Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Олександр Винников

Плюралізм думок у голові єдиної більшості

Нарешті, завдяки публікації в часопису „Ї” численних та цікавих фактів та оцінок щодо подій на Волині 1943-1944 рр. можна казати про початок серйозної дискусії і з української сторони. Хочу одразу застерегти, що ці нотатки – не про духовні, культурні чи історичні наслідки подій Другої світової війни. Йдеться про цілком сьогоденні речі, які чимало людей можуть сприйняти як недоречні чи обурливі не лише під час сумних „річниць” – і ця, звичайно, не остання. Йдеться, в ширшому розумінні, про системи координат, в яких визначається сучасна Україна в Європі – або поза Європою.

Адже всі евфемізми про абстрактні “події”, „трагедії” і „жертви” на Волині є засобом уникнути правової оцінки конкретних злочинів, які об’єктивно підпадають під визначення геноциду. Відповідно до статей ІІ та ІІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. геноцидом є, зокрема, вбивство і підбурення до вбивства представників етнічних, релігійних, національних груп на підставі їх належності до цих груп. В статті VI Конвенції міститься чітка норма, що особи, винні в скоєнні цих злочинів геноциду, підлягають покаранню компетентним судом „держави, на території якої було скоєно цей злочин, або міжнародним кримінальним судом, який має юрисдикцію щодо держав-учасниць цієї Конвенції”.

Є злочини – є винні. Тож спробуємо дослідити нібито просте питання: про які „збройні формування українців” згадано в парламентській Заяві з нагоди 60-ї річниці волинської трагедії від 10 липня 2003 року? Який правовий зв’язок має з цим геноцидом уряд України, а через нього всі її громадяни, безвідносно до їх віку та походження?

Хоча Конвенція не розрізняє злочинні дії на тій підставі, чи скоїли геноцид приватні особи, чи ті, що діяли як представники офіційних органів якоїсь держави, народні депутати не помітили елементарної логічної помилки.

Припустімо, „збройні формування українців” – суто кримінальні угруповання, які діяли на власний розсуд. Тоді з правової точки зору немає підстав кваліфікувати акти геноциду на Волині саме як „трагедію двох народів”.

Адже території Волині належали до 1939 року Польщі, і всі чинні на 1943-1944 рр. міжнародні угоди – навіть додавши пакт Молотова-Рібентропа чи маніпуляції Сталіна і Черчілля із сірниками на мапах, – де-юре не змінювали східних кордонів Польщі. До того, і в 1946-1947 рр. англо-американські союзники не видавали СРСР багатьох колишніх мешканців Західної України, зокрема, вояків дивізії СС “Галичина”, бо вони й на той час були громадянами Польщі – принаймні, з огляду на норми міжнародного права.

Ані громадян України, ані навіть “іноземних українців” (законопроект про яких, до речі, так і не набрав чинності) на той час серед винних у геноциді не було. Виглядає, ніби народні депутати не читали ухвалені ними ж закони про громадянство від 08.10.1991 р. чи 18.01.2001 р. Тож варто згадати, що „етнічне походження” як таке виступало підставою для правового зв’язку держава-громадянин в законах лише кількох режимів, неодноразово засуджених ООН та іншими міжнародними організаціями як расистські.

Здавалося б, за такого „приватного” тлумачення усе зрозуміло – злочини геноциду було скоєно на території Польщі польськими громадянами, незалежно від уточнень кількості, мотивів та походження жертв і злочинців. Якщо компетентний польський чи міжнародний суд порушить справи (для яких немає строку давності) проти окремих злочинців чи їх угруповань, які винні, згідно з Конвенцією, в актах геноциду, змові чи підбуренні до геноциду, замаху чи співучасті у геноциді на Волині, уряд України має надати належну правову допомогу на підставі відповідних міжнародних договорів і конвенцій і, звісно, засудити геноцид і расизм замість нарікати на абстрактні “події”.

Так, уряд США – стратегічного партнеру і Польщі, і України, – час від часу позбавляє американського громадянства осіб, яких підозрюють у військових злочинах чи геноциді, але конгресменам чомусь не спадає на думку вибачатися за “збройні формування американців” за кордоном, серед яких на той час не було американських громадян.

Інакше можна очікувати, що наступними кроками до примирення і європейської інтеграції з боку Верховної Ради стануть офіційні вибачення за злочини “української мафії” з Бозна-чиїми паспортами або ж крадіїв-етнічних українців на варшавському базарі. Своєю заявою Верховна Рада дає привід вважати, ніби злочини є предметом колективної, майже родо-племінної, а не індивідуальної відповідальності конкретних громадян, себто осіб, які мають правовий зв’язок з певною державою.

Але, очевидно, судове покарання конкретних винних у геноциді не було пріоритетом для Польщі в “під радянські часи”, а зараз стосовно переважної більшості таких осіб воно з різних причин  просто нездійсненне. Тому польський уряд обрав позицію морального засудження актів геноциду проти польських громадян (серед них і етнічних українців), наслідуючи приклади спокути німецького канцлера Брандта за нацистські злочини у Польщі, та Папи Римського Івана Павла ІІ за давні злочини інквізиції.

Цим польські державні діячі спромоглися вправно розв’язати водночас декілька проблем: і офіційно замиритися зі “стратегічним партнером” щодо старих кривд, і дещо вгамувати пристрасті численних „приятелів Львова” всередині Польщі. Без цього інтеграція Польщі в ЄС та спільні миротворчі дії могли б значно ускладнитися.

Проте, звернемо увагу на той факт, що геноцид проти українців у рамках “акції Висла” було засуджено саме як дії комуністичного польського уряду, а отже, за них частково несе моральну і політичну відповідальність СРСР, до складу якого тоді належала Україна.

А що за дії суто кримінальних “збройних формувань”, надто іноземних громадян на території іншої держави, навіть народні депутати України не несуть відповідальності – то вже, мовляв, прояв доброї волі й здорового глузду цих депутатів та народу, який вони представляють. Адже коли Верховна Рада ухвалює оцінки певних подій та бере на себе чужі гріхи, вони поширюються на всіх нас як громадян держави Україна.

Гаразд, ми ніколи не гаяли нагоди втратити сприятливий шанс – принаймні, заперечити негативним колективним стереотипам щодо себе як „різунів”, „гайдамак”, „антисемітів”, а тепер ще й винних у геноциді – аякже, сам парламент зізнався!

Втім, офіційні заяви щодо волинської трагедії геть відкидають другу можливу версію: а чи не діяли абстрактні “збройні формування” обох народів як виконавці волі конкретних офіційних органів?

Ми, звісно, виходимо з того, що тодішній легітимний і демократичний польський уряд в Лондоні ніяких злочинних наказів некомуністичним “збройним формуванням” поляків не надавав, надавати не міг і навпаки, публічно засуджував їхні акти геноциду проти етнічних українців на Волині в 1943-1944 рр. Про це не судімо, бо наша справа, нагадую, аналізувати цілі і дії іншого стратегічного партнера, а саме заяву Верховної Ради України.

Якщо визнати цю версію слушною і не приписувати все окремим злочинцям, тоді народні депутати мали б далеко більше підстав брати на себе частину моральної і політичної відповідальності за геноцид на Волині – але, як побачимо далі, лише за певних умов.

Отже, чи був якийсь легітимний український уряд на території Волині, де в 1943-1944 рр. відбувалися акти геноциду? Питання треба ставити саме так, бо інакше ми схвалюємо версію колективної вини українських громадян за злочинні дії іноземних збройних формувань.

Очевидно, що в 1943-1944 рр. ні на території довоєнної Польщі, ні рейхскомісаріату Україна та Варшавського генерал-губернаторства (до якого належала більша частина Галичини), не було жодного визнаного за міжнародним правом українського уряду – ані “емігрантського”, ані „маріонеткового”, ані “партизанського”.

Такі визнані іншими державами уряди мали під час Другої світової війни всі європейські країни – за винятком України та Білорусі. Деякі мали навіть всі три уряди, як-от Греція та Югославія. Такі уряди ворогували не лише за владу всередині своїх держав, і якщо чотири дивізії добровольців СС під юрисдикцією одного з урядів Франції, що діяли на Східному фронті, важать не менш ескадрильї „Нормандія-Неман” від іншого уряду, то чи не варто примиритися нам і з Францією?

Втім, чимало українських урядовців та парламентарів з політичних причин чи під впливом некритичних радянських джерел надалі вперто таврують згадану вище дивізію СС “Галичина” як українських посібників нацизму. Проте, навіть побіжний правовий аналіз доведе, що вона – внесок Польщі в Другу світову війну, бо її вояками були, нагадую, всуціль громадяни Польщі, які воювали на території Польщі. Щоправда, які ж військові злочини вони скоїли, народним депутатам невідомо, як і те, що Нюрнберзький трибунал визнав, що навіть приналежність до СС як така не завжди є злочином.

Якщо обмежитися власними справами, то чи мали українці уряд, причетний до геноциду на Волині і за який може відповідати діючий уряд?

Уряд УРСР в 1943-1944 рр., безумовно, існував, але вважати його за міжнародно-визнаний чи такий, що контролював де-юре польську і де-факто окуповану Німеччиною територію – безпідставна правова фікція, бо він був складником уряду СРСР. Певне формальне визнання уряд УРСР одержав як співзасновник ООН – аж у 1945 році.

Та й перекладати відповідальність за дії “збройних формувань українців” на цей уряд Верховна Рада не може, бо процес примирення зачепить тоді й незаперечні злочини “радянського” уряду УРСР – від “етнічних чисток” і розстрілів поляків у прикордонних областях та мігрантів з Польщі (як-от родини „агентів імперіалізму” Крушельницьких) в 1930-х роках до масових примусових депортацій поляків з Волині та Галичини аж до початку 1950-х років. Буду радий помилитися, але, здається, ніхто з народних депутатів за ці дії досі не вибачається і шляхів до примирення від імені українського народу не шукає.

Натомість вони вкотре демонструють опортунізм того ґатунку, що межує з логічною непослідовністю, звичкою коливатися разом із лінією відомої радянської партії, чи то просто подвійними стандартами. Річ у тому, що потреба примирення щодо старих кривд визнається лише у взаєминах назовні, і то вибірково, а примирення всередині України досі упереджено відкидається. Відомі політрекламні акції в різних містах України надалі спекулюють на питаннях Другої світової війни, і маю підозру, що на наступних виборах цю настанову на „наших-не наших” ще більше роздмухають зусилля різних партій.

Адже для „збройних формувань українців” залишається єдиний правовий зв’язок з Україною як державою – якщо вони діяли під проводом партизанського уряду України, офіційно визнаного бодай її чинним урядом. Хай історія цього партизанського уряду не всім подобається, але “зв’язки” з німецькими окупантами має право закидати той, хто не підписував нічого на зразок пактів Молотова-Рібентропа.

Постає найдраматичніше питання: якщо більшість народних депутатів однією рукою голосують проти визнання вояків УПА ветеранами війни і заперечують виконання ОУН функцій партизанського уряду (мовляв, це військові злочинці та бандити, а всі партизани були в КПРС), то за яким правом і на яких підставах вони майже водночас тягнуть руку за засудження їх дій не як окремих злочинців, а речників політичної волі українського народу?

Це означає, що більшість в парламенті (а отже, і їх виборці) досі вважає, ніби правові норми і процедури вигадують і виконують виключно на чиюсь кон’юнктурну потребу. Це стосується і норми статті 19 Конституції (яку народні депутати вже ладні спаплюжити), щодо того, що уряд повинен діяти тільки на підставі закону та міжнародного права.

Вражає і напевно щира віра цих людей у те, що нігілізм щодо права та звичайної логіки прискорить одержання вигод від „інтеграції” у будь-якому потрібному векторі. Особисто для мене очевидно, що докучливі нарікання, мовляв, „Україну в Європі ніхто не чекає”, відображають лише той факт, що ніде не чекають на тих, хто постійно запізнюється на побачення – тим більше, коли час побачень призначає сам, і ніякі „збройні формування” не заважають свої обіцянки виконувати.

Київ, січень 2004 р.