Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Українцям пропонують назвати Волинські події "етнічними чистками"

www.ПРАВДА.com.ua, 30.05.2003

Польща та Україна не змогли узгодити текст спільної заяви про історичне примирення. Про це повідомив Німецькій хвилі народний депутат Микола Жулинський після завершення міжпарламентських українсько-польських переговорів у Києві. Наступний раунд консультацій відбудеться у Варшаві 10 червня.

У четвер делегації Верховної Ради та Сейму Республіки Польща планували затвердити остаточний текст декларації, ухвалення якої поставило б крапку в історичних суперечках двох країн. Депутат Ян Бира, який очолював делегацію Сейму, коментувати хід переговорів відмовився.

Як стало відомо "Німецькій хвилі" від одного з учасників зустрічі, дискусія була дуже гострою, але непродуктивною. Польська делегація, зокрема, пропонувала кваліфікувати дії Української повстанської армії у 40-х роках, як "етнічні чистки". Українська сторона заявила, що це може дати підстави рідним страчених "волинських поляків" у майбутньому подавати до міжнародного трибуналу військових злочинів у Гаазі позови на Україну.

Як стверджує народний депутат Микола Жулинський, польська сторона попросила таймаут, щоб узгодити текст заяви зі своїми фракціям у Сеймі. Дипломати докладають зусиль, щоб порозумітися до середини липня, коли Україна та Польща відзначатимуть 60-річчя волинської трагедії.

Окрім того, на думку незалежних оглядачів, відсутність обопільного пробачення заважає двом країнам просуватися шляхом європейської інтеграції.

Між тим у п'ятницю 39 народних депутатів України, що представляють різні парламентські фракції, засудили події на Волині 60-літньої давнини, що призвели до загибелі мирного польського населення.

"Ми, народні депутати України - представники різних парламентських фракцій і прихильники різних політичних поглядів, беззастережно засуджуємо дії, що призвели 60 років тому до масової загибелі мирного польського населення на Волині", - говориться у заяві, опублікованій в газеті "Голос України".

Автори особливо підкреслюють, що спроби вигородити людей, які заплямували свої руки кров'ю жінок і дітей, є "аморальними і винятково цинічними", і вважають неприпустимими "спроби деяких громадських діячів і парламентаріїв своїми не зваженими, чисто емоційними і псевдопатриотичними заявами спровокувати польсько-український розбрат" у цьому питанні.

Одночасно автори заяви призвали керівні кола Польщі "однозначно засудити дії, що викликали масову загибель мирного українського населення", повідомляє Інтерфакс-Україна.

Заяву, зокрема, підписали спікер парламенту Володимир Литвин, депутати Віктор Мусіяка (група "Європейський вибір"), Нестор Шуфрич (фракція СДПУ(О), Тарас Чорновіл (фракція "Наша Україна"), Олександр Карпов (фракція Народно-демократичної партії), Борис Андресюк (СДПУ(О), Юрій Кармазин ("Наша Україна").

Коментуючи заяву, Шуфрич нагадав, що близько двох тижнів назад група депутатів опублікувала іншу заяву, пов'язану з волинськими подіями. За його словами, у заяві 33-х депутатів, що є представниками переважно націонал-демократичного напрямку, говорилося винятково про провину польської сторони. Депутат підкреслив, що і польській, і українській стороні є в чому себе дорікнути, однак говорити винятково про польську провину, фактично вигороджуючи тих, хто вбивав безневинних поляків, аморально.

За даними українських істориків, під час українсько-польського конфлікту на Волині у 1943-1944 роках жертвами поляків стали не менше 20 тис. українців. Поляки говорять про загибель від рук бійців ОУН-УПА 80-100 тис. польських громадян.

У 60-ю річницю цих трагічних подій Польща хоче домовитися про те, щоб польські громадяни з родинами могли відвідати місця трагедії. У той же час низка радикальних політичних організацій в Україні закликають політиків відмовитися від участі у заходах, присвячених річниці "подій на Волині".

…Щоб попіл Клааса не став каменем за пазухою

Людмила Пустельник, Слово Просвіти, для УП , 29.05.2003

Мені кажуть, що про це не треба писати, бо спогади дуже болючі для обох сторін. І що ця трагедія не має шансів стати оптимістичною хоч би через те, що її свідки живі, і попіл Клааса стукає їм у груди. Але це не лише той попіл, що волає про помсту – ті, хто вижили під час етнічних чисток 1940-50 років на Західній Україні (трагедія, на жаль, не обмежувалася тільки Волинню), сьогодні говорять про минуле і для того, щоб, остаточно розставивши крапки над "і", до нього більше не повертатися. Аксіома про те, що забуту історію доводиться пережити знову – дуже банальна, але від того аксіомою бути не перестає.

- Всі знали, що від "хлопців з лісу" не сховаєшся, і тому щодень були готові до найгіршого. Вояки УПА знищували поляків масово – і тільки за те, що ті поляки, і у відповідь на каральні акції проти українців Армії Крайової, - моя мама, яка згадує про ті події, тоді була школяркою.

Не можна сказати, що жорстокими були тільки одні, але не інші. Так само як і того, що поляки й українці, живучи в одному селі чи на одній вулиці, все життя вовком дивилися одне на одного. Інакше чого б це мій дід, поляк, переконаний римо-католик, одружився з моєю бабусею, українкою? Одруження, до речі, відбувалося не в костелі, як вимагав звичай, а в греко-католицькій церкві, віру якої сповідувала наречена. В новоствореній сім'ї розмовляли українською, вона зовсім не була винятком – змішані польсько-українські шлюби на Галичині тих років були традиційними.

В 1940-х, батьки, йдучи на поле і залишаючи дітей вдома, показували на два клунки з продуктами: "Цей, що за дверима, віддасте, коли прийдуть "стрибки" (себто енкаведисти, їх називали "яструбками" за характерні відзнаки на уніформі – авт.), а он той – партизанам" – продуктові дотації для ворогуючих сторін слугували своєрідним доказом політичної благонадійності і сяким-таким гарантом безпеки. Гарант, звичайно, був дуже умовним – село Лозова на Тернопільщині було до ноги вирізане упівцями в 1945-му, село Шманьківчики тієї ж області – перебраними на повстанців енкаведистами.

Врешті, стереотип про повстанця – класичного героя-захисника чи такого ж класичного "винищувача ляхів" швидше притаманний сьогоднішньому поколінню, ніж учасникам драматичних подій.

Мій батько розповідав про несподіваний візит нічних гостей до його дому десь наприкінці 40-х. П'ятеро партизан заявили з порога: "Нам сказали, що тут живуть поляки". Ситуацію врятувала прабабуся-українка, про зятя-поляка говорила як про свого сина, а доньку довелося назвати невісткою. Для прибулих одразу ж зарізали кількох курей, почастували вечерею і дали харчів на дорогу. Один з них, що назвався студентом Київського університету і відрізнявся від решти інтелігентними манерами, прощаючись, поцілував прабабусі руку. Інший на її побажання "йдіть, хлопці, здорові" відповів грубою лайкою.

Через кілька днів треба було приймати інших гостей – місцевому НКВД хтось доніс, що "до тої хати приходили бандерівці". Два десятки російських солдатів, сподіваючись, що ті ще повернуться, сиділи на обійсті більше тижня, залишивши після себе стійкий перегарний дух і купи сміття.

Інший мій дід, материн батько, раз чи два, нікому нічого не пояснюючи, запрягав коней і їхав кудись сам проти ночі. Лише кілька десятиріч по тому, перед смертю зізнався, що тоді перевозив до лісу поранених вояків повстанської армії і саме це, мабуть, врятувало його родину від загибелі. Хоч з українцями ніколи не сварився, більше того, вони теж допомогли його родині уникнути страшної долі. Сім'я була першою у списку "на розкуркулення", себто подорож до Сибіру. Голова сільради Батенчук через вірних людей попередив, щоб на якийсь час Ходзіцькі залишили свій дім. Що й було зроблено.

Документальних свідчень взаємної жорстокості не бракує. У Польщі недавно побачила світ книга дослідника Канаса "Подільські корені", в Україні – "Трагедія Волині" Сергійчука. Напевне, буде ще чимало монографій, розвідок і книг на згадану тему. А історії, що трапилися в моїй родині, чи подібні, вам можуть розповісти в багатьох інших галицьких родинах, якщо, звичайно, побажають їх розповідати – переважно бояться, усвідомлюючи драстичність теми і неоднозначне ставлення до неї у суспільстві.

До того ж, і статус вояків УПА державою досі невизначений. Тим часом, не дуже додає оптимізму назва науково-практичної конференції, яку недавно провели державний архів Тернопільської області і Тернопільське обласне об'єднання ВУТ "Просвіта" – "Польський терор на Тернопільщині в 1920-50 рр. ХХ ст".

Один з аргументів, який називали організатори: поляки, мовляв, перші почали, піднімаючи проблему цвинтаря Орлят у Львові. Хоч як і 60 років тому, здається, не надто важливим, хто перший почав. Радше те, кому може бути вигідним з'ясування стосунків на підвищених тонах з взаємними звинуваченнями. За відповіддю далеко ходити не треба – як і в 1940-х, тим, чиї "яструбки" переодягалися на упівців, перш ніж розстріляти Шманьківчики чи ще десятки таких Шманьківчиків.

Все ж таки на тлі року Росії чергові українські потуги на зближення з Європою, де поляки давно виступають нашими адвокатами, дуже муляють очі спадкоємцям "яструбків". І попіл Клааса має не так вже й мало шансів перетворитися на камінь за пазухою, яким раптом гепнуть у чужі груди. Банальна аксіома, яка, попри те, не перестає бути аксіомою.

Хто у кого попросить пробачення?

Чи мають взаємно вибачитись українці й поляки, коментують:

Левко Лук'яненко, народний депутат України

- Я не вважаю, що Україна має за що просити пробачення в Польщі. Ще в 17-му столітті Польща захопила волинські землі і зробила їх своєю колонією, заселивши їх великою кількістю поляків. Це була імперська політика поступової асиміляції місцевого населення й знищення етносу. Минали роки, українське населення якось примирилося з поляками, і вони жили добре, без конфліктів.

Після І Світової війни польський уряд там насаджував осадників, даючи їм великі землі – знову прояв імперської політики. В 1938-му починаються польські репресії проти лемків. Однак Україна залишалася колонією і не мала можливості захищатися. В 1942-му було створено УПА, і знову ж таки - не вона почала бити поляків, а вони – українців. Не тільки сили Армії Крайової, були й окремі інші загони.

Тоді, не маючи іншого виходу, командир УПА-Північ, Клим Клячківський-Савур, дав вказівку діяти відповідно. Отже, не ми це спровокували, тому абсолютно ні за що вибачатись Україні.

Я б дуже хотів, щоб в ім'я дружніх стосунків України й Польщі поляки більше нас зрозуміли б, наше право на етнічні землі. І вони мали б вибачитись за те, що почали робити. А тоді ми готові прийняти ці вибачення, щоб будувати добрі відносини.

Я пам'ятаю слова Лєха Валенси, який розумно сказав: "Без незалежної України незалежна Польща неможлива". Бо якщо Москва проковтне Україну, то не зупиниться і потім проковтне Польщу. Польська політична еліта це добре розуміє. Але те, що відбувається нижче і чому частково потурає сама ж польська еліта, віддзеркалюється у їхніх політичних заходах, що не сприяють взаємопорозумінню.

Мойсей Фішбейн, письменник, лауреат премії ім В.Стуса:

Що таке "українські вибачення"? Що таке "польські вибачення"? Нащадки мають просити вибачення за предків? По всіх храмах – українських та польських – помолімося за душі ошуканих та убієнних. Гріхи пращурів можна спокутувати лише спільною молитвою. Помолитися, поглянути одне одному в вічі, потиснути одне одному руки і разом іти в майбуття, несучи з собою, несучи в собі любов. Наші народи, наше людство, наша планета мають єдиний порятунок, єдине спасіння: примирення.

Та повернімося до річниці волинських подій. Хтось називає конференцію "Польський терор в Україні"... Російські спецслужби роблять усе, щоб унеможливити Україні зближення з Польщею, а відтак з Європою. І комусь стало клепки опинитися в річищі стратегічної операції російських спецслужб, спрямованої на ізоляцію України від Заходу.

Якщо хтось забув, то нагадаю: "кадрові члени російської партії "ГРУша" нині мають не лише опосередкований вплив на певних українських політиків, а й очолюють управління в щонайвищих київських установах. А спробуйте-но влаштувати конференцію "Російський терор в Україні". Дзуськи! "До Європи разом з Росією"? До Росії разом з Європою! Євроінтеґрація? Косметичний євроремонт у коридорах влади! Про людські витрішки.

Перш, ніж готувати суспільство до історичної правди, треба взагалі навчитися казати правду. Нині. Щохвилини. Щомиті.

"Не рахуймо кісток, аби не викликати демонів історії"

Ростислав Крамар, Вроцлав-Варшава, для УП , 29.05.2003, 12:21

11 липня - кульмінаційний день у цьогорічному "волинському" випробуванні українсько-польських стосунків не за горами. Про це вже у вступному слові на недавній зустрічі науковців двох країн у Вроцлаві нагадав міністр нацбезпеки Польщі Марек Сівєц. У місті, яке в Польщі називають другим Львовом (саме сюди у повоєнні роки перебралося чимало львівської польської інтелігенції) до історії польсько-українських стосунків особливий інтерес.

Говорячи про 60-річчя волинської трагедії, Сівєц запевнив присутніх, що найважливіше у цій річниці - вшанування пам'яті жертв, пошук та представлення правди. Потрібно дати шанс українцям, сказав він, щоб вони поділилися своїми відчуттями, щоби ми могли зблизитися там, де можемо зблизитися. Польський міністр сподівається, що в жалобних урочистостях 11 липня на Волині візьмуть участь президенти Польщі та України, а також усі, хто хоче взяти участь.

Звернувся до українців, щоб вони уможливили доступ до архівних матеріалів, котрі стосуються подій у Західній Україні, і "зрештою розпочали свою власну дискусію на цю тему". Дискусія часом вельми важка для українців, вважає міністр, "бачимо як важко українцям порадити собі з власною історією". Наголошував, що польська сторона не хоче нав'язувати українській своїх поглядів, мовляв йдеться тільки про стандарти людяності.

"Чи можуть два світопогляди зустрітися? Так. Та чи зустрінуться при цій річниці? Не знаю, - говорив зокрема Сівєц. - Якби хто запитав чи ця річниця служить поєднанню, то я би відповів вона наближає до правди. Правда служить поєднанню. Це вимагає часу, терпіння, послідовності. Історія не розпочалася 60 років тому, а 60-та річниця нічого не закриває".

Кількість жертв, призвідники та виконавці антипольських акцій, дефінітивне окреслення подій на Волині – ці теми порушували польські учасники дискусії. Науковці з України наголошували на ширшому історичному контексті, заглиблюючись у першу половину двадцятого століття.

Єва Сємашко, співавторка відзначеної минулоріч у Польщі книги "Геноцид українських націоналістів вчинений проти польського населення Волині у 1939-1945 рр.", зосередилася на кількісних показниках, ствердила, що з надходженням нових даних число наведених жертв збільшується.

Вона порівняла події на Волині зі знищенням німцями євреїв, говорила про "волинський голокост". Зробила закид у бік українського духовенства, котре, за її словами, у 1940-ві підтримувало антипольські акції.

Про правові наслідки подій 60-річної давності говорив Вітольд Кулеша, представник Інституту народної пам'яті (Комісія розслідування злочинів проти польського народу). Комісія зараз веде 48 розслідувань, що стосуються вбивств поляків у Західній Україні в 1940-х (Волинь, Тернопілля, Львівщина, Івано-Франківщина).

За його словами, з показів свідків вдається усталити персональні дані жертв, та натомість важко встановити прізвища виконавців. Свідки, називаючи виконавців, говорять про "бандитів, українців, русинів, сусідів".

Матеріали розслідувань Інституту народної пам'яті будуть передані українським прокурорам. Кулеша сподівається, що українське правосуддя дасть правову оцінку подій на Волині. Він наголосив однак на тому, що Інститут має негативний досвід співпраці з українською прокуратурою. Свого часу ІНП передав для провадження українській стороні справу знищення енкаведистами у червні 1941-го в'язнів тюрми у місті Золочів, що на Львівщині.

Та з огляду на строк давності і те, що виконавцем злочину був неіснуючий уже СРСР, справою, яку розслідував Інститут, в Україні не займалися. Відтак Кулеша не виключає, що аналогічна ситуація може бути з волинськими матеріалами.

Колегу доповнив президент Інституту народної пам'яті Леон Кєрес, який зокрема висловив сумнів у тому, що наслідком праці Комісії розслідування злочинів проти польського народу стане покарання тих виконавців злочинів, які ще живуть. Водночас, за його словами, важлива справа оцінки подій на Волині.

"Скільки людей, стільки правд. Єдиної правди немає. Остаточна правда – справа договору", – професор Львівського університету Леонід Зашкільняк нагадав польським учасникам зустрічі тезу, котру в дискусіях часто можна почути з українського боку і яка не менш часто критикується польською стороною.

Виклавши свій погляд на генезу подій 1940-х, львівський професор завершив виступ словами: "Треба добре контролювати політиків, щоби таке більше не повторювалося".

На відміну від науковців, присутнє на конференції духовенство різних конфесій Польщі в оцінці подій на Волині та в Галичині було більш одностайним. "Не рахуймо кісток, не рахуймо тих, хто завтра стане перед Богом", – закликав римо-католицький кардинал Генрик Гульбіновіч. – "Шукаймо натомість дороги до порозуміння з сусідом, від сусіда не втечеш". Він поставив у приклад історію польсько-німецького діалогу і наголосив на тій користі, яку принесло порозуміння цих двох народів. "Шукаймо поєднання, - твердив кардинал, - бо нам треба будувати новий світ, світ пошани до людини".

Не роздрапувати старі рани закликав єпископ Польської православної автокефальної церкви Єремія. "Поляки повинні зрозуміти біль українців, - сказав православний єпископ, - а українці – біль поляків".

Як спільну польсько-українську трагедію визначив події 60-річної давності вроцлавсько-гданьський єпископ Української греко-католицької церкви Володимир Ющак. Греко-католицький єпископ звернувся до учасників зустрічі з риторичним запитанням: "Хто з української сторони мав би бути партнером у поєднанні з польським народом?"

На його думку, таким партнером не може бути якась одна конфесія, чи, наприклад, державна влада. Для такого поєднання українцям потрібна спільна платформа, що об'єднала б різні верстви українського народу. Єпископ Ющак критично висловився про спроби застосувати щодо українців принцип загальної відповідальності.

Увесь народ не може відповідати за дії, котрі мали конкретних виконавців. Щодо відповідальних за злочини владика зазначив, що й у Польщі дотепер можна зустріти тих, які чинили насилля над українцями. Альтернативи польсько-українському поєднанню нема, переконаний єпископ. Нагадавши недавню драматичну історію Балкан, єпископ застеріг: "Демони історії можуть вирватися".

"Відповідальність можна нести тільки особисто, а не загалом, - продовжив думку єпископа професор Києво-Могилянської академії Мирослав Попович, - загальна відповідальність українців – нонсенс".