Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Поминаємо в скорботі чи зводимо порахунки?

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ

http://www.wz.lviv.ua 10.07.2003 №127(2559)

Думки з приводу відзначення зловісного “ювілею” волинської трагедії.

Волинь... Нині це слово на устах багатьох поляків і українців. Більше, звичайно, поляків. Вони раніше (не без підтримки державних структур) почали готуватися до 60-річчя трагічних подій на Волині. Ще два-три місяці тому, за даними Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, 60 відсотків опитаних українців навіть не чули про те, що сталося на Волині 60 років тому. Останнім часом з’явилося чимало публікацій з волинської тематики у наших газетах і журналах, побачили світ монографії істориків, українські телеканали показали кілька документальних фільмів... Один із львівських істориків нещодавно сказав: “Треба подякувати польським історикам і політикам за те, що пробудили у нас інтерес до цієї сторінки нашої історії”. Частка гіркої істини у цих словах таки є. Протягом останнього року відбулося щонайменше десять спільних українсько-польських конференцій і “круглих столів”. На думку академіка Ярослава Ісаєвича, ці зустрічі дуже повільно, але зближували позиції українських і польських істориків. Вчені обох країн не мають сумніву у тому, що події на Волині 1943-1944 років не можна виривати із контексту усієї довготривалої драматичної історії українсько-польських відносин.

“Вогнем і мечем”...

Спогад про Волинь розтривожив у душах українців, особливо галичан, старі рани. Це – багатовікове соціальне гноблення і національне приниження, так звана пацифікація у тридцятих роках минулого століття в Галичині, нищення релігійних святинь на Холмщині, сумнозвісна операція “Вісла”...

Значно гострішим українсько-польське протистояння у ХХ столітті було в Галичині. Але у липні 1943-го саме синьооку Волинь, оспіваний Лесею Українкою край замріяних озер і лісів, де люди відзначалися особливим спокоєм і терпеливістю, накрила найсильніша хвиля міжнаціональної ненависті, масових убивств безневинних українців і поляків. “Вогнем і мечем”... Чому? Чимало істориків послідовно обстоюють тезу про те, що волинська трагедія була обумовлена не міжетнічним українсько-польським конфліктом, а прагненням загонів УПА відстояти свою споконвічну територію, недоторканність кордонів, соборність України. Незаперечним історичним фактом є те, що після поразки німців під Сталінградом, коли стало зрозумілим, що гряде нове перекроювання карти Європи, польський еміграційний уряд у Лондоні, керівництво Армії Крайової, сподіваючись відновити довоєнні східні кордони Польщі, розробили план повстання та відновлення своєї влади у цьому регіоні. Збройним польським формуванням ставилося завдання витісняти українське населення з Волині. Ще у серпні 1942 року польський генерал Сікорський на запитання про його бачення польсько-українських відносин відповів: “Українців передам Сталіну”. Зрозуміло, без території... Що стосується методів “деполонізації” Волині, то жодних письмових вказівок керівників ОУН і УПА своїм командирам на Волині не виявлено. Але достеменно відомо, що їм дали “вільну руку”, можливість діяти на свій розсуд... Жорстоке протистояння набирало обертів. Згодом почали лунати слова ненависті та відчаю: “Українців - за Збруч!” та “Ляхів - за Сян і Буг!”.

На думку деяких істориків, безперспективним є пошук відповіді на запитання “Хто першим почав каральні акції проти мирного населення?”. Краєзнавець із Луцька Ярослав Царук об’їхав майже усі села Володимир-Волинського району. З розповідей багатьох селян, свідків тих подій, випливає, що вбивства українців і спалення хат озброєні групи поляків почали за кілька місяців до липня 1943 року. Але, як свідчать документи, в інших районах краю були невиправдані репресії проти мирного польського населення. Одне насильство породжує інше.

“Хочу, щоб поляк убив українця, а українець - поляка...”

У 1943 році УПА вела на Волині бої і з німцями, і з загонами червоних партизанів. Їй зовсім не потрібний був ще й третій фронт - польський. Керівництво ОУН і УПА робило спроби переконати польську сторону у необхідності припинити взаємне поборювання і об’єднати зусилля у боротьбі проти спільних ворогів - фашистської Німеччини і більшовицької Росії. Ні Москві, ні Берліну не потрібні були незалежні Україна і Польща. Ось як райхскомісар України Еріх Кох висловлював кредо підступної політики Німеччини щодо окупованих територій: “Хочу, щоб при зустрічі поляк убив українця, і, навпаки, українець убив поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, то буде те, чого я хочу...”. На жаль, спроби українсько-поль-ського порозуміння, тривалі потаємні переговори у Львові були безрезультатними. Польське керівництво не могло відмовитися від зазіхання на споконвічні українські землі...

Хто ж винен у тому, що у збройному конфлікті між УПА і АК загинули десятки тисяч українців і поляків, жінок, дітей, стариків? Відповідь польської сторони – однозначна. Вона звинувачує УПА у геноциді польського населення на Волині. Академік Ісаєвич зауважує, що подібні звинувачення можна висувати лише окремим загонам, їхнім командирам, які виявляли невиправдану жорстокість, але аж ніяк усій Українській Повстанській Армії, яка на той час була єдиною силою у борні за незалежну Україну. У питанні відповідальності за волинську трагедію серед українських істориків немає єдності. Професори Богдан Осадчук із Мюнхена, Юрій Шаповал, Ігор Ільюшин з Києва і Леонід Зашкільняк зі Львова вважають, що політичну недалекоглядність у тій ситуації виявили не лише керівники польського збройного підпілля, а й провідники ОУН і УПА. Як висловився Юрій Шаповал, не можна виправдовувати чи пояснювати убивства невинних польських селян лише тим, що українці боролися на своїй території, у “своїй хаті”...

“Стати з правдою серця над могилами”

Можливо, відзначення сумного “ювілею”, принаймні у нас в Україні, відбувалося б за дещо іншим сценарієм, якби свого часу міністр закордонних справ Польщі Влодзімеж Цімошевич не висунув вимоги до керівників України вибачитися за геноцид польського населення на Волині. Ця вимога збурила багатьох істориків, політиків, пересічних громадян... Каятися, посипати голову попелом?! А чи вибачилася Польща за всі кривди, завдані українському народові? І тут вже голоси істориків почали перекривати голоси політиків... Депутат від Волині, член фракції НДП (вона останнім часом дистанціюється в окремих питаннях від адміністрації Президента) Сергій Шевчук пояснює відвертий тиск на політичне керівництво нашої країни зміною політичних реалій у самій Польщі. Мовляв, Польща, яка стала членом НАТО і вже вступила однією ногою в Євросоюз, яка набивається в адвокати України, користуючись слабкістю наших позицій, прагне відігравати роль “старшого брата”, вчити нас, як треба оцінювати власну історію. На думку депутата, не може бути жодних односторонніх вибачень... Як мені здається, “найтвердішу” позицію у цій ситуації займає “західна” частина фракції “Нашої України”. Ще у травні народний депутат України рівненець Василь Червоній влаштував пікетування українсько-польської конференції з гаслами на кшталт “Польщо! Покайся!”. З іні-ціативи Василя Червонія побачила світ об’ємна книга про злочини польських екстремістів на території Волині. З неї випливає, що українців було винищено значно більше, аніж поляків.

Нещодавно двадцять народних депутатів України від Волині, і які народилися на Волині, звернулися до Леоніда Кучми із пропозицією про зустріч, щоб донести до нього свою позицію і ту інформацію, яку вони мають щодо волинської трагедії. Але ініціатори зустрічі мають сумнів, чи відбудеться вона взагалі. У багатьох депутатів, представників радикальних партій викликає побоювання, що у селі Павлівці на Волині, де 11 липня має відбутися вшанування невинно убієнних поляків і українців, Леонід Кучма почне вибачатися перед польсь-ким президентом Олександром Кваснєвським. А між тим, керівник Бюро національної безпеки Марек Сівец офіційно заявив, що польська сторона не вимагатиме жодних пробачень і покаянь. Про те, що у Польщі починають розуміти політичні реалії, які склалися нині в Україні, свідчить і позиція генерального секретаря Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджея Пшевозніка. Мету зустрічі двох президентів у Павлівці він бачить у тому, щоб “ми встали з правдою у серці над могилами людей, які загинули, і вшанували усіх, незалежно від національності”. Зі слів пана Пшевозніка випливає, що для нього важливішим є не помпезний пам’ятник, а доглянута могила... “Як християнин, хочу мати право на могилу”... Це було сказано з приводу спорудження у Варшаві пам’ятника жертвам Волині. Пан Пшевознік пообіцяв, що на цьому пам’ятнику не буде написів, що могли б викликати напругу в польсько-українських відносинах. Про бажання йти на компроміс свідчить й те, що у спільній заяві народних депутатів України і депутатів польського сейму, яку мають поставити на голосування у нашому парламенті у четвер, вже немає таких дразливих слів, як “людобуйство”, “геноцид”, “етнічна чистка”...

Нині представники різних політичних сил пишуть свій сценарій зустрічі двох президентів на Волині. На думку “нашоукраїнця” Ігоря Юхновського, Леонід Кучма й Олександр Кваснєвський мали б потиснути одне одному руки і сказати однакові слова: “Вибачте за усі насильницькі дії моїх співгромадян у минулому”...

А що після 11 липня? На думку Ігоря Юхновського, тему Волині треба закрити для політиків. Нехай волинську трагедію досліджують історики. Ненависть, як спадщину, не варто передавати із покоління у покоління...