справедливости, то, все одно, це ще не привід для того, щоб їх масово вбивати.

З точки зору професора Пацули, поляки, готуючись відзначити 60-ту річницю Волиньської трагедії, мають на меті принизити українців, “хочуть поставити нас на коліна”. В одній із програм Польського Радіо професор почув таку думку: “Українці повинні вибачитися перед нами так, як німці вибачалися перед гебреями”. І та теза є для нього важливішою від заяв Алєксандра Квасьнєвського. “Україна не буде вибачатися перед поляками, – твердить професор, – адже, в той час ще не було української держави”. Кількома днями пізніше, після нашої розмови, Голова Верховної Ради України, Володимир Литвин, перебуваючи у Рівному, публічно повторив його думку і додав, що “...як тоді ще не було української держави, так зараз вже немає Радянського Союзу, який теж несе відповідальність за тогочасні події”. Якщо українська держава не несе відповідальності за рішення Клима Савура, то чому ставить йому пам’ятники? Чи Українською Повстанчою Армією керувало НКВД?

Сьогодні суть суперечки полягає не в слові “вибачте”. Нашим обов’язком є вшанування пам’яті загиблих. Вже протягом декількох років дискутуємо про польсько-українське поєднання.

Волинська річниця може нас зблизити, а може, однак, статися і навпаки: може виявитися, що не розуміємо одне одного і нашої історії, що ще не час. І, звичайно, так і буде, коли, замість, принаймні, спроби дійти правди, зосередимося на мовних іграх.